Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

БАНК РУСТИКАЛЬНИЙ

Мені припала задача заявити одному вбогому мужикові, вітцеві чотирьох малих дітей, що його господарство має ліцитуватися. [5]5
  – Ліцитуватися – продаватися з торгів.


[Закрыть] На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім [6]6
  – Рустикальний – селянський (від латин, rusticus – сільський).


[Закрыть] банку довг його родичів. Якісь товариші його, прості, темні мужики, порадили переписати поле на своє ім'я, реченець плати продовжити і таким способом «урятувати» майно, на которе чигав і ждав уже здавна один маючий жид з того самого села. Вислухавши їх поради, сповнив совісно їх прикази! Просив в банку, щоб йому ще кілька років «банк ждав», що бог банкові за се заплатить, а йому допоможе виплатити і довг, і проценти. «Тії проценти,– жалівся він,– множилися, немов гріхи, і висисали з нього послідню краплю крові». Останній реченець виплати минув, а він не виплатив нічого.

Був злим спекулянтом, [7]7
  – Тобто погано орієнтувався у фінансових справах.


[Закрыть] а останні роки були, тяжкі і неурожайні, і він жив лише з того, що заробляв між другими. Всі люди в селі знали, що він не збере потрібної суми, котра, збільшена процентами, перевищала далеко його дрібне майно, і тому (мені уста дрижали, коли я представив йому стан речей) мусило господарство ліцитуватися. Під час розмови переслідувала мене неустанно думка, що сей бідолаха не зазнав від колиски доброї хвилини. Часом запивався. Тоді проживав і найкращі свої хвилі.

Заявив я йому, врешті, що його жде.

По якійсь хвилині зрозумів мене.

На його устах завмер втомлений усміх, вони стали білі, штивні, а очі, ті очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням.

– Але ж я не брав ніяких грошей! – зойкнув, врешті, не своїм голосом.

– Нічо, бадіко, [8]8
  – Б а д і к а – дядько.


[Закрыть] але ви казали переписати задовжений грунт на себе... а там чи ви не знали? Сей банк не держиться осіб, лише землі. Якби ви були платили хоч проценти, то банк був би й ваших внуків ждав, а так ви не платили ні процентів, ні капіталу, і тому, бачите...

– Ох боженьку! Як же се може бути! – крикнув з розпукою.– Як може він мою землю пожирати, коли я... нехай засохнуть мені губи, коли кажу неправду!.. коли я не брав, не зичив сам ніколи ані одного феника? А люди говорили, що сам цісар позволив, аби той банк був і нам, мужикам, помагав.

І він засміявся так, що йому сльози станули в очах.

– Правда,– говорив він дальше,– я не перший, що йде через нього в жебри, а й не послідній. Щодруге, третє господарство обмотане ним, немов змією, висисуване до крові. А жиди, тота погана невіра, панують в нім і кермують мужицькою долею...

А відтак я до сьогоднішньої днини не знаю, чи він се зі сміхом, чи з плачем сказав:

– Боже мій! А нині працював я так тяжко, що з оцих мозолів тут на долонях стануть завтра рани, а вона віднесла послідній кусник полотна, щоби обміняти його за дрібку муки... і я мав би забиратися з моєї хати? З моєї хати, що мені її батько полишив, і йти в жебри? О правдонько, де ти?! Жебрати, жебрати!.. Я! Я, що мій дід був заможним газдою і першим церковним братом, був двірником! Де батько мій помер, як чесний господар, я би мав... Я піду хоч би і нині! – кликнув по якійсь розпучливій задумі з несказанною горестю.– Для мене рік нужди більше або менше – байка; я вже й так майже каліка, змарнував всю силу на тяжкій роботі, зійшов і так на собаку... але мої хробаки... лиш моїх хробаків жаль мені!..

І спершись до стіни, закрив від грубої праці покривленими пальцями лице, від жури зморщинами пооране. Тихий, серце роздираючий стогін виривався з його грудей...

Відтак прокинувся, вхопив шапку, махнув рукою, немов відрікався всього, і пішов.

Надворі стояв пізній осінній вечір, і зимний гострий вітер гнав і вив полями. Далеко й широко виднілася лише свіжорозорана земля і десь-не-десь мала сільська хатина.

Пішов.

Іде полем вузькою стежкою, що в’ється скісно, й заточується, опустивши голову на груди, немов п'яний. Вертає додому сим разом наскрізь знищений, безпомічний. Йому не поможе ніхто. Він надто убогий, щоб кому-небудь виплатилось подати йому помічну руку, він се знає, або щоб доля його стиснула кого-небудь за серце.

Перші живі сотворіння, котрі вітають його – і сим разом, як завсігди, радісно,– се його два великі чорні пси, сторожі його хатини і його добра.

Трохи згодом вступає в хату.

В ній темно.

Коло печі, в котрій жаряться в попелі поодинокі вуглі, збилися в купку діти, сидить вона, і вижидають нетерпеливо батька. Він пішов за світлом в село і бавився чогось так довго. Дітям страшно впотемку, їм здається, Що щось страшне заглядає з вікон, з кутів і туй-туй присунеться до них, та й їй сумно й важко чогось на серці...

Двері рипнули – з'явився батько.

– Тато прийшов! – крикнув утішно найстарший хлопчик, кидаючись до батька.– Тато приніс вже світло!

– Тато приніс світло! – повторила менша сестричка, зсуваючись скоро з лавки.

– Плиніс світло! – забелькотіло найменше й собі.– Плиніс світло...

А він – нічо.

Кинувши малу свічечку на стіл, не обзивається ні одним словечком, неначе й не бачить їх усіх і не чує.

Вона глянула журливим поглядом на нього. Що йому? Не обзивається, немов німий, не зняв навіть шапки... чи не п’яний знов?.. А й хід у нього непевний... ні, се вже, певно, він п'яний. Його знов упоїв, як і оногди, той проклятий невіра, хоче його затуманити, щоб йому висапав запівдурно кукурудзу... Він прецінь добрий робітник; чому його не використати? А він (бог би йому не простив!) – піддався гадюці.

Гіркий жаль стиснув її знов за серце, і жорстокі, болючі слова так і вирвалися на уста.

– Ти знов п'яний, Петре! – промовила перша впів-голос, зажигаючи світло.

– П'яний. Докійко... гей, гей, який п'яний! Сьогодні упився я тим, що і я, і ти, і наші діти підемо за вісім день з торбами!

В ній зойкнуло серце, і вона видивилася на нього. Його лице було бліде, немов смерть, а очі горіли грізно.

– Ні, нині він не п'яний!.. Однак чому ж уже лучче не п’яний?..

МУЖИК

Скільки разів чую регементову [9]9
  – Регементова – полкова (військова).


[Закрыть] музику, все пригадується мені одна пригода з молодих літ. Се діялося в однім великім місті в місяці серпні і якраз у полудневій порі.

Я знаходився у товаристві панських польських дам і оглядав прегарні ручні роботи, що мені їх показували. Були се на темнім оксамитнім тлі штучно й дуже густовно [10]10
  – Густовно – зі смаком (від пол. густ – смак).


[Закрыть] вигаптовані гірлянди цвітів, китиць і арабесок.

Я говорив їм кусливі фрази, бавив такими ж дотепами, а вони «кололи» мене.

Одна з них, panna Wanda [11]11
  – Панна Ванда (пол.).


[Закрыть] (в неї були ніжні, плекані, аристократичні руки – німець був би назвав їх «durchgeistigte Hände» [12]12
  – «Одухотворені руки» (нім.).


[Закрыть] ), говорила дуже много про освіту, про гуманність, про чуття, стояла зі мною майже завсігди на воєнній стопі й звала мене глумливо: Гейне.

До сьогоднішньої днини не знаю, що споводувало мене тратити з нею стільки часу...

В сміхах і жартах зачули ми нараз немов регементову музику. Panna Wanda метнулася, немов мотиль, до скляних балконових дверей, спрятаних за тяжкими плюшевими драперіями, і ми вийшли всі троє на балкон, розглядаючись з веселою цікавістю на всі сторони вдолину.

З одної побічної широкої вулиці висипалася під тактовними звуками музики темна, правильно й рівно-однаково ступаюча довга маса людей – військо.

Звичайно indigo [13]13
  – Індиго.


[Закрыть] – сині, а тепер запорошені блузи і уніформи здавалися сивими. Сонцем опалені і з утоми й голоду також потемнілі обличчя людей видавалися мені мало що не чорними.

Ступання сеї маси – одностайне, важке, механічне, яке ж характеристичне і як тяжко його забути!!! Ні, якраз тепер не були се люди. Се був якийсь математично докупи зложений механізм, котрого душу становив сухий такт музики і котрий порушав і двигав усе вперед; се – ціле діло штуки [14]14
  – Штука – мистецтво.


[Закрыть] і насильства.

Один-однісінький член сього механізму, саме в посліднім ряді одного відділу, не виконував своєї задачі. Чоловік той був менший і слабший від своїх камратів, не держав чи не міг з ними кроку держати і, остаючись все о крок позад них, хромав.

Мої очі вп'ялися в його величезні, грубі, з сухоти аж почервонілі, шкіряні черевики, і я собі уявив на його нозі глибоку рану. Се уявлення викликало в мене миттю множество найприкріших спогадів з військового життя. Я згадав всей труд його і всю утяжливість служби його.

Згадав брутальність поведення деяких наставників, брутальність майже казочну, а до того неописану муку простого, до військової служби непривченого, до свободи привикшого селянина, його жаль і тугу за своїм тихим і простим світом. І мене зацікавило обличчя нездатного вояка.

На нім мусило бути щось вирите, якесь терпіння, ступіння або, може, німий опір? Однак сонце жарило так сильно, що я прижмурив на хвильку очі і, заслоняючи їх рукою, бачив лиш, як він болючу ногу волік насилу за собою...

– Що за прегарний образ! – крикнула біля мене стояча полька з ентузіазмом.– Ах, Вандо... он там, на чолі посліднього відділу, бачиш того офіцера з піднятою шаблею? Ох, так нехай би йшли всі наші на наших ворогів... Ох, Вандо!!

– Я бачу, Ядвіго. Однак не вважаєш? Цілий образ споганює в посліднім ряді хромаючий хам!

Мені бухнула вся кров до лиця, і я споглянув на них. На їх гарних свіжих устах тремтів ще погірдливий усміх, а очі panny Wandy – великі миготячі зорі – дивилися холодним поглядом вділ.

У моїх руках знаходився ще «Konrad Wallenrod», [15]15
  – “Конрад Валленрод” (пол.).


[Закрыть] котрого, виходячи на балкон, забув я положити на столі. Ним шпурнув я, не тямлячись з якогось раптового, майже бурливого роздразнення, паням перед ноги і, склоняючись з лиховісним усміхом, звернувся до дверей.

Пані Ядвіга повздержала мене панським рухом.

– Не знаю, мій пане, якого роду думки заволоділи вами в тій хвилі,– сказала з ледяним супокоєм, гордо.– Однак як смієте забувати, що знаходитеся в нашім товаристві?

– В чиїм товаристві? – спитав я.

– В товаристві польок!.. Не забудьте сього на другий раз!

У відповідь склонився я лиш іронічним уклоном і пішов. Але ніколи... і до смерті – ні! – не забуду тону, в котрім прозвучали вслід за мною слідуючі слова:

– То chlop, Jadwigo...

– Rusin, Wando!.. [16]16
  – Це мужик, Ядвіго...
  – Русин, Вандо... (Пол.).


[Закрыть]

РОЖІ

У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони...

Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.

Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.

Вона ще перед кількома хвилями була пуп'янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп'янком.

Вона була повна поетичного почуття – рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами...

Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху. Ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми.

Коло них стояла біла.

Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе. Ледве прочуваючи своє барвне окруження, сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі...

Коло сеї рожі і центифолії заховався один-однісінький матово-жовтий пуп'янок.

Чи так виглядали пуп'янки?

...Та рожа звисала геть поза край склянки.

І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би.

Її великі листки з краю скрутилися, незамітно потемніли і передчасом зів'яли...

Коло неї дві грубошиї дикі рожі з ясно-зеленими листками.

Стіл, що на нім склянка стоїть, із білого мармуру.

Тло – брунатно-золоте.

Тут же і прислонена засвічена лампа.

Повітря – парне.

Чи вони дрімали?

Ледве. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного...

...Напроти стола навстіж відчинене високе вузьке готицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети дерева, а над ними простерлося небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем – там за вікном.

Поміж деревами тихий шум.

Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильніший, далі переходить у потаємний пристрасний шепіт – і вкінці свіжий жвавий легіт впадає вікном.

Летить просто туди, де стоять рожі, доторкається всіх сміло, немов цілує їх, так що груба полумінь лампи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша.

Майже чутно впали листки темно-червоної рожі на білу плиту мармурову.

Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі.

...З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...

ПОЕТИ

Фантазія

Була в мене колись поранкова душа. Се значить стільки, що щастя, сонячне проміння, весна... Се є суть усього сильного і добірного, що чоловік має в собі, чим може з усміхом дивитися на життя і легко переносити його важкі пригоди.

За се мав я дякувати поетам. Вони так вимоделювали мене, що в кождій хвилині я був вразливий на штуку і красоту. А се велике добро, правда? Коли чоловік отворить очі і все може прочитати! Починаючи під рожі, що хитається в городі, а кінчаючи тим, що тягнеться геть-геть у сонячному світлі і зветься далечінь і тягне кудись нашу тугу за собою! Нема понад поетів і артистів!

Чи як то говорила моя поранкова душа? «Бог сам,– говорила вона,– не міг займатися поезією і для того сотворив поетів». А поезія – се мати всякої величі, всякої краси.

А ще коли вишлеш свою душу в тиху вандрівку, і вона порівнює «тут» і «там», і бере з собою все, що найкраще... Поети і артисти виховують поранкові душі!

І моя поранкова душа над усе любила поетів і артистів: жерців красоти, співаків любові, богів землі. Над усе величала моя поранкова душа поетів...

Нехай живуть поети, творці поранкових душ.

* * *

У мене душ чималий гурток... Сама добірна публіка, котру я спрошую до своєї хати і оберігаю старанно. В хаті, до котрої ввесь день з усміхом заглядає сонце, позолочуючи все, що є в ній, цілуючи й буйністю надихаючи добірні квітки і вимітаючи своїм промінням з кутків усіх кобольдів [17]17
  – Кобольд – порода собак.


[Закрыть] понурості, що наводить слабість на душу... Добірна публіка, котрій однаково святі величні діла, делікатні рухи і високо культурні обичаї. А також суть інтелігенції. Все те для них не фаталашки, [18]18
  – Фаталашки – забавки, дрібнички.


[Закрыть] не хвилева оздоба, а грунт і основа, на якій будується чисте, святе житло, повне радощів і щастя. І заперте грубими дубовими дверима – для захисту від поганих звуків і плоских лобів юрби. Це поети й артисти в мене,– гарна порода людей. Я сказав би: найкраща. Бо хіба ж є ще краща порода? О, тоді я відчинив би тій, ще кращій породі настіж двері своєї хати і впустив би її, і вистелив би поміст коштовними килимами, щоб їм було м'яко ходити... як і слід для найкращої породи людей.

Коханці моєї поранкової душі! Квіти людськості!..

* * *

Їх величні душі проходжаються собі в мене так свобідно, поводяться так, як у себе дома. Розмовляють про всячину, сягають на вершини і в низини і все вміють видобути щось нового. Нові скарби, нові вартості, нові форми... жінок і мужчин, із яких можна моделювати себе, як із взірців. При тім вони одне прищіплюють до життя, інше витягають з-під звалищ і руїн і відкривають перед нашими очима все нові красоти. Відкривають красоту у всіх її криївках. Розв'язують загадки душ і завдають людям усе нові загадки. Притім вони делікатні й чемні і вміють любити.

Мені здається, немов вони все поглядають на мене так приязно і люблять мене... Ні, я чую ту їх любов. Се зовсім особливе чуття, зовсім особлива приємність, зовсім особлива розкіш, яку справляє нам любов поета. Вона пригадує запах фіалок і те щастя, що зачароване в стародавніх казках...

Та всього того юрба не може й уявити собі. А юрбою, тупоумною юрбою є в мене всі ті, що не шанують і не чтять поета, не стелять йому під ноги найкоштовніших килимів, не сиплють йому під ноги квіток і золота... Тупоумна, груба юрба! Вона не стоїть того, щоб красота хоч раз пройшлася по її оселях, щоб хоч раз вповні обернула до неї своє чудове лице і показала їй щось викінчене! Тьфу на тупоумну юрбу, що не шанує своїх вибранців... Богів землі... Коханців моєї поранкової душі!..

Сказано вже. Моя душа не була буденна буда, повна крамського товару. Ні, се була справдішня дама, що через довголітнє товаришування з вибранцями духу набралася тонких обичаїв і ніжного прочуття. Її інстинкти зробилися делікатні, як цвітковий пил лелії.

Вранці, коли сонце в повнім блиску горіло на небі, повітря було ясне і око могло докладно розрізнювати всі форми природи і штуки, вона пускалася в тихі вандрівки. Її розумні очі оглядали кожду постать, а вуха наповнювалися мелодією дня.

Вечором, у радіснім або в сумнім настрої, вона оповідала все, що підхопили її довгі погляди. Вона малювала так, як артисти навчили її малювати. Кількома рисами, але зовсім вірно й різко так, що постать ясно ставала переді мною.

Вона любила далечінь так, як любимо будуччину, те – до чого тягне туга. От тим-то вона літала за границі свойого краю. А коли вернула додому, то не було кінця оповіданням, не було кінця подивові й величанню. Вона була п'яна красою. Від ненастанного подиву очі її зробилися великі, зачудовані, і вся вона зробилася частиною красоти. Бо те, що вона бачила, пишалося досконалістю, величчю. Говорило про культуру й силу, про горде самопізнання ще гордіших народів і про запоруки будуччини. І про широкий світогляд. Ні, говорило про тисячні докази здібності до сильного життя! І все було правдиве.

І остаточно, і найбільше тішилась вона, а вона вміла тішитися. Вона тішилася, як малі діти в золотих блисках сонячного світла тішаться різнобарвними коралями; тішилася поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплять під ноги цвіти й золото, як там мужчини, й жінки, й дівчата пестять і бережуть їх, мов дорогі клейноди. І як вони, без перепони й неподільно, можуть віддаватися музам...

Потім, щаслива і вдоволена, вона лягала спати й снила про безжурне щастя своїх коханців. Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору вітала крізь вечірню тишу: «Ти початок і кінець мойого життя!» Так вітала його і засипляла по тому...

* * *

Одного дня вона не йшла за границі свойого краю. Лишилася там і там подалася в тиху вандрівку. Вечором не вернула. І другого, і третього дня не вернула.

Аж п'ятого вечора вернула. Далеко пізніше, ніж вертала звичайно. Ішла, волочучи ноги, з очима, втупленими в землю. Її лице нагадувало блідість трупа.

Мовчала. Не відповіла навіть на моє питання. Навіть на питання про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибилися до її вуха. Я ждав усміху, що звичайно роз'яснював її лице перед її оповіданням, але усміху не було.

В темну ніч зірок не видно.

Моя поранкова душе! Солодка душе моя!

* * *

Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заговорив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,– і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.

Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай перебирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.

Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лиці.

В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,– в самоті навіть чутно її часом,– роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші...

Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весела, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого мене наповняла щастям.

Душе моя!

Тисячі разів я рад був кликати її: «Лишись зо мною, поранкова душе моя!»

* * *

Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цвіли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.

Почулися кроки.

Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: «Ти початок і кінець мойого життя!» – так поздоровляла вона його.

Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.

Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...

Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й тривожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...

– Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?

– Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...

Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:

– В моїм краю...

Він урочисто повторив її слова:

– В моїм краю...

– поети...

– поети...

– се жебраки!

– се жебраки!

* * *

Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.

І лишила – жебрака...