Текст книги "Дівчинка на кулі"

Автор книги: Ольга Слоньовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Тож мама вибирає їх у велику білу миску, а я стою на стежечці, як лелека, мало не на одній нозі, бо довкола таке болото, що навіть ступити нікуди. Дорогою йде жінка з маленьким хлопчиком. Це вуйна[24]24
  Вуйна – тітка; також шанобливе звертання до старшої жінки, зазвичай селянки.


[Закрыть] Маланка. Колись вона вчилася з моєю мамою в одному класі, навіть сиділа за однією партою, але потім вийшла заміж у сусіднє село, забрала до себе старого батька, а хату продала. У Маланки та її чоловіка довго не було дітей. Неплідницю якимись травами довго лікувала наша місцева знахарка «пані Текля». Насправді її звали Тетяною, але всіх Тетян у нашому Селі чомусь кликали тільки Теклями, так само як усіх Євдокій – Доцями, а Парасок – Пазунями. Мою маму, до речі, називали Дзюнею, хоч вона, як сама любила наголошувати, мала таке ім’я, як польська королева – Ядвіга, й тато завжди кликав її не тим сільським найменням, а виїмково Ядвізею або Ядзунею.

Коли сільська знахарка зробилася відомою в наших околицях, то приїжджі люди стали її величати панею. Теклі це дуже сподобалося, й вона почала вимагати, щоб так до неї зверталися й односельці. У колгосп на роботу пані Текля не ходила, бо мала безногого й сліпого чоловіка, котрий таким страшним калікою повернувся з війни. Спочатку благовірна його навіть приймати не хотіла: яка користь у господарстві з обрубка? Потім ще кілька років у кожній сварці на все горло дорікала своєму Василеві його колишніми любасками[25]25
  Любаска – коханка (діал.).


[Закрыть], яких той до війни мав, «як маку, як гною, як листя, як мишачого г…мна», але після війни жодна в його бік і бровою не вела. Пізніше молодиця змирилася, що краще жити зі сліпим обрубком, аніж вікувати життя самотою у порожній хаті, отримувала зачоловіка пенсію, а сільську владу гнала зі свого подвір’я стаєнною мітлою. Якими тільки способами Теклі не нагадували про колгоспну ланку й цукрові буряки! Пробували навіть страхати й людським осудом: пізньої осені, коли вже й сніг наперхав, а буряки ще залишалися невикопані, привезли увечері голодних і злих бабів просто з поля до Теклиної хати, аби ті їй під вікнами виспівували, що вона білоручка, у колгоспі й дня не працює, а вони гарують на полях від рання до ночі, без вихідних і без свят. Знахарка зачинила двері на засув, а наступного дня вже наскаржилася у військкоматі й на голову колгоспу, й на парторга, і на бригадира, та ще й привезла до Села воєнкома, щоби той особисто утовкмачив сільській владі, що пані Теклі вистачає по вуха роботи коло свого інваліда-фронтовика.

Текля кидала на картах, зливала віск і варила помічні трави. Це мистецтво їй передалося від рідної бабуні й теж приносило якщо не якусь стабільну копійку, то вряди-годи курку чи півня, з десяток яєць, а то й плесканку сиру. Своїм гостям знахарка пояснювала, що якби її чоловік ледь трохи бачив чи мав хоч якісь там негодящі ноги, то вона б і його вилікувала, – а як нема ні очей, ні ніг, то немає на таку страшну напасть і жодного ліку.

Та я, зрештою, хотіла розказати про вуйну Маланку. Довгождана вагітність протікала в неї дуже тяжко, останні три місяці треба було з ліжка узагалі не вставати. Текля носила їй додому якісь трави, й відварами з них так закріпила плід, що коли прийшов час, то розродитися Маланка ніяк не могла, хоч пологи тривали аж дві доби. Лікарі стимулювали породіллю, і врешті плід вийшов – але разом із маткою. Чомусь закласти назад «жіноче природжінє» в лікарні вже не змогли – й усе вирізали. А немовля врятували.

Маланчин чоловік, поки не знав, що його жінка вже не все має, жив із нею, як і раніше. Але через рік або й два місцевий фельдшер обмовився – й Іван уже на свою Маланку дивитися не міг. Казав тестеві, що в нього на неї зовсім не стоїть, почав шукати коханок, які не дуже Івана й поохочували, – бо як на п’яну голову на весіллях зачинав хвалитися, перелічуючи, з котрою ґаздинею спав, ті у відповідь показували йому горбатий мізинний палець, чим уводили бабодура в червону фарбу. З горя Іван кудись завербувався й поїхав геть від хати, а Маланка зі своїм батьком ростили малого Міська й поволі тручали біду поперед себе.

Проте тяжкі пологи мали не лише близькі, а й далекі наслідки: жінка худла і в’яла, жовкла, марніла, допоки в неї не виявили туберкульозу. Лікували Маланку й у протитуберкульозному диспансері в нашому Селі, й навіть в Обласному Центрі, та чомусь не дуже успішно. Зневірившись у дохторах, вона пішла до пані Теклі, й та пообіцяла поставити хвору на ноги.

– Така-м слаба, що ледве йду, – скаржиться Маланка мамі. – Оце підняла якийсь кілок та й підпираюся ним, аби не впасти. Пані Текля каже, що напій буде мати силу аж у суботу. Просила-м, щоби дала мені ту траву, я сама заварю – а тота вперлася: ні та й ні! Хто знає, із чого вона ті ліки буде робити! Одні кажуть: щоб вилікуватися від сухот[26]26
  Сухоти – туберкульоз (діал.).


[Закрыть], треба з’їсти сало з десятьох псів, другі радять десь борсука роздобути, бо в нього сала більше й воно значно помічніше від собачого. А я вже нічим не гидую – лиш би допомогло, бо як лишу Міська на сім світі круглим сиротою? Тато старі, слабі, також довго не протягнуть, а цей – ще зовсім дитина. Будуть над ним по тих інтернатах чужі люди глумитися, а я на тім світі – у труні перевертатися!

– Що ти таке говориш? Хіба тепер багато від сухот помирає? Вилікуєшся, – розраджує вуйну Маланку мама, знімає у хлопчика з голови кашкет і сипле в нього з миски всі мої полуниці.

– Якщо вже тебе вздріла, то хочу попросити: принеси мені ліки від пані Теклі. Не забудь: у суботу вже будуть готові!

Як не дивно, мама погоджується, хоч потім у розмові з бабусею зітхає, що то вже, напевно, все одно, що з ліками, що без них, – так чи так смерть уже в Маланки за плечима. Та вранці у суботу ми таки вирушаємо до Теклі. Йдемо левадами, стежечка петляє, як гадюка. У травах цвітуть білі ромашки, які в нас у Селі звуть королицями, й голубі дзвіночки, і червоні стріпаті зірочки польової гвоздики, які в нас називають сваркою, тому їх зривати не можна: хто насмілиться, у того вдома почнеться веремія на тиждень. Я вже нарвала цілий оберемок дзвіночків і королиць, але як бачу ще якусь дуже гарну квітку, все одно не стримуюся, щоб не приєднати її до букета. Мама несе в одній руці порожню літрову банку, а в другій – трилітровий бідончик з молоком, бо ж не годиться до знахарки йти з порожніми руками.

Пані Текля не дуже рада нашому приходу. Бурчить, що прийшли зарано, вона ще не встигла нічого приготувати. Але, зрештою, ті ліки – не для нас. Лиш не треба Маланці казати, з чого зроблені. Пані Текля виймає з креденса макітру й макогін. О, тертий мак я дуже люблю, але ж поласувати ним вдається тільки на Святий вечір! Та в макітру пані Текля кладе не мак, а кілька худющих чорних раків, вимочених в олії, яких по одному витягає з масного слоїка. Мама хапається рукою за рот і стрімголов вибігає надвір.

– А ти добре дивися, що я роблю! – звертається пані Текля до мене. – Сподобається – буду тебе вчити. Я виділа, як ти сиділа на дорозі коло калабані й пасочки з болота ліпила, а кругом тебе то ластівки, то метелики вилися.

– Не пасочки, а хатку я ліпила! З ґанком! І не подобається мені терти раків у макітрі, – хитаю я головою. – Їх треба варити! Та й навіщо ви ракам клешні й хвости повідривали? Там якраз найбільше м’яса!

– Це не раки, це – земледухи. Вони на грядці живуть, коріння рослинам підгризають. У вас на городі такі є?

– А-а-а, знаю: це ведмедки, ведмедюхи, що корені в капусті об’їдають!

– Ага, ведмедюхи! Або вовчки. Або ще земледухи. Люди їх по-різному називають.

– Бабуся каже, що як укусять, то можна вмерти!

– А можна ними самими від смерті врятуватися.

Пані Текля швидко справляється із земледухами, добавляє до розтертої на кашу суміші кілька ложок меду й, вишкрябуючи залишки з макітри, віддає мамі майже повний літровий слоїк коричнево-чорної «підливи».

– Я добре перетерла. Вона й знати не буде, що це. Хай п’є три рази на день по три ложки. Так дев’ять днів, більше не варто, – пояснює знахарка. – А ти, як підростеш, – це вже до мене, – приходь, може, чогось і навчишся.

Аякже! Дуже цікаво – вчитися терти в макітрі земледухів!

Ми йдемо польовими стежечками понад зарослими травою окопами серед безконечних полів до чужого села. Я пхинькаю, що хочу пити. Але бідончик порожній: пані Текля молоко перелила собі в гладущики, щоби сметана відстоялася. Тож мама простягає мені слоїк із земледухами:

– На!

– Я хочу води!

– Воду будеш пити вдома!

– Так он журавель же стирчить на роздоріжжі!

– Це така криниця, що хто з неї вперше вип’є, на того воші кидаються, – повчає мама. – Потім уже не шкодить, а от за першим разом – гарантовано будуть воші!

На подвір’ї у вуйни Маланки – свій колодязь. Ще й відро стоїть на цямринні, а з нього вода на землю скапує: десь уже має маленьку дірочку.

– Не пий, бо сухот наберешся! – хапає мене за руку мама, бо я вже рушила до відра з водою.

Вуйна Маланка лежить на ліжку, якась аж чорна. Дякує мамі за ліки й відразу припадає губами до слоїка. Робить великий ковток. Бачить, що я гидливо скривилася, й каже:

– Думаєш, несмачне, гірке? А насправді – як рідка халва! Але почастувати тебе не можу, бо то ж ліки. Можуть такій малій дитині зашкодити.

Мама квапиться покинути вуйнину хату. Ми знову йдемо полями до рідного села. Поміж житами, які вже цвітуть, аж жовтенький димок над їхніми колосками в’ється, синьо блимають блавати-волошки, темно-червоними блискучими зірничками цвіте кукіль.

– Вона видужає? – запитую маму про вуйну Маланку.

Мама здвигає плечима:

– Дав би Бог!

Через багато років цікавлюся, чи жива ще вуйна Маланка.

– Дибає щонеділі до церкви, – відповідає мама. – Разом з Міськом самі город обробляють, корову, свиню, індиків тримають. Таки допомогли Теклині земледухи! Тільки Місько – якийсь жовтий, худий, як патик, усе лице в зморшках. Уже виглядає, як ровесник своєї мами. Зсутулився, згорбився, як старий дід.

– Із кимось живе?

– Спробувала його було обкрутити нова зоотехнічка, на квартиру до них упросилась, але недовго протрималася. Пішов Маланчин Місько у стовбури![27]27
  Піти у стовбури – піти в ріст, задеревіти; не дати ні цвіту, ні плоду (про рослину, людину).


[Закрыть]

* * *

А за вікном солов’ї щебечуть і витьохкують на всі лади. Окраїна міста. Особняки. Приватний сектор. Ріка, верболози. Садки. Солов’ям – привілля! Підлітки катаються на скутерах, як я колись на татовому мотоциклі. І в якоїсь довготелесої юнки є свій сором’язливий і боязкий Місько. А в Міська – надто любляча самотня мама. І вочевидячки не буде мати права отой Місько на особисте життя – ні в підлітковому віці, ні в юнацькому, ані навіть на старість. Бо інколи треба слухатися не мами, а соловейків…

II

– Щоб ти її в жодному разі не роздягав із шубки! – вкотре нагадувала мама татові, який забирав мене на новорічний ранок у районному Будинку офіцерів.

Менші брат і сестра теж виявляли палке бажання піти на свято, навіть дружно вголос розревілися, але як тільки дістали кілька разів від мами бучком, умить замовкли і сховалися на піч за комин. Зрештою, в мене самої були не більші шанси, ніж у малих, потрапити на новорічну ялинку, адже мама спершу навідріз відмовлялася мене кудись відпускати.

– Подарунки дітям через день-два привіз би й сам, – утовкмачувала вона татові. – А з цією, – поводила оком на мене, – біди не оберешся! Та й то клопіт: треба ж було її хоч скупати, треба було все на дитині перепрати й висушити, та й нові шкарпетки здалось би перед тим купити, бо вже п’яти дірами світять! Добре бездітним! А тут гроші йдуть, як вода в пісок, – не настарчишся на всіх і на все!.. Ні, хай сидить удома! Обійдеться без неї те свято, та й вона без нього!

Але тато теж уперся, аргументуючи тим, що йому сам Пал-Палич наказував обов’язково привезти дитину, тобто мене, – навіть запрошення особисто вручив. Тож після довгих суперечок, маминої істерики й прокльонів, татових погроз піти з сім’ї світ за очі, з відчаю записатися в космонавти чи в надстрокову службу й присвятити себе армії цілком, – мама здалася. Влучивши момент сякої-такої згоди, тато постарався дременути зі мною з хати якнайшвидше, адже мама вміла передумати навіть останньої миті й завернути вже з півдороги. Лише коли ми вибрели свіжим снігом – навіть стежку ще не встигли люди протоптати – на трасу, я нарешті повірила, що повертатися додому нам не доведеться.

Ми довгенько чекали, поки над’їхав весь засніжений зверху, із повністю замерзлими вікнами, старенький автобус; а далі майже годину, з багатьма зупинками, тряслися в ньому в несусвітній тисняві й цілковитій темряві, хоч надворі світило сонце, – аж поки не вийшли на Площі Героїв у Районному Центрі. Тут ми з татом пересіли уже в автобус міський, добре відчищений і від снігу ззовні, й від льоду на вікнах ізсередини, – а що він був майже порожній, то здавався мені набагато більшим від автобуса приміського.

Будинок офіцерів над входом був прикрашений ялинковими гілками й різноколірними паперовими гірляндами. Туди входили і входили з барвистими запрошеннями в руках дорослі тьоті й дяді, ведучи за руки дітей. Таке ж запрошення було і в тата, й нас пропустили досередини, у красиво прибране фойє, де дві сніжинки – маленькі дівчатка в накрохмалених рясних марлевих платтячках – підходили до новоприбулих малюків, брали за руку й запрошували пройти з ними. Тато не дуже хотів відпускати мене саму, але якась тьотя сказала, що дорослі сидітимуть на внутрішніх балконах, звідки добре бачитимуть своїх діток, а всіх малят вихователі зберуть біля ялинки в залі. Крім уже згаданих дівчаток, нових дітей зустрічав ще й хлопчик у яскравому костюмі півника. Його пишний хвіст був завбільшки, як сам малюк, а червоний гребінець на голові палахкотів на все фойє. Тато наказав мені не відпускати руки цього хлопчини, щоб, орієнтуючись на його різнобарвний, здалеку видний костюм, він міг мене завжди знайти очима.

Та як тільки тато зник за якимись широкими дверима, дівчатка-сніжинки відтіснили півника від мене вбік і удвох швиденько повели до гардеробу, де вже зібралася черга. Усміхнена тьотя допомагала діткам роздягатися. А поміж малюками в шубках і пальтечках шмигали туди-сюди хлопчики й дівчатка в карнавальних костюмах ведмедика, лисички, метелика, їжачка та ще всіляких інших.

Раптом хтось ухопив мене за руку. Я глипнула в той бік – і мені перехопило подих. Переді мною, вбраний у чорні блискучі рейтузи та білосніжний светрик, у золотій накидці на плечах і блискучій короні на голові, стояв справжнісінький принц!

– Ти хто? – запитав незнайомий хлопчик.

Я назвала своє ім’я, але він дзвінко розсміявся:

– Я зовсім не про те, як тебе звати! Я питаю, який у тебе костюм?

Треба було миттєво рятувати становище. Зиркнувши на свою новеньку цигейкову шубку (подарунок цьоці Дозі), я зняла з голови таку ж цигейкову шапочку й відповіла:

– Я в костюмі мишки. Хіба не бачиш?

– Тобі буде в такому костюмі жарко! – поспівчував мені хлопчик. – У залі так грубки натопили, що до них торкнутися неможливо!

– Нічого, – сказала я. – Як зіпрію, води нап’юся!

– Краще я принесу тобі морозиво! – запропонував принц і негайно кудись помчав.

Усміхнена тьотя, не чекаючи його повернення, стала мене роздягати. Побачивши на мені старе, а до того ж доволі брудненьке та ще й полатане вельветове платтячко, вражено округлила очі й розвела руками:

– Нєужелі нікакой друґой адєжди на такой случай для рєбьонка нє нашлось? С ума сайті!

Саме в цю мить із морозивом у руці повернувся принц. Але, побачивши мою незавидну сукеночку, щось промимрив і почав відступати назад.

– Вовачка! – закричала тьотя. – Ти куда, маленькій нєґадяй? Што, нє узнал? Ета же твая Золушка! Атдай дєвачкє мароженає! Ти же для нєйо пріньос? Я сама слишала, как ти абєщал Золушкє прінєсті мароженає!

– Но вєдь ана ґаваріла, што ана Мишка! – виправдовувався зніяковілий хлопчик.

– Била Мишка, а стала Золушка! Щас я єй прічьоску сдєлаю – і твая Золушка прєвратітса в настаящую красавіцу! Правда, мая мілєнькая?

Мої туго заплетені кіски були вмить розпущені, й довге світло-золотисте волосся хвилями вкрило плечі. Принцові, мабуть, це дуже сподобалося, бо я побачила, як його погляд одразу потеплів. Вовочка вхопив мене за руку, й ми, поперемінно ласуючи морозивом, побігли в зал, посеред якого красувалася величезна, до самої стелі, ялинка. На її чубчику світилася блискуча червона зірка, а на гілках висіли скляні кольорові кульки, хатинки, шишки, санчата, клоуни, зайчики, грибочки, дзвіночки, – але найбільше, як не дивно, на ній було почеплено кукурудзяних качанчиків, що їх діти чомусь називали дивним словом «початкі». Напівпрозоре скляне листя на тих качанах було трохи відгорнуте й закручене назад, демонструючи добірне кукурудзяне зерно: біле, жовте, червоне, золоте – на кожнім качанчику інше.

– Кукурудза на ялинці не росте! – авторитетно заявила я принцові.

– Якщо Микита Сергійович захоче, то й на ялинці виросте! – з такою ж упевненістю відповів мій новий приятель.

Хто такий Микита Сергійович, я уяви не мала, але припускала, що це, напевно, якийсь усемогутній чарівник, якщо він здатен творити такі дива.

У залі грала музика, дітей розважали дорослі клоуни у смішних вдяганках та з великими червоними носами; згодом з’явився й Дід Мороз у довгому, аж до п’ят, червоному кожусі й такій же шапці – і ми всі гуртом гукали Снігуроньку, а тоді водили хороводи, читали віршики, співали пісень, – словом, веселилися від душі. Цього дня в Будинку офіцерів організовували свято лише для дошкільнят, але більшість міських малюків виховувалися в дитсадках, тому добре знали одне одного. Мій принц підводив мене то до однієї дитини, то до іншої й представляв:

– Бєлачка, знакомся, ета мая Золушка! – і дівчинка-білочка, граціозно закинувши довгий пухнастий хвіст собі на руку, робила мені реверанс.

– Пєтушок – Залатой Ґрєбєшок, ета Золушка! – і вже знайомий мені хлопчик у костюмі півника приязно посміхався.

– Мєдвєдь Патапичь, ета Золушка! – і товстенький повнощокий хлопчина подавав мені руку.

Потім Вовочка вийняв із кишеньки свого светрика якусь пласку коробочку. Всередині лежали скручені в тугі рулончики вузенькі стрічки блискучого кольорового паперу.

– Що це? – запитала я свого принца.

– Серпантин. Будемо кидати на тих, що танцюють. Це так гарно!

– Шкода! – зітхнула я. – Він такий красивий, блискучий, – а потрапить дітям під ноги, і його затопчуть.

– У мене вдома такого багато! Навіть тут маю ще одну коробочку.

І ми стали кидати серпантинові стрічки на дітей, і всі аж верещали від захвату. Веселі клоуни вистрелювали із хлопавок кружальцями різнобарвного конфетті, запалювали бенгальські вогники й роздавали їх усім охочим. Було дуже гарно й весело, але ось оголосили, що зараз усі дітки перейдуть у відгороджену частину залу, повсідаються на стільці й подивляться балет «Дюймовочка», а тоді Дід Мороз роздасть нам подарунки. Вистава мені теж дуже сподобалась, до того ж перед кожною дією ведуча пояснювала нам, що зараз відбуватиметься на сцені. Коли ж з’явилася огидна сіра Миша, яка настирливо сватала малесеньку й худеньку Дюймовочку за товстелезного старого Крота, принц голосно зашепотів мені на вухо:

– Бачиш, бачиш, яка насправді миша? Стара, страшна і негарна! Твоя шубка набагато краща від її облізлої!

Із цим я була повністю згодна. Але мене здивувало те, що Вовочка розмовляв зі мною в якийсь чудернацький спосіб: то цілком звичними словами і фразами, то раптом переходив на іншу, якусь дивну мову. Я могла здогадатися з контексту розмови, що саме він каже, але траплялися й не зрозумілі мені слова.

– Чому ти говориш і так, і так? – спитала я.

– Я маґу на двух язиках! – гордо відповів він.

– Ану відкрий рота!

– А-а-а! – роззявив Вовочка рота, як горобеня у гнізді.

– Брехло нещасне! У тебе не два, а лише один язик, як у всіх людей!

– Я імєл в віду…

– За те, що збрехав, принесеш мені ще одне морозиво! – не дала я йому договорити. – Або ні, покажеш, де його тут беруть!

– Нада знать мєста! – запишався мій принц. – Мароженає – в буфєтє!

– У буфеті? – не повірила я, адже в нашому буфеті (або, як ще його називала бабуся, креденсі) морозиво ніколи не тримали, а тільки посуд, скатерки та рушники. – Воно ж розтопиться й потече!

– Там єсть халадільнік.

– Що-що?

– Халадільнік – ета такой шкаф, в каторам мароз!

– Таж надворі й так мороз! Який дурень буде тримати його ще й у хаті в шафі? Щось ти дуже бре-бре!..

– Клянусь тєбє, я ґаварю правду!

Ми ледве вибралися поміж тісними рядами стільців, при цьому немилосердно заважаючи іншим глядачам дивитися найцікавішу сцену балету, коли двійко метеликів тягнули Дюймовочку по воді на листочку латаття, а за нею гнався огидний синок старої Жаби-Ропухи. Вовочка повів мене в буфет, щоби я сама побачила, де він бере морозиво. По дорозі хлопчик дістав із кишені кілька монет.

– У тебе навіть гроші є? – здивувалася я, адже в нашій сім’ї дітям навіть дрібних копійок ніхто в руки не давав.

– Я же баґатий чєлавєк! Прінц, как ні как!

Продавчиня зустріла Вовочку як рідного.

– Ти снова за мароженим? – заусміхалася вона. – А ета чужая дєвачка тєбє зачєм? Ну і платьїце – как у пабірушкі! Твой дєдушка знаєт, што ти с такімі водішса?

– Ета мая Золушка! – заступився за мене Вовочка. – Тьотя Даша, давай мароженава на все дєньґі! Я єйо уґащаю!

Але на «всі гроші» вийшло тільки два пломбіри, які ми тут же, в буфеті (як я зрозуміла, так дивно називалася маленька продуктова крамничка, в якій, окрім прилавка, стояли ще кілька столиків зі стільцями), із неабияким задоволенням з’їли. А відтак вернулися в зал додивлятися балет.

Потім Дід Мороз і Снігуронька вручали нам великі пакети з шоколадними цукерками й мандаринками, а вже після цього свято закінчилося, й усі діти рушили до дверей. Та Вовочка був у Будинку офіцерів не вперше, він знав тут усі ходи й виходи. Тож через сцену ми пробралися у фойє швидше за всіх і до гардеробу теж прибігли найперші. Статечний сивий чоловік кинувся до мого принца:

– Вовачка, солнишка, ну как, панравілась тєбє йолка?

– Очєнь! Ана даже лучше, чєм в прошлам ґаду! Украшеній больше, і Снєґурачка красівєє!..

– А што ета за такая замарашка с табой? – угледів він мене.

– Дєдушка, ти што, нє відіш, – ета же, ану уґадай, кто?!

– Ґдє ти єйо нашол? – дивувався дідусь.

– Ана била Мишкай, а патом стала Золушкай! – пояснював йому Вовочка.

З обличчя виховательки, яка слухала цей діалог, чомусь миттю злетіла посмішка, і вона швиденько щось зашепотіла Вовоччиному дідусеві на вухо.

– Нічєво, нічєво! – заспокоїв її старий. – Ета даже очєнь правільна: пусть танцуєт с прастимі дєтьмі с народа – а как же іначє?.. Ну, Вовачка, пращайса са сваєй Золушкай, нас папа, мама і бабушка дома ждут. Атдай єй сваі канфєти, у тєбя же дома іщьо єсть!

Але брати чужий новорічний подарунок мені стало ніяково: я ж мала свій пакунок, – і тому від Вовоччиних цукерок навідріз відмовилася. Тоді мій принц театрально став на одне коліно і патетично мовив:

– Золушка, я вирасту – і ми паженімся, а сєйчас прасі у мєня, чєво ліш пажелаєш!

– Корону… – самими губами прошелестіла я.

– Што? Ґаварі звончє! – нагнувся до мене Вовоччин дідусь.

– Хочу корону!

Принц не очікував такого нахабства, отож скривився, як середа на п’ятницю, а на очі йому набігли сльози.

– Ну што же ти, внучєк? – дорікнув йому дідусь. – Ти же прінц, будущій правітєль сказачнай страни, – паетаму твайо слова далжно бить твьордим, как сталь! Паабєщал – нада випалнять!

– А што бабушка скажет? Ана мнє запрєщаєт раздарівать сваі вєщі!

– Нє бойся, я єй всьо аб’ясню!

Лише після цих слів принц, скрушно зітхнувши, зняв із себе і поклав мені на голову свою корону. Дід застебнув йому пальтечко, зав’язав шарфик, узяв за руку – й обоє, про щось перемовляючись, рушили до виходу.

– Ти будеш прінцесай, Золушка! Я тєбє абєщаю! – Вовочка обертався ще кілька разів і махав мені на прощання рукою, а тим часом вихователька одягала на мене цигейкову шубку й шапочку.

Коли ж з’явився тато, то я аж злякалася: таким сердитим я його ще ніколи не бачила.

– Я тобі кого сказав тримати за руку? Когута! А ти собі принца знайшла? – накинувся він на мене. – Та я всі очі прогледів, поки тебе відшукав поміж дітьми! Нікуди більше з собою не візьму! Будеш знати, як не слухатися!.. А що це в тебе таке в руках? Корона?! Ого, ні сіло ні впало – закортіло й собі принцесою стати?! Ану зараз же поклади чужу річ!

– Ні! Нізащо! Ні, ні, ні! Вовочка мені сам корону подарував!

– Залиш на столику! Хлопчик повернеться й забере.

Але тут у нашу шарпанину втрутилася вихователька і стала голосно відчитувати тата за мою стареньку і брудну вельветову сукню. Тато втягнув голову в плечі й мовчки вислуховував усі докори, не сміючи й слова мовити.

Корона таки залишилася в мене…