Текст книги "Дівчинка на кулі"

Автор книги: Ольга Слоньовська

Пал-Палич власноруч зібрав усі розписки, перевіряючи наявність підпису на кожній, перелічив кількість хлопців у класі й кількість зібраних папірців – і підсумував:

– А кто нарушит ету прісяґу, таво я в армію нє вазьму! Всю жизнь будете мамінай сіськай пахнуть, паршивци!

Виховний метод Пал-Палича виявився набагато дієвішим за весь педагогічний досвід нашої престижної школи. І не тільки тому, що в ті часи не служити в армії вважалося великою ганьбою, а й також із тієї причини, що Генсекові справді добряче дісталося від його дідуся, а всім іншим – гамузом від директора, завуча, Аліни Веніамінівни та власних батьків. Дошку поміняли вже на другий день. Правда, на вживану, але купувати нову моїх батьків уже ніхто не змушував. З учнями в усіх класах провели виховні бесіди з техніки безпеки про те, що ні чорнилом, ні клеєм не можна хлюпати ні на шкільний інвентар, ані, крий Боже, собі чи комусь іншому в обличчя. А заодно й нагадали строго ще раз, що радянські піонери не б'ються. Боксера поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Не допомогли ні мамині зв’язки, ні дефіцитні ковбаса й масло з гастроному.

А що було потім? А потім ми дорослішали, розумнішали й таки ставали людьми. Звісно, потроху, не всі разом і не кожен повністю. Ясна річ, із потугами, часто-густо з помилками та болючими ударами долі. Ще спалахували сварки й навіть траплялися рецидиви підлості. Але особисто я вже не відчувала більше тотального цькування, як це було в перші два місяці мого навчання у новій школі. Місце під сонцем було відвойовано.

Усе інше значило набагато менше.

VIII

Моя нова школа вважалася елітною, хоча в її назві ніяких означень, що вказували б на такий статус, не існувало. Престижним середньоосвітнім закладом із російською мовою навчання в Містечку була дев’ята школа. Крім неї, ще у трьох восьмирічках теж училися російськомовні діти – нащадки переважно офіцерів (а військових частин у Райцентрі було п’ять: ракетна, танкова, частина зв’язку, льотна і квартирно-експлуатаційна). Дев’ята школа імені Пушкіна розташовувалася в самому центрі міста, біля неї був великий сквер, вірніше – справжній парк, у якому цвіли сортові, темно-фіолетові, білі й навіть сірі бузки, а також дивовижно квітувала єдина чи не на всю нашу область рожево-лілова магнолія. Крім цих квітучих дерев, у парку пишалися вродою ще й сріблясті ялинки та пахучі туї. Сквер також носив ім’я Олександра Пушкіна. На клумбах, розбитих уздовж основних алей, міське зелене господарство старанно доглядало нарциси, тюльпани й троянди, а один газон був насипаний під похилим кутом і викладений низькорослими кольоровими трав’янистими кущиками таким чином, що впродовж усієї теплої пори року на ньому приязно усміхався Ленін. Проте, незважаючи на вождеву доброзичливу посмішку, щомісяця невідомі хулігани «вибивали» то одне, то інше око на цьому портреті, нахабно вириваючи з корінням кілька рослин. Ясна річ, працівники зеленого господарства моментально висаджували на клумбі нові, такі ж самісінькі кущики, щоразу велося слідство, у сквері цілодобово чергувала міліція – але винних жодного разу так і не знайшли.

Коли секретарем райкому став Вовоччин дідусь (наш Генсек тоді ще пішки попід столом ходив), то не тільки наказав на тій клумбі викласти рослинністю портрет уже не вождя, а російського класика (і відтоді на ту живу картину вже ніхто не зазіхав), а й віддав свого єдиного внука спершу в найближчий до їхнього будинку дитячий садок (звичайнісінький, не елітний), а потім – у найближчу школу. Нею виявилася школа українська. Підлабузники поквапилися в алярмовому порядку перетворити її в «завєдєніє с общєґасударствєнним язиком» – але секретар райкому, почувши цю новину, так на них визвірився, що надалі про цю «ініціативу» й думати забули. Більше того, не тільки оті навуходоносори, а й уся районна та міська номенклатура стала думати-гадати, чи не перевести й своїх нащадків до нашої школи. До неї почали набирати найталановитіших педагогів, і вчитися в ній стало великою честю. Й хоча алярмово змінити повністю кадри не вдалося, та про багатьох наших учителів я й сьогодні можу говорити однозначно з гордістю за те, що саме вони колись мене навчали.

Уже тоді, коли я стала студенткою, Вовоччин дід несподівано кинувся на вокзалі під потяг і від не сумісних із життям ран помер у лікарні через кілька днів після тієї страшної події. Говорили-балакали, що він написав якогось дуже крамольного листа в ЦК партії, висловлюючи свою категоричну незгоду – з чим? чому? – ніхто до пуття не знав. У відповідь на цей лист чи то із самої Москви, чи лише з Києва терміново прибула якась страшна перевірка – й зловісне колесо радянської інквізиції закрутилося так потужно, що секретареві райкому не зосталося жодного іншого вибору, окрім самогубства… Звісно, можна було просто накинути собі зашморг на шию – вдома, потихеньку, щоб ніхто з невтаємничених і не здогадався про саме таку страшну кончину. Але Микола Аннищук чомусь прагнув розголосу! Його дружина, Улита Сергіївна, перенесла страшну втрату стійко і достойно, хоч, як розповідали, три доби просиділа на свіжій могилі й вила там уночі, як підстрелений звір. Нелегко, ой нелегко було їй із піднятим підборіддям та зумисно розпрямленими плечима повільно, й через це дуже гідно, щодня йти центральною вулицею Містечка до крамниці, на пошту чи на роботу в «Держстрах», коли звідусіль цікаві городяни ледь не пальцями показували, шепочучись: «Це вона, ота сама! Вдовиця першого!».

Діти впливових батьків у нашій школі в ті роки не особливо вирізнялися на фоні всіх інших, хіба що матері давали їм на обід бутерброди з московською твердокопченою, тоді як ми у шкільній їдальні купували булочки з ковбасою вареною. Та ще саме «діти партії», а не «діти народу», привносили у шкільний побут доволі крамольні «русскоязичні» пісеньки. Проте дирекція їхній відверто фривольний зміст чомусь завжди пропускала повз вуха; а от коли Іван Буркай у дев’ятому класі після перегляду кінофільму «Білий плах з чорною ознакою» якось на перерві вголос заспівав: «Я до тої Катерини не піду ніколи, бо до неї хлопці ходять, як діти до школи», – його батьків одразу ж викликали до директора, пришивши синові аморальну поведінку в стінах навчального закладу, й наказали негайно переводити його в іншу школу.

Коли ми «приносили» зі школи додому небезпечну усну народну «творчість», наші батьки цитькали на нас і благали ніде й ніколи більше рота не розтуляти, бо доспіваємося до баланди. Ми розуміли їх із півслова й замовкали. Але ж Вовочка-Генсек, наприклад, горлав на все шкільне подвір’я: «Масква – Калуґа – Лос-Анжелос аб’єдінілісь в адін калхоз! Калхозний стораж Іван Кузьміч за дєло міра прапіл „Масквіч“!». А Ліліана Гольденблох ще у п’ятому чи в шостому класі, отримавши двійку або трійку, ображено бубоніла собі під ніс – але так, що чули всі: «Нє хадітє, дєті, в школу – пбйтє, дєті, кока-колу!». Напевно, вважала, що кока-кола – це щось спиртне, а до того ж ще й дуже міцне. Зрештою, й усі інші школярі тоді теж так гадали, бо з газованих напоїв у містечку продавали тільки ситро. Але згодом «частушкі» та «крилаті вислови», як-от: «Сєрп і молат, молат-сєрп – ета наш савєтскій Герб! Хочеш – сєй, а хочеш – куй, всьо равно палучіш х… й!», «Батьківщина – рідна мати: що вкрадеш, те й будеш мати!», «Служу Радянському Союзу за воду, сіль і кукурудзу!», «Валентина Терешкова впала з печі на Хрущова», – стали носити не тільки політичний підтекст. У старших класах на перервах уже лунали відверто еротичні фрази: «Єслі каждаму давать, паламаєтса кравать! – Наплєвать на кравать: на палу можна спать!», «Ти нє любіш – і нє нада, без любві смаґу пражить: абєзьяна тоже сможет целаватса і любіть!», «Зачєм любіть, зачєм страдать, коль вся любовь ідьот в кравать?», «Всьо памято, всьо в краві, – чьо харошева в любві?», «Наше дєло – нє ражать: сунул, плюнул – і бєжать!».

Утім, на перервах час від часу озвучувався не лише порнографічний бруд. Ще в сьомому класі Вовочка приперся до школи з гітарою – типовим інструментом загниваючої буржуазної культури, як верещала на нього аж зелена від обурення Урюк. Похиливши голову, Генсек рушив зі своєю посоромленою гітарою до дверей, а за ним із класу чомусь вибігла і я. Йшли уроки. На шкільному подвір’ї не було ані душі. Ми, не змовляючись, удвох попленталися на «точку». Вовочка несподівано сказав, що приніс до школи батьків інструмент саме заради мене. Сів на бетонну плиту й забренькав усім відому пісеньку з доволі нехитрим змістом, але при тому змінивши імена її головних персонажів, що одразу ж надало їй цілком нового звучання:

 
Возле дома – прямо детский сад:
Много-много бегает ребят.
Кто играет, кто поет,
Кто бежит-бежит – и упадет!
А кудрявый Вова-мальчуган,
Заложив ручоночку в карман,
Перед Олей-Оленькой стоит,
Шепеляво Оле говорит:
«Слусай, Оля, выластесь больсой —
Будесь, Оля, ты моей зеной!
Буду, Оля, я тебя любить,
Секоладками колмить!».
Годы мчатся, словно ураган —
Стал студентом Вова-мальчуган.
А девчоночке – семнадцать лет,
Расцвела, как розовый букет.
«Вот ты, Оля, выросла большой, —
Стань же, Оля, ты моей женой!
Буду, Оля, я тебя любить,
Шоколадками кормить!».
Поздний вечер, лампочки горят.
Старички на лавочке сидят.
«Помнишь, Оля, нам было пять лет,
А теперь ты – баба, а я – дед!».
 

Чому, коли я пишу ці рядки, мені на очі набігають сльози? Тому, що це уперше в моєму збідованому дитячому житті мені так щиро, хоч і завуальовано, освідчувався в коханні прекрасний казковий лицар? Омріяний кожною дівчиною принц на білому коні!.. Нема вже принців, залишилися тільки коні, та й то біля кожного – якась кобилка крутиться. Чи тому, що давно вже «виросла большой», але омріяне й жадане так і не збулося? Що літа минули, як батогом по воді траснув, настільки ж стрімко, як і співалося у пісні мого «принца» Вовочки? Що талановитий художник і скрипаль, колишній благополучний, чистенький і культурний хлопчик нині, через багато літ, їсть свій чорний запліснявілий хліб – бомжує на Київському вокзалі? Туга несусвітенна!!!

* * *

Людина легко звикає, коли обставини її життя складаються так, що від біди, нужди і зла прямуєш до благополуччя й добра. Тяжко, якщо навпаки. Але ще прикріше, коли зависаєш між небом і землею: ні туди – ані сюди.

Усі свої дитинство і юність я перебувала саме в такому «підвішеному» стані. У школі мусила поводитися як зразкова учениця, чистенька, вимита, випрасувана. Мала бути щодня готова відповідати коло дошки на кожному уроці, старалася розмовляти чистою, без найменшого натяку на діалект, літературною мовою. А ще я не мала права запізнюватися! А це означало, що прокидатися треба було о п’ятій ранку, щоби встигнути на перший автобус до Райцентру. У негоду й болото я мусила встигнути, поки нікого з учнів у школі ще нема, перевзутися з ґумових чобіт, заляпаних грязюкою ще в селі, на вибоїстих ґрунтових дорогах, ледь не до самих колін. Зате не могла, попри всі бажання, брати участі у шкільних вечорах: де б я тоді ночувала, якби не встигла на останній рейс додому? Вдома ж, у селі, я мусила повсякчас ставати маминою правою рукою. Менші брат і сестра й надалі залишалися на моїй відповідальності, та ще й – зі всіма своїми домашніми завданнями і шкільними негараздами; уся посильна робота в господарстві – теж. Як тільки я брала в руки книжку, громом з небес лунав мамин голос: «Будеш читати коло корови на пасовиську!». Якщо сідала щось креслити, малювати чи писати, мама безжалісно виривала з рук шкільне причандалля: «У неділю тим будеш бавитися! Хмариться, пішли скидати сіно!». А як лише десь ненароком замість звичного діалектного вживала слово літературне – мама, а вслід за нею – Андрій і Ліля знущально перекривляли мене, й далі обзивали панею, глузували й насміхалися. А до того ж брат і сестра мало не щоднини безсоромно рилися у моєму портфелі. Одного разу витягли зошит, у якому я вела свій щоденник, прочитали мої гіркі роздуми про власну незавидну долю – і втрьох із мамою надовго зробили мене потайним ворогом рідної сім’ї. За ті мої наївні нотатки, в яких не знайшлося ні про кого з рідних жодного слова осуду – тільки жаль та скарги на своє тяжке життя, мама озлобилася проти мене ще дужче.

Пригадую ті безпросвітні дні, місяці, роки. Я вже казала, що до школи мала приходити в бездоганній одежі. У нас дома не було електричної праски, а тільки механічна, яку нагрівали, вкидаючи досередини тліючі жарини з печі. Температуру такого «дива техніки» регулювати було неможливо. Я бігала прасувати свої речі до хресної матері її електропраскою – але часто після цього зранку знаходила шкільну форму під вішалкою, зім’яту настільки, що так самі з собою ні плаття, ні фартушок зробити ніколи б не змогли, навіть якби й упали випадково на підлогу. Вчилася ночами, хронічно не висиплялася, – а головне, жила в постійному страху, що в будь-яку хвилину мої рідні можуть устругнути мені щось таке, що збиратися вранці до школи вже не буде жодного сенсу. При цьому всьому я нестерпно, несамовито прагнула маминої любові. Мені здавалося, що коли старанно виконуватиму усю роботу, дбатиму про малих та ще й буду добре вчитися, то ненька рано чи пізно обов’язково похвалить мене, погладить по голівці, поцілує, як це робила колись мені циганка Нуна.

Марні сподівання! Цього не сталося жодного разу!

IX

Коли я перейшла у восьмий клас, мої сільські ровесниці вже вважали себе справжніми дівками, ходили на вечірні сеанси в кіно, у компанії таких же підлітків з’являлися в перший вечір на весіллях та підпирали плечима стіни кожної неділі на танцях у клубі. А в розмовах зі мною відверто глузували, уїдливо запитували: чому нікуди вечорами не ходжу, доки буду «боса»? Деякі з них навіть мали дорослих залицяльників, а Марійка взагалі хизувалася, що вже не одного влюбила. Як я почувалася в ті дні? Принаймні аж ніяк не краще від однієї малолітньої дописувачки сучасного жіночого журналу, котра гірко нарікає: «Хлопця у мене нема. Щастя теж. Старію. Даринка, 13 років».

Але ось по сусідству почали готуватися до весілля. Виходила заміж перша красуня у всьому нашому кутку в селі – й запрошувала мене до себе дружкою: правда, якоюсь п’ятою чи шостою, але ж усе одно не останньою – одинадцятою чи дванадцятою, як тоді водилося. Мама не пустила. Коли ж я стала проситися і вдруге, і втретє, і вдесяте, то не лише дістала кулаком межи плечі, а ще й по кілька разів на день чула вслід: «Так ся дружка надружчила, аж ся ср…ка облущила!». Тепер мама каже, що я тоді ходила дуже сумна, й цими словами вона просто хотіла мене розсмішити. Нічого собі втіха! Правда, на перший вечір весілля мама таки дозволила мені піти, але з Андрієм і Лілею. Їх же твердо наповіла, аби пильнували, хто з парубків буде до мене підходити, і вдома їй усе розповіли. А також ще щось, очевидно, найважливіше, нашепотіла обом на вухо.

Тож брат і сестра з обох боків міцно трималися мені за руки, і коли хтось із хлопців просив мене до танцю, то в один голос верещали, що вдома все розкажуть мамі – і я буду бита, як квасне яблуко. Та раптом малі кудись щезли. Я полегшено зітхнула: мабуть, побігли до весільного столу у «великій» хаті, накритого для молодої та її дружок. Якщо так, то вони затримаються там надовго: стіл аж угинається від смаколиків, сама бачила! На ньому ж красується й барвисте весільне гільце, встромлене у два високі калачі, а на ліжку на вишитій подушці сидить лялька у пишному білому платті й маленькому вельоні – її поставлять на капот машини, коли молоді поїдуть розписуватися й робити весільне фото. Брат і сестра матимуть чим посмакувати, мають на що й подивитися!

Але згадка про моїх підопічних та конвоїрів в одній іпостасі вмить вилітає мені з голови, коли до танцю несподівано запрошує Олег – дорослий парубок, при краватці, у білій кримпленовій сорочці й дорогих лакованих туфлях. Андрій Волконський?! Та ні, звісно ж. Але перший танець для дівчинки, що дорослішає, все одно значить не менше, ніж перший бал для Наташі Ростової, а може, й ще більше. Олег танцює легко, веде мене, як сонячний промінь. Я спиною відчуваю здивовано-заздрісні погляди старших дівчат, боюся підвести очі на свого партнера, боюся спіткнутись, не потрапити в такт. І враз… на білосніжній Олеговій сорочці розпливається огидна коричнева пляма! Брудна вода – й на моєму платті, але що значить зіпсована нещасна сіренька сукеночка! Олег, одягнений як з картинки дорослий хлопець, ахкає – й хапає за комір мого брата, що вже кинувся тікати. В руках у Андрія – велике літрове горня, з якого тече рідке болото. Олег дає братові одного ляпаса, другого й чупасом виводить із палатки. Усі присутні шоковані. А товста Марійка шепоче мені нібито на вухо, але так, щоб усі чули: «Тебе хлопець кинув у танці! Ти ніколи заміж не вийдеш! При всіх у танці кинув! Яка ганьба!». Звідкілясь береться Ліля й починає вголос вигороджувати Андрія переді мною: бо, мовляв, мама сказала, що коли хтось зі старших хлопців візьме мене до танцю, їм треба облити нашу пару водою, щоби парубок не надумав проводити мене з весілля додому. Чистої води Андрій з Лілею, голуб’ята невинні, не знайшли, то й зачерпнули старим горням, що висіло на паркані, з помийного цебра, в якому мокла ганчірка, тієї каламуті, що нею змили підлогу на площадці для танцю.

Почувши вдома про мою ганьбу, мама реготала до сліз:

– А помогло! Таки помогло! Водою навіть псів, що гризуться насмерть, розливають! Аякже, справжня дівка – дорослий парубок у танець має її запрошувати! А зась, шмаркачко!

У селі після тої пригоди на весіллі мені дали прізвисько Діточа Мама. І хоча я нібито отримала татів дозвіл вряди-годи ходити – але тільки з братом і сестрою! – на вечірні сеанси кіно й на танці до клубу – та, чесно кажучи, мене туди зовсім не тягнуло, адже ледь не кожного разу на мене чекала якась неприємність: то сестра посеред фільму починала позіхати й на весь голос вимагати, щоб ми йшли додому спати; то брат уже вдома вибріхував про мене таке, що мама й серед ночі хапалася за лозину. Втім, молодші через рік-два таки увійшли в смак вечірнього кіно і танців для дорослих. Раз пішли навіть без мене. Мама спочатку й не зауважила їхньої «вилазки», та коли таки побачила, що я в ліжку, а Лілі з Андрієм нема в хаті, хоч уже мало не північ, – ухопила ґумовий шланг, стягла мене, сонну, з ліжка й за те, що не припильнувала менших, так урепіжила по спині, що шкіра трісла вздовж усього багрово-синього сліду від удару. Після цього в мені щось надламалося. Танцювати можу тільки у парі з жінкою. Коли ж запрошує хтось із чоловіків, на мене ніби нападає правець: моментально ціпенію й не можу навіть із місця зрушити.

X

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої[54]54
  Піхана – очищена від полови (про зерна злакових рослин) (діал.).


[Закрыть] пшениці на кутю. А ще – торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби – на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше – маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!

– У селі багато таких ледачих, як ти! – відбиває атаку мама. – На нашому кутку лиш у трьох ґаздів є худоба. А ми за літо сіна настарали – хто його має їсти?

– Навесні знов почнете думати про сіно, бо є корови. Восени не схочете продавати корів, бо наробили сіна. Ой мамо, мамо! Таж у вас кури сир їдять, молоко вже замість води п’ють!

– А куди дівати? На базар пертися з тим уже не годні, бо старі. І чужим гнилим марнотратникам також не віддамо задурно, бо то наша тяжка праця!

– Але ж сусідський хлопчик казав, що згоден возити молоко на базар!

– Ага, згоден! Йому треба платити за проїзд, і він ще й гривню від кожної літри хоче собі мати! Нє-є-є! Не буде він із нашої праці користати, не буде!

– За проїзд і ви би мусіли платити, якби були годні возити молоко на базар, – кажу я. – А за роботу дитина вимагає грошей справедливо: таж не буде з вашим молоком задарма на базарі півдня стояти!

– А що йому тих пів днинки? Має іншу роботу, чи що?

– Мамо, то чужа дитина!

– А рідні де? Може, твої підуть продавати? Якби ти жила коло нас, то оте молочко сама би й продавала. І сирок, і сметанку!..

На такі слова я мушу мовчати, бо інакше сварки не минути. Треба переводити розмову на щось інше. Та й привід є:

– Мамо, ви навіщо дали Старій Карзі мою адресу?

– Бо прийшла до нас, голосила, казала, що ти файною ученицею була.

– Напевно, гроші за смородину принесла, – несподівано навіть для себе самої відпускаю уїдливу «підштрикачку».

– Ні, приходила без грошей. Та й коли то було – пора вже забути! А вона постаріла, сопе, задихається.

– Бо товста! Ширша, ніж довша, – знову не стримуюся я.

– Не всі ж можуть бути такими, як ти, – чисто як голе веретено! А вчителька твоя каже, що цілими днями нічого не їсть – і все одно тиє і тиє!

Мені згадалося, як у Великодню п’ятницю нам, малим дітлахам, батьки зранку не дали ні ріски до рота: до виносу Плащаниці – строгий піст! – а Карга на перерві навмисно розклала перед собою на столі пахучі скоромні наїдки: курячу ніжку, котлети, налила собі в горня гарячого бульйону з термосу і жерла, аж за вухами лящало, та ще й сміялася, що нам животи судомами зводить, бо ми, дурні, постимо! Ага, тепер цілими днями не їсть, але тиє: ото сарака – не поправляється, а пухне з голоду! Та ще й мама стала тепер за нею горою, захищає.

…Стара Карга безпардонно заявилася до моєї квартири зранку, ні світ ні зоря, у неділю. Я, напівсонна і неабияк стривожена довжелезним дзвінком (мій Чоловік про такі дзвінки з похмурим сарказмом каже, що хтось уперся в кнопку рогом!), відчинила двері, бо не впізнала свою колишню вчительку через вічко, – й відразу ж про це гірко пожаліла. Карга усілася в крісло й загрузла там надовго – випровадити її з хати виявилося майже неможливою справою. Пояснила, що прийшла не так до мене, як до мого старшого сина, котрий займається адвокатською практикою.

– Ми передали справу в апеляційний суд, – простогнала Карга, – але то дуже трудно, щоб її виграти! А мій Віталько, внучок мій золотенький, сидіти не хоче! – і вона скривилася до плачу.

– А хто ж у тюрмі сидіти хоче? – здвигнула я плечима.

– Таж його за ніщо за пощо судять! Таж вона від того, що він там з нею зробив, не завагітніла!

– А він зґвалтував когось, чи що? – питаю вражено.

– Але не насправді – неприродним способом, як кажуть у суді! Та шмаркачка – ще взагалі не до любові: їй лише тринадцять! Так що нічого їй не сталося. І за таке судити? – зі злістю вдарила вона кулаком об кулак (а я відразу згадую стару Кайдашиху, яка теж полюбляла так робити).

– Мій син по судах не захищає ґвалтівників, – говорю сухо. – А тим більше – педофілів і збоченців. Шукайте собі іншого адвоката.

– Нікуди я звідси не вступлюся! – перейшла на високі деренчливі тони непрохана гостя. – Злісних боржників твій син рятувати від тюрми може, хоч вони тисячі банкам заборгували!

А мого Вітальну за отаке, яйця виїденого не варте, дурне-пусте, мають у тюрмі згноїти – і він навіть пальцем не кивне, так?

– Ірино Володимирівно, бувайте здорові! До побачення, кажу, ви мене чуєте? Не доводьте мене до того, щоби я викликала міліцію, бо тоді й вам арешту не минути! Ви чого напали мені на хату? Чого побудили всіх о сьомій ранку? Чого репетуєте, аж сусіди в стіни стукають? Хочете міліції – зараз приїде! – й удавано починаю крутити диск стаціонарного телефонного апарата.

Стара Карга важко підвелася, удавано голосно й розпачливо заридала, але таки вступилася нам із хати. Почувши, як мені довелося виганяти Ірину Володимирівну, мама починає дорікати, що так нефайно, бо тепер усі в Селі будуть говорити, що я вже так запаніла, що до мене нема доступу і що тепер до мене вже навіть у гості прийти не можна. Незабаром і до рідних батьків буду так само ставитися, як до колишньої вчительки!

Мама любить провокувати конфлікт на голому місці, причому тільки зі мною та ще зрідка – із сестрою. Андрійко – недоторканний! Он уже біжить від свого чворака[55]55
  Чворак – сучасна велика сільська хата на чотири кімнати (на противагу колишнім, з однією кімнатою й сіньми).


[Закрыть] через дорогу. Варто мені чи сестрі приїхати в гості, коли брат удома, – він уже тут як тут: пильнує, аби нам мама не дала щось із собою. Не сидиться, бідному, в хаті, коли ми приїжджаємо до мами. Та ще Андрій твердо переконаний, що на заробітки за кордон виїхали наймудріші. Ті, що зосталися в Україні, – лузери й остаточні дурні.

На перших порах свого заробітчанства братові здавалося, що за рік-два стане мільйонером, буде приїжджати в село – й усі навперебій запобігатимуть його ласки. Тоді він навіть розмовляти зі мною й меншою сестрою гордував, а як таки вже мусів, то тягнув слова, як ґуму, говорив спроквола й підкреслено поважно, пихато насміхався із наших проблем та матеріальних негараздів. Зрештою, його враження про те, що діється в рідному краї, як застрягло на початку дев’яностих – так із цієї мертвої точки не може зрушитися й донині ось уже двадцять років. Зате жовчність із роками подвоїлася, ба навіть потроїлася. Що не слово – то їдкий глум, зловтіха і зневага. Особливо на мою адресу:

– Коли вже мені Україну побудуєш? Я сюди гроші мішками вожу, а України нема та й нема!

– Гроші ти везеш на власні потреби! – відповідаю я. – У свою хату їх вкладаєш: то дах перекриваєш, то балкони ліпиш, то євровікна ставиш, то двері броньовані, то двометрові паркани будуєш! А податків Україні не платиш ані копійки – то й яку користь Україна з тебе має?

– Таку, як і я з неї. Якби я сюди єврики не возив, тобі зарплату не мали би чим платити!

Сперечатися з братом безглуздо – лиш марно час тратити й нервові клітини вбивати! Та й мама наші суперечки сприймає дуже болісно. Перші два роки змушувала мене телефонувати братові щотижня. Мобільників тоді ще не було, дзвонити в Чехію доводилося зі стаціонарного телефону на закордонний вуличний автомат. Андрій щоразу довго жалівся, як йому тяжко: на будові працює без страхівки, харчується мало не собачими консервами, – а я мала все це вислуховувати й добре мізкувати, що зі сказаного переповісти мамі й невістці, а про що мудро змовчати. Та бувало, що брат не підходив до трубки по декілька днів. Мама заливалася слізьми: з Андрійком, напевно, вже щось страшне скоїлося! Я телефонувала безперестанку – а наприкінці місяця надходив рахунок на половину, а то й на три чверті моєї зарплати!

Зараз Андрій уже збагнув, що копанням канав заробити мільйони неможливо, та пихи в нього від цього зовсім не зменшилося. Обтрушується від снігу просто в хаті й починає свої кепкування, від яких віє неприхованим цинізмом:

– Бачиш, яка в нашої мами файна хвороба! Тепер вона може й гектари засівати – рука сама сіпається!

І відразу ж до тата:

– Коли гроші віддасте за ту олію й рибу, що я вам із міста привіз? Та й могли би ще й так пару сотень мені підкинути – таж я ваш син! На дорогу мені треба тисячу! Знаю, що у вас гривні є!

– Ти що, цього разу без грошей із Чехії приїхав?

Брат робить демонстративно здивовану міну на обличчі, що означає: без добрих грошей він додому ніколи не вертається.

– Єврики в Україні дешеві, шкодую міняти!

Це відверта брехня, бо ціни на євро в обмінниках аж зашкалюють. Причина інша: брат узагалі не збирається міняти валюту на гривні. Байка про занадто дешеві єврики звучить уже не вперше, але батьки на неї ведуться. Тож як лише Андрій починає знову збиратися в Чехію, мама з татом вишкрібають свої останні заощадження й відразу ж починають зі своїх пенсій відкладати половину до його наступного приїзду. Брат скупий до неможливості. Ще коли до проголошення Україною незалежності в тата стався інфаркт задньої стінки серця, і я в обласній лікарні витягала хворого з того світу три місяці, – наш Андрійко, який мав зарплату втричі більшу від моєї вчительської, не те що ні разу не відвідав батька, а й жодної копійки на лікування не дав. Зараз стогне, що встановив у хаті металопластикові євровікна – а в Чехії ґазди, котрі багатші, вже кладуть дерев'яні варені.

– Вари й свої, ті, що познімав! У тебе ж були дерев’яні, ще й майже новісінькі!

Брат пропускає мою іронію повз вуха, зневажливо крутить у руках коробки з ліками, які я привезла для тата, хмурніє на обличчі й кличе мене надвір переговорити.

– Такі гроші на вітер сієш! Що старе – то не молоде, – заявляє без усякого встиду. – Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

– Але ж допомагали цілих двадцять років! – мало не кричу я.

– Як така багачка, то купуй, – але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

– На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

– Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, – а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

– А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

– А що з ним маю робити? Заріжу – з’їмо, що й не помітимо. У мене сім’я велика: ми з жінкою, дві доньки, два зяті та ще й четверо внуків! А ти, багачко, хоч при мені старим не привози торбами куповані харчі, одяг і ліки: бо виходить, що я – поганий, а ти – файна! Але ж син набагато більше від доньок значить! Це все, що на батьківськім обійсті, – моє, зарубай собі на носі!

– А я думаю, що татову хату треба віддати Лілі. Ні ти, ні я не пропадемо – вже якось стоїмо на ногах, а вона з двома дітьми живе в маленькій кімнатці в гуртожитку.

– То най поїде за границю й там заробить собі на хату!

– Спадщина завжди належала найменшому з дітей!

– Поговори мені! Це якщо в сім’ї лише доньки. А якщо є син, то якраз йому вся батьківщина припадає!

До хати брат уже не вертається, зате мама починає сваритися, що це я його прогнала.

– Зараз прибіжить ваш Андрійко, не переживайте! Як лишень піду, прибіжить випитувати, що я вам говорила. Скажете, що я від вас нічого не хочу. Тільки подумайте про Лілю! Живіть до ста років, але хай ваше господарство колись таки зостанеться їй!

– О, ви ще будете битися й різатися за наші маєтки, за хату, за стодолу!..

– Мамо, я в цей бік і не гляну!

– Файно, файно! А я гадала, ви будете тут усі разом збиратися, нас будете споминати!..

– Мамо, не творіть ілюзій і краще думайте про життя, а не про смерть. Як худобу продасте, то потягнете ще кілька років щонайменше – навіть зі своєю хворобою!