Текст книги "Дана і дракон"

Автор книги: Олеся Чертова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

– Не хвилюйся, дівчинко, – меланхолійно протягла тітка.

Вони разом сиділи на сходах, що вели на веранду, і спостерігали, як Руся вирощує у саду дивовижні квіти білого кольору з рожевими краєчками – гібриди лілії і тюльпана. В темряві вони мінилися фосфоричним сяйвом. Душа русалоньки ніби співала, її серце переповнювалось вдячністю Дані та Наталі, і вона хотіла її якось виявити.

І вирішила це зробити не словами, а прекрасними квітами. Наталі їй не заважала.

– Вона так нічого і не навчилася, – з відчаєм прошепотіла Дана.

– А чи варто їй чогось учитися? – сміливо висловила тітка свій сумнів. – Поглянь, на що здатні її дивовижні руки! Крім того, вона така красуня.

Дівчинка спантеличено дивилась на тітку, а та розсміялася.

– Ти зробила все можливе, і дещо Руся таки засвоїла, я впевнена. Кожному своє, моя люба: одним борщ варити, іншим створювати шедеври. Кожному своє.

І Дана знову не стала сперечатися.

А русалонька продовжувала чаклувати над своїми дивоквітами, роблячи їх дедалі прекраснішими. Її тендітні білосніжні ручки пурхали у повітрі, мов два метелики, а обличчя сяяло усмішкою, вона сама здавалася витвором мистецтва, прекрасним і незбагненним водночас.

Вранці Дана прокинулася з великим бажанням попірнати. День не обіцяв бути легким: сьогодні мав приїхати Максим, кандидат у «принци» для Русі. Треба ще було піти з русалонькою до крамниці купити їй гарну сукню. Тож іншої нагоди потрапити на пляж сьогодні може й не трапитись. Дана навшпиньки прокралась повз кімнату тітки і відчинила двері до вітальні. Там її чекала несподіванка – Русі на канапі не було. Дівчинка вийшла у двір, минула сад із дивоквітами, що гойдалися, мов водорості в морі. Хвіртка була не замкнена. Дана замкнула її і пішла берегом. Сонце лише визирало з-за обрію, повітря дихало прохолодою, а вода, дівчинка вже знала, була теплою і лагідною. Спокійну морську поверхню не порушував ані подих вітерцю. Цієї миті Дана побачила Русю, яка пірнала у прозорій воді. Вона сміялася і бризкалася, як дитя. Русалонька теж помітила дівчинку.

– Дано, Дано, ходи сюди! Яка вода чудова! Як я скучила за морем! – вигукувала вона.

Руся вистрибувала із води, наче в’юнка срібляста рибка, і з кожного її руху можна було пізнати справжню русалку.

Дана скинула сукню і почала заходити у воду, як раптом побачила, що за спиною в Русі вода скаламутилася, аж завирувала.

– Русе, озирнися! – закричала дівчинка.

Та озирнулася і кинулася вбік від страшної чорної вирви. Дана підпливла вчасно, схопила русалоньку за руку і щосили потягла за собою. Але майже біля самого берега сама спіткнулася і впала у воду. Тієї ж миті із темного виру з’явилася гидка згорблена стара баба. Дана з жахом усвідомила, що це і є Морська відьма. Вона піднялася на шумовинні мало не до неба, і тому здавалася страшною, навіть величною.

Дана ніяк не могла підвестися на ноги, сковзаючись на слизьких камінчиках, але встигла краєм ока побачити, що Руся вже стоїть на березі.

– Доброго здоров’ячка, ріднесенька моя! – прогугнявила стара. – Надумала сховатися від мене? Я стільки світів обійшла, стільки морів обпливла, а ти ось де розважаєшся! У морі купаєшся, берегом бігаєш! А чи тобі відомо, дорогенька, що твій принц одружився з іншою, і ти маєш стати піною морською, за нашою домовленістю!

– Ні, це неправда! – вигукнула Руся.

– У тебе є голос?! – аж відсахнулася чаклунка.

– Так, я можу говорити! Мені його повернули чаклуни, сильніші за тебе! І сьогодні принц з’явиться, щоб одружитися зі мною! Ти програла, стара відьмо!

Мегера розсміялася гидким хрипким сміхом.

– Дурепа! Твій принц вже відгуляв весілля зі своєю коханою.

– Цього не може бути… – прошепотіла русалонька. – Адже я тут всього три дні…

– Тобі ж не відомо, русалко, як по-різному плине час в кожному вимірі. І тепер ти моя! Будеш моєю служницею протягом усього свого нескінченного русалчиного віку! Поглянь востаннє на свої стрункі ніжки, бо зараз вони назавжди перетворяться на хвіст!

Вона скерувала свою величезну чорну палицю на Русю. Та зойкнула і зіщулилась. А Дана нарешті підвелася. Вона кинулася до русалоньки, щоб якось її захистити, та в розпачі просто закрила собою. Останнє, що Дана побачила: яскравий струмінь світла вдарив з палиці прямісінько їй у груди. Дівчинці стало боляче, вона хотіла крикнути, та не змогла. Її раптом огорнула дрімота, яка відразу перейшла в глибокий сон.

– Ти ще довго будеш вилежуватися, ледащо! Ану прокидайся мерщій і ставай до роботи! – спросоння Дана здивувалась, що Наталі так дивно її будить.

– Що сталося? – пробурмотіла вона крізь сон. – Зараз я встану.

Дану хтось шарпонув за плече, їй здалося, що все навколо неї повільно коливається. Дівчинка розплющила очі… і закричала, потім почала хапати ротом повітря, а точніше – воду, бо з усіх боків її оточувала вода.

– Де я?! – закричала Дана. – Що зі мною сталося? Я померла? Втопилася?

– Та заспокойся ти! – дівчинку знову щосили шарпнули за плече. Тільки тепер вона помітила поруч із собою Морську відьму. – Чого репетуєш?! Ти під водою, жива-живісінька. І пробудеш тут ще довго-предовго, бо вік у русалок набагато довший, ніж у вас, людей.

– У русалок… – повторила Дана. Вона поглянула вниз і знову зойкнула – замість ніг у неї був хвіст.

Відьма посадила Дану в темницю, три стіни якої були викладені з камінців та черепашок, а замість четвертої стриміли ґрати, які давали змогу відьмі тримати в полі зору всіх своїх полонених. А їх тут було безліч.

Навпроти Дана нарахувала з десяток таких камер, де були ув’язнені бідні русалки, та й по тій стороні, де знаходилась в’язниця дівчинки, їх було ще більше, напевне.

Щоранку відьма відряджала своїх бранців збирати компоненти для її чаклунського страшного варива.

Перед тим, як русалки випливали через потаємний хід у відкрите море, відьма одягала їм на пояс залізний обруч з довгим ланцюгом. А ще за невільницями наглядали мовчазні восьминоги. Тому втекти було абсолютно неможливо.

Перші дні в полоні минали для Дани як уві сні. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді, здавалось, що скоро вона прокинеться і цей жах розвіється як туман. Але день спливав за днем, і нічого не змінювалося.

Дівчинка впала в цілковиту апатію: слухняно виконувала накази відьми, раз у день їла бридкі водорості і забувалася у важкому сні без сновидінь.

Хтозна, скільки часу минуло відтоді, як Дана стала русалкою, аж однієї ночі її по щоці боляче вдарив камінець. Дівчинка прокинулась і сіла. Поруч нікого не було, десь далеко хропла відьма, навкруги панувала темрява.

– Гей, Дано, ти чуєш мене? – пролунав шепіт.

Дівчинка почала швидко обмацувати стіну, і раптом її рука натрапила на невеличкий, кілька сантиметрів завширшки, отвір.

– Хто тут? – прошепотіла Дана.

– Я – Мейріс, мене теж ув’язнила стара мегера. У нас із тобою спільна стіна. Я возився з нею вже декілька тижнів і нарешті зрушив з місця два камінчики. Тепер я можу торкнутися тебе. Ось моя рука, – Дана відчула дотик. А Мейріс вів далі: – Я чув про те, як ти сюди потрапила. І знав ту русалоньку, замість якої ти тут ув’язнена. Це молодша донька царя. Найвродливіша. Я хочу тобі допомогти.

Дівчинка лише гірко усміхнулася.

– Як же ти зможеш мені допомогти, коли й сам бранець?

– Таки зможу, – наполягав Мейріс. – Ось, поглянь, тільки обережно, воно гостре!

Дана просунула руку в щілинку і взяла щось маленьке, схоже на кишеньковий ножик.

– Що це?

– Це ключ від замка на обручі, якого вдягає на нас відьма. Я виміняв його у відьминого прислужника за рожеву перлину. Завтра під час роботи я відімкну твої і мої кайдани, і ти станеш вільною.

– Невже?.. – мало не закричала Дана.

– Так, – сумно промовив Мейріс. – Але знай – чаклунка користується багатьма шляхами в різні часові простори, в паралельні нашому світи. Щоб потрапити додому, тобі треба дізнатися, де знаходиться потрібний тобі портал і як його відкрити. Якщо хочеш, влаштуємо втечу хоч завтра, я відведу тебе до нашого царя, може, він допоможе.

– Я подумаю до ранку, – відповіла Дана і замислилася.

Дівчинка почала міркувати: звичайно, втекти звідси хоч куди-небудь – це вже щастя, але невідомо, чи зможе Морський цар повернути її додому.

Вранці мовчазний восьминіг відчинив Данину камеру, накинув на неї залізний обруч із замком. Сьогодні дівчинка повинна була збирати дрібні чорні перлини – так наказала відьма.

Дана пропливла разом з іншими русалками вузеньким потаємним ходом із палацу, минула кораловий риф і тут, поміж широколистих водоростів, мала шукати мушлі з перлинами.

Вона працювала, коли хтось тихенько її покликав:

– Це ти – Дана, дівчинка зі світу людей?

Вона підвела погляд. Поряд з нею стояв зеленоокий білявий юнак, дуже вродливий, хоч і трохи виснажений.

– Ти – Мейріс? – здогадалася Дана.

– Так. У нас дуже мало часу, що ж ти вирішила? – Мейріс шепотів, увесь час озираючись.

– Я залишаюся, – відповіла Дана. – В мене є план, я сподіваюся дізнатись, де знаходиться портал.

– Не стану тебе відмовляти, хоча це дуже ризиковано, – промовив Мейріс. – Ти смілива дівчинка. Але я все-одно розповім про тебе Морському цареві, можливо, він таки знає, як тобі допомогти. Щасти тобі!

Юнак торкнувся Даниної руки, сумно всміхнувся і сховався за рифом. Через мить з’явився вже без кайданів. Восьминоги і акули-охоронці кинулися за ним.

Дана з тривогою слідкувала, як Мейріс утікав від переслідувачів, з усієї душі бажаючи йому звільнення.

Увечері відьма лютувала – вперше за багато років бранцеві вдалося втекти з її темниці!

А Дана вперше засинала з усмішкою на устах.

Минали дні. Дівчинка уважніше стежила за чаклункою, чекаючи слушної миті, щоб втілити свій задум і обдурити стару мегеру.

Відьма постійно товклася біля величезного казана посеред палацу, де готувала своє страшне вариво, і про портал Дана нічого не зуміла дізнатися.

Тоді дівчинка вирішила вдатися до хитрощів…

Чаклунка помітила, що Дана ввесь час уважно спостерігає за її роботою.

– Чого вирячилася – не спиться? Можу ще роботи підкинути, – непривітно буркнула відьма.

– О, вибачте, – солоденьким голосом відізвалася Дана, – для мене все тут нове, адже в моєму світі не існує магії. А ви така вправна чарівниця.

Стара всміхнулася, їй було приємно.

– То кажеш, серед людей немає магів? Щось не віриться… – знову насупилася мегера.

– Звичайно, немає. Є фокусники. Вони лише видають себе за чарівників, а насправді – брехуни. Я все життя мріяла навчитися магії. І дуже щаслива, що потрапила сюди, що маю змогу хоч поспостерігати за справжніми чарами.

Відьма нічого не відповіла, та слова дівчинки були для неї, як мед. Річ у тім, що стара чаклунка в глибині душі тяжко страждала, усвідомлюючи, що їй нікому передати накопичений за довгі роки досвід. А вона була неабияка майстриня в усьому, що стосувалося чорної магії, і вважала себе майже всемогутньою. Тому наступного дня замість того, щоб відрядити Дану з іншими бранцями працювати, відьма випустила її з клітки, спершу, ясна річ, начепивши на її стан залізного обруча.

– Якщо ти так мріяла навчитися магії, я дещо тобі покажу. Може, в тебе виявляться здібності.

Дана вдала, що дуже зраділа, і відьма їй повірила.

– Тільки ти муситимеш залишитись тут назавжди, – попередила відьма. – Адже знатимеш мої секрети.

– Я згодна, згодна! – вигукнула дівчинка. – Якщо ви навчите мене, звичайно.

– Побачимо, – буркнула стара і повела Дану вздовж безконечних стелажів з інгредієнтами для чародійського зілля.

Минали дні, і дівчинка вже багато чого навчилася. Вона легко могла б перетворити русалчин хвіст на ноги, будь-яку істоту – на рослину, повернути втрачену молодість чи наслати передчасну старість. Чесно кажучи, ці премудрості дуже подобалися Дані, але про портал вона так нічого й не дізналася.

Стара чаклунка з нетерпінням чекала кожного наступного ранку, щоб далі передавати земній дівчинці свої вміння. Протягом довгих двох тисяч років жодна жива істота не любила і не піклувалася про відьму. І сама чаклунка не любила жодне створіння, вона й не знала, що то за почуття. Але тепер у її холодному кам’яному серці з’явилося щось нове і незвичне. Хоч вона навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Відьмі лестило захоплення, з яким Дана слухала її розповіді. Дивувала стару й легкість, з якою дівчисько схоплювало все те, що вона сама студіювала роками. Щоправда, чаклунка вчила Дану лише готувати зілля, бо не настільки їй довіряла, щоб розкривати силу заклять. Але потайки все ж сподівалася, що дівчинка стане її послідовницею і буде ввесь час поряд. Бо насправді Морська відьма була дуже самотня і дуже страждала від цього.

Чародійка вже дозволяла Дані плавати палацом без залізного ланцюга. І годувати дівчинку стала тією їжею, що готувала для себе, пояснюючи це своє рішення тим, що таку велику кількість їжі не може сама подужати.

Одного разу вночі Дана помітила, як стара відьма змішала в глиняній мисочці жовч білої акули і сік морської троянди, щось прошепотіла над сумішшю і вихлюпнула її на кам’яну стіну. Тієї ж миті в стіні утворився трикутний пролом, і відьма, озирнувшись на всі боки, зникла в ньому. Можливо, це й був вихід у всі світи – казкові й реальні. Дана кинулася до своєї схованки і швидко відкопала невеличкого ножика, який вона потайки від відьми поцупила під час їхніх занять. Звертаючись подумки по допомогу до всіх богів, яких вона знала або могла вигадати, дівчинка тремтячими руками намагалася відімкнути замок. Можливо, з тисячної спроби, коли вона вже втратила будь-яку надію і обдерла всі пальці, замок піддався і Дана звільнилась. Вона кинулася до пляшечок на полицях, у темряві ледь розрізняючи потрібні інгредієнти.

– Жовч білої акули – ціла пляшка, сік морської троянди – чверть пляшки, – дівчинка перемішала все в глиняній мисочці. Зілля запінилося – добрий знак, це означало, що воно зроблене правильно. Дана підпливла до стіни, на якій відкривався портал, і лише тепер згадала, що не знає, яке закляття промовляла стара відьма, аби відкрити портал. У дівчинки затремтіли руки.

– Думай, Дано, думай! – вмовляла вона себе. – У тебе є тільки одна спроба, єдина. Так, зосередься. Магія любить простоту, ти вже це зрозуміла. Ніяких складних слів, ніяких екзотичних складників. Просто – значить, правильно.

Думки в голові пролітали з шаленою швидкістю, аж поки найпростіші слова виокремилися і зупинилися, немов надруковані. Дана стисла мисочку обома руками.

– Я хочу потрапити туди, де востаннє була людиною! – голосно проказала дівчинка і хлюпнула зілля на стіну.

А далі все відбувалося немов у сповільненому кадрі. Як же довго зілля летіло до стіни! А ще довше воно по ній розтікалося, пінячись, мов кислота. І коли Дана вже подумала, що всі її зусилля марні, у стіні нарешті з’явився трикутний портал. Вона кинулася до нього, навіть не задумуючись.

– І далеко зібралася?! – щось, мов залізними обценьками, боляче стисло дівчинці плече. – Ах ти, підступна брехухо!

Дана щосили чіплялася за краї пролому, що вже почав закриватися.

– Тікати надумала?! – волала відьма. Дівчинка озирнулася – страшне обличчя чаклунки було зовсім поруч.

– Прощайся з життям, дурепо! А могла стати всемогутньою!

Дана пручалася щосили.

– Відпусти її, відьмо! – раптом пролунав владний голос.

Це був Морський цар, величний володар морів у золотій короні та з тризубом у руці. І саме цей тризуб він націлив на відьму.

– Палац оточено! Твоїм чарам – кінець! Нарешті я знайшов твоє лігво! – гучно прогримів голос царя.

Поряд з ним Дана побачила Мейріса.

3 усіх боків з’являлися цареві воїни, вони тягли восьминогів, що працювали на відьму, та акул-охоронців. Відьма перелякано озиралася, а Дана відчула, що вона вільна. Дівчинка не стала чекати закінчення битви, а чимдуж пірнула у відкритий портал.

По той бік порталу нічого не змінилося – навколо те саме море. Але Дану це не збентежило – вона якнайшвидше попливла догори, туди, де мало світити сонце чи місяць – що завгодно, і це був уже інший світ.

Дана виринула з води і відразу замружила очі. Вона й забула вже, яке воно величне і осяйне – сонце. Адже крізь товщу води його проміння здавалося каламутним і зовсім не зігрівало.

Коли очі звикли до світла, дівчинка озирнулася і закричала від радості:

– Вдалося! Мені вдалося!

Так, це був той самий пляж, неподалік виднів паркан тітки Наталі. Дана не стала гаяти час. Вона щосили рвонула, пливучи до мілини, до берега. Тут дівчинка сіла на пісок і дістала пляшечку, яку завбачливо прихопила з собою, – там було зілля, що робить русалку людиною.

Вона заплющила очі і випила рідину. Тієї ж миті її тіло немов спалахнуло, невидиме полум’я обпалило хвіст, і Дана знепритомніла.

– Дано, люба моя! Ти жива!!!

Вона розплющила очі і побачила над собою схвильоване обличчя Русі. Так, це була вона – морська красуня, із прекрасних зелених очей якої капали сльози і чиї уста намагалися усміхатися.

– Я не знала, як тобі допомогти. Увесь час сиділа на березі і чекала. Та все марно. Наталі взагалі ці чотири дні мучиться з серцем. Вона вже й не сподівалася тебе побачити.

– Чотири дні? – Дана сіла. У неї паморочилося в голові. – Я пробула в полоні більше ніж півроку!

– Тобі здалося, – Руся обійняла дівчинку за плечі. – У моєму світі час спливає інакше, ніж на землі. Ходімо додому!

– Зачекай, – Дана подивилась униз і помітила, що замість хвоста в неї знов з’явилися дві стрункі ніжки. Вона полегшено зітхнула. – Тепер можна й додому.

Дана зіперлася на плече русалоньки, і вони рушили узбережжям. Раптом земля затремтіла від страшного гуркоту. Дана озирнулася. Море вирувало, пінилося, бурхало, здіймаючи хмару бризок – немов це було виверження вулкану.

– Тікай мерщій! – вигукнула дівчинка, відштовхуючи русалку від себе.

Та Руся вчепилася в неї щосили.

– Я не дозволю тобі знову це зробити задля мене! – кричала вона. – Не дозволю!

– Вона нічого нам більше не вдіє! – Дана вихопила пляшечку з блакитним зіллям, вилила його на пісок собі під ноги. Тієї ж миті дівчата опинились у прозорій напівкулі, в’язкій, мов із розтопленого скла.

– Ти думаєш, що можеш захиститися від мене?! – ревіла Морська відьма, трясучи над головою своєю палицею. – Зрадниця, брехливе дівчисько! Я перетворю тебе на камінь!

– Ти нічого мені не зробиш, – із дивовижним спокоєм відповіла Дана. – Зачекай мене тут, – звернулася вона до Русі.

Русалка навіть не встигла заперечити, лише благально простягла руки.

А дівчинка вийшла із захисної кулі і зупинилася біля води, прямо перед розлюченою відьмою.

– Ти сподіваєшся, що я тебе пожалію, негіднице?! 3 якого б це дива? – зареготала мегера.

– Бо насправді в тебе добре серце, лишень за роки самотності воно стало холодне мов крига і тверде мов камінь. Тебе справжню виявить ось це зілля – «Добре серце».

Стара зареготала ще сильніше.

– Ти неуважна учениця, я ніколи не варила такого зілля! – гаркнула вона.

– Знаю, – всміхнулася Дана. – Його зварила я!

І щосили жбурнула у відьму пляшечку з рожевим зіллям. Пляшечка розбилася об палицю, і рожева рідина покропила чародійку. Та заверещала і впала у вирву.

Море заспокоїлось, а прозора півкуля щезла.

– Ти вбила її? – стривожено запитала русалка.

– Ні. Це зілля мало показати добро, що є в кожній людині, та, мабуть, я помилялася…

– Поглянь туди! – раптом гукнула Руся.

На берег хвилею винесло людину, точніше – русалку. Вона мала біляве волосся, яке прикрашали троянди. Дівчата кинулися до неї. Русалка розплющила прекрасні блакитні очі і всміхнулася.

– Дякую тобі, добра дівчинко, – прошепотіла вона слабким голосом. – Ти врятувала мене. Багато тисячоліть носила я на собі закляття «Кам’яного серця», і тільки ти змогла мене розчаклувати. Моє ім’я Аврора. Я була доброю чарівницею, та коли відкинула кохання Морського демона, він перетворив мене на відьму, злу і бездушну. Чим же я спокутую все те зло, яке вчинила за ці роки, хоч і не з власної волі?

– Для початку звільни всіх бранців, які ще й досі сидять за ґратами у твоєму палаці, – порадила Дана.

– Так, так, – промовила Аврора, – я мушу поспішати.

Та раптом море знову збурилося величезними хвилями.

– Що ж це таке? – тільки й встигла охнути Дана.

Із вируючої піни з’явився Морський цар.

– Таточку! – вигукнула русалонька, заридала і кинулась до свого батька.

– Донечко, я вже й не сподівався побачити тебе живою!

Хвиля підняла русалоньку до царя і вони обійнялися. У Дани аж у голові запаморочилося від такої кількості подій, вона знесилено сіла на пісок.

Цієї миті володар морів побачив Аврору. Він повільно відпустив Русю і підплив до того місця, де сиділа колишня Морська відьма.

– Авроро, це ти? – затремтів його голос. – Це ти, моя люба сестро? Не може бути… Скільки ж часу минуло… Невже це ти?

Білява синьоока русалка уважно вдивлялася у суворе обличчя царя і раптом заплакала:

– Це я! – вигукнула вона. – Я й не сподівалася, що ти ще живий. А це, – вона вказала на русалоньку, – твоя донька?

– Ось такий щасливий кінець, – усміхнулася Дана. Вона сиділа на сходинках веранди з Марлоном на колінах. – Морський цар дуже добрий, коли щасливий. Він вибачив непослух дочці і благословив її жити у світі людей у злагоді зі своїм принцом. Приголубив сестру Аврору і їй теж вибачив. А мені дуже і дуже дякував.

Тітка випустила сизу хмарку диму.

– Так, цікавенька історійка! Шкода, що я не встигла познайомитись із володарем морів, не кожен день така нагода випадає.

– Грізний він, здоровенний дядько. А загалом навіть милий.

Наталі кивнула головою, мовляв – «я так і думала».

– Треба запитати в Русі, як там Максим, – раптом згадала тітка. – 3 ним взагалі можна якось вийти на зв’язок?

Дана підвелася і підійшла до паркану, що межував із сусіднім двором.

– Русю, – гукнула дівчинка, перехилившись через паркан. – Як там Максим?

Колишня русалка визирнула з квітника.

– Раніше, як за місяць, не чекайте. Він зараз вивчає глибинні рифи.

До Русі підійшов білявий юнак і обійняв її за плечі.

– Ходімо пити чай, люба, – промовив він ніжно. – Привіт, Дано! Може, й ти з нами?

– Привіт, – відгукнулася Дана. – Ні, дякую.

Руся помахала їй рукою, і вони пішли. Дана провела поглядом Русю і її коханого, потім озирнулася до Наталі.

– Це ж треба, щоб принцом Русі став цей сусідський Сашко! Чим він її зачарував?

– Не знаю, – зітхнула тітка. – Покохала вона його. Максим через своїх клятих хробаків запізнився всього на день, а вона зустріла того Сашка на березі, коли тебе шукала. От і все.

– Доля… – промовила Дана.

– Мабуть, – згодилася Наталі. – А мій невгамовний Максим тепер в гостях у Морського царя, сновигає рифами з риб’ячим хвостом. От легковажна людина!

– Нічого. Може, для нього так краще.

Наталі промовчала. Вона тихенько погойдувалася у своєму кріслі, розкошуючи ароматом нічної фіалки і гарної кави.

– Життя – незбагненна річ, – нарешті озвалася вона. – Іноді здається, що тобі відкрились усі світові таємниці і вже ніщо тебе не здивує. І саме тоді трапляються справжнісінькі, незбагненні чудеса. – Тітка зітхнула і поставила чашку на стіл. – Ходімо спати, дорогенька.

Наталі повільно підвелася з крісла і обійняла дівчинку за плечі.

– Зате тепер нас і справді важко здивувати. Хіба ні? – засміялася Дана.

Цієї миті у клітці голосно защебетав Паваротті.