Текст книги "Дана і дракон"

Автор книги: Олеся Чертова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Олеся Чертова
Дана і дракон

Дана і дракон

Двері відчинила мама. Дана переступила поріг, недбало жбурнула в куток наплечник і почала знімати куртку. Мама уважно спостерігала за донькою із ледь помітною посмішкою.

– Ну, що сьогодні в тебе сталося? – запитала вона.

Дана не відповіла, підхопила наплечник і попрямувала до своєї кімнати. Мама пішла за нею.

– Дано, може, все-таки поговоримо? Дівчинка сіла на ліжко і знизала плечима.

– Чесно кажучи, то й говорити нема про що, – знехотя промовила дівчинка. – Знову той Сергій…

На маминому обличчі з’явилася усмішка:

– І що ж знову накоїв той Сергій?

Дана зітхнула, полізла в наплечник і дістала звідти невеличкий букетик пролісків. Ніжні білі квіти трохи зім’ялися, проте в кімнаті відразу запахло весною. Дівчинка жбурнула букетик на ліжко. Мама його обережно підняла, торкнулася тендітних пелюсточок, вдихнула свіжий аромат весни. А потім поглянула на доньку – Дана сиділа, наїжачившись, піднявши догори худенькі плечі та опустивши очі додолу. Її золотаве густе волосся розкішною хвилею спадало на спину та плечі.

– Не розумію я тебе, Дано, – сказала мама. – Хлопець так упадає коло тебе, квіти щодня носить, а ти…

Дану наче хтось укусив.

– А що я?! – крикнула вона. – Він мене перед усім класом соромить, усі дівчата сміються. Он, кажуть, твій жених іде! Хлопці з нього ввесь час кепкують, а він навіть не може дати їм відсіч. Стоїть, з ноги на ногу переминаючись. Отакий-то хлопець! З ним увечері в кіно піти страшно, бо, боронь Боже, перестрінуть хулігани, так він і втекти не зможе, не кажучи вже про те, щоб відбитися.

– А ти з ним у кіно вдень піди, навіщо ж вечора чекати?

Дана так зиркнула на маму, що та знову розсміялася і обійняла доньку.

– Дивна ти – хіба ж можна соромитися того, що людина виявляє до тебе симпатію? І що з того, що він не забіяка? Зате відмінник, вчиться краще за всіх у класі. Розумний…

– Розумний! – перекривила Дана. – Тільки й щастя! Довгий, худий, як та жердина, ще й в окулярах! Сміх та й годі! Інша справа – Денис, що з Наталкою дружить, або ж Павло… Ото хлопці, а це…

– У тих хлопців тільки одна перевага – м’язи великі, але в голові вітер, сама розумієш. Вам, доню, тільки по тринадцять, а років через десять подивишся, де твої мускулясті Денис та Павло опиняться. А от Сергій точно гарною людиною стане.

– Та хай собі стає ким завгодно, тільки мене облишить! – Дана нервово крокувала кімнатою.

– Не можна критикувати зовнішність людини. І принижувати людину теж не слід. Він, до речі, має право дарувати квіти всім, кому захоче.

Дана нічого не відповіла. Стояла спиною до матері, зіпершись на підвіконня.

– Насварила ти його за ці проліски? – тихо озвалася мама.

– Насварила… – голос Дани затремтів, вона раптом заплакала.

– Піду квіти у воду поставлю, – мама вирішила залишити доньку наодинці з її думками. – Ой, донечко, хто ж тебе зрозуміє, якщо ти сама себе зрозуміти не можеш?..

Раптом пролунав телефонний дзвінок.

– Алло!

– Добрий день, Тетяно Олександрівно! Це Сергій. Покличте Дану, будь ласка.

– Ні, Сергію, не покличу.

– Чому? Вона через ті квіти на мене образилася? Але ж я хотів як краще.

– Та розумію я, що ти хотів, – усміхнулася мама. – Їй у собі розібратися треба, а потім поговорите. Завтра. Добре?

– Добре, – сумно промовив Сергій. – До побачення!

– До побачення, – зітхнула мама. Підійшла до кімнати Дани, прислухалася – тиша. Кожному іноді треба побути на самоті. А особливо, коли людині тринадцять років.

Пізно увечері, коли всі у квартирі вже поснули, Дана ще читала. Вона понад усе любила книги про епоху Середньовіччя, особливо про прекрасних принцес, які чекали в найвищих баштах кам’яних замків на своїх відважних лицарів у залізних латах. Дівчинка читала, і їй подих перехоплювало від хвилювання: скільки тут було пристрасті, відваги, на які героїчні вчинки були здатні лицарі заради коханих! Дана заплющила очі – о, як би їй хотілося жити в ту епоху, коли магія була буденною справою, в епоху драконів і чарівників!

Дівчинка відклала книгу, підвелася з ліжка і навшпиньки підійшла до дзеркала. У напівмороці кімнати її нічна сорочка здавалася прозорою білою сукнею, довге золотаве волосся вільно розсипалося по плечах, а карі очі загадково сяяли із темряви.

Дана критично себе оглянула. Так, зовні на роль принцеси вона підходила ідеально. Та тільки де ж той замок та справжнього лицаря узяти? З лицарями було особливо скрутно. Дана мимоволі поглянула на проліски у скляночці, мама все-таки принесла їх до кімнати дочки (мовляв, твої квіти, хай у тебе й стоять!), взяла в руки букет, вдихнула аромат, надзвичайно п’янкий і свіжий.

– Ех, Сергію! Розумнику ти наш! От була б у тобі хоч однісінька краплинка того лицарства, може, і букетики б твої не дратували… А так…

Дана поставила скляночку на стіл і вимкнула світло. Лягла в ліжко і майже з головою пірнула під ковдру. «А так – ботанік ботаніком, з таким сором і на люди вийти…» І вона заснула. Або майже заснула. Їй почав уже снитися якийсь середньовічний сон, як раптом щось дзвінко вдарилось об шибку.

Дана прокинулася відразу, але не відразу зрозуміла, звідкіля той звук. Сівши на ліжку, прислухалась. Знову стало тихо, але тільки на мить. Дана почула, як щось вовтузиться і шкребеться за вікном, зрідка стукаючи в шибку. Проте вона не злякалася, а тихенько встала з ліжка і підійшла до вікна. Треба зауважити, що Дана взагалі дівчинка не з боязких. Вона й сама вже не пам’ятала, скількох кошенят та цуценят урятувала від загибелі. Дівчинка знала, як діяти, навіть тоді, коли дорослі вагалися.

От і зараз Дана була впевнена, що це кажан за вікном. Торік саме так і було: маленький кажанчик примерз крилом до шибки на кухні. Звідки він там узявся у лютому, Дана не знала, але визволила малюка. А потім вони разом з татом віднесли його в підвал зимувати. А зараз був березень, кожного дня ставало все тепліше, проте вночі іноді поверталися морози. Мабуть, кажанчик із температурою помилився, зарано вирішив розім’яти крильця.

Дана не стала вмикати світло, щоб не злякати маленького відчайдуха. Щоб його розгледіти, вона притислася обличчям до скла – так і є, у залізній ринві для відводу дощової води борсалося щось невеличке і чорне, немає сумнівів, що це кажан. Дана рвучко відчинила вікно і підхопила нічного гостя, який мало не впав і виявився набагато більшим кажаном – принаймні, дівчинка відчувала це по його грубіших перетинках на крилах. Вона кинулася до дверей, бо вирішила, що доведеться будити тата, адже треба віднести бідолаху в підвал. Як раптом щось у поведінці кажана її насторожило. Він навіть не намагався вирватися, навпаки – принишк у руках дівчинки, ледь попискуючи.

Дана зупинилася. Їй стало моторошно. Тоді вона увімкнула лампу та піднесла до світла свою знахідку. На її долонях, блимаючи сонними очима, сидів… дракон. Точніше – маленький дракончик. Від несподіванки Дана випустила його з рук, і малий гепнувся на стіл. Він розчепірив крильця і, незграбно перевалюючись з лапки на лапку, попискуючи і мружачи великі темні очі, посунув уздовж столу. Дівчинка ледве встигла схопити його, бо дракон мало не впав на підлогу.

– Що ж це таке? – прошепотіла Дана. – Чи то в мене вже дах поїхав?

Вона посадила малого на ліжко і щосили ущипнула себе за ногу. Не подіяло.

Дракончик і не збирався щезати. Більше того, чимчикував собі ліжком, плутаючись лапками в зібганій ковдрі. І ось він перечепився, не втримався на ногах і впав. Мабуть, це його дуже образило, бо з драконячої пащі вирвались пронизливий крик і полум’я, невеличке, наче із запальнички, але його виявилося достатньо, щоб пропалити дірку в ковдрі. Дана зойкнула, підхопила малого й пересадила на стілець.

– Ти що виробляєш?! Не вистачало, щоб мама це помітила! От лишенько, що ж мені з тобою робити?!

Дракончик поглянув на Дану здивовано, потім підповз ближче і знову пронизливо крикнув.

– Тихше, чого ти кричиш?

Дракончик крикнув знову.

– Ти, мабуть, голодний! – здогадалася Дана. – Чим же тебе годувати? Я ніде не читала про те, чим саме харчуються дракони. Хоча… Здається, дракони людей їли. То, може, й ти людожер? – грізно запитала вона.

Дракончик зіщулився, наче все зрозумів, і раптом заліз Дані на коліна. Дівчинка геть розчулилася. Вона взяла малого на руки і притисла до грудей.

– Та який там з тебе людожер! Ти просто крихітка. Добре, ходім тихенько на кухню, може, чимось смачненьким тебе й почастую.

На щастя, драконові сподобалася ковбаса. Тільки її треба було нарізати маленькими шматочками і підкидати, щоб він ловив їх у повітрі – аби дійти цього висновку, Дані довелося витратити дві години на невдалі спроби нагодувати свого нічного гостя. Коли ситий і задоволений малюк заснув, згорнувшись, як кошеня, клубочком на подушці, дівчинка нарешті змогла подумати про все, що трапилось цієї ночі.

Вона думала, думала, думала, але ніяк не могла збагнути, що все це відбувається насправді. Дана навіть погортала декілька книжок з надією знайти відповідь на питання, як і звідки в наш час, у центрі міста може з’явитися маленький дракон. Але відповіді не було. Дівчинці дуже хотілося комусь показати свою знахідку – а раптом дракона бачить тільки вона, раптом це якесь психічне захворювання? Чим довше Дана думала, тим заплутанішими ставали її думки. Тоді вона вирішила просто дочекатися ранку. Дівчинка вмостилася на краєчку ліжка коло свого несподіваного гостя і заснула.

Вранці Дана прокинулася раніше, ніж зазвичай мама приходила її будити – бо дуже боялася, що хтось побачить дракона. Тому швиденько побігла в кухню і поставила чайник на плиту.

– Як ти рано сьогодні встала! – зазирнула до кухні мама. – Щось ти бліденька… Може, нездужаєш?

– Так, – підхопила цю думку Дана, – погано спала. Нудить і голова болить.

Дівчинка намагалася не обманювати маму. А коли й доводилося казати маленьку неправду, довго мучилася після цього. Тільки зараз іншого виходу Дана не бачила. І, звичайно, мама їй повірила. Поцілувала в чоло, зробила ромашковий чай з медом і відіслала в ліжко. Про школу навіть і не йшлося – хіба ж можна хвору дитину кудись із дому відпускати? Через таке мамине піклування Дана почувалася найгіршою людиною у світі. Докори сумління мало не змусили її розповісти про дракона, але дівчинка вчасно прикусила язика. Мама пішла на роботу, а Дана пообіцяла сама собі, що неодмінно увечері все їй розповість. Добре, що тато пішов на роботу ще раніше, і дівчинка нарешті залишилася вдома сама. Вона відразу побігла до своєї кімнати перевірити, як там малий. Але дракона не було. Його не було ні на подушці, ні під ковдрою, ні навіть під простирадлом. Дана перетрусила все ліжко – але дракона ніде не було.

«Мабуть, я божеволію… Не треба було стільки казок про драконів читати.» – подумала дівчинка.

Раптом вона щось пригадала, кинулася до ковдри і стала її дуже ретельно оглядати. Стоп! Ось вона – кругленька пропалена дірочка. Значить, з головою все гаразд. Тоді де ж цей розбишака?

Дана зазирнула під ліжко, під стіл. Вона обповзала на колінах всю кімнату. Та марно – дракона в кімнаті ніби й не було. Тоді дівчинка вийшла до передпокою і відчула виразний запах диму. Здається, він ширився із кімнати батьків. Дана помчала туди. І що ж вона побачила? Це мале чудовисько, яке ще вчора ледве трималося на ногах, тепер пурхало по кімнаті, як той горобець, ще й плювалося вогнем на всі боки. І хоч полум’я було зовсім маленьке, у кімнаті вже тліли фіранка і ковдра на ліжку. Дана кинулася гасити вогонь.

– Припини! – закричала вона. – Негайно припини! Ти ж так спалиш увесь дім!

Але малий підлетів ще вище, і Дана ніяк не могла його впіймати. Нарешті, знесилившись, вона сіла на ліжко та гірко заплакала. Дівчинка була в розпачі. Як пояснити батькам все, що трапилося? Що робити з драконом – адже він, напевне, буде рости, а разом з ним і його бешкети зростатимуть? Раптом Дана відчула, як щось гепнулось поряд з нею на ліжко. Вона підвела очі – дракончик, воркочучи, мов кіт, заповз їй на коліна. Дівчинка всміхнулася крізь сльози, взяла малого на руки і понесла до кухні.

– Здається, ти трошки мене розумієш. Тому домовмося, – промовила Дана, посадивши малюка на стіл, – не плюватися вогнем. Добре? І літати обережно, бо ти всі люстри позбиваєш. Згода?

Дракон, звичайно, мовчав, але погляд його блискучих очей здався Дані дуже розумним. До речі, малий самостійно наминав ковбасу, і взагалі – виглядало, що він трішки підріс.

– Нічого собі, якщо ти ростимеш не днями, а годинами, що ж тоді мені з тобою робити?

Дана в роздумах міряла кроками кухню. Що ж робити? До кого звернутися по допомогу? Адже спеціалістів-драконознавців серед Даниних знайомих не було. Але ж у неї є двоюрідний брат, який працює у міському зоопарку! Можливо, він зможе чимось допомогти?

– А ходи-но сюди, – Дана взяла малюка на руки. – Я познайомлю тебе з одним чудовим дядечком. Тільки давай знову домовимося, ти сидітимеш у сумці тихо наче мишка.

Дракончик нічого не відповів, тільки блимнув темними очима й муркнув щось незрозуміле.

Дана вийшла на вулицю, обережно притримуючи велику сумку, яка висіла в неї на плечі. Роззирнулась навсібіч. Дані здавалося, що люди тільки-но подивляться на неї, відразу зрозуміють, що в сумці дракон.

Не встигла дівчинка відійти на кілька метрів від під’їзду, як раптом хтось її покликав.

– Дано, зачекай!

Здригнувшись від несподіванки, вона озирнулася. На дитячому майданчику під червоним з білими цятками грибком стояв Сергій. Дана відвернулася і швиденько попрямувала геть. Хлопець наздогнав її.

– Чому ти до школи не прийшла? – Сергій намагався йти поруч.

– А тобі що до цього? – насупилася Дана. – Сам ти чого не в школі?

– Навіщо ти так? – Сергій зупинився. – Я хвилювався, думав, що ти захворіла. Я утік з уроків.

Дана теж зупинилася. Ну ось, стоїть він перед нею – довготелесий, худючий, незграбний, окуляри на носі поправляє. Відмінник…

– Втік?! Не може бути! – глузливо здивувалася Дана. – У мене справи, розумієш? Мені треба йти, Сергію.

– Можна я тебе проведу? Он у тебе сумка яка велика. Давай допоможу, – і хлопець простягнув руку до сумки. Але Дана відскочила в бік так прудко, що він аж злякався.

– Ти чого? Я ж тільки допомогти тобі хочу.

– Мені не треба допомагати, я сама, – Дана сховала сумку за спину. – Ти, Сергієчку, йди додому, а я увечері тобі зателефоную.

Хлопець геть розгубився від такої несподіваної ласки.

– Зателефонуєш, чесно? – промовив він.

– Так, так! – Дана вже раділа, що нарешті вдалося відчепитися від Сергія, коли із сумки недоречно пролунав драконячий крик, та ще й так різко і пронизливо, що, здалося, його було чутно навіть на сусідній вулиці. Дівчинка завмерла.

– Що це? – здивовано озирнувся Сергій.

– Де? – Дана почала тихенько задкувати. Найбільшим її бажанням зараз було втекти від цього причепи на край світу. Але дівчинка занадто добре знала – варто їй побігти, Сергія тоді вже напевне не спекаєшся.

– Цей звук… Ти чула?

І тут дракон загорлав знову.

– Це з твоєї сумки! – заволав Сергій. – Може, це щось небезпечне! Дай-но її мені!

Дана відскочила на кілька кроків. Дракон знову закричав.

– А, ти про цей звук? – Дана вдавано засміялась. – Це ж мій мобільний. Дуже модний рингтон – «Крик дракона» називається. Ти що, не чув ніколи?

– Ні, – Сергій знизав плечима. – А чому ж ти не відповідаєш?

Дана витягла телефон з кишені.

– Ну от, пропустила дзвінок через тебе. Причепився, як реп’ях. Іди, куди ішов! От зануда.

І дівчинка кинулася прожогом від Сергія. Не озираючись, бігла і бігла, доки не опинилась у якомусь провулку і зрозуміла, що зовсім не знає цієї місцевості. Тоді причепа-однокласник миттю випарувався з Даниної голови, вона рвучко зупинилася і почала озиратись на всі боки. Як звідси потрапити на центральну вулицю, вона не знала. Дівчинка зазирнула в сумку. Дракон спокійно лежав на згорненому рушнику. Він, мабуть, спав, бо від денного яскравого світла примружився, а потім позіхнув.

– Ну, і чого ти галасуєш? – запитала Дана. – Сон поганий наснився? Ти краще скажи, як нам знайти дорогу назад?

Раптом дівчинка почула за спиною чиїсь кроки. Вона швидко закрила сумку й озирнулася. До неї наближалося двоє кремезних чоловіків. Вони були одягнені в довгі чорні плащі, а їхні обличчя здалися Дані якимись незвичайними, немов витесаними з каменю.

Дівчинка підсвідомо відчула небезпеку. Вона прискорила ходу з надією потрапити на якусь людну вулицю, бо тут, як навмисне, не було жодної людини. Дівчинка звертала з одного провулка в інший, доки зовсім не заблукала.

– І чому я не взяла з собою Сергія? – прошепотіла Дана. Вона мало не плакала.

На щастя, незнайомців у чорному ніде не було.

– От дурепа! – сказала Дана вголос. – І чого це ти вирішила, що вони тебе переслідують? Ішли собі люди у справах.

Цієї ж миті двоє здорованів знову з’явилися перед нею. Вони неначе виросли із землі. Тікати було нікуди. Дана скрикнула, позадкувала і втиснулась спиною у стіну.

Кам’яні, беземоційні обличчя незнайомців наблизилися до дівчинки впритул.

– Що вам від мене треба? – крикнула Дана. – Я зараз покличу на допомогу!

– Не потрібно кричати, – спокійно мовив один із здорованів. – Просто віддай нам те, що тобі не належить.

– Нічого в мене немає! Це помилка! – заперечила Дана. – Ви, напевне, мене з кимось переплутали!

– Ні, не переплутали, – відповів інший. – У тебе таки дещо є. Ця річ потрапила до тебе випадково, а належить вона нам. Ми загубили її.

Дана нарешті зрозуміла, про що йдеться. Але ці люди не викликали в неї довіри, і тому дівчинка вагалася, віддавати їм дракона чи ні.

– Що саме вам треба? – запитала твердо.

– Дрібничка. Маленький дракон. Той, що спить у твоїй сумці. – Голос незнайомця став улесливим, а на його обличчі з’явилося щось подібне на посмішку.

– А він точно ваш? – у Дани по спині мурашки забігали від тієї посмішки.

– Так, так, давай скоріше! – і чоловік нетерпляче простяг руку.

Дівчинка відкрила сумку, обережно занурила туди руку, і дракончик відразу довірливо стрибнув їй на долоню.

– Скоріше, давай скоріше! – підганяв той, що простягав руку.

Аж раптом Дана помітила, як щось блиснуло з-під чорного плаща іншого незнайомця – то був величезний меч у піхвах. Дівчинка затремтіла: здоровань потихеньку виймав ту зброю. Кому б не призначався удар – Дані чи дракончикові, дівчинка відразу вирішила, що так просто ці кам’яні обличчя не заволодіють її нічним гостем. Вона витягла малого із сумки й спритно сховала його під куртку.

– Що ти робиш? – прошипів здоровань. – Негайно віддай його мені!

– То забери! – зухвало відповіла Дана. Щось їй підказувало, що незнайомці не можуть застосувати силу, аби відібрати дракончика. Адже вирвати в неї сумку з рук було значно простіше, аніж стільки часу витрачати на вмовляння. Тож їм потрібно, щоб Дана добровільно віддала дракона.

Чоловіки перезирнулися. Раптом десь за рогом зарокотав мотор автомобіля, стукнули дверцята і почулися голоси. Кам’яні обличчя стали ще нерухомішими. Наступної миті один із них схопив Дану за плечі, а інший хутко провів мечем по стіні – і вона розсунулась в обидва боки, як двері ліфта. Дівчинка хотіла крикнути, як їй затисли рота і штовхнули в щойно утворений отвір у стіні.

Все, що сталося потім, було схоже на жахливий сон. Дана не розуміла, куди потрапила. Спочатку повіяв сильний вітер, і щось, схоже на довжелезне волосся, увесь час ковзало по обличчю. Дівчинка тільки-но збагнула, що це кінська грива, як втратила свідомість. Усі наступні події вона пам’ятала уривками: їй зв’язали руки і ноги, кудись несли, а насамкінець стягли з неї куртку. Дана намагалася пручатись, але знову втратила свідомість. Якісь темні постаті ввесь час то з’являлися із темряви, то зникали в ній. Вони голосно розмовляли незнайомою дівчинці мовою, але з їх стривожених голосів вона збагнула, що дракончик зник. Очевидно, це сталось ще до того, як із Дани стягли куртку. Єдине, що тішило, – він не опинився у руках цих людей.

Нарешті все затихло. І тепер Дана відчула, що вона страшенно змерзла. Дівчинка сіла на оберемок соломи в кутку і роззирнулась навсібіч – приміщення, у якому вона опинилася, нагадувало в’язницю: стіни і підлога були вимощені сірим каменем. Невеличке віконце з товстими ґратами, за якими синів клаптик неба, знаходилося так високо, що годі було до нього дотягтися. Перед Даною стояв глиняний глечик з водою і дерев’яна миска з куснем черствого хліба.

Дівчинка підвелася. Все тіло в неї боліло, та, на щастя, руки й ноги були розв’язані. Вона зробила декілька кроків, від яких прокотилася луна, і зупинилась перед дерев’яними дверима, кутими залізом. Зверху там було вирізане вічко, і Дана зазирнула в нього – нікого не було видно.

Своєї куртки вона теж ніде не побачила, а в тоненькій кофтинці з короткими рукавами було дуже холодно, до того ж разом з курткою щез і телефон, і… дракон. При згадці про малого Дана мимоволі торкнулася грудей, того місця, де кілька годин тому намагалася його заховати. Де ж він тепер, коли саме загубився? Невже опинився у руках тих незнайомців? Що вони з ним зробили?

Дана щосили вдарила в двері кулаком. Удар вийшов дуже слабким, лише руку забила. Тоді дівчинка відчайдушно почала гатити в двері ногами.

– Відчиніть! – кричала вона. – Випустіть мене негайно!

В коридорі за дверима почулися важкі кроки. Дана так галасувала, що не відразу помітила, як скреготнув засув і двері відчинилися. Вона мало не впала. На порозі з’явилися дві кремезні постаті – справжнісінькі середньовічні лицарі в залізних латах. Їхні обличчя затуляли заборола, а на поясі в кожного були прилаштовані довжелезний меч і булава.

– Що вам потрібно від мене? І взагалі, де я? Це що, якийсь жарт? – Дана намагалася говорити твердо.

Та лицарі мовчали. Один із них схопив дівчинку за руку вище ліктя і потяг за собою. Рукавиці в нього були залізні і хватка також, тому Дана вирішила не пручатися, а гідно зустріти виклик долі, яким би він не був.

Звичайно, дівчинка страшенно перелякалась, та попри страх не могла стримати здивування і захвату, адже опинилася в коридорі справжнього середньовічного замку з кам’яними стінами, вздовж яких були розташовані невеличкі заґратовані віконця і палахкотіли яскраві смолоскипи. Дану вели сходами кудись нагору, і вона зрозуміла, що раніше знаходилася у підвалі, а тепер вони йдуть на вежу. Тут було дещо тепліше, на стінах висіли картини в потемнілих від часу рамах.

Перед зачарованою дівчинкою відчинилися важкі двері – і Дана потрапила до справжньої тронної зали, точнісінько такої, як у казках, які дівчинка так любила: в кутку у величезному каміні потріскували дрова, вікна затуляли розкішні портьєри, кам’яна підлога була заслана звіриними шкурами, а в центрі кімнати височів справжній трон, весь у оксамиті й золоті.

Захоплена цією казковою дивовижею, Дана навіть не помітила, що охоронці давно вже пішли і залишили її у залі саму.

Дівчинка стояла і не знала, навіщо її сюди привели, і навіть не уявляла, що тепер робити, та ноги самі вже несли її до каміна з його життєдайним теплом. Дана присіла і простягла до танцюючих язичків полум’я свої задубілі руки. Раптом щось невагоме і тепле м’яко лягло їй на плечі. Дана здригнулася, підвелася і озирнулася. Позаду стояв високий чоловік із довгим світлим волоссям. Очевидно, це був король, бо комір його червоної мантії оторочувало хутро горностая – привілей королів. Проте корони на голові не виявилося. Обличчя чоловіка мало суворий і сумний вираз одночасно. Його можна було б вважати вродливим, якби на ньому не застигла вже знайома Дані кам’яна маска.

– Ви змерзли, – тихо промовив він, – сідайте біля вогню.

Звідкілясь коло каміна з’явився невеличкий стілець, і Дана покірно сіла на нього. Вона тільки зараз помітила, що в неї на плечах – тепла шуба.

– Моє ім’я – сер Астін, люба госте, – чоловік ледь вклонився. – Сподіваюсь, вам сподобався мій замок?

– Можливо, й сподобався. Щоправда, найкраще у вашому замку я розгледіла підвал, – сміливо відповіла Дана. – Ви до всіх своїх гостей виявляєте таку гостинність?

Сер Астін ледь помітно всміхнувся. Йому сподобалася зухвалість цього дівчиська.

– Ні, прекрасна леді Дано, вибачте нетактовність моїх вояків. Вони іноді дуже нетямущі, тому все переплутали. Адже я запрошував вас як гостю, а не як полонянку. Ще раз прошу пробачити цей мій недогляд, – і сер Астін знову схилився у шанобливому поклоні.

Але дівчинку не так просто було ошукати. Вона одразу помітила й хитру посмішку на вустах, і занадто солодкий голос господаря замку, підсвідомо відчувала, що небезпека для неї – це саме він, сер Астін.

– Ну що ж, я приймаю ваші вибачення, – Дана намагалася поводитись, як принцеси з її улюблених книжок. – Тепер усе зрозуміло. І якщо я справді ваша гостя, то можу піти звідси тоді, коли забажаю?

Сер Астін схилив голову набік і навіть очі примружив, неначе хотів роздивитися дівчинку якомога краще.

– Відповідь, гідна справжньої леді, – промовив він. – Так, ви можете покинути мій гостинний дім будь-якої хвилини, але спочатку треба обговорити те, задля чого ми з вами зустрілися. Тому…

– Що вам потрібно? – обірвала його Дана.

– Дракон, – коротко відповів сер Астін. – Маленький дракон, який належить мені, але випадково потрапив до вас. Я не буду вас втомлювати детальними розповідями про те, яким чином він опинився у вашому часі. Це сталося внаслідок помилки одного чарівника. Тож тепер, коли ми все з’ясували, поверніть мені дракона, і я відразу поверну вас додому.

Пропозиція прозвучала аж занадто просто. Дана підвелася і скинула шубу на підлогу.

– Сере Астіне, ви ж бачите, що дракона при мені немає. Він загубився дорогою, крім того, я не знаю, де саме – чи у вашому часі, чи в моєму. Боюся, що нічим не зможу вам допомогти.

Сер Астін усміхнувся, він підійшов майже впритул до дівчинки.

– Не бійтеся. Я думаю, що зможете.

Дана відсахнулася від нього.

– Послухайте, дракон – не голка, його в кишеню не сховаєш!

– О, люба моя, існує безліч потаємних кишеньок, у яких можна сховати будь-що, навіть дракона. І я чомусь вважаю, що вам відомо про такі кишеньки. Домовмося так, – він поклав свою руку Дані на плече: – Ви не повернетесь у підвал, це було б дуже нечемно щодо такої чарівної леді. Вас відведуть в одну з кімнат мого замку, там ви отримаєте можливість помилуватися місцевими краєвидами. Даю вам на роздуми одну ніч. Якщо завтра до сходу сонця дракона в мене не буде, доведеться застосовувати інші методи, щоб домовитися з вами. Добраніч!

Сер Астін сплеснув у долоні, тієї ж миті відчинилися двері і з’явилися охоронці з мечами. Вони відвели Дану в приміщення, яке мало чим відрізнялося від підвалу. Кімната була невеликих розмірів, з голими стінами і кам’яною підлогою, щоправда, було в ній тепліше, ніж у підвалі, і ще тут стояло велике ліжко з м’якою периною.

Надворі вечоріло, але в кімнаті було ще видно. Дана поглянула у вікно і зойкнула від жаху – прямісінько перед її очима знаходився майдан для страти, посеред якого чорніло величезне згарище. Так, у середньовічні часи спалювання було дуже популярною стратою. То ось про які місцеві краєвиди казав цей мерзотник! Дана відійшла від вікна і сіла на ліжко. Що ж робити? Втекти звідси неможливо, а де взяти дракона, дівчинка не знала. Та й чи можна такому негідникові віддавати беззахисне створіння?!

Ось воно, омріяне Середньовіччя! Спалять завтра на вогнищі, та й по всьому. Дана впала на подушки і заридала. Хто знає, скільки часу вона проплакала. Надворі вже споночіло. Мабуть, Дана таки задрімала, бо не чула, як хтось зайшов і залишив на стіні запалений смолоскип.

Дана прокинулась від тихого шепоту:

– Принцесо Діано, прокидайтеся! Принцесо Діано!

– Хто тут? – скрикнула дівчинка і сіла на ліжку.

– Тихше, леді Діано, не лякайтеся. Я – Тібальдо, чарівник і ваш покірний слуга.

Дана підвелася з ліжка і зняла зі стіни смолоскип, напружено вдивляючись у темряву.

– Але чому я тебе не бачу? Де ти?

– Я тут, точніше – не зовсім тут. Моє тіло знаходиться в зачарованому лісі за містом.

– Ти – привид? – перелякано запитала Дана.

– Та ні, кажу ж – я чарівник. Просто сподівався перенестися сюди повністю, але чомусь моє тіло залишилося там, а сюди прийшов лише мій дух. Мені потрібно поговорити з вами. Бо, наскільки я зрозумів, вам важко розібратися, що тут до чого.

– Не те слово, – зітхнула дівчинка. – А ти впевнений, що не помилився? Мене звати Дана, і взагалі, я з іншого часу.

– Так, так, – швидко погодився Данин невидимий співбесідник. – У своєму часі ви справді дівчинка Дана, натомість тут – прекрасна принцеса Діана, володарка драконів.

Дана не знала, що й відповісти. Вона мовчки вмостилася на ліжку і приготувалася слухати Тібальдо.

Історія, яку він їй розповів, виявилася цікавішою за всі казки, які коли-небудь доводилося читати дівчинці. У сиву давнину в цім королівстві панував мир і спокій завдяки тому, що владу поділяли між собою люди і дракони. Останні – мудрі й чарівні створіння – відрізнялися від людей своєю здатністю бачити не лише зовнішню оболонку живої істоти, а й те, що глибоко криється у її душі. Вони розуміли таємничу мову серця, тому драконів неможливо було ошукати солодкими обіцянками і пустопорожніми розмовами. Дракони бачили людину буквально наскрізь, і чиє серце їм здавалося найщирішим, той і ставав правителем країни. Звичайно, це мала бути людина із найчистішими і найдобрішими помислами. Так тривало протягом століть, поки не з’явився сер Астін – зла, жорстока людина, яка жадала єдиного – влади. Дракони ніколи б не вибрали серце сера Астіна, і він ніколи не став би королем. Та сер Астін підбурив до заколоту таких самісіньких, як він, жорстоких і порожніх людей, серед яких, на жаль, були й чарівники. Їм вдалося знищити всю королівську сім’ю, а чарівники наклали страшне закляття на драконів, і всі вони загинули. Принаймі, так думали заколотники, бо в країні й справді зникли всі дракони. Проте мати того дракончика, який потрапив до Дани, подолала за допомогою Тібальдо часовий кордон задля порятунку свого малюка. На жаль, вона загинула, а про пригоди дракончика в гостях у Дани ми вже знаємо. Про це дізнався оракул сера Астіна, і той послав за малюком своїх воїнів.

– Йому потрібно вбити останнього дракона, тоді сила стане абсолютним мірилом влади і наше королівство порине в безодню. Що ще нас може чекати з таким королем, як Астін?! – закінчив Тібальдо.

– Вам необхідно повернути дракона, щоб він зміг вибрати наступного короля? – запитала Дана. – І цей король зможе скинути тирана Астіна?

– Так, за справжнім володарем піде народ і ми здобудемо волю! Тому вам потрібно якомога швидше вибиратися звідси! Вас чекає народ, леді Діано!