Текст книги "Дана і дракон"

Автор книги: Олеся Чертова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Дана і русалка

Тітка Наталя – неймовірно цікава людина. Невідомо, чи взагалі її можна назвати родичкою Дані. Навіть мама не знала, ким доводилася їм тітка: троюрідною сестрою маминої двоюрідної тітки чи чотириюрідною тіткою маминої троюрідної сестри.

Це була таємниця без розгадки. Та Дана не дуже й переймалася простеженням їхнього родинного зв’язку, адже тітка Наталя їй подобалася найбільше серед усіх родичів. Хоча за віком вона була ровесницею Даниної бабці, та назвати її бабусею навіть язик не повертався, і сама тітка вимагала, щоб до неї зверталися лише на ім’я, і не інакше як «Наталі».

Жила тітка Наталі в невеличкому будиночку на узбережжі Чорного моря, і Дана з батьками щороку приїжджала до неї на канікули. Тітка мешкала сама і не дуже любила гостей. До себе в дім вона запрошувала лише Данину родину (бо дуже любила дівчинку) і сина своєї ще однієї далекої родички – Максима. Хлопець був круглим сиротою і майже ввесь час жив разом з Наталі, але Дана ще ніколи його не бачила. Бо Максим, на тітчине переконання, був дуже непосидючим і цікавився усім на світі. Наприклад, одного разу він цілий місяць жив у горах, грівся коло вогнища і харчувався рибою, яку ловив саморобним пристроєм, та корінцями, які знаходив у лісі. Саме через ті корінці, на яких хлопець ще не дуже розумівся, і потрапив він до лікарні. Але отруєння його зовсім не налякало, і щойно Максим залишив лікарняне ліжко, як уже стрибав із парашутом. А зараз, за словами тітки, хлопець бродив лісами, вивчаючи життя комах і хробаків.

Наталі в усьому підтримувала свого небожа, вважаючи, що така допитливість і безстрашність обов’язково в майбутньому стане йому в пригоді.

Тітка й сама була людиною незвичайною. Замолоду дуже вродлива (Дана бачила її фото), вона так само, як і її небіж, цікавилася усім на світі.

Наталі об’їздила всю землю – від Південного Полюса до Сахари. А коли з віком сил поменшало і на зміну юнацькій цікавості прийшла мудрість, вона оселилася в маленькому будиночку на узбережжі, щоб милуватися морем і вдень, і вночі.

Тітка у своєму незбагненно-яскравому одязі та з мундштуком у руці насолоджувалась кожним днем, погойдуючись у кріслі-гойдалці на веранді. Вона не віталася із сусідами, не розмовляла з листоношею, Наталі просто міркувала чи пригадувала щось зі свого насиченого минулого, спостерігаючи за баранцями на хвилях.

Її дім усередині теж був незвичний – невеличкий, на три кімнати, він нагадував Дані дерев’яну скриньку. Тут і справді все було зроблене з дерева, потемнілого від часу, з подряпинами, які вважалися «поважними бойовими шрамами».

Кожна тітчина річ мала свою історію, навіть якесь банальне сито чи ступка, не кажучи вже про шафу чи дзеркало. Здобутки сучасності не були шанованими гостями в цій оселі, хіба що лише холодильник, а телевізор Наталі взагалі вважала ганьбою для кожної інтелігентної людини. Вона обожнювала книжки, і їх тут стільки було, що Дані іноді здавалося, ніби будиночок-скринька насправді складається із самих лише книжок.

Незважаючи на таке захоплення старовиною, тітка була людиною із доволі сучасними поглядами. Набагато демократичнішими, до речі, ніж у Даниних батьків. Минулого року дівчинка гостювала в Наталі цілісінький тиждень без тата і мами.

Це була казка! Дана могла лягати спати опівночі, прокидатися опівдні, плавати в морі, скільки душа забажає, і навіть трішки сьорбати каву, яку варила тітка у глиняній турці. Однак мусила вислуховувати довжелезні лекції про шкоду куріння.

– Але ж ви самі курите! – розгубилася дівчинка.

– Так, курю! – з викликом відповіла Наталі. – Але спробувала це неподобство в п’ятдесят два роки, коли зрозуміла, що життя моє хилиться до обрію, і захотіла дізнатися, що люди в цьому знаходять.

– І що? – поцікавилася Дана.

– І нічого! Гидота! – промовила тітка, беручи до рук мундштук.

Дівчинка тільки зітхнула. Отака вона, Наталі, – суцільне протиріччя.

Цього літа батьки привезли доньку на два тижні, а якщо вона не дуже набридне тітці, то, може, й на місяць. Дана була щаслива: прожити цілий місяць у цьому дивовижному будиночку-скрині, просякнутому ароматом запашної кави і захопливими спогадами господині – що може бути краще!

Цього року дівчинці минуло чотирнадцять, і вона вважала себе досить дорослою, щоб клопотатись господарством, таким чином вона звільнила від цих зобов’язань Наталі. Але тітка й раніше мало переймалася домашніми клопотами: готувати вона не любила, їла мало і несистематично, дуже рідко прибирала, їй навіть подобався шар пилюки на старовинних меблях, а особливо на роялі.

Тому догляду і піклування дівчинки потребував хіба що білий кіт Марлон (дуже пухнастий і такий величезний і наїжений, що, коли пересувався кімнатою, було важко зрозуміти – йде він чи повзе на пузі, відштовхуючись лапами) та ще канарка з гучним ім’ям Паваротті, названа на честь великого тенора, теж доволі цікава персона. Тітка придбала цю звичайну жовтаву непоказну пташину під впливом розповіді Максима про її неперевершений спів. Максим сам їздив на пташиний ринок і купив там цю канарку, і яке ж було їхнє з Наталі здивування і розчарування, коли пташка виявилася німою! Або ж вона просто не бажала співати. Тітка переставляла клітку з місця на місце і навіть тричі міняла саму клітку – та все марно. Канарка дзьобала зернятка, пила водичку, стрибала з палички на паличку і вперто мовчала. Тоді Наталі на неї образилася, спересердя дала кличку Паваротті, яка б мала постійно нагадувати норовливій пташині про сподівання, які вона не виправдала, поставила клітку біля вікна і принципово перестала заговорювати з канаркою. Влітку клітка з Паваротті знаходилася на веранді, щоб пташка мала змогу дихати свіжим повітрям.

– Я роблю це не з любові до неї, – кожного разу повторювала Наталі, – а через надмірно розвинене в мені відчуття обов’язку.

Дана мовчки усміхалася. Вона була впевнена – тітка сподівається, що Паваротті, наслухавшись і надивившись на своїх пернатих друзів, згадає, що в нього є совість, і нарешті заспіває. Дівчинка підсипала корму в годівничку для канарки і забрала важкого Марлона з килимка на порозі, де він знову заснув, – Наталі ж бо переймалась, що там протяг і її улюбленець може застудитись. Сама тітка сиділа у кріслі-гойдалці, закутана в тонкий плед, її огортав аромат кави. Наталі милувалася заходом сонця. Дана примостилася коло її ніг на маленькому стільчику, а Марлона поклала собі на коліна. Коли останні промінчики сховалися за обрієм, тітка відставила порожню чашку і зітхнула.

– Саме тому я й переймаюся Максимовою долею. – сказала вона так, ніби продовжила давно почату розмову.

Дівчинка мовчала, уважно поглядаючи на Наталі. Це була ще одна тітчина дивакувата риса – починати розповідь із середини.

– Зважувати на шальках терезів долі можливість створення сім’ї і постійний пошук пригод – дуже ризикована справа. Поглянь на мене. Я ні на що не нарікаю, я прожила чудове життя. Та іноді й сам не розумієш, де межа між усамітненням і самотністю, і якщо її переходиш, стає дуже важко.

– У вас є я, – тихенько спробувала заперечити Дана. – І Максим.

– Так, – Наталі торкнулася Даниного волосся. – Звичайно, моя дівчинко, звичайно. А в Максима нема нікого. Чоловікові ж дуже потрібна сім’я, дуже. Він повинен когось оберігати, захищати. Сім’я – це місце, де чоловік відчуває себе центром всесвіту. І цього відчуття не замінить йому ні захоплення корінцями, ні польоти на аероплані чи стрибки з парашутом. Йому вже двадцять вісім, і він не хоче мене слухати. Максимові потрібна незвичайна дівчина, що теж полюбляє ризик і екстрим.

– Така ж хробакознавка, як і він? – всміхнулася Дана.

– Можливо, – тітка засміялася глибоким грудним сміхом, – можливо, саме така його й зацікавить. Якщо хочеш, посидь іще тут, а я піду почитаю. Марлоне, – гукнула вона до кота, – ти зі мною?

Кіт муркнув, важко зістрибнув з Даниних колін і посунув за господинею.

– Я прогуляюся берегом, – мовила дівчинка.

– Добре, тільки не відходь дуже далеко від дому, – почулося вже з будинку. – Коли повернешся, занеси до хати Паваротті.

Землею стелилися ніжні вечірні сутінки. На зміну денній спеці з моря повіяла приємна прохолода.

Дівчинка скинула босоніжки і занурила стопи в теплий, прогрітий за день пісок. Спускаючись до моря, швиденько минула смугу колючих черепашок і ступила на прохолодний мокрий берег, на який час від часу накочувалися теплі хвилі. Море було спокійне, мовби теж готувалося до сну. Ледь-ледь, ніби граючись, торкалося воно своїми лапками до Даниних ніг, вкривало камінці та черепашки ніжним мереживом піни і, здавалося, засинало під власну колискову.

Небо темнішало на очах, хвилину тому воно ще було темно-синім, а зараз стало майже чорним. З’явилися перші зорі.

Дівчинка повільно рушила вздовж берега. Пляж був майже безлюдним, лише віддалік сиділи, обійнявшись, двоє закоханих. Вони тихенько шепотіли один до одного, інколи долинав мелодійний дівочий сміх. Дана зупинилася і заплющила очі. Вона дуже любила море, особливо у вечірній час, коли можна було отак побути сам на сам із водною стихією.

Дівчинка слухала колискову морських хвиль, які ніжно хлюпалися об її ноги, і вона все більше вгрузала в пісок. Дані здавалося, що вона розчиняється у монотонному шумі лагідної води.

Несподівано щось холодне схопило її за ногу. Дівчинка зойкнула і відскочила від того місця метрів на два. А потім щодуху кинулася бігти. Тільки будучи вже на пристойній відстані, Дана зрозуміла, що десь посіяла свої босоніжки, очевидно, з переляку кинула їх коло води. Серце калатало так, що дівчинка спочатку нічого не чула, окрім цього калатання.

– От дурна, – вилаяла себе вголос, – чого бігла, як скажена? Мабуть, то якийсь камінець чи медуза… Добре, що ніхто не бачив…

Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся тихий плач.

Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.

– Гей, – тихенько покликала Дана, – ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?

Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше – дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.

Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.

– Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?

Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.

– Ти не можеш говорити? – здивувалася дівчинка.

Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?

– Так, годі плакати! – нарешті озвалася Дана. – Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.

Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.

– Що з тобою? – Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. – Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?

Та закивала головою, плачучи.

– Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? – Дана мало сама не заридала. – Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.

І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.

Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.

– Щось ти затрималася, панянко. – промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. – Я вже почала хвилюватися.

– Наталі, тут така справа, ось погляньте…

Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:

– І що це ти притягла в дім?

Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.

– Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.

Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.

– Так-так… – пробурмотіла. – Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. – Вона зазирнула незнайомці у вічі. – Хто ти? Звідки?

Дівчина безгучно заворушила губами.

– Чудово – вона ще й німа! – сплеснула руками тітка, випроставшись. – Гей, Паваротті! – гукнула голосно. – У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!

– А чому ти тягла її на собі? – тепер вона зверталася до Дани.

– Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, – племінниця розтирала затерпле плече.

– Неймовірно – німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. – Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. – Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.

– Може, викличемо швидку? – несміливо запропонувала Дана.

– Ще чого не вистачало! – пирхнула незадоволено Наталі. – Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.

Племінниця замовкла. Вона спостерігала, як тітка швидко оглянула ноги і спину дівчини. А потім взяла свій довжелезний мундштук і відступила до вікна. Дана здивовано поглянула на Наталі – щось було не так. Якщо тітка дозволила собі чадіти в кімнаті, це могло означати лише одне – сталося щось надзвичайне!

Наталі перевела погляд із незнайомки, яка тремтіла в кріслі, на Дану і кивнула в бік дверей до іншої кімнати, куди тієї ж миті рушила сама. Дана пішла слідом.

Причинивши двері, дівчинка схопила тітку за руку.

– З нею щось страшне? – зашепотіла вона. – Вона небезпечно хвора? Я так і знала.

Наталі усміхнулася, але Дана помітила, що так тітка приховує своє хвилювання.

– І звідки такі ідеї, не розумію! – зітхнула вона. – Невже у твоєму віці на розум не спадає щось романтичніше, фантастичніше, я б сказала.

– Та не мучте ж мене! – мало не благала Дана. – Що ви там таке побачили?

Тітка лагідно поглянула і обняла дівчинку за плечі.

– Твоя знахідка абсолютно здорова, принаймні, це стосується її кісток і м’язів. А от її голова… Вочевидь, найголовніша проблема саме там, і дівчині не хірург потрібен, а психіатр. Ти ж помітила, що вона поводиться, як дикунка. Теж мені – Мауглі…

– І це все?.. – у Дани аж у горлі пересохло від розчарування. Вона сіла на ліжко. – Я думала, ви побачили щось незвичайне.

Та Наталі вела далі, немов не чула слів дівчинки, адже не реагувати ні на що і викладати свою думку аж до логічного кінця – це була ще одна характерна риса тітки.

– Але одна річ таки мене дуже здивувала. Її ноги… Підошви на ступнях ніжні, як у немовляти. Я нічого більше не можу сказати про цю сестру Мауглі, але те, що при розвинених, як у спортсмена, м’язах на ногах, вона за життя не зробила жодного кроку – це стовідсотково.

Дана слухала роззявивши рота.

– Розумієш, – вела далі Наталі, – вона не йшла, бо… не вміє ходити.

– Хіба таке можливо? – прошепотіла дівчинка.

– Не знаю, – Наталі міркувала, дивлячись у вікно. – Можливо, її все життя носили на руках. І у спортзал теж носили, де вона такі м’язи надбала… Лежачи… Або..

– Що?

Наталі раптом поглянула на Дану так, немов щойно її помітила.

– Тобі давно пора в ліжко. І цій дикунці теж.

Вона загасила недопалок об підвіконня і рушила у вітальню. Дана пішла за нею. Дівчинка розуміла, що сперечатися марно. Тітка хоче зібратися з думками. Їй потрібен спокій. Тому Дана швиденько вмилася і попрямувала до своєї кімнати. Незнайомку поклали спати в кімнаті Наталі, а сама господиня залишилася у вітальні в полоні тютюнового диму і своїх роздумів.

Прокинулася Дана тоді, коли вже сонце було високо і палило, як по обіді. Дівчинка розлютилася на себе, жбурнула ковдру і кинулася до вітальні. Рвучко відчинивши двері, мало не зіштовхнулася із худорлявим літнім чоловіком у випрасованому світлому костюмі.

– Доброго ранку, панночко! – привітався чоловік.

Він вклонився і галантно поцілував Дані руку. У нічній сорочці, із скуйовдженим волоссям, дівчинка почувалася дуже незручно, та попри це всміхнулася і зобразила щось схоже на кніксен – мабуть, від розгубленості.

– Це чарівне створіння – моя племінниця Дана. Щойно з ліжка, як бачите, – гукнула з іншої кімнати Наталі.

– Семен Петрович Підгірний, лікар, – відрекомендувався гість.

Дана, зніяковівши, пробубоніла: «Дуже приємно… Я на хвилинку…» – і якомога швидше щезла з кімнати.

Незабаром, вже одягнена і зачесана, вона повернулась. Семен Петрович за столом щось писав, поряд стояла тітка, попиваючи каву з маленької чашечки, а на канапі сиділа учорашня Данина знахідка. Тепер вона була вже вдягнена в коротенький яскравий халатик, довге, неймовірно білого кольору із зеленавим відтінком, густе волосся спадало аж до колін. Шкіра на тендітних руках і струнких ногах була теж білосніжна, без натяку на найменшу засмагу. А обличчя. Дана аж задивилася на незнайомку, таким надзвичайно вродливим було в неї обличчя. Дівчинка ніколи не бачила такої краси, таких дивовижних зелених очей із довжелезними віями. Хоч незнайомка була налякана і очі її стали схожими на два озерця від сліз, що ось-ось мали бризнути, все одно від неї неможливо було відвести погляд, вона була найвродливішою дівчиною у світі. Такими бувають хіба що принцеси в дитячих казках. На вигляд незнайомці було не більше сімнадцяти років.

– Яка ж вона красуня! – мимоволі пробурмотіла Дана.

– І у вашої красуні серйозний ларингіт, – озвався Семен Петрович. – Він викликав і температуру, і біль у м’язах. Ось, люба Наталі, вам рецепти на ліки, і хоч ви й не шануєте традиційної медицини, без неї тут таки не обійтися. Я радив би покласти дівчинку в лікарню.

Тітка похитала головою.

– Про це й мови бути не може. У дитини стрес, вона налякана, можливо, не розуміє, що взагалі відбувається. Хай спочатку оговтається, а там побачимо.

– Тоді дозвольте відкланятися, – Семен Петрович підвівся, поцілував руку Наталі, вклонився Дані та дівчині і рушив до дверей.

Тітка пішла провести гостя. Дана, яка нічогісінько не зрозуміла, кинулася за ними.

– Що це все означає? Вона хвора? – заторохтіла дівчинка.

– Ось, тримай, – Наталі тицьнула Дані до рук рецепт і гаманець. – Мерщій в аптеку, одна нога тут, друга – там. Зараз кожна хвилина на вагу золота.

Дівчинка припинила розпитувати і щодуху кинулася до аптеки. Купивши всі необхідні ліки, Дана помчала додому. І на подвір’ї застала дуже цікаву картину: незнайомка, спираючись на руку тітки Наталі, босоніж вчилася ходити по траві.

– Швидше сюди! – гукнула тітка Дані, яка здивовано завмерла коло хвіртки. – А ти, дорогенька, перепочинь! – це вже стосувалося гості.

Наталі ногою підсунула пластмасове крісло, і дівчина майже впала в нього.

– Бідненька, – тітка погладила незнайомку по голові. Потім жестом покликала спантеличену Дану.

– Ти купила ліки? От і розумниця.

– Наталі, ви поясните нарешті, що тут відбувається? – голос дівчинки аж тремтів від обурення, адже це вона знайшла незнайомку, а тепер від неї починають щось приховувати.

– Не лютуй, моя люба! Потрібно, щоб вона якомога швидше заговорила. Я пішла лікувати горло твоїй знайді, а ти поки що погортай ось оце.

І тітка поклала Дані на коліна книгу, а сама подалася з усіма пляшечками в руках до незнайомки. Дана поглянула на книгу. Це була «Русалонька» Г.-Х. Андерсена.

Дівчина, стомлена уроком ходіння, солодко спала на канапі у вітальні, вкрита легкою ковдрою. А Дана і Наталі розмовляли на веранді. Тітка погойдувалася в кріслі зі своїм незмінним мундштуком, а племінниця сиділа навпочіпки і гладила Марлона.

– Як же ви здогадалися, що вона – русалка? Адже це просто казочка, вигадка.

Наталі всміхнулася.

– Я завжди вірила в чудеса. Мені здавалося, що існує паралельний казковий світ, який дуже відрізняється від нашого, реального. І мешканцям того світу – казковим істотам – ми здаємося несправжніми, бо ми – не чарівники і не володіємо магією, а це, мабуть, на їх переконання, – безглуздо. Тому вчора вночі я розглядала всі можливі варіанти щодо того, ким може бути ця дівчинка. А коли вже світало, мені спала на думку Андерсенова русалка, хоч як безглуздо це звучить. На таке відкриття мене наштовхнули її ніжні ніжки. І, як бачиш, я мала рацію. Завдяки знеболювальному вона змогла ходити, невпевнено, та все ж таки…

– Так, так, – промовила Дана. – У казці вона відчувала кожен свій крок так, ніби торкалася леза ножа. І голос. Звичайно ж! Голос у неї забрала чаклунка!

– Не зовсім так, – тітчин вираз обличчя став іронічно-переможним. – Допотопна магія, маю зауважити. «Забрала голос» – звичайнісінький ларингіт. Запалення зв’язок. Сподіваюся, що ліки подіють, тоді ми дізнаємося, скільки часу в нас ще залишилось.

Дана похолола.

– У неї є всього три дні! – вигукнула вона. – До заходу сонця третього дня принц має її поцілувати.

– Це у версії діснеївського мультика, – недбало кинула тітка, дивуючи своєю обізнаністю у цій сфері. – У Андерсена русалонька чекала доти, поки принц її покохає. Або ж одружиться з іншою, і тоді русалонька перетвориться на морську піну.

– А раптом він вже одружився або от-от одружиться? Що ж тоді? – хвилювалася Дана.

– Не знаю, я не можу пояснити, як і чому вона опинилася в нашому вимірі. – Наталі знизала плечима – Може, її принц уже помер багато років тому.

Дана відійшла від Марлона і нервово закрокувала верандою. Раптом їй сяйнула думка.

– А знайдімо самі їй принца! – вигукнула дівчинка.

– Де? – меланхолійно запитала Наталі. – В Англії? Чи де там ще, в наш час, принци залишилися?

– Ні, – Дана від нетерплячки аж підстрибувала, – ми самі знайдемо їй нареченого. Не конче королівської крові, але гідного хлопця, видамо його за принца, та й усе!

Я впевнена, що навіть обличчя того, задля кого наша знайда стала людиною, вона не зможе згадати. Найголовніше, щоб наш «принц» у неї закохався, а далі видно буде. Тітка лише плечима знизала.

– Не знаю, кому сподобається німа і кульгава дівчина…

– Але ж вона красуня…

– Красуня, так. І все одно наречений їй потрібен незвичайний, якийсь екстремал.

Наталі раптом замовкла. Вона поглянула на Дану, а Дана на неї.

Здається, в їхніх головах промайнула одна й та сама думка.

– Максим…

Дівчинка побігла шукати телефон. Тітчин небіж відповів, що зможе повернутися лише за два дні, бо в хробаків з’явились дитинчатка. Наталі роздратовано жбурнула слухавку. Така нестриманість дуже здивувала Дану.

– От негідник! Цікаво, якби я померла, він би теж спочатку справив день народження хробакам, а потім з’явився б на мій похорон?

Дівчинці стало прикро.

– Чому ви не пояснили йому, в чому справа? Може, тоді б він приїхав відразу.

– Що я мала йому пояснити? – сердилась тітка. – Те, що мені негайно потрібно віддати заміж кульгаву русалку за будь-кого?..

– Не потрібно мене віддавати заміж за будь-кого. Я шукаю принца… – раптом пролунав тихий мелодійний голос.

Наталі зіскочила з крісла так швидко, що Дана аж злякалася. На порозі стояла струнка, як берізка, русалонька. Бліденьке її обличчя сяяло. Яка ж вона була гарна, навіть слово важко підібрати!

– О, моя люба! – Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.

– Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи – скільки часу відміряла тобі клята відьма?

– Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… – очі русалоньки наповнилися сльозами.

– Не плач, – приголубила її тітка. – Все буде гаразд. Ми обов’язково дочекаємося твого принца. А ти лікуй горло і вчися ходити. Все буде гаразд.

– А як тебе звати? – поцікавилася Дана.

– Русалонька, – прошелестіло у відповідь.

– Це навіть на ім’я не схоже, – рішуче заперечила Наталі. – Тобі потрібне нормальне ім’я. Розумієш, у всіх людей є імена, має бути і в тебе. Інакше, як же принц до тебе звертатиметься? Які імена тобі подобаються?

Русалонька знизала плечима.

– Хочеш, ми зватимемо тебе Руся – скорочено від «русалонька»? Тобі подобається? – запропонувала Дана.

– Так, – вона усміхнулася.

– От і чудово, – зраділа дівчинка. – Тепер ми зватимемо тебе Руся. До речі, ти не голодна?

– Трішки. У мене від вашого зілля, чаклунко Наталі, паморочиться в голові.

«Чаклунка» Наталі мало не луснула від сміху.

– Таки так! Сьогодні ж ніхто не обідав. Ти тільки ліки випила. Треба придумати щось попоїсти.

Дана побігла до холодильника. Але придумувати не було з чого. Бо там самотньо лежала лише напівпорожня коробка шоколадних цукерок. А до магазину йти було вже пізно. Тому вирішено було пити чай на веранді з тими ж таки цукерками.

Русалоньці, яку тепер звали Русею, дуже сподобалися цукерки. Тільки вона ніяк не могла зрозуміти, що таке «гарячий чай», тому добряче обпекла язика.

– Його обов’язково пити гарячим? – промовила вона жалібно і замахала долонями перед ротом. – Так пече!

– Ні, треба було зачекати, поки він прохолоне, – пояснила Дана. – Тримай, остання цукерка. Їж, Русю, це ж, напевне, дивина для тебе?

Русалка кивнула.

– Справді остання? – сумно запитала вона. – Та не біда. Можна, я визирну на подвір’я на хвилинку?

– Спробуй, – дозволила Наталі. А коли дівчина щезла в темряві, поцікавилася:

– Дано, ти часом не бачиш, куди вона пішла?

Дана підвелася і вгледілася в темряву.

– У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.

Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.

Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.

– У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?

Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.

– Дано, поглянь, як чудово! – помітивши дівчинку, Руся кинулась їй назустріч. – Мені вдалося, хоч я й не сподівалася.

– Що саме вдалося? – не зрозуміла дівчинка.

– Це дерево! – Руся аж сяяла від радості. – Ти ж сумувала, що цукерки закінчилися. От я і виростила з останньої шоколадне дерево. Тепер у нас завжди будуть цукерки. До речі, листя і гілля теж можна їсти.

Щаслива Руся відламала гілочку і простягла її Дані.

– Спробуй, на смак точнісінько як цукерки!

Дівчинка автоматично взяла гілочку, відкусила шматочок і почала жувати. Шоколад виявився на диво смачним. Здається, це зрозуміли і ті, хто знаходився за парканом, вони щосили налягали на нього, щоб отримати бодай листочок.

– Кінець світу! – похитала головою Наталі. – Дано, веди це чудо природи в дім. А я спробую вгамувати тих ласунів.

Племінниця вхопила Русю за руку і потягла в дім.

А тітка вже впевнено цитувала положення закону про приватну власність і лякала непроханих гостей міліцією.

Дана заштовхала русалку до кімнати і причинила двері. Вона вже хотіла вилаяти бешкетницю, але та, геть перемащена шоколадом, знічена і перелякана, викликала лише жаль.

– Я хотіла віддячити вам за доброту, – тихо почала виправдовуватися Руся. – Я хотіла, щоб ви були щасливими.

Дана сіла поряд із русалонькою і поклала їй руку на плече.

– А ми й так будемо щасливі. Обгорнемо дерево поліетиленовою плівкою, щоб ті його пахощі не принаджували всіх на світі. А самі будемо відрізати по шматочку і їсти. Не сумуй! Краще ходім умиватися. А ти справді вмієш чаклувати? – поцікавилася Дана.

– Я дуже мало вмію. Це не чари, просто розвага, фокуси. Я ж дочка Морського царя, – сумно додала Руся.

Тітка взагалі не лаяла русалоньку. Вона поставилася до її витівки по-філософськи – мовляв, якщо є цукерки, то хтось колись мусить виростити з них цукеркове дерево!

Два дні очікування принца промайнули дуже швидко. Руся, зрозумівши, що чари у світі людей – не ті якості дівчини на виданні, які потрібно демонструвати, вирішила швиденько навчитися всього, що вміють звичайні дівчата. Наталі призначила Дану відповідальною за навчання Русі, і та, озброївшись куховарською книгою і безліччю журналів з порадами, почала розкривати їй таємниці господарювання.

Та для русалоньки це була надскладна наука. Бідолаха боялася праски, верещала щоразу, коли дзвонив телефон, обпекла руку парою, намагаючись зварити борщ, але найкумеднішою виявилася спроба насмажити млинців. Ті ніяк не хотіли при перевертанні потрапляти на сковорідку, а летіли в найнесподіваніші місця: на підлогу, на шафу, а одного разу – на клітку з канаркою, від чого переляканий Паваротті видав чи не перший звук за все своє життя, та й той був більше схожий на вороняче каркання. Від переляку Руся почала мимоволі ще й чаклувати, і всі предмети почали літати кухнею, перекидатися і створили суцільний безлад.

Наталі не брала участі в тій метушні, вона сиділа у кріслі з іронічною посмішкою на вустах і сьорбала каву. Їй було весело. Натомість Дана дуже засмутилась через те, що не зуміла навчити чогось свою підопічну.