Текст книги "Дана і дракон"

Автор книги: Олеся Чертова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Дана аж підскочила:

– А я тут до чого? Я ж навіть дракона зберегти не змогла…

– Як це не змогли? Ви донесли його до нас, а він обрав ваше серце, тому вам судилося бути нашою мудрою правителькою, нашою королевою. Я бачив це в пророцтві, яке було послане мені.

– Це неможливо! – закричала Дана. – У мене немає дракона! Я його загубила!

– Тихше, не кричіть! Нас можуть почути! – прошепотів Тібальдо. – Ви просто ще не навчилися його відчувати. Покладіть руку на серце і подумки покличте дракона.

Дана зробила так, як радив чарівник: обережно приклала руку до грудей і подумала про дракончика. Раптом вона відчула тепло, там, коло серця, де лежала її рука. Подивившись туди, побачила яскраве сяйво, ніби сонце запалало, і тієї ж миті з того сяйва з’явився дракон. Він сів поряд на ліжко і проникливо глянув їй у вічі. Дана аж заціпеніла від подиву, бо дракон став набагато більшим, ніж був.

– Не лякайся. Увесь час я був поряд з твоїм серцем, бо воно добре і щире. Я захищав тебе від Астіна, щоб він не зміг тобі нашкодити. Ти розумієш мене?

Дана лише зараз збагнула, що це говорив дракон.

– Ти вмієш говорити? – ледве вимовила вона.

– Так. Але тільки тут, у моїй країні. Я щасливий, що можу розмовляти з тобою.

Дана погладила його лускату спину і раптом зрозуміла, що вона нічого не розуміє. Чарівник, дракон біля серця, війна з Астіном – у дівчинки все переплуталося в голові.

– Але ж я не можу бути вашою королевою! – вигукнула вона. – Я маленька і в школі ще навчаюсь! Я ніколи не брала участі в битвах, і взагалі – не можу ж я тут назавжди залишитися! Там мої мама, тато, друзі.

– Ми й не сподівалися, що ви залишитеся, – сумно промовив Тібальдо. – Ми все розуміємо. Але ви оберете нам нового правителя, бо дракон при вашому серці допомагає вам мислити не розумом, а серцем. Ви… Ой лихо, чари розвіюються!.. – голос Тібальдо тепер долинав ніби з глибокого підземелля.

– Не залишай мене тут! – злякано зойкнула Дана. – Ти ж не сказав, що мені робити, щоб вибратися звідси.

– Допомога вже близько. Знайдіть потаємний хід. – І голос Тібальдо зник.

Дана поглянула на дракона.

– Ти знаєш, де тут потаємний хід?

Дракон похитав головою:

– Я теж не знаю.

Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні – воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась. Дівчинка аж підскочила і відсмикнула пальці. Спочатку вона подумала, що в картині дірка, але, оглянувши її уважніше, зрозуміла, що полотно не пошкоджене. Отже, це були чари. Дана знову торкнулася рукою дверцят – цього разу рука провалилася по лікоть.

– Сюди хтось іде, – тихо промовив дракон.

Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася – чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?

– Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! – мало не благав дракон.

Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.

– Гаразд, тримайся! – міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.

Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.

– Гей, світла сюди! – наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом – полонянки в ній не було.

– Це неможливо… – розгублено прошепотів один із вояків. – Де ж вона поділася?

– Знайшов час дивуватися, – буркнув інший. – Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.

Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.

Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася – навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.

– Де ми, як ти вважаєш? – уже втретє запитала в нього дівчинка.

– Схоже на підземелля, – нарешті відповів той.

Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну – холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.

– Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? – промовила Дана з відчаєм. – Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?

– Чекай-но, здається, он там є смолоскип! – радісно вигукнув дракон.

За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз – і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.

Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.

На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.

– Це, мабуть, вихід, – озвалася дівчинка до дракона. – От тільки як би дізнатися, де ми зараз знаходимося і що на нас чекає? Я тебе сховаю, ти не проти?

Дівчинка розгублено роззирнулася.

– Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? – вона поглянула на свого маленького друга.

– У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.

– Гаразд, Даре, скажи тепер мені – куди ж тебе сховати?

– Ти знову забула, – посміхнувся дракон. – Найнадійніша схованка для мене – твоє серце!

Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.

– Ще не звикла до цього, – здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху – раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.

Нарешті ляда піддалася і, голосно скрегочучи іржавими завісами, відчинилася. Дана вилізла нагору. Перед її очима постав привітний зелений ліс. Дівчинка струсила землю з волосся зі своєї розкішної сукні. Привітний зелений ліс – це чудово, тільки незрозуміло, куди ж іти далі?

Раптом все навколо завирувало і зашуміло. Дана прислухалася. Зненацька на галявині з’явилися вершники в залізних латах. Копита їх велетенських коней залишали глибокі вирви в землі. Дана не знала – вороги це чи друзі? Вершники, мов несамовиті, неслися прямо на неї. Дівчинка підхопила поділ сукні й кинулась тікати до найближчих дерев. Там, у гущавині, було легше сховатися.

Хоч як прудко бігла налякана дівчинка, проте втекти від вершників було важко. Дана спіткнулася, але не впала, бо тієї ж миті залізна рука підхопила її і кинула на коня.

Дівчинка тільки встигла помітити, що на іншому кінці галявини з’явилися інші вершники. Вони майже не відрізнялися від перших, лише один із тих лицарів на білому коні мав такі блискучі лати, що сяяли, мов викуті з щирого срібла.

Вершники зупинилися.

– Відпустіть леді Діану, – вигукнув хтось із тих лицарів, які щойно з’явилися на галявині, – і кровопролиття не буде!

– Нехай буде кровопролиття! – загаласували інші.

Вершники вихопили мечі і понеслися один на одного. Дана сховала обличчя в долоні, чекаючи страшного зіткнення коней, скреготу заліза. Але нічого не відбулося. Дана розплющила очі. Ні, насправді бій розпочався, тільки залишився позаду, бо вершник, разом з яким вона сиділа на коні, помчав чимдуж у інший бік. Він намагався зникнути, поки його товариші затримували інших лицарів. Мабуть, цей лицар мав привезти Дану в замок свого господаря сера Астіна.

– Куди ти мене везеш? – крикнула дівчинка.

Вершник не встиг відповісти, як прямісінько перед ними із гущавини з’явився той самий лицар у срібних латах. Вершник так різко зупинив коня, що Дана ледь не впала на землю.

– Спусти леді Діану на землю, і зійдемося в чесному бою! – вигукнув срібний лицар. – Чи ти будеш прикриватися беззахисною дівчиною?

– Ніхто не сміє називати мене боягузом! – крикнув вершник і скинув Дану з сідла.

Дівчинка впала на землю.

Лицарі вихопили мечі й кинулися один проти одного. Кремезні, з ніг до голови закуті в метал, вони були схожі на персонажів з комп’ютерної гри. Їх мечі схрещувалися з такою силою, що аж іскри сипалися.

Дана стояла, притулившись до молоденького дубка, ні жива ні мертва. Найстрашніше було те, що вона не знала, чия перемога для неї виявиться порятунком, хто з цих двох – друг, а хто – ворог. О, скільки разів вона засуджувала принцес зі своїх улюблених казок за їх бездіяльність, коли вони мовчки стояли і чекали, як саме вирішиться їх доля! А тепер Дана й сама чинила так само. Але що ж могла вона вдіяти в цьому невідомому і чужому їй світі, адже тут міліцію не викличеш і на метро додому не поїдеш.

Дана напружено стежила за боєм. Лицарі вже зіскочили з коней і гатили один одного булавами. Вершник у срібних латах вочевидь був слабший, але виявився ще тим відчайдухом. Дана сама не розуміла чому, але хотіла, аби переміг саме він, їй здавалося, що він має її врятувати. Може, це дракон допомагав їй розпізнати справжні наміри людей? Раптом срібний лицар спритно підскочив і щосили вдарив свого супротивника прямо в обличчя, а саме – в забороло шолома. Дана скрикнула. Поранений похитнувся і впав. Треба зауважити, що й сам переможець ледь тримався на ногах. Він повернувся до Дани, а та злякано притислася до дерева.

– Не бійтеся. – промовив він, важко дихаючи. – Я ваш друг. А цей, – він кивнув у бік переможеного, – він воїн сера Астіна.

– Чому я маю вам вірити? – запитала Дана.

– Я повинен відвезти вас у Зачарований ліс, там переховуються всі, хто намагається відновити мир і спокій, які панували раніше в цій країні. Вам про це вже розповів Тібальдо. – лицар простягнув закуту в метал руку. – Вірте мені, будь ласка.

Дана вірила. Вона поклала свою тендітну ручку на залізну рукавицю лицаря і подумала, можливо не вчасно, про те, як же все-таки чудово бути ніжною та беззахисною і відчувати опіку героя, який виявляє до тебе таку повагу, і не лише повагу, а й… Дана не стала фантазувати далі. Вона дозволила лицареві посадити себе в сідло попереду нього і погладила гриву коня.

– А ви вбили його? – промовила вона зі вдаваним спокоєм, хоч самій ставало млосно від самої думки про вбивство.

– Не думаю, – відповів лицар. – Я лише оглушив його. Тримайтеся.

Дана хотіла ще щось сказати, але не встигла, бо кінь несподівано помчав із такою швидкістю, якої від нього вона не сподівалася. А найдивніше було те, що ліс якимось чином опинився внизу, а кінь підіймався вгору, пролітаючи над верхівками дерев, аж торкаючись хмар. Дана зойкнула і вчепилася щосили в кінську гриву.

– Що відбувається? – закричала вона. Лицар схилився до неї:

– Не бійтеся, – промовив він заспокійливо. – Цей кінь незвичайний. Це – Пегас. Тібальдо вважав, що з ним буде швидше і безпечніше. – Лицар ніжно обхопив Дану за стан. – Не бійтеся. Я поруч.

Дана всміхнулася, вона була така налякана й збентежена, що навіть не помітила відразу, що кінь лицаря крилатий. Та зараз це було зовсім не важливо. Дана була готова повірити у будь-яке диво і з головою поринути в яку-завгодно казку. Адже поряд був сильний і мужній лицар. Він мав казковий голос і дивовижно блакитні очі. Їх погляд крізь щілини в шоломі, здається, проникав у самісіньке серце. Дана не бачила обличчя свого рятівника, але була певна, що воно прекрасне. Вона притулилася до його закутих у метал грудей і, здається, відчула удари серця незнайомця. Їх оточував неймовірної краси краєвид: сяяло сонце, зелені хвилі лісу лащилися біля підніжжя гір у далині, де тягнувся гострими шпилями до неба замок. У Дани паморочилося в голові від цієї панорами, від подорожі верхи на летючому Пегасі, від срібнолатого лицаря, настільки дбайливого і уважного. Це була казка. Прекрасна казка.

Кінь спустився на простору світлу галявину, оточену з усіх боків лісом. Лицар обережно поставив Дану на землю.

– Ось ми й на місці, – промовив він. – Це Зачарований ліс.

Дана озирнулася довкола. Нічого незвичайного – ліс як ліс: дубки, ясени, подекуди сосонки видно.

– І що ж у ньому такого чарівного? – іронічно запитала вона.

– У цьому лісі може сховатися кожен, хто забажає. Варто лише захотіти, і ти відразу стаєш невидимкою. Але чари діють лише під кронами дерев, а на галявині розвіюються.

– Як цікаво! – не могла повірити Дана. – То ти хочеш сказати, що тут зараз повно народу?

– Саме так. Вони прийшли вшанувати свою рятівницю, прекрасна принцесо Діано, – лицар вклонився, а потім голосно гукнув: – Гей, Тібальдо! Ми вже тут!

Дана не повірила своїм очам – миттєво на галявині з’явилася сила-силенна людей. Навіть дерев не стало видно. І всі як один шанобливо вклонилися.

Дівчинці стало ніяково.

– Я щаслива, що нарешті потрапила до вас. Дякую, що ви мене врятували.

Дану відвели в табір, який повстанці розбили в лісі. Її нагодували і запропонували відпочити в невеличкому шатрі, в якому пахло м’ятою і трояндами. Але дівчинці не хотілося спати. Вона залишилася біля вогнища, щоб послухати старовинних пісень, які співали повстанці. А коли всі вже полягали спати, ще довго розмовляла з Тібальдо – худеньким юнаком з блідим обличчям.

– Мій батько був придворним чарівником. Коли Астін загарбав владу, майже всі чарівники перейшли на його бік, лише батько відмовився. Тоді Астін його стратив. Навіть наймогутніший чарівник є звичайнісінькою людиною, яку легко позбавити життя. Тому тут залишився тільки я. Не найкращий маг, та що вдієш. – Тібальдо розвів руками.

Дана всміхнулася.

– Я вважаю, що ти хороший маг з великим майбутнім.

– Якби ж то… – зітхнув Тібальдо. – Все вирішиться завтра.

– А що буде завтра? – збентежилась дівчинка.

– Завтра буде бій. Бо завтра – день коронації. Зірки нарешті визначать, що переможе – зло чи добро, – Тібальдо поглянув на співрозмовницю і промовив заспокійливо: – У нас є Дар – він могутній дракон.

– Отже, ми переможемо? – запитала Дана.

– Так, – відповів упевнено юнак.

Тібальдо вже заснув, а Дана все ще сиділа коло тліючого багаття. Раптом вона помітила сріблясту постать, облиту місячним сяйвом. Лицар стояв біля свого білого Пегаса і в задумі гладив його гриву. Дана підвелася і обережно, щоб нікого не розбудити, попростувала до нього. Та близько підійти не наважилася, сховалася за деревом, спостерігаючи за своїм рятівником. Хто знає, про що він зараз думає, може, згадує свою кохану принцесу, яка чекає на нього вдома?

– Ми кличемо його Срібний Лицар, – почула Дана тихий голос за спиною. Вона озирнулася. То був дідусь, що підносив дрова до багаття. – Він з’явився тут в той день, коли ви, леді Діано, потрапили до Астіна, і так прагнув вашого порятунку, що ніхто не поставив під сумнів те, що це наша людина. Але свого імені він так і не назвав. Мабуть, він чужоземець, бо був одягнений не по-нашому. Особисто для нього викували лати і меч. Новенькі, бач, як сяють, чисте срібло!

– А чому він не знімає шолома? – поцікавилася дівчинка.

– Не знаю. Що не потвора – це точно, я бачив його обличчя.

І дідусь пішов собі. А Дана не могла відірвати очей від Срібного Лицаря. Звичайно, він не потвора, він красень, дівчинка була впевнена. Раптом до неї знову прийшло відчуття, що незабаром їй доведеться залишити чарівний край назавжди, і вперше ця думка Дану дуже засмутила. Вона аж заплакала.

Вранці дівчинка прокинулась у гарному настрої… Щоправда, трохи змерзла, хоча вночі хтось дбайливо вкрив її ковдрою. Дана вийшла із шатра і відразу побачила букет яскравих польових квітів. Вона взяла його і занурила обличчя в те розмаїття ароматів. Нарешті дівчинка підвела голову і відразу зустрілася поглядом із проникливими очима Срібного Лицаря. Він щойно підійшов і став поруч, сумно похиливши голову.

– Вам сподобалися квіти? – з надією запитав він.

– Так, – посміхнулася Дана, – я дуже люблю квіти.

– Справді? – він щиро зрадів. – Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…

– Дякую… – Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.

Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.

– Сьогодні буде бій, леді Діано, – стиха мовив лицар. – Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…

Дана не встигла оговтатися, як він упевненою і твердою ходою вже йшов геть. Дівчинка дивилася на широку і мужню спину свого недавнього співрозмовника, що віддалявся, і думала: чому такі герої трапляються тільки в казках? Вона мало не заплакала. Не заплакала, бо поруч з’явився Тібальдо.

– Вже час, моя королево, народ чекає вас на великій галявині, – швидко промовив він і подав дівчинці руку.

– Що я маю робити? Що їм казати? – розгубилася Дана. Вона ледве встигала за юнаком, плутаючись у подолі довгої сукні.

– Не хвилюйтеся. Ви маєте викликати дракона, а далі все має бути так, як має бути. Я буду поруч. Ці люди щиро люблять вас…

Дана усміхнулася – ці слова її заспокоїли. Вони з Тібальдо опинилися на великій галявині. Людей тут і справді зібралася сила-силенна. Побачивши Дану, вони всі вклонилися і змовкли. Тібальдо подав знак і дівчинка заговорила.

– Для мене велика честь бути вашою королевою, – Дана ледве спромоглася на ці слова. У неї пересохло в горлі від хвилювання. – Я покличу дракона, сподіваюся, він допоможе вам у боротьбі.

Вона приклала руки до грудей, заплющила очі і подумки покликала Дара. Одразу під долонями розлилося приємне тепло. Дана почула, як хвиля захоплення прокотилася натовпом. Дівчинка розплющила очі – поруч із нею з’явився Дар, точніше – це був не той Дар, якого вона ще вчора несла на руках потаємним ходом. Це був справжній дорослий дракон. Він схилив до дівчинки свою велику голову на гнучкій шиї і всміхнувся.

– Я налякав тебе, королево? – пророкотав стиха він.

– Так, – самими лише губами відповіла Дана, – ти справжній красень.

Дракон гордо підняв голову і розправив велетенські крила.

– Тепер, Даре, ти маєш покликати своїх родичів, можливо, хтось із драконів ще живий, вони ховаються і не відповідають на наш клич тому, що серед нас немає представників королівської крові, – сказав Тібальдо.

– Я спробую, – промовив дракон.

Він витяг шию і підняв голову до неба. Тібальдо кинувся до Дани і миттю закрив її вуха руками.

І Дар закричав. Сила його голосу була така, що коні поприсідали, а дерева схилилися мало не до землі. Потім настала тиша.

– Пробачте, – промовив Тібальдо пошепки, відпускаючи Дану. – Я забув попередити.

– Пусте, – відмахнулася дівчинка. Вона прислухалася разом з усіма. Але стояла німа тиша, з кожною хвилиною дедалі важча. Ані подиху вітерцю, ані шелесту листя. Дар засмучено похилив голову.

– Ніде нікого, – промовив Тібальдо. – Ти справді останній дракон.

Та раптом дерева захиталися і здалеку долинув найжаданіший з усіх звуків – крик дракона. А потім простір заполонив шум крил, великих і не дуже. Дракони зліталися, щоб знову об’єднатися з людьми, аби привітати свою королеву. Їх було небагато, та все одно це була суттєва перевага над Астіном.

Лицарі вирушали в бій.

– А що мені робити – сидіти і чекати? – хвилювалася Дана.

– Ні, леді Діано, ви на Пегасі будете летіти поруч зі своїми воїнами, це їх надихатиме, – промовив Тібальдо.

– Але я боюся сама сидіти на летючому коні, – знітилася дівчинка.

– На щастя для вас і на превеликий жаль для мене, я буду з вами, леді Діано. Я, хоч і кепський, та все ж чарівник, і за законом не маю права тримати в руках зброю, бо втрачу право чаклувати. Хоч я би радо відмовився від чаклування задля того, щоб стяти голову негідникові Астіну! Але не маю цієї можливості. Тому буду поруч з вами.

Дана сиділа на Пегасі, міцно вхопившись за його гриву, і спостерігала згори за боєм. Попереду летіли дракони, вони дихали вогнем, і від їхніх крил відходили неймовірні райдужні кола, котрі з вибуховою силою відкидали ворогів на всі боки. А за драконами наступали воїни, кінні й піші. Дана бачила відвагу повстанців, яка змушувала втікати навсібіч вояків Астіна. Вона ввесь час намагалася знайти в натовпі Срібного Лицаря, аби впевнитись, що він живий.

Нарешті повстанці дійшли до замку, і біля його стін почалася запекла боротьба. Коли повстанці прорвались, Тібальдо радісно вигукнув:

– Перемога!

Це справді була перемога. І коли Дана увійшла у вже знайомий замок, вона, мабуть, чи не вперше відчула себе королевою. Дівчинка не дозволила стратити сера Астіна, натомість дарувала йому життя на вигнанні. За що її відразу прозвали Діаною Милосердною.

Тепер усі в королівстві готувалися до свята коронації. Для Дани терміново шили білосніжну сукню. Але самій дівчинці було байдуже до святкування і сукні. Вона металася замком, намагаючись дізнатися, що ж сталося зі Срібним Лицарем, чи живий він. Але ніхто нічого не знав, до того ж десь зник Тібальдо. Нарешті одна дівчина – здається, покоївка, – сказала, що за замковими мурами через стрімку річку зараз поранених переправляють у місто. Можливо, Срібний Лицар там. Дана помчала до річки. Вона бігла, плутаючись у сукні, сльози текли по її обличчю. Тільки б він був живий – весь час крутилося в голові.

Біля річки зібралося дуже багато людей. Усі були страшенно заклопотані, адже мова йшла про порятунок життя, тут кожна хвилина на ціну золота. Дана проштовхувалась крізь натовп до того місця, де поранених клали на великі вози і відправляли до міста. Раптом щось яскраво зблиснуло на сонці, що аж очам стало боляче. Так могли сяяти тільки срібні лати. Віз, у якому лежав лицар, уже рушив. Дана встигла лише помітити, що юнак був уже без шолома, але через сліпуче сонце не вдалося розгледіти його обличчя. Він теж помітив її, підвів голову, але коні швидко потягли воза кам’янистою переправою через річку, і лицаря не стало видно.

– У нього поранена нога. Він втратив багато крові, але його життю ніщо вже не загрожує. Я знаю, що з ним все буде гаразд, – заспокоював Тібальдо Дану. – Ви з ним ще побачитесь.

Дівчина стояла біля величезного дзеркала в білій сукні, а швачка чаклувала над подолом.

– Ні, Тібальдо, не побачимось, – сумно відповіла Дана. – Ти ж чудово знаєш, що сьогодні після коронації я маю повернутися додому. Сподіваюсь, Дар допоможе мені зробити гідний вибір, – Дана зітхнула.

– Я теж сподіваюся. Ви знаєте, я лише другий після батька чаклун у роду, а цього дуже мало. Роди чаклунів у нашому королівстві нараховують десятки поколінь. – Тібальдо знизав плечима. – Я дуже слабкий маг. Залишається лише покладати надію на те, що новий король виявлятиме до мене хоч трошки ласки. – Тібальдо всміхнувся.

Надвечір увесь замок сяяв казковими вогнями. Тронна зала була прикрашена різноманітними квітами, і від їх аромату паморочилося у голові. Дана сиділа на високому троні в білій сукні із золотим вінцем на голові. Згодом вона мала передати його новому королю.

– Сьогодні володарка драконів, принцеса Діана, – проголосив один з придворних, – обере істинного короля для нашого народу, який розпочне нову королівську династію.

Дана встала. Вона робила все так, як її навчили. Спочатку заплющила очі і подумки покликала Дара. Коли тепле світло розлилося у її грудях, дівчинка зрозуміла, що бачить із заплющеними очима. Тільки всі люди, на яких вона дивилася, були огорнені кольоровим сяйвом, навіть обличчя годі було розгледіти. Саме так і бачать людей дракони. Їм байдуже, який ти зовні, вони помічають лише сяйво твоєї душі. Дана шукала того, чиє сяйво переливатиметься веселкою. Нарешті дівчинка помітила такий силует. Вона попрямувала до нього і, не розплющуючи очей, поклала на голову цієї людини королівський вінець. Навколо зависла мертва тиша. Дана розплющила очі – перед нею стояв знічений Тібальдо. На його голові сяяв королівський вінець, а очі були зовсім перелякані.

– Що це ти зробила? – прошепотів він самими губами. Від страху він забув, що звертався до Дани на «ви».

Дівчинка засміялася.

Вона взяла Тібальдо за руку і підняла її догори:

– Це ваш новий король!

Загриміла музика. Загув натовп. І народ схилився перед новим королем.

Після цього відбувся пишний бенкет, який тривав цілісіньку ніч, з музикою і танцями. Всі, потомлені і щасливі, заснули аж на світанку. Тільки Дана, притримуючи поділ білої сукні, прокралася до кімнати нового короля Тібальдо.

– Тібальдо, прокидайся! – вона труснула його за плече.

Тібальдо сів на ліжку і довго тер очі.

– Що сталося, леді Діано?

– Ти маєш відправити мене додому, – сказала Дана.

– Просто зараз? – здивувався юнак.

– Так, просто зараз. Я не хочу чекати, поки всі прокинуться. Я не витримую довгих прощань. Я буду плакати.

– Розумію, – промовив Тібальдо і підвівся з ліжка.

Вони вийшли за мури замку, оминувши вартових, які мирно посопували уві сні.

Поки Тібальдо чаклував коло стіни, малюючи крейдою на ній незрозумілі знаки, Дана з сумом дивилася на дивовижний краєвид цієї казкової країни. Так, дівчинці шкода було її залишати.

– Все, готово! – озвався Тібальдо. – Ти справді не хочеш ні з ким прощатися? Навіть з Даром?

Дана не встигла відповісти. Вона відчула тепло біля свого серця, а сяйво побачила в грудях Тібальдо. І ось красень дракон стоїть поруч.

– А зі мною не треба прощатися, – зарокотав Дар. І Дана кинулась його обіймати. – Ти завжди будеш відчувати мене, бо дракон обирає щире серце раз і назавжди. Тепер ти зможеш бачити не лише зовнішню оболонку людей, а й їхню душу, чутимеш мову серця. Ти станеш мудрою, моя королево.

Дівчинка поцілувала дракона в холодне чоло, потім обняла Тібальдо.

– Будь справедливим королем, – промовила вона на прощання.

– Я знаю, що ми ще побачимося, леді Діано, – посміхнувся Тібальдо.

– Пора! – прошепотіла дівчинка. Тібальдо пробурмотів незрозумілі слова заклинання, і стіна розсунулася в різні боки, мов двері ліфта. Дана, не озирнувшись, пройшла в неї…

День був похмурий. Сьогодні Данина найкраща подруга Наталя до школи не прийшла. Мабуть, це на краще, бо ніхто не смикав і дівчинка могла спокійно дивитися на сіру мряку за вікном.

Вона пригадувала в деталях свою дивовижну пригоду, яка могла б здатися казкою, якби не невеличка пожежа в кімнаті батьків і дивне тепло в серці. А ще спогад про Срібного Лицаря.

Раптом на парту перед Даною ліг невеличкий букетик троянд.

Дівчинка озирнулася. Перше, що вона побачила, – це проникливі блакитні очі. Дана аж підскочила. Та видіння зникло – то був Сергій. Вона не відразу помітила, що однокласник спирався на милицю.

– Що це з тобою? – Дана відвела погляд від хлопця.

– Так, невелика травма.

Дівчинка повільно підняла голову і знову зазирнула йому у вічі – ні, вона не могла помилитися. Це неймовірно, але очі… Це були ті самі очі…

– Якби я міг, леді Діано, – раптом озвався Сергій, – то дарував би вам квіти щодня до кінця життя…

Дана зойкнула і вибігла з класу.

Дощик перестав накрапати і визирнуло сонечко. Сергієві було важко ходити, і тому вони присіли на лавку у сквері. Так, він пішов за нею слідом, коли вона втікала з дракончиком у сумці, він побачив її переслідувачів і, не вагаючись ні на мить, стрибнув за ними в розкритий портал. Він не зміг наздогнати тих, які на конях везли Дану до замку Астіна, але доля звела його з повстанцями. Задля неї він одягнув лицарські лати і навчився битися на мечах. Задля неї він мало не загинув. Дана слухала Сергієву розповідь і дивувалася, як раніше могла вважати його негарним і незграбним, а головне – нездатним на справжній подвиг? Як можна було бути такою сліпою? Та він, напевне, найсимпатичніший хлопець у класі! Особливо його блакитні очі…

Але суть була зовсім в іншому, бо тепер Дана бачила не лише очима, а й серцем. Так, як навчив її Дар.

Дана ставала мудрою.