Текст книги "Серафима"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

9

За вiтриною маркету висiли золотi бджоли. Калениченко помацав язиком червону м'якоть за яснами. Вилаявся: «От гiвно, нагнало пiднебiння!». Вiн пройшовся мiж довгими стелажами, вiдчуваючи, що вiд запаху прального порошку i помаранчiв його трохи нудить. Нiчого особливого. Але зараз начальник УБОЗу намагався думати. Вiн узяв пляшку червоного вина, покрутив його у своїх велетенських незграбних руках, iз задоволенням вiдчув прохолоду, але знову повторив: «Отаке гiвно…» Вiн подумав про Реуса i про його коханку. Настирна думка не полишала його з самого ранку, було вiдчуття, нiби прорiзався зуб мудростi.

Що бiльше Калениченко думав про цю дiвчину, то бiльше його це дратувало. Його дратував Реус, дратувало багато чого iншого, i це не давало йому спокою.

10

Серафима погладила пушок на щоцi Лєри, вiтер вiтрилом напинав занавiску, а за вiкнами, з неймовiрними запахами, з прогрiтими на сонцi тiлами лизькало береги Червоне море. Великий рот Лєри, її високi груди. Що вона вiдчувала, окрiм насолоди, котра била її блискавкою, а потiм вiдходила, наче хвилi зливи, чи удари вiтру, чи напади лютi. Серафима лягала на спину i бачила перед собою пахучi, ще свiжi, виструганi з сосни стелажi з рiзноманiтними слоїками. Вона бачила себе, бачила, як вона ходить мiж стелажами, а з нею, звiсно, Лє, – пушок на щоцi й на руцi свiтиться бiлим снiгом. Її мрiї, її сни вiдповiдали її вихованню, вiрнiше сказати, сутнiсть самої Серафими ховалася у цих мрiях. У фантазiї вона була такою ж недалекою, як i в життi, i лише розум i дика, звiрина iнтуїцiя являли справжню Серафиму.

Про Реуса, про горище вона завжди згадувала з тим самим вiдчуттям, що й про вiддалене батькове дихання, коли вiн заповзав на матiр, а потiм вiдклеювався, наче глист. Частиною мрiй Серафими був i Вiн: анi iменi, анi Його самого вона не пам'ятала, хоча знала, що упiзнає з тисячi тисяч людей. Вiн виходив з тiнi i сам був тiнню чогось великого i захоплюючого, коли їхнiй з Лєрою секс перед пляшечками з отрутою доходив найвищої точки. Вiн схилявся над її вухом i говорив цi слова, о, цi слова. Вона так i не бачила Його обличчя, але вiдчувала, що скоро зустрiнеться з Ним.

На пляжi, серед тисяч загорiлих мiцних i випещених тiл – жiночих i чоловiчих – вони нахабно розглядали дамочок «сюнь-масюнь», що засмагали топлес, здоровенних бандюкiв iз золотими ланцюгами, плюгавеньких i блiдолицих бiзнесменiв i пiдхихикували, обговорювали, i все заливало жовтком сонця, i нiчого, здавалося, не вiщувало поганого.

Можливо, аби їхнiй роман тривав трохи довше, Серафима зупинилася б на цьому, i її фантазiї були б тiльки фантазiями, а потiм перетворилися б на чудернацьку химеру – дiвчинi ж було неповних сiмнадцять рокiв. Але колеса, невидимi прозорi i жорстокi колеса долi, почали накручуватися дедалi з бiльшою силою, набирати обороти, руйнуючи на горизонтi повiтрянi замки Серафими. Причина й основа жорстокостi – iлюзiї. Iлюзiї разом з прихованою злiстю живили Серафиму, тiльки не Лєру. По сутi, остання була доброю дiвчиною, тiльки оточення виявилося надто злим до неї, а їй не доводилося вибирати, як i Серафимi.

Дiвчата – два глибоких поставлених насупроти дзеркала. Вони дивилися одна на одну й чудувалися, i Серафима байдужно починала розумiти, що все те, що надумалося, болiло – вiдходить, вiдходить, вiдходить. I нiчого не тисне груди, не болить, i можна з берега дивитися на бiлi лайнери, на прекрасне життя… О, воно дiйсно прекрасне, ну, принаймнi в уявi. Шезлонги, тiла топлес, ледь чутнi дотики, нiжнi й холоднi, i вiдчуженi, як нагромадження людського безглуздя, там, вiдразу за пальмами, де починалися слюдянi пiрамiди готелiв, де все i розпочнеться: луснуло у головi Серафими, а мо' в обох дiвчат. Але не мине й десяти днiв, майже рокiв, i лусне їхнiй свiт, як пiд окропом гладiнь скла. Як гладiнь двох дзеркал, до чорного i синього глибоких дзеркал, куди падало їхнє майбутнє, яке й розiб'є їх.

11

Вдихаючи повiтря, хриплячи легенями у чистий жовтневий день з павутиною на кипарисах, з лущанням чайок i буркотiнням моря, Север'ян принiс запах формалiну, запах смертi, притримуючи слоїка в лiвiй кишенi, увiгнав-таки в прокурену кав'ярню брудно-жовтого кольору бiля траси, що поблизу СТО. Вiн незграбно пройшовся мiж рядами стiйок, i кiлька чоловiк кашлянули – запах трупарнi в'ївся Север'яну в шкiру. Рудiй Лiзцi причудилося, що до пивницi зайшла сама смерть. Десь воно так i було: з п'ятнадцяти рокiв Север'яна цiкавила смерть, точнiше те, що викликає смерть. Вiн навiть не iнтуїтивно, а доволi свiдомо захопився токсикологiєю. Згодом прийшло захоплення медициною. Худий i високий, з вибiленою неприродно шкiрою – безсонням, недоїданням, вiчним нежитем, а пiзнiше – зiпсованим шлунком i нещасним коханням. Вiн завжди рухався так, наче йшов проти вiтру. Згорблений знак питання, просмердiлий формалiном, йодом, азотною кислотою. Север'ян закiнчив фармацевтичне вiддiлення московського медичного унiверситету. Вiн народився бiля млосних берегiв моря, де групками ракушнякових будиночкiв примостилося мiстечко, з кiлькома териконами на околицi.

Север'ян всiвся на стiльцi, намагаючись сховати довгi ноги пiд шинквасом – склянка полетiла на пiдлогу, вiн провiв її байдужим поглядом. Склянка розлетiлась на друзки. Север'ян пiдняв голову i подивився у свiтлi, як вода, очi рудої Лiзки. Лiзка усмiхнулася – криво, але доброзичливо.

– Сева, ти де пропадав?

Север'ян дурнувато усмiхнувся: цiлий тиждень вiн вiдтинав шматочки плотi бiдолашної Настi, але нiчого так i не знаходив. Проте в тому, що там є слiди отрути, невiдомої нiкому отрути, вiн був переконаний, як i в тому, що людина, скiльки б не знала про те, вiд чого може померти, однаково дасть дуба.

Кожного дня вiн повертався у свою дев'ятиметрову комiрчину бiля самого моря, витягував кювету з фрагментами тканин тiла убитої, вiдтинав шматок, i розчиняв – за старою методою Стаса – у солянiй кислотi, процiджував, випарював, але нiякого осаду, що б вказувало на отруту, не знаходив. Север'ян не довiряв нинiшнiм методам. Вiн перевiрив дослiди, аби виявити слiди миш'яку, отруйних металiв – вiд ртутi до свинцю й марганцю. Потiм перейшов до алкалоїдiв: хiнiну, болиголову, красавки й аконiту. Але й це нiчого не дало, але вiн певен – те, що вiн так уперто шуває, десь зовсiм поруч. Север'ян, лежачи на диванi, перед портретами своїх кумирiв Кона, Цандера, Зiммера, Шумахера i звiсно – Стаса, родоначальника рослинної токсикологiї, навiть не думав, для чого це йому потрiбно. Почалася осiнь, море ревло i кипiло в головi Север'яна. Вiн iшов насипом, далi спускався на дорогу у неодмiнно зупинявся в жовто-брудному барi, щоб перекинути чарчину-другу.

Руда Лiзка пiдсiла до нього, i Север'ян боязко зiщулився, показавши у кривому оскалi те, що мало слугувати у нього посмiшкою, – кривi почорнiлi зуби. Лiзка поставила йому випивку. Напевне вона одна знала його таємницю. Вони ночами безперервно розмовляли про життя, якого Север'ян не знав, споглядаючи його через вiкно моргу. I цi розмови Север'яну подобалися. Лiзка нагадувала йому старе кохання, що роз'їдало його, наче кислота мертву плоть. Десь так вiн i думав. I от Лiзка сiла i пiдсунула йому коробку.

– Може це тебе зацiкавить?

Север'ян ухопив коробку, пiдсунув до себе, розкрив, але окрiм купи листiвок-iнстукцiй до лiкiв i фотокартки якогось чоловiка i двох дiвчат там нiчого не було. Але вiн таки ж запитав:

– Чиє це?

– Дiваха одна тут ошивалася. Серафима. Он вона, худюща, скраю.

Безвiсно зникла. Настя – ти знаєш її. Вона померла. I он той помер, Атас його звали, котом на трасi був, – простодушно сказала руда Лiзка, але очi лукаво блиснули, як у людини, що знає багато i не дає собi волю розбалакатися – бiльше з обережностi, нiж вiд страху перед невiдомим.

– Хм-м… Це швидше для детективiв, а не для мене… – але тут вiн осiкся, натрапивши короткозорим своїм поглядом на одну з листiвок. Море ревонуло разом iз його серцем. Лiзка хмикнула й випила один махом свої сто грамiв дармової горiлки, вiдмахнувши тоненьку лапку пелехатого залицяльника в пiдстрелених штанцях.

12

Високе сонце й висока зелена трава. Лєра лежить на животi. Вiтер овiває шовковисту шкiру її спини з рiвчаком i сiдницi з ямочками. Серафима пестить їй плечi, потiм цiлує спину й тi ямочки на сiдницях. Лєра повiльно перевертається, обхоплює своїми сильними руками шию Серафими, вони цiлуються. Нога за ногу, тiла рухаються повiльно – пошерхлi губи торкаються, груди тремтять – простягаються одне бiля одного. Серафима розставляє ноги i кладе голову на живiт Лєри. Дiвчата солодко дрiмають, i мiдне сонце загруза в морi. Серафима фантазує: склянки, слоїки, свiжовиструганi дошки у пiдвалi… Але Вiн, той незнайомець не приходить – хто ти? Вона знає його прiзвище, але вона не знає про нього нiчого. Бажання, жарке бажання опалює низ її живота, i вона пливе у цих випалених жаром травах, чиї жагучi запахи, змiшуються iз солодким запахом Лєри.

Щось холодне ковзнуло мiж ногами, потягнулося животом, лягло на груди. Серафима повiльно пiдвела голову. Це була велетенська чорна змiя. Серафима нiчого не вiдчула. Вона провела головою в бiк Лєри, i змiя, наче керуючись її поглядом i порухом, переповзла на її груди, i вже ковзнула мiж нiг, як дiвчина прокинулася i спросоння махнула рукою.

– Не рухайся! – сказала Серафима.

– Боже! Боже! Боже! Мене щось укусило… Менi погано!

Сонце востаннє прокреслило цiвкою мiдi горизонт. Темрява i вологий холод. Як у кiно, подумала вона схиляючись над Лєрою.

13

Реус допив рештки горiлки, зламав сигарету у попiльницi. Останнiй аркуш досьє перегорнуто, у головi пусто, i пляшка горiлки нiчого не змiнила в його настрої. Узагалi можна було накидатися по саму зав'язку, але вiн того не хотiв. Реус сидiв бiля вiкна, спостерiгав за зграйкою дiтлашнi, що бовталася у сиропi свiжовипеченого серпня. Колишнiй майор навiть не думав про Серафиму. Точнiше, вiн думав вiд самого початку, коли вона поїхала, i його навiть утiшало те, що вона зараз спить з жiнкою. Саме так – спить, а не трахається, лигається…

Вiн з яснiстю, як видалося, думав про Серафиму, i про те, що вона буде задоволена його роботою. «Вона приїде, – казав собi вiн, – i все зрушиться, i тодi цей свiт, який завмер, зарухається, зробиться живим». Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, i дошки пiдлоги прогнулися, заскрипiли пiд його важкими ногами. Йому зробилося легше – юрба малюкiв вiдкотилася у тiнь, i зараз перед ним лежав порожнiй простiр iз кiлькома будинками з забитими дверима й вiкнами. Вiн подумав, що у нього таки життя склалося, певне, краще нiж у тих людей: дверцята шафи зi скрипом прочинилися, i вiн подивився (спочатку так, знехотя, а потiм роздратовано) на свiтлини iкон Дiви Марiї, Iсуса Христа, наклеєнi з внутрiшнього боку. Реус спересердя ляснув по дверцятах. Тi закрилися, а потiм знову прочинилися, i Реус продовжував бити й бити їх, а дверцята протяжно скрипiли, зачинялися i прочинялися. Нарештi вiн зупинився, ошалiло розчепiривши пальцi в кровi перед своїм обличчям. Голова була тяжка й дико болiла. Вiн повернувся на свiй табурет, що вже не один десяток рокiв стояв на тому ж таки мiсцi, сiв, звiсивши свою голову до пiдлоги. Реус переконував себе, що це вiд горiлки – так далеко пiшла його свiдомiсть. Але вiн вже нi з чим не боровся.

Сонячнi плями – як розлита олiя. За пагорбами – синi дими. А її нема, i її не покличеш. А як i покличеш, то вона все одно не приїде. Телефонний дзвiнок пiдкинув його плечi, його голову, всього його, наче десь ураз вдарило тисячi дзвонiв там, на Косому Капонiрi. «А чому Косий Капонiр?», – подумав вiн крiзь туман. Витягнув мобiлку i сказав:

– Алло.

Авто тягнулося повз яскравi вiтрини з безголовими манекенами, його кидало в розпечену пащу безлюдного мiста з тисячами iномарок, що повiльно проповзали вiд одного боку життя до iншого. Реус глянув через опущене скло у трикутник свiжого повiтря, побачив жiнку в «Мазераттi» i вирiшив, що жiнка гарна, особливо її пiдборiддя, вишуканий рот i втомленi очi – все видавалося живим, так, мовби вона велика красива комаха, а вiн – колекцiонер, до якого вона потрапила на голку. I вiн не переставав думати про Серафиму, а тому це було найстрашнiшим – нiби хто з нього живого витягував кiстки. Десь там, де сходиться в крапку перспектива цього мiста, засiв той вселенський колекцiонер, що насадить на англiйську булавку, i тому нема ради. Реус навiть вiд цих задоволених думок хмикнув. Але на цьому вiн зупинився, перестав думати, пiшов до супермаркету. Вiн узяв пляшку горiлки, кiлька банок оливок i повернувся назад.

Додому Реус їхав зовсiм в iншому настрої. Дорогою колишнiй майор повернув на Басейну, вийшов до пiдворiтнi, хоча вдавав, що заходить до одного офiсу, i запхнув у тайника течку, запаяну у целофан. Потiм вiн повернувся, важко тупаючи ногами у сирому колодязi прохiдного двору. Його не покидала настирна думка про ту жiнку – з красивим ротом i синiми втомленими очима. Вiн погнав «Форда» швидше, i коли припаркувався, побачив зелений «Хаммер» Калениченка й самого убозiвця, що стояв в затiнку – пiд ногами повзали тiнi – i курив незмiнний, без фiльтру, «Кемел», i дивився на дiвчат у коротких спiдницях, котрi аж нiяк не хотiли звертати на нього уваги: їх приваблював здоровенний i блискучий «Хаммер».

Вони привiталися, i цього разу вперше, за скiльки рокiв, мовчки. Вони пiшли – Реус попереду з двома банками оливок в однiй i пляшкою чорного «Немирова» – у другiй руцi. Пiшли холодком, пiд липами. Але й там пряжило. Голоси людей тут розбивалися дзвiнкими монетами, i Реус не переставав думати про Серафиму, про її тiло, про холоднi її очi, i на мить йому видалося, що вiн таки дiйсно втратив розум. Пiд двома парами важких нiг заскрипiли схiдцi – двоє товаришiв пiднялися нагору, до мансарди.

Реус поставив пляшку на столика, розiгнавши широкою долонею надокучливих ос, що облiпили грушi та яблука у дерев'яному вазончику, а сам пiшов на кухню, через перехiд, по воду. Калениченко сiв, закурив i подивився в порожнє серпневе небо. Реусу стало не по собi, наче вiн бачив убозiвця вперше. Вiн нарештi легко зiтхнув, бо вже не думав анi про жiнку з красивим ротом, красивими очима, анi про Серафиму. Головним було дiстатися тихо до горища, до слоїкiв, але коли вiн зайшов у прохолоду кiмнат, то передумав. Взяв iз холодильника воду i повернувся до свого товариша. I так вони сидiли кiлька хвилин один проти одного, наче вивчаючи, чи нiби хочучи витягнути один з одного залишки життя, те що нинi стало називатися таємницею. I тут убозiвець сказав, так, просто в тишу, прошиту металевим дзижчанням ос:

– Я знаю, хто вона, i чим займалася. Але мене це не гребе. Мене цiкавить одне: що ви надумали? Га?

Сказав, випив чарку й подивився на протилежну вулицю, на вiкна, наче все сказане стосувалося котiв i фiкусiв.

14

Серафима стоїть на колiнах. Вона боїться, насправдi боїться, що почнеться дощ або ще щось, i вона не встигне. Лєра хрипить i дряпає руками груди. Головне – запах, у цiй кромiшнiй темрявi, головне – запах. Нарештi нюхом вона знаходить те, що їй потрiбно. Вона зривала стеблину за стеблиною, клала до рота i жувала. Їй, звiсно, пекло, але вона й далi нюшила нерухоме повiтря i запихала зiлля до рота. Час… Уперше вона вiдчула час фiзично, i їй зробилося пусто, як нiколи. Нарештi вона повернулася. Стала над Лєрою. Розвела їй руки, притиснувши колiнами плечi, i притиснулася ротом до її рота, впускаючи туди зелену теплу жижу. Лєра спочатку запручалася, але потiм жадiбно ковтнула. Серафима знову повернулася на те саме мiсце, шукаючи за запахом необхiдне. Вона робила це разiв iз чотири, i так минає довга холодна нiч. Нарештi, хилитаючись, гола, вона безсило падає бiля Лєри i слухає, чи б'ється у неї серце. Лєра тремтить увi снi, i Серафима накриває її пледом, обiймає. Вона знає, що все минулося, але не розумiє, як так вийшло. Вона спить у Лєри на грудях, вiдчуваючи, що холод прокрався у неї з живота, i розумiє, що вона пiшла проти чогось, i те, проти чого вона мимоволi повстала, i є її суть. Серафима тужно чекала на помсту, як тварина на рiзника.

15

Ранiше вiн на це не страждав. Пам'ять його була, як у швейцара. Рудий свiтанок за вiкном стривожив його. Останнiх два роки вiн прокидався рiвно о п'ятiй i думав. Нестерпний бiль у грудях i печiнцi сприяв цьому. Вiн терпiв рiвно до шостої години, а потiм дзвоником кликав коридорного, i той приносив пiгулки. Рiвно двi бiлих пiгулки, кожна роздiлена. I от зараз вiн, прокинувшись, дивився на рудий дощ за вiкном, на свiтанок, i йому було дивно затишно, але чогось не вистачало. А потiм, наче прозрiння, наче дитяча радiсть на нього зiйшло – болю немає. Виходило так, що до шостої години йому не було чим зайнятися. Налив коньяку, справжнього вiрменського коньяку, бо iнакшого не пив. Зараз рудий дощ за вiкнами його не доймав. Чоловiк вийшов у коридор готелю. I вiдразу, у золотiй темрявi, вiн побачив двi блiдих плями, що повiльно рухалися вiд кiнця коридору. Трохи пiзнiше вiн швидше здогадався, що це двi жiнки, i одна пiдтримує другу. Вiн рушив назустрiч дiвчатам, i вона, Серафима, у цьому напiвмороцi, просякнутому дивними запахами чоловiкiв, жiнок, дорогими запахами усталеного життя, навiть ще теж не розгледiвши обличчя того, хто йшов назустрiч, зрозумiла, що це саме Вiн i є.

Саме так, не змовляючись, вони обидва пригадували свою першу зустрiч: Лєра з синiм вiд утоми i змiїної отрути обличчям, Серафима, блiда, з побiлiлими губами, сухим поглядом, навдивовижу сильна й зiбрана, втомлена, кучерями, що безладно спадали на гарнi плечi, i сивий чоловiк, з келихом коньяку, з якимось чудним вiдстороненим поглядом, дивиться на них, а потiм каже:

– Я можу вам чимось допомогти?

– Так, – спокiйно вiдповiла Серафима. – Її вкусила гадюка. Викличте швидку.

Зараз бiлий лайнер висiв у мельхiоровому повiтрi, над синiми водами, i палубою снували люди, але вона не бачила їх, мов би нiчого не iснувало. Вона намагалася не пустити ту срiбну холодну лють i ненависть. Вона розумiла, що напевне це воно i є – людське щастя, велике людське щастя, але це її зовсiм не тiшило. Вона повернула до Нього голову, а Вiн сидiв, стиснувши губи, сильний чоловiк: впалi очi, широкi скули, сиве волосся, i втома, що вже тiнню налазила на його чоло. Аби вiн зiзнався зараз Серафимi, цiй тендiтнiй дiвчинцi, з надто, аж надто вишуканими манерами, що видавало у нiй, ну, звiсно провiнцiалку, аби йому спало на думку не ховати тугi мозолi пам'ятi, то все надалi склалося iнакше. Але вона взяла його за руку, стиснула вологу долоню тонкими холодними пальцями, i вiн, Хруст, звiв догори обличчя. Смерть вiдступила. Спогади теж. I пам'ять. Але, несподiвано для самої Серафими вiн сказав, помахавши двома пальцями перед носом:

– Що це за запах? Чим це так пахне?

Серафима повторила жест зовсiм свiдомо i сказала:

– Мигдалем.

Вона вся зсутулилася, пiдняла плечики, зараз подiбна на мокру птаху, i на людину, котра за мiсяць пережила не одне життя. А вiн не бачив її обличчя в ртутному сяйвi моря i дня, лише зачудувався тим, як вона прибрала пасмо з волосся, не випускаючи його руки, i тому нiжно поцiлував десь побiля губ. Серафима повернулася i усiм тiлом припала до нього, дивлячись широко вiдкритими очима на мельхiорове повiтря, на бiлi яхти, на далекий берег, розтятий жовтогарячою лiнiєю пiрсу. Сонце лизнуло її щоку, сховавши лiву половину у синю тiнь. Так, їй удалося щось зробити, але попереду нiчого особливого. Хоча її влаштовувало таке життя. I в повiтрi хмарою висiв запах мигдалю.

16

Реус дивиться з мансарди внизу. Вони мовчать. Тiльки оси сiчуть мiдь з нерухомого повiтря. Реус розливає горiлку. Вiн махає широкою долонею, вiдганяє осу, спостерiгаючи за пацаном на скейтi.

– Гарно ж у нього виходить, – каже вiн.

Калениченко перегинається, i Реус бачить його широку потилицю.

Оса зависає над стриженою головою. Калениченко вiдгинається, випиває горiлку, хрумтить яблуком, i говорить:

– Ну, розказуй. Менi можна. Розумiєш? Якщо ти вляпався у таке гiвно, то…

Реус ще наливає. Дивиться у очi Калениченко, чухає обрубок вуха i усмiхається.

– Не бери мене на понти. Зрозумiв?

Калениченко дiстає течку. Реус знає, що в тiй папцi. Нерухоме повiтря, тиша тiльки вжикання скейта.

– Цього досить?

Реус знехотя гортає. Пiдводить брови, знову гортає, вiдганяє осу. Потiм, усмiхнувшись прямо в обличчя убозiвцю, каже:

– Борю, всi мертвi. Розумiєш, старий, усi мертвi, i це фуфла не варте.

Вiн говорить, але розумiє, що втратив шанс гепнути його преспокiйно по потилицi пляшкою. Зараз вiн сидить i зважує всi за i проти – Калениченко мiцний чоловiк, з сильними руками, дебелим черепом, i до того ж – не дурень. Реус сидить i спостерiгає за пiруетами скейтбордiста. Вiн набирає механiчно на мобiльнику номер. Поза зоною, блядь, ми всi поза зоною. Мiдне дзижчання ос нагадує далеке ревiння винищувачiв, якi пролiтають над дахами мiста. Реус проводить рукою в повiтрi. Калениченко усмiхається. Смiються його очi i тонкогубий рот. Чорт, треба його – вiдразу пляшкою по головi, а там вiдвезти до котельної. Тут поруч. Мозок Реуса механiчно вирiшує проблему. Але логiка ламається, i на душi лишається щось таке, з чим вiн аж нiяк не готовий зустрiтися. Напевне, совiсть, мать її, напевне, совiсть.

У повiтрi смердить осами. Простiр їхнiм гудiнням покривається швидко, як вал, як стихiйне лихо, навала. У потилицю, а потiм у тiм'я вдарило й гостро там заболiло. Попустило. Хтось витягнув таки це мiдне жало. Так, так, так. Срiбними стовпами стоять днi. Вiн, колишнiй майор, вирячивши очi трiумфує i бачить – мов картинки, маленькi кольоровi картинки – недолугi, по-блазенськи прожитi свої днi днi. Йому пече в сонячному сплетiннi, йому пече очi, йому хочеться за щось учепитися, одними очима. Вiн чомусь думає про вродливу дiвчину у «Мазераттi», зовсiм не про Серафиму. Але нарештi вона таки приходить. Вiн чує присмак мигдалю на пiднебiннi. Вiн спокiйний i стриманий. Так, так, так. Як i вчили. I Реус натискає кнопку виклику на мобiльнику.

Грудну дiафрагму ламає. Скейтбордист злiтає у повiтря. Разом з осами i будинками. Скейтбордист котить у золотий полудень, розкинувши руки, i в його очах вiдбивається червоний гриб вогню, який виривається з даху, з вiкон мансандри. Пацан летить сiрою стрiчкою асфальту, ближче до води. Зелена бобочка димиться у нього на спинi. Швидкiсть, зараз важлива швидкiсть. Вогонь шпурляє в спину хлопця, але вiн умiло перевертається i вже близько бiля води, гаряча хвиля повiтря мовби пхає його вперед. Тугi кола води змикаються у нього над головою. Хлопець випiрнає i дивиться як полум'я зжирає будинок: як просiдає посерединi дах, як вивалюються колоди, як гуде розпечена жерсть. I вiн говорить:

– Круто!