Текст книги "Серафима"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

8

Вiн повiв їх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило – а вiн не знiмав своєї шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. I ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов'язково пройде. Серафима пила портвейн – уперше в життi – i їй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. I Атас сказав:

– Як змiючка.

– Ага, – вiдповiла вона i лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. I вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приємно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. I вона засмiялася – довго i протяжно. Так смiються шльондри – пiзнiше дiзнається вона – саме так рже життя, противне i неприємне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

I вiн налив їй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. I вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер'єр, а її мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснує виключно для неї; цей свiт м'яким пластилiном пiддається пучкам її пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавп'ячими руками належить зараз i потiм належатиме їй.

– Ходiмо, дiтки, – сказав вiн.

Вона усмiхнулася – чисто тобi модель з обкладинки – але нiчого не сказала. Говорили її очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилi, нiчого не вiдчуває. Унизу живота холодно склалася змiя – так здалося Серафимi. I тодi вона знала, наче хто прочитав їй iсторiю про неї на вухо, чи показав кольоровi слайди її життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла – руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

I так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав її, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. I вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало – як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря – нарештi вiдбулося: вони їхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.

9

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням.

Дощ падав з того боку мiста, просто на золоченi банi церков, гостроверхi доми, з солярiями i таким iншим. I попiл з ментолових сигарет, i вiтер, що гудiв у прочиненi вiкна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилися на дамбi. Настя вилiзла з неї на чотирьох i блювала, вiдкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба пiднiмалася вище вiд поселення – там, де рудники, i там, де стояли ненависнi дими. Серафима навiть звiдси вiдчувала тi запахи, що нудотно смоктали пiд ложечкою. Але вона не хотiла блювати. Досить того з Настi. Костя Атас, пiдперши плечем лiхтарний стовп, курив i дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у вiдчаї крила. Водiй виставив лiктя у вiкно, закурив i собi, вилупишись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що вiн вiдчуває, але облишила. Настя пiднялася зi своїх чотирьох i пiдiйшла до Костi. Потягнулася до нього, грайнувши скулами, витягнувши дудкою губи. Костя вiдкинув недопалок i ледь глянувши на неї, вiдважив ляпаса. Настя упала на спину i так лежала, ревучи, а вiн потягнувся за новою сигаретою, закурив i далi стояв, вирячившись на чайок i сiру воду. Нарештi сказав:

– Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя пiднялася i сiла, спiдниця задерлася i було видно її червонi труси. Настя захникала i сказала:

– Хочеш я в тебе пососу?!

– Суко, залазь у машину, – сказав вiн i ухопив її за патли.

Серафима повела головою, вiтер рвонув зачiску, скинув пасмо на око, чiтко окреслилась вилиця.

– Облиш її, – сказала дiвчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку i вилаявся, але нiчого далi не робив, лише вiдвернув голову i дивився через плече на пiну моря. Водiй увiмкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. I саме вiд цього занудило Серафиму. Вона пiдвелася, поправила свою шотландку, i на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увiбрала важкого повiтря в груди, не зблювала. Вона стояла i дивилися, як сiчуться i рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчiркою, дощ одiйшов, i їй хотiлося зникнути, щоб нiчого не бачити. Але вона лизнула губи i так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, пiдняла голову, i сказала:

– Поїхали, подруго.

I жовте таксi рушило уздовж пiнявої смуги моря, туди далi, де школа, i це нiчого нового їй не говорило: яблуневий садок, хлопцi, якi лапошать на перервах. Свiт, куди тягнулися її думки зараз лягав лiворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим свiтлом, бажаннями i щастям. Вона стиснула губи i тупо дивилася на прищаву потилицю водiя.

– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету i почекала, коли Атас пiдкурить.

– Добре, – сказав вiн i запхав руки в кишенi своєї шкiрянки.

Авто звернуло лiворуч, у заростi кущiв i скупчення сiрих коробок гаражiв.

10

Вона вирiшила вiдразу: вони їдуть робити це. I вона буде першою, упiкаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно вiдчула солоний вiтер на губах, смак навколишнього, вiд чого пiдкосилися ноги i звело спазмами живiт. Але потiм – коли Серафима сидiла у кутку i дивилася на його довгi, зiгнутi в колiнах ноги, а Настя, виваливши великi груди, iз широкими сосками, твердими i коричневими, задерши спiдницю (червонi труси вже були на пiдлозi), топталася на ньому – зауважила, що її бiльше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стiльцi, телевiзор, єдине, але досить широке вiкно. Пiдвальна кiмната бiблiотеки – сюди принесено разом з кислим морським вiтром i запах книжок.

Потiм вона знову дивиться на нього i бачить лише вилицю, каре око, байдуже i хитре. Голi стегна Настi неумiло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерiгає, тодi пiдходить до телевiзора, вмикає, i по-турецькому сiдає. Яскравi велетенськi тигри мандрують мiж стiн будинкiв, красунi п'ють коктейлi, красенi в дорогих костюмах – це про неї, саме так вона хоче жити. А тому не чує Настi, яка намагається iмiтувати любовнi крики – точно тобi макака. Все це вiдходить пiд мерехтiнням екрану. Вона знає, що ця пiдвальна убога комiрчина зовсiм як двi краплi води подiбна до кiмнати, у якiй вона народилася й росла до цього часу. У неї був план, i вiн, цей план, малювався дедалi чiткiше, укарбовуючись у пiдкiрку її мозку.

Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралiтичка. Серафима пирснула, вiдвернулася i запрацювала швидше пультом. Тiльки тодi до неї дiйшло, що перший свiй раунд вона програла. Нарештi вона почула звук, з яким щось падає на пiдлогу. Вона його знала, i навiть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. I почула голос Атаса, вiд якого у неї похолола спина. Серафима розумiла, що кличуть її, саме її, але здавалося, що шматок неба у вiкнi її кличе, кличуть стiни, i все вологе повiтря навалилося i спливає по нiй холодним потом. Але несподiвано голос пропав, як пропадають усi звуки, коли полудень зникає за великими сiрими стiнами дощу чи губиться пiд матiоловими мiтлами вечора, коли не стає нiчого – i можливого, i не можливого. Так було. Велика яскрава квiтка – оператор так її i подав – велика квiтка пробивалася крiзь ґрунт, повзла догори, нарештi виструнчилася i захилиталася на вiтровi. I бiльше Серафима нiчого не чула й не бачила. Голос ведучого розповiдав про квiтку – красиву й отруйну. I дiвчина жадiбно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто її притиснув за карк i отак тримав. Нарештi перед її обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.

– Мала, ти що оглухла? Твоя черга, – сказав вiн.

Дiвчина повiльно поклала пульт на пiдлогу. Зовсiм повiльно, наче ламаючи невидимi перешкоди, глянула своїми очиськами у вiчi Атасу. Iнтуїтивно Атас подався назад, тримаючи її за плече.

– Атас, у вас з Настькою любов? – спитала вона.

– Ти чьо, мала? – Атас засмiявся низьким голосом, з прихрипами у горлi.

– Да, любов! Любов! – заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.

– Тодi я вiзьму оце, – Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобiльника iз задньої кишенi Атаса. Вiн спробував її упiймати, але вона викрутилася.

– Змiя, – прошипiв крiзь зуби Атас, а потiм розсмiявся своїм перепадистим смiхом. – Тодi роздягайся.

– Нi. Тiльки в рот. Або в зад, – спокiйно сказала Серафима, розглядаючи мобiльник.

Атас витонченим, i завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спiдницю i стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зiпером, туди i назад, i сказав:

– Вставай, мала. Нiчого не буде. Вiддай мобло i чеши на своїх ходулях звiдси.

Вона так i зробила. Коли вона йшла пiд бiлим нервом прибою на своїх худих високих ногах, її похитувало – чи то вiд вiтру чи вiд утоми. У ротi було сухо, язик вишукував слину, i їй до нестямного хотiлося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. I вона повторювала чарiвне iм'я квiтки, раз у раз ковтаючи закiнчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висiли свiтлячки. I зорi. Вона повторювала: «Аконiт».

11

Їй п'ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В'єтнаму i у нього не було грошей її вилiкувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх старої проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.

Атас – людина-передбачення. Вiн з паскудної родини. Вiдсидiв два строки – один по малолiтству за крадiжку, другий – за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» – програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв – на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня i, аби могла молитися, то молилася б.

Крах повертає людину на її колишнє мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухується несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Iз Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.

I справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звiдси, з маленької кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла її душа? Принаймнi їй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшає. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких її зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у її сiм'ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить її життя.

Але життя змiнюється швидше у свiдомостi. Пiсля школи, кинувши сумку, вона сiдала за телевiзор, тихцем перекуривши на кухнi, виклацувала кримiнальнi iсторiї i передачi на кшталт «У свiтi живої природи». Чи ще щось там. Нiхто на це не звертав уваги. Потiм прийшла весна, i Серафима, перетнувши сiру стрiчку траси, пiдiйшла до бару й сiла бiля входу навпочiпки.

Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути як гримить море. Хтось покликав її – вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.

– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.

– Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгує. Вiн мене покинув…

Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. I усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…

12

Лiзка – шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертає папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi свистом, поколихуючи подушками грудей, втягує синiй тютюн i випускає пiд стелю. Мужики, якi її знають багато рокiв, навiть з її кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а.» Вона дивиться на Серафиму, яка перечитує якiсть папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такої звички.

Але Лiзка печена й бита, i їй навiть смiшно, хоча бiльше – цiкаво. Вiдставна проблядь нидiє в барi з жовтими стiнами, рваними портьєрами, а глухий рик моря, який чується в барi за дрiб, оббиває рештки її мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такої махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцiї до лiкiв.

Лiзка гойдається вiд нiмого смiху, потiм позiхає i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмає голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоїть у її очах. Лiзка проходить коло i повертається. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за її плечима – тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокає язиком.

13

Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкону готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадується тiло – легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неї тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоїть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимається, опадає, i Серафима думає, що не хоче, щоби ця нiч проминала.

На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв – новий паспорт на нове прiзвище, але на iм'я Серафими. У паспортi

їй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Iсааковичем. Вона не знає, чи вiрити, чи нi йому, їй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:

– Я тобi покажу казки свiту.

– Ну да, – сказала вона i пiшла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняє в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигає на здобич. Вона потягається увi снi, а туман унизу чiпляється разом з перехожими п'яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи осiдає на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думає болюче i напружено. Далi вона обiцяє собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неї все вийде. У неї нiщо не зболиться за цим нiколи.

I ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров'ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людської кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. I напевне, – нi, точно – Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому – це пульсувало в її скронях, двома синiми м'ячиками.

Вона повернулася до кiмнати. Чоловiк спав на спинi. Вiн спав голий, тому вона залiзла на нього, товкла, доки вiн не прокинувся, i заскакала так, що в бiдолахи заклацала щелепа. Серафима летiла кудись, як людина, котрiй не треба щось наздоганяти, утiкати, не треба нiчого, окрiм солодких спазмiв оргазму. Вона зiскочила з товстуна, i пiшла у ванну. Повернулася в червоному халатi. Глянула вниз, пiдв'язуючи рушником голову. Атас лежав i вже не рухався з бiлою пiною бiля рота. Пiд'їхала мiлiцiя, швидка. Серафима закурила сигарету i довго дивилися в синiй морський свiтанок. Не повертаючись вона сказала:

– Пакуйся, нам треба їхати.

– Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи i, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кiмнати, з задоволенням вдихнувши запах мила вiд бiлої занавiски, що тернулася нiжним шовком об її обличчя. «Це було краще, нiж з ними, людьми», – подумала вона.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Зелена рiка, полудень лiниво заливає її оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожнiй знак: чоловiк тримає щось подiбне до лопати. Рiчка пливе у її очах – вже рожева стрiчка, а потiм вона взагалi зникне. Птах мирно висить над рiчкою i великий бiлий лайнер – теж. Якщо б у неї запитали, що таке щастя, то вона неодмiнно б сказала, що це воно i є. Це коли нiчого не давить i не болить. «Не пресує», – хихикнула, i закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно є – легке, як пух кульбаби бабиним лiтом.

Столиця – сiро-жовта пiрамiда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило пiд мостом – холод рiдких тiней, сонце, знову холод, – потiм вихопилось на мiст. I тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам'ятала на все життя. Сiро-жовтою пiрамiдою у димах смогу. I їй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкiрянка в рудiй пилюцi. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперiшнiсть їй чужа. Вона, напевне, тодi – як i зараз – була вiдчахнута вiд спогадiв. «Спогади – це павутина розуму», – зараз i потiм думатиме вона.

А нинi мiсто пiднiмалося синiми, наче американськi лiнкольни, стiнами «панельок». I в її пустоту хлинуло настояне тисячолiттями повiтря – наче горiлка в розпечену горлянку на пустий шлунок i пiсля втомливого морочливого дня побiля солоних хвиль моря. Серафима нiчого не запитувала, а її супутник усе розповiдав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було їй близьким. Та вона не мала досвiду. Для жiнки досвiд – небезпечна зброя. Здається, вiн у нiй спав, наче старий чорний ящiр. Десь глибоко в жiночiй утробi, звiдки на свiт виходять тi, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима вiдкинулася вiд плеча свого попутника i зашипiла. Той лише поплескав її по плечi, i попросив водiя зупинитися бiля он того пiд'їзду. Дiтвора в яскравих куртках ганяла м'яча. М'яч весело стрибав калюжами. I Серафима усмiхнулася. Але тiльки зараз, а не на вокзалi, вона покривилася: тут сиро i холодно.