Текст книги "Серафима"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

2

Пiзнiше, через багато рокiв, коли свiт для неї проявиться у всiй банальностi i простотi, Серафима зрозумiє, що Реус не тягнув навiть на тих людей, якi називаються сутенерами чи навiть жиголо; переступивши порiг, вiн полишив, напевне, самого себе десь за тiєю стiною. Реус намагався перескочити на той бiк, але вороття не було. Саме Серафима його туди не пустила. Вона розчавить Реуса, як комаху, – пiзнiше. Але з тiєї ночi до неї повернулася її звична лють. Лють, яка дрiмала вiчно, поки вона не вмикала це почуття, наче живлення на вiбраторi – варто лишень було вийти в мiсто. Привабливiсть iншого життя, населеного нiкчемними створiннями: той крав у рiдного батька, той вбив дружину, але суд виправдав його. I таким робом – далi, далi по вихiднiй аж до мармеладових нiчних салютiв з дванадцятилiтнiми мiнєтницями на бутонах майданiв.

Вона ходила мiстом у благенькiй сукенцi ще Фiксою подарованiй, i часто поверталася на те мiсце, де в паскудний листопад його зрiзала чиясь куля, – вологий прохiд на Бессарабцi, трохи неподалiк «Мандарин Плази». Вона була позбавлена почуттiв, як позбавленi їх горгульї, i окрiм жадного сексуального голоду нiколи нiчого не вiдчувала. Але надiлена небаченим артистизмом, тонким аналiтичним розумом, вона мало вiрила в iрреальне. З тими ж таки привидами вона вирiшила: щось дiйсно з головою негаразд. Проте її пiдтягувало завжди до того дворика, де куля розламала хребта Фiксi. А трохи лiворуч горiв кришталевою стiною «Мандарин Плаза». I вона вирiшувала, зважувала. Поверталася додому, де карнавухий її коханець, розвалившись у крiслi, вичитував газети, помiчаючи окремi мiсця маркером. Реус не показував Серафимi анi помiток, анi вирiзок. Все ховав до пузатого металевого сейфа. На запитання «Коли?» вiдповiдав мовчанкою – тягучою i загадковою. Реус зробився тираном i охолов до неї. Так вирiшила Серафима, але вона помилилася. Реус вагався, Реус боявся, але все ж таки уперто йшов проти вiтру назустрiч своїй коханiй. Бо ж вони були вже пов'язанi кров'ю i отрутою. Але вiн вже зробив крок… Свiй крок зробила й Серафима. I це напевне дало шанс урятуватися колишньому майору Реусу.

3

Сипав травневий теплий дощ. Реус викурив пачку цигарок, потiм узявся за другу, пиво теж закiнчилося. Вiн чуттям старого розшуковця зрозумiв, що його кохана вляпалася в якусь iсторiю. Маячня травня вiддавала в паху: вони не спали разом з мiсяць, i Серафима вiдбивала всi його нападки. Вiн би пiшов, подався свiт за очi, як це роблять закоханi чоловiки, аби мав куди йти: термiн оренди контори закiнчився, i там поселився виводок джерґотливих гагаузiв. Але потiм вiн вирiшив дiяти. Просто натягнув потерту куртку i вийшов на вулицю. Вiн iшов повiльно, тупаючи своїми важкими ногами, утягуючи з насолодою пекуче травневе повiтря, радiючи дощу, i так минув кiлька зупинок. Потiм подзвонив по мобiльному. Почув:

– Алло, Реус? Старий, де ти пропав? Заходь, заходь…

Серафима побачила Реуса ще десь за кiлометр, швидше, вона внюхала його усiма фiбрами – страх. Уперше вiдчула той дикий страх, мовби пiд нею западалася земля. Але вона не розумiла, що зараз вiд її одного необачного кроку залежить – жити їй чи померти? Мiсяць тому вона зустрiла тут, у «Плазi» чоловiка в дорогому одязi, iз упевненими рухами, запахом дорогого парфуму. Але, головне, вона згадала рiг Круглоунiверситетської, Шевроле, руку висунуту з вiконця, i перстень. Вона не могла помилитися. I потiм, день у день, вона приходила сюди, щоби трапитися йому на очi. Бодай раз. Їй не треба весь час стовбичити, лiзти i кланятися. Серафима розумiла, що з такими людьми робиться все за один лише раз. I так вона тинялася з поверху на поверх, поверталася до Реуса пiзно, улаштовувала сцени, хоча нiчого особливого не вiдчувала. Вона добре розумiла, що вбиває двох зайцiв: змушує ворушитися Реуса, а ще – наближає час, коли має влучити в десятку з тим чоловiком. Його iменi, надто обережна, не знала й досi. I коли побачила Реуса – з обважнiлим обличчям, отупiлим вiд болю поглядом, то зрозумiла, що прийшов час. Серафима вийшла йому назустрiч. Повiльно, мовби нанизуючи крок на крок, так, що навiть колишнiй майор задивувався. Сипав м'який, теплий дощ, iз якогось вiкна лунала, лопала бельбахами дурнувата попсова музика. Дiвчина минула ряд налитих життям i втiхою людей, котрi, видно, спостерiгали за нею, але не давали знати. Вона йшла повз високу стiну «Мандарина» дивуючись мiнливостi свiту, а ще бiльше страху, що кiшкою роздирав нутрощi. Серафима йшла i розумiла, що ледь не дала маху, що те, що надумала зробити сама, у неї не вийде. Виходило так: вони вийшли з однiєї точки, розiйшлися, щоб зустрiтися пiд «Мандарин Плаза».

– Що ти тут робиш? – запитав Реус.

– Те, що й ти. Я знайшла його, – сказала Серафима.

– Ти говориш про те, що я думаю? – запитав Реус.

– Думаю. Пiшли чого-небудь вип'ємо: я втомилася. А потiм я тобi його покажу. Вiн з'являється з дамочкою.

– Худа брюнетка, у дiамантах, як i її кавалер? – очi у Реуса, наче їх зараз невидима рука вирве i змусить з'їсти.

– Хм. Вона.

Вони пили каву, а Реус мовчав, наче палахкотiння травня густим зеленим клеєм протiкає крiзь його пальцi. Вiн розумiв, що це занадто, що ще рано, але Серафима вгадала його думки.

– Облиш, – сказала вона i креснула запальничкою. – Ти просто ревнуєш. Так, погодься, ти просто ревнуєш…

Серафима не розумiла, що Реус вибирає мiж страхом втратити її i своїм життям – їй це не було потрiбно. Але тiльки-но вона ледь не втратила все, що у неї було. Реус збирався до старого розшуковця, свого товариша, але так i не дiйшов. I причиною була Серафима. Аби вона дiзналася про це, то напевне б пишалася. Але бiла лють пишно розквiтала у її серцi, i вона втiшалася, топлячи очi в зеленцi травня, i вiд того в неї знову запекло унизу живота. Реус повернув повiльно голову, вiн навiть чує, як скриплять шийнi хребцi, у животi бурчить i його нудить – очi ловлять спочатку рванi тiнi на асфальтi, що шастають з-пiд авто: тим боком, пiд «Мандарин Плаза» вiн бачить худу, але красиву брюнетку з розумними теплими очима, а за нею – чоловiка.

– Господи, Серафимо, це ж Хруст. Це… Забудь i викинь з голови, – вiн говорить, але майже чує, як трiщить сухий її погляд на його вусi.

– Ти так i лишився лякливим ментом, – говорить вона.

– Добре, ми потроху до нього доберемося. Вiзьми таксi. Поїхали.

Над мiстом стояв грибок синьої води. Дощ наступав з Лiвого берега, i вона дивилася на свинцеву опуклiсть води так, начебто вода кипiла. Серафима закрила очi. I Реус полегшено зiтхнув. Зараз вiн вирiшив, що життя пiде, заплутається по-iнакшому i якось направиться. Але й цього разу колишнiй майор обманувся. У життi йому лягла не та карта.

4

I ось червневим днем (вона його пам'ятатиме завжди) iз золотою пилюкою в косяках сонця прийшло саме те, i вже не важливо для неї, хто першим втратив чуття реальностi – справа темна, як темна i голова її. Серафима знайшла свою мету – вона гаразд намацала її, i в домi запанував спокiй. I Реуса це насторожило. Вона рiдко виходила в мiсто. До неї повернулося вiдчуття вологого пiдвалу, i Реус з кутка, зi свого стiльця, спостерiгав за її сухим, блискучим поглядом. Серафима йшла сходами: складки одягу, пiд халатом – нiчого, i вiн дивився на її груди, що пiдiймалися й опускалися пiд тонким шовком. Реус вставав, тупав важкими ногами пiдлогою, виходив на вулицю i дихав так, наче йому в груди вдарили важкою кувалдою. I ось так упродовж червня вiн спостерiгав, як вона щодня пiднiмається схiдцями в рудiй пилюцi сонця туди, на гору, iз сухим срiбним поглядом, з позолоченим промiнням тiлом, принадлива i далека, i важко гупаючи ногами, як хлопчак, намагаючись привернути її увагу, спускався донизу, сiдав у «Форда», i слизький вiд зеленi червень утягував його своїми пазухами, наче доiсторичний монстр.

А що Серафима? Серафима нiчого не робила нагорi: вона мирно дрiмала у великому шкiряному крiслi, i в уявi своїй грала на фортепiано, бiлий тюль (чому саме тюль?) розвiвався вiд протягу на вiтровi, i приходив закоханий красень, i вони проводили довгi години за розмовами. Потiм – вiддавалися плотському коханню. Слово «секс» у фантазiях Серафими не iснувало. Проте вони займалися усiм: анальним сексом, прибирали всiляких поз, iнодi до них приходила дiвчинка рокiв тринадцяти, i вони займалася цим на очах умлiлого коханця. I з кожним днем ця дiвчинка робилася настирнiшою, упертiшою, було так, начебто Серафима бачила себе молодшу в дзеркалi. I дiвчинка приходила дедалi частiше: вони милувалися в душi, на кухнi, а переляканий коханець бiгав, благав, заламував руки – коротше кажучи, все було як у кiно, трафарети якого напевне й замiнили Серафимi справжню фантазiю. Нарештi вони з дiвчинкою змовилися, i Серафима покинула свого безталанного принца. I той отруїв її дiвчинку, тож Серафима вирiшила помститися.

Але тут потiк фантазiї закiнчився. Сон i умиротворений спокiй, її фантазiї завжди зупинялися на бiлiй тюлi, на коханцевi, а дiвчинка, наче й справдi померла. Серафима стала скрупульозно витягувати з пам'ятi її рожевий задок, маленьку i вузьку пiхву, стиглi диньки грудей, але далi якогось сухого скрипу в головi не йшло. Серафима втратила спокiй. I одного дня Реус пiднявся на горище й побачив Серафиму, яка вiд чогось тремтiла увi снi, її красиву шию, її рожеве, з позолотою пiвденної засмаги обличчя, її напiврозплющенi очi. Вiн зупинився, наче вжалений: на скронi, трохи вище, з'явилася чорна цятка, котру вiн сприйняв спочатку за ранку чи то родимку. Але плямка почала рости, доки не з'явилася велетенська чорна дiра убiльшки з кулак. I тiльки Реус захотiв щось сказати, як з тiєї дiри вилетiла велетенська чорна муха з блискучими крилами i з шумом загасала пiд стелею. У Серафими блиснули очi – вона прокинулася.

I вона пройшла, прокраявши сонячний простiр мiж горищем та ванною, наче нiж масло, не звертаючи уваги анi на те, як вона одягнена, як виглядає Реус з незмiнною газетою в руках у просмальцьованiй картатiй сорочцi, – взагалi вона перестала iснувати, а не все перестало iснувати для неї. Саме так вирiшив колишнiй майор, у забобонному страху вирячивши очi. Свiт потемнiв, i вiн сам потемнiв з лиця, як людина, що втратила щось важливе, щось таке, без чого буде тяжко жити i тягнути все далi на собi: кохання, успiх, грошi i ще щось бiльше. Вiн зрозумiв, що втратив вiру. Але це – що не диво – вселило божевiльну надiю. Як висiти довго над проваллям i не падати. Хтось прийде i простягне тобi руку. «Саме вiдчай породжує надiю i змушує рухатися людину», – думав Реус. Таке життя, i вiн вже не шiстнадцятирiчний, i нiчого не змiнити.

Вiдтодi вона просиджувала днi в якiйсь дешевенькiй кав'ярнi: пила каву, курила дуже багато ментолових сигарет, спостерiгала за людьми. Вона зараз добре розумiла, що врода її не вiчна – тим бiльше, у цьому мiстi, що росло з кожним днем, накопичуючи незлiченнi багатства, нiкому до неї, до Серафими, немає дiла. Реус не рахується. Вона сидiла пiд теплим вiтром, перетравлюючи у собi свiт. Її доймав сексуальний голод, але вона не наважувалася зробити якийсь крок, аби заволодiти тим чи iншим чоловiком. Їй подобалися дiвчата – зовсiм молодi, але й тут вона не вдавалась до якихось дiй. Усе було просто: вона злидень, хоч i гарний i розумний злидень. I ще вона розумiла: щось, що рухало нею, пiшло, i Серафима боялася, що воно нiколи не повернеться. Так їй хотiлося запопасти цiлий свiт, але тут пiд теплим вiтром, пiд сонцем, вона зрозумiла, що треба починати з малого.

5

Начальник УБОЗу Калениченко – недолуга копiя Реуса. I зовнi – масивнiшi надбрiвнi дуги, нездоровий блиск в очах, i за способом життя.

Вiн одружений з учителькою англiйської мови – огрядною щербатою бестiєю у ластовиннi. Вiн брав хабарi, терпiв iстерики своєї дружини, вiн мав двох коханок, ростив трьох дiтей, а тому легко прощав слабкостi людям, якщо це, звiсно, не заважало його iнтересам.

Вiн любив кокаїн, випивку i нерозважливе життя. Напевне тому, що одружився дуже рано i бiльшу частину життя поклав на кар'єру, i це геть зiпсувало його характер. Кого вiн терпiв, так це єдино Реуса, хоч i вважав майора невдахою. Вони колись, можна сказати, товаришували, а тому всю необхiдну iнформацiю про Хруста екс-майор брав саме в колеги.

Вiн дiзнався, що Хруст – колишнiй нувориш, колишнiй кримiнальний авторитет i колишнiй народний депутат – доживає останнi днi. Вiн або помре вiн раку печiнки, або його ось-ось кинуть за ґрати жерти баланду.

Майор довго ходив вулицями: лив затяжний дощ, як то буває кiнцем червня, i не знав, що сказати Серафимi. Реус боявся її втратити. I цей страх у нього був бiльшим вiд страху за власне життя. Нiчого ще особливого не трапилось у їхнiх стосунках, але одна думка про те, що вiн не буде бачити її, вдихати її запах, паморочила голову, а в грудях давило, наче туди вселилося все пекло. Вiн з насолодою мазохiста приймав цей бiль. Бiль часто проймав його злiстю, наче вся лють того сонячного дня, яка вийшла з Серафими, переселилася в нього. Реус тинявся пивницями, метикуючи, як переконати Серафиму, щоб покинути Хруста. Вiн повертався до Калениченка, i вони до пiзньої ночi просиджували за склянкою, патякаючи про рiзне.

– Кинь цю сучку, – говорив п'яний Калениченко. – Вона зла. Їй Богу. Я в бабах розбираюся… А ти ж не собака, щоби злитися. Ти пройшов життя… Тяжке життя…

Реус клав важку голову на стола, i хмiль крутив у нього кокони божевiльних думок.

– Я її приб'ю… – хрипiв вiн.

– Просто вижени та й усе. Хiба мало бабiв у Києвi, – говорив Калениченко, але розумiв прекрасно, що тут справа не зовсiм чиста, проте мовчав: воно йому i справдi не було потрiбним.

– Не можу, – пiдняв i опустив голову Реус.

– Тодi давай я її посаджу, – Калениченко сьорбнув горiлки.

– За який бiс? – за вiкнами широкими сiрими стальними полотнищами лив дощ, i Реус подумав, що червень закiнчився, починається тяжкий i душний липень.

– Знайдеться за шо, – Калениченко взяв огiрок i смачно хряснув. – Оце бачиш – огiрок. Ти скажеш: ну то й що. А от взимку так i хочеться похрумкати. А приходить пора, i ти жереш його як звичну рiч. Так i з жiнкою. Пошкодуй свою печiнку, рiдний!

– Печiнка одна. Як i жiнка. I її жалiти не треба, – пробелькотiв Реус, налив повну склянку i випив.

6

Холодна злiсть змiнилася у Серафими жорсткою суперечливiстю. А оскiльки вона оберталася у своєму самотньому свiтi й окрiм Реуса нiкого не знала, все переносила на нього. Вона суперечила йому у всьому, i чим бiльше уваги i грошей отримувала вiд нього, тим бiльше вона псувала кров колишньому майору. Нарештi вона таки визначилася, як дойняти майора найдошкульнiше, щоби садити i цiдити кров – так у неї склалося в головi. I Серафима повторювала весь час зранку: «Як садити i цiдити з цього одновухого виблядка кров!» Реус гадав, що це було боротьбою її холодного розуму, i намагався заговорити, але вона тiльки смiялася i обзивала його старезним дiдом, нi на що не годним, i йшла собi до «Мандарин Плаза». Раз на мiсяць вона дозволяла собi таку розкiш. Грошi отримувала вiд нього, наче подяку за поцiлунок, за перепих на скору руку, коли вiн знесилений вiдвалювався, а вона закидала високо голову, трiпонувши густими каштановими патлами, звитими природно у кiльця, кучерi, i пускала стрiлою сталевий та дзвiнкий смiх до стелi.

7

Її звали Лоркою. Вона себе називала Лєрою. Вона йшла гойданою ходою мiж стелажами з прикрасами. Висока, з гнучким натренованим тiлом спортсменки, з високими грудьми, рудими патлами, горбоноса i дзвiнкоголоса. Вона пронизливо красива, нагадує свiжий вiтер, мiцний свiжий вiтер. Великi теплi карi очi з опущеними кутиками, великий червоний рот з вiчною усмiшкою i ямочками на щоках, бiлими клавiшами зубiв, з помiтною щiлинкою на переднiх рiзцях. I вiд неї пахло снiгом. Як снiг вiдбиває запахи, так Лєра вiдбивала почуття. Напевне, тодi Реусу приснився сон. Пiзнiше вiн, можливо, вигадав, що сон цей йому снився: спочатку свiтлий, де вiн стояв мiж дзеркал, одягнений в шати, так, мiж чотирьох дзеркал, i тут висока чорна постать пiдiйшла i сказала: «Ану пiди погуляй!». Можливо це не його сон, а хтось йому розповiв у свiтлi кольору сечi дешевих генделикiв, де тiльки там, наче на гнилому днi озера, звiдки випустили воду, знаходив спокiй. Але вiн знав, що трапилося: щось прийшло в його дiм, i те, що прийшло, вiн боявся назвати. Як i кожен чоловiк, вiн вирiшив дiяти. Реус натягнув просмердiлу шинками сорочку, вiдiмкнув сейф важким ключем, витягнув течку, i, почухмаривши залишки вуха, уже зi спокiйним обличчям сiв на стiльця, запхнувши зiжмакану сигарету до рота. Зрештою, людина до всього звикає, окрiм хiба що смертi, та й то за браком часу.

Але з'явилася та, котра звалася Лєрою, повна запахiв iншого життя дiвчина, чий шалик за кiлька тисяч маяв мiж стелажами «Мандарина», яка смiялася, збiгаючи дрiбними кроками на ескалатор, яка заскочила до кав'ярнi i сiла просто до столика, де Серафима пила каву, i сказала, простягнувши руку:

– Я Лєра!

Серафима усмiхнулася. А Лєра заглянула своїми карими очима у сталевi – її.

– Ти красива, – сказала Лєра.

Так у них почався роман. Серафима влучила в десятку. Лєра була найчистiшої води мажоркою: багатою дитиною багатих батькiв – розумною, розбещеною, цинiчною i водночас наївною, швидше доброю, але зiпсованою, наскiльки їй дозволяло виховання i ареал обертання серед тисяч їй подiбних. I це знала Серафима. Хоча Лєрi було до цього байдуже. Так почалося казкове життя. Лєра – сумiш iнфантильностi, розуму i дитячої жорстокостi. Як i все їхнє поколiння, вона грала в секс, а не в кохання, вибираючи чоловiкiв, наче речi в дорогих бутiках, i так само кидаючи їх. Потiм, по диких депресняках, посилюваних убивчими дозами кокаїну, випивки i траху, Лєра з дитячою радiстю, iз захопленням поверталася до яскравого, iлюзорного жiночого свiту. Екзальтована iдiотка – так визначила її Серафима, але вперше за скiльки днiв у неї внизу живота запекло.

Вони були однолiтки – неоковирнi, незграбнi, доволi жорстокi, як i час за оболонками їхнiх очей i сердець. Лєра вiддалася на всю силу своїх почуттiв, наскiльки дозволяв її равликовий досвiд. З жiнками вона вiдпочивала, доки не «пiдвалював» черговий залицяльник. Але Серафима не була дурною дiвчинкою, котра тiльки лиже «кицьку», запихає нiздрi кокаїном, займається оргiями, що нагадують дорогу мальовану японську порнуху. Вона знала, що Лєра саме належить до свiту, котрий маячiв яскравим манаттям, свiту, до якого – ось, рукою сягнути. I все почнеться. Бiла квiтка злостi знову вибухнула. Серафима почула її запах i її повернення. I от, коли вони виходили з «Мандарин Плаза» пiд тупими поглядами, у яких не вичитувалося нiчого, окрiм тягучостi, трапилося те, що темними стiнами будинкiв пролетiла велетенська тiнь. Екзальтована Лєра сказала: «Ах!», мило скрививши ротика, а Серафима витягнулася так, що груди пiд рожевою сукнею пiднялися, затвердiлi соски окреслилися пiд тканиною. Погляд у неї сталевий, наче осiннє небо з калюжами вiдбилося там: пiд стiнами, б'ючи крилами, кидаючи у вiдчаї яскравим тiлом, летiла сойка. Серафима ухопила за руку Лєру – i вони обидвi заспокоїлися. Холодна злiсть Серафими потекла правильним руслом. Хоча дiвчина, так само як i її подруга, не знала, що таке «правильно»: правильним було те, що вони робили. Та звинувачувати їх у цьому – те ж саме що тягнути всю країну на лаву пiдсудних.

8

У Север'яна передчуття були завжди поганi. Коли на нього «находило», вiн дивився на свинцевий берег моря, пив дешевий портвейн i гортав пiдручники з кримiналiстики – нiколи не мав довiри до Iнтернету. Цього дня, топлячи очi в портвейнi, вiн вiдпочивав i, напевне, думав, що нiколи не позбудеться цього тягучого запаху формалiну, нiколи не побачить нормальної жiнки, i взагалi, свiт для нього лише повсякчасний кошмар, i нiчого в тому змiнити неможливо. Вiн сидiв на мокрiй рiнi, пiд осiннiм сонцем, що втомливо розливало убоге свiтло, i свiт нiкчемним створiнням тулився до його нiг. Так здавалося судмедексперту. До його вчувань домiшувався запах жiнки, невитравний i страшний, i Север'ян знав, що його життя зупинилося: розтятi трупи, нездорова пристрасть до кримiналiстики… У кишенi лежала пробiрка з кавалками тiла Настi Ковальчук, i це йому не давало спокою. Невдаху-кримiналiста шарпали поганi передчуття. I це стискало його мошонку, його анус, його серце. Iнакшого не могло бути. Вiн допив жадiбними ковтками, як молодий лошак, портвейн, закрив книгу i, отрусивши штани, – невiдомо вiд чого, можливо вiд сигаретного попелу, – пiшов у бiк СТО, де траса затягувала петлею мiсто.