Текст книги "Серафима"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

2

Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухається на куцих нiжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Iсаакович, вiн ще Шпуля, офiцiйно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Вiн мав купу всiляких посвiдчень i паспортiв паскудного ґатунку – такий перепав i Серафимi. Мешкали вони за мiстом. В особняку з бiлої цегли, пiд червоним дахом. Анастасiя Валерiївна, рухлива, як дитяча сеча, нiколи не лишала молодят наодинцi. Хоча це було без потреби. За винятком вiдряджень, Шпуля був закоренiлим гомосексуалiстом. Вiн любив абсент, кокаїн i гiпсових поросят. Цi кавалки, нерухомi кавалки глини, нiчим не нагадували свекруху, проте, як i вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь пiд руку i, що не день, одна-двi розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботi, Валерiївна переставала гасати кiмнатами, сiдала бiля телевiзора з недогризком докторської i так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружнiй кiмнатi, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукає щастя по-своєму, хоч у Серафими не iснувало такого поняття – щастя, так само, як i нещастя.

Вiд таких усамiтнень очi у дiвчини робилися сухими i ще бiльшими. I коли приходив Шпуля, вiн якось зачудовано, iз захопленням дивився на неї i шепотiв: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своєму милим, головне – вiн не чiплявся, нiколи не кричав, намагався догодити. Але питання рiзке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на бiса вона йому потрiбна? Але це швидко прояснилося: не для мами i не для продажу. Шпуля готував її для своїх оборудок з квартирами.

Осiнь пропливала важкими черепахами барж, i багрянi лiси пiд водою чiпляли вiттям водоростi. Їй видавалося, що рiка повинна вийти з берегiв. Але розумiла вона один запах – звiриний запах землi, який лоскотав їй нiздрi. I, напевне, дарма.

Далi дачi анi свекруха, анi Шпуля її не пускали. Але одного дня вiн прийшов з пакунками. Поклав i вийшов. У пакунках були сукня, косметика i новi туфлi. Серафима байдуже одяглася, наче їй завжди доводилося натягати подiбнi речi, сiла на лiжко, на самий краєчок, бачачи боковим зором у дзеркалi свої високi груди, вигнуту шию, волосся, зiбране в зачiску ще по-дитячому. Але у всьому вiдчувалася вже жорстка жiноча упертiсть. Шпуля зайшов – цього разу в сiрому мiшкуватому костюмi, i вiд нього тхнуло по-чоловiчому: тютюном, трохи потом i алкоголем. Вона повела бровою. Крiзь щiлину у шторах до напiвтемної кiмнати осiнь вливалася багрянцем i невимовною синькою низького неба. Серафима встала, i вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очi, вiдхитнуло, але чоловiк пiдхопив її пiд руку, переймаючи вiд жiночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика вiд задоволення; вона усмiхнулася, поправила зачiску, розумiючи, що так ще нiколи не робила, i плечi двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тiльки кахикнув, i вiдразу по його сухiм кашлi, осiнь ударила в стiни домiв, i вони попливли назустрiч безликiй смужцi води. Серафима пiдвела голову й побачила над рiчкою мiсто, що пiднiмалося в горах туману. Вона спинилася i по-дитячому закусила палець.

– Що таке? – Шпуля заглянув у очi й вiдхитнувся.

Так вони всi дивитимуться в ту тисячолiтню безодню: трохи злякано, захоплено i знiяковiло. Як майже всi пiдлiтки, Серафима не замислювалась над тим, що вiдчувала… Через кiлька хвилин вони вже їхали в маршрутцi.

Чорнi павуки тiней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публiка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синiй смог. Нiчого не здивувало Серафиму. Їй пiдламувалися вiд утоми колiна, у горлянцi дерло, хотiлося води. Теплий вiтер вiяв у спину.

Шпуля наказав їй стояти бiля тумби, а сам поперся на Круглоунiверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодної ятки. Пройшлася вниз по вулицi. Далi був Хрещатик, що збив її з пантелику. Вперше i востаннє вона розгубилась у центрi мiста. Зупинившись пiд стереокiнотеатром «Орбiта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потiк пропливав, i в когось вирвалося, а в неї влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» I вона повернула назад, пiшла повз яток з фруктами: синiми кульками виноградну, гранатами, i вирвалася нарештi на той «п'ятачок», де її полишили. I тут вона повернула голову i побачила його: блискуча бiла фiкса у кутку рота, шкiрянi штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. I у неї там, унизу, все опустилося. Машина наїжджала на машину, гуркiт розносився по кутках, базарний гамiр грибом пiднiмався догори. Запах м'яса, овочiв, сечi, сперми й диму… Вiрменин, який торгував фруктами, торкнувся її плеча. У голову вдарили запахи – рiзкi i знайомi ще з моря, i маленька, майже дитяча, рука простягнула їй гроно синього винограду.

– На, покушай…

Вона повернула голову – чорний оксамит на вiкнах. Кiт лизав писка. У неї пiдвело живiт. Легке шурхотiння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до бiлого на кiсточках. Синiй Порш зупинився навпроти лотка. Рука махнула, i круглобокий вiрменин перебiг, петляючи мiж машинами, на той бiк i схилився над рукою. Вiн повернувся, а Серафима дзьобала виноград, i далi дивилася на спуск Круглоунiверситетської. Вiрменин став бiля неї, аж пашiв – вiд його плечей пiднiмалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима пiдвела погляд, але блискучої фiкси не побачила. Вiрменин мовив:

– Детка, табой заiнтєросовалiсь такiє людi…

– Да-а? – сказала вона. – Переказуй їм мої вiтання. – I так пiшла догори, ледь не падаючи – наче хто спину їй всипав голками.

Серафима стоїть i дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими вiд поту людськими тiлами. I вперше розумiє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жiнка, як жiнка з досвiдом, яка несподiвано побачила свiй шлях. Невiдомо кому вона у синю кушпелiнь махає рукою. У вiдповiдь їй сигналять. Вона розвертається i знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: анi тiла, анi рук – самi очi, чужi очi, а не її. Вона заворожена новим вiдчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично iншим. Морозиво стiкає по пальцях. Серафима сiдає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому життi: дiвчина це знала з кiно.

3

Свiт набув для неї несподiваної прохолодної чiткостi – заплутанi комунальнi коридори з виводками тарганiв. Потiм – широке двоспальне лiжко. Серафима вiдразу зрозумiла, що й для чого їй слiд робити. I душачись на сирих простирадлах, пiд черевом запiтнiлого дiдугана, вона пообiцяла собi, що бiльше такого не робитиме. Це вже було поза iнстинктом. Це було на межi осмислення й помсти. Важкi червонi портьєри, запах прiлi, запах спiльного клозету – нiчого не вражало. Дiвчина, як i водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й пiсля цього вона все одно житиме. А Iсаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродiя, клону власної тiнi. Потiм вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тiльки хотiлося пити, i вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дiрявими горщиками, i довго пила хлоровану воду з-пiд iржавого крану. Потiм дверi прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повiтря Бессарабки: ґвалт розламався пiд тiм'яною кiсткою, i все змовкло, бо Серафима побачила його, двi блискучi фiкси бiля кутика рота, розсiчену губу. Так i з'явився вiн. Взяв грошi у Шпулi, i вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору – це право смертi. Вчити благородства жiнку – все одно, що свинi чiпляти павичий хвiст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рiвнi свого заду. Тому вiн намагався привчити Серафиму до мiста, як сiльського кота привчають до сухого магазинного їдла. Вiн розповiдав, яку каву п'ють городяни, яку їдять шинку, якi версаче i пiдробки пiд них моднi цього року, а на якi – чекати наступного. Вiн наче вiдкривав цю вiчнiсть пiд порожнiм небом, намагаючись дати зрозумiти їй, що життя це зовсiм не добра штука i таке iнше. Але тупенький педик помилявся, не розумiючи, що там, у глибинi, вже звився чорним драконом план, i життя не завдає їй анiяких душевних мук, крiм тих моментiв, коли хочеться прокусити собi губи вiд того, що взяли на кпини найголовнiше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увiпхали паскудний вiрус.

Сни i пам'ять – це крила янголiв: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрiй нiчнiй сорочцi, що прилипала до тiла. Вона сидiла пiд високою стелею, наче придавлена тягарем чiтко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влiзти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сидiла на купi синiх простирадл, вдихаючи густе, iз запахом гнилизни вiд рiчки, повiтря, витрiщивши сухi очi на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, слiпу, як малi кошенята осiннiм днем на днi рiчки. I свiт врiзався в неї, мов зламав кiстки, i вона так пiшла колом кiмнатою, жбурляючи речi на пiдлогу, просто пiд розлите мiсячне сяйво. Вона жерла цей свiт, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останнi породiльнi муки – вiн мусить їй вiддатися. I вона нiколи не ляже пiд нього. Потiм Серафима легко видихнула i тихо заснула прямо на пiдлозi. А на ранок, проводжаючи легкi вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбi. Тут достобiса всiлякої трави. Небо кришиться об камiння i заростi верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тодi, коли у неї вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгi, роздвоєнi, як язик змiї, коренi аконiту, ламаючи рожевi, ще дитячi нiгтi, викопуватиме кореневища дурману. Потiм сидiтиме на пагорбi, склавши ноги по-турецькому i печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнає, що таке печаль. Як вiдчуття вiдстанi до сонця, чи знання того, що треба кудись летiти чи йти. Це неймовiрне приходило, коли всi отруйнi трави лежали, дбайливо укутанi в ганчiрочки, на зеленому шовковому покривалi. I вона не запитувала, для чого це i звiдки прийшла потреба в цьому. Тому, що їй не було у кого запитувати. Потiм вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повiльно, а потiм тiло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, i велике мiдне сонце непорушно заповзатиме за її тендiтнi плечi. Вона завмре, як жива стрiла, чи як змiя, готова стрибнути у небо.

Тут її застануть Фiкса, циган, вурка, та його безiменний приятель, i поведуть у iнший свiт. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фiкса скаже:

– Пiшли, я тобi покажу свiт.

Хоч їй усi так говорили, але вона пiшла, наче пiдкоряючись дивному поклику. Вони пiшли: попереду – його безiменний приятель у дорогому костюмi i модних черевиках. Фiкса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневi очi хитро зморгнули, а безiменний приятель, пройшовши сонячний снiп, вискочив на тiнь i зайшов до будинку Шпулi. Скоро повернувся. Показав рот, повний бiлих зубiв, i сказав:

– Звiздєц. Готовi.

– Що з ними?

– А фiг його знає, – сказав той i залибився. – У обох пiна на ротi, а у Шпулi тесак в боцi. Маман видно перед тим як здохнути, прикiнчила його…

– М-д-а-а-а, пiшли, мала. На нас чекають великi дiла.

Тримаючи своєю шерхлою рукою пальцi Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послiдкуй за будинком. Забери все необхiдне, i я тебе чекаю на нашому мiсцi. Мiлка не повинна знати.

4

I вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоєм, наче чиїсь дужi руки заспокоїли її перед порогом; Святвечiр наливається фiолетовим. Гiрлянди над Хрещатиком, люди видувають пару i трiщать подарунковими пакунками.

Нiздрi в неї червонi вiд морозу, а руки тiльки почали вiдходити. Краї китайської занавiски ворушаться; вiдразу за голубизною тканини – сталева стiна холодильника. Вона сидить на стiльцi. З iншої кiмнати повiльно йде вiн: тонкi ноги, сам худий, хоч i з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тiльки очi його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помiчає. Вiн одягнений у майку, i майка зараз в кровi. Вiн дивиться вiдразу крiзь простiр двох кiмнат, блискає очима, i показує, провiвши пальцем по горлянцi, що все, кiнець. Серафима добре розумiє, що це означає. Великий круглий лiхтар прилипає до шибки.

А було так чи, певне, iнакше – вона навiть не може згадати за скiльки рокiв. Фiкса завжди ходив – кiмнатою, з кiмнати до кiмнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Вiн просто не мiг встояти на мiсцi – сухоребрий, хоч i з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приємним, але тiльки тодi, коли вiн запускав венами дозу героїну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Вiн приходив серед ночi, або здебiльшого на свiтаннi, завалювався на неї, потiм лягав на спину, i кiлька хвилин хрипко вiдсапував. Вiд нього смердiло дорогими жiночими парфумами, тютюном. Потiм вiн починав говорити, наче витягувати слова з темряви. I їй подобалося, коли вiн так говорив – впевнено i вiдчужено. Фiкса говорив, де, коли, як i з ким вона має зустрiтися чи просто познайомитися. I куди вести клiєнта. Решта – не її справа. I вона пiсля всього засинала у нього на грудях, а вiн ще довго у пiтьмi хрипiв хворими бронхами.

Коли їй треба було йти до пана Нестеренка, Мiлка, ще одна подружка Фiкси, – завжди брудна циганка, що здається i народилась у бiгудi, – несподiвано занепокоїлася. Серафима вiдклала книжку: лiкувальнi трави, симптоми отруєння й таке всяке. Вона подивилася углиб коридору, прикликаючи звiдти густу темряву, бо у темрявi, i лише там, вона почувалася безпечно i спокiйно, i мовила:

– Що трапилося?

З дахiв крапало. Цiлу нiч вiяв вологий вiтер i пахло морем. Серафима не спала. Фiкса не приходив, i це її сьогоднi влаштовувало. Вона встала, але вiдразу сiла на лiжко, вiдчуваючи, що ноги у неї слабi, i взагалi якесь нове паскудство навалюється i бере своїми теплими лапами. Потiм вона упала на чотири. Її нудило, а свiт ставав перед очi поплавленою лялькою. Ось так воно тодi було, i вона нi про що не здогадувалася. Мiлка спала поруч на розкидному диванi. Повернулася на бiк, пустила гази, i засопла. I тодi Серафима виблювала.

5

Так, вона тодi ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений пiвморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, i вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неї не було нiколи, – i Фiкса ударив тендiтною рукою по бра, а його подiльники з панчохами на головах, розсипалися по кiмнатi – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобiлку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простiр, на тонких ногах летiв Фiкса з монтировкою. Вона одягалася, i тодi вже вiдчувала тепло дитини, чи тепло свiту, чи ще щось – їй хотiлося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потiм вона сiла на кухнi, не дослухаючись до вовтузнi. Вона сидiла i дивилася на чорне небо. Потiм пiшов снiг, i у вухах у неї зашумiло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхнi погляди зустрiлися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що її пiдчепили за ноги. Нестеренко пiдвiв руки, але хукнуло – i вiн сповз, лишаючи на косяку червонi тонкi смуги. Вона навiть порахувала, що двi. Вона сидiла, як оце i зараз, i дивилася, що буде далi. Було, звiсно, неприємно. Фiкса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка i полоснув синiм лезом по горлу. Серафима зойкнула i пiдiбрала на стiльчику ноги. Кров була зовсiм не червона – чорна. За рiк вона цього перебачила. Її знудило. Мiлка у шкiряних штанях, переступила через Нестеренка чи через те, що вiд нього лишилося, ухопила її за руку i потягла в холодну нiч, з голими деревами i бiлим снiгом.

6

У життi таланить покидькам. Це Микола Георгiєвич Реус знав напевне. Майор Реус iз зовнiшнiстю неандертальця, iнтелектом Бiлла Гейтса. Реус носив штани, подiбнi до козацьких шароварiв. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим вiдливом прикривав свої важкi слонячi ноги. Неодмiнними для нього були свiжа добротна сорочка фiрми «Левiс» i невидима, навiть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз вiн зачудовано повертав на мiдний таз сонця широке лице з переламаним носом, пiдставляючи пiд косе промiння понiвечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш нiж усвiдомити целулоїдну прекраснiсть життя, вiдчув, що його крихiтна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бздiли, верещали i билися, а майор уперто вимiтав їх кожного разу, i доскiпливо збирав докупи, мов обривки розiрваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастаннiсть починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пiзньою осiнню.

I саме восени, повертаючись до своєї контори, вiн побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкiряний плащ, а потiм попливло перед очима, i вiд того його сон сповнився мовби торохкотiнням зламаного будильника. Але це входило в плани пiдстаркуватого майора. Можливо, не так пiдстаркуватого, як утомленого. I вiн почав спостерiгати за пiд'їздом будинку на Басейнiй, де була кав'ярня, будинку що його нинi вже немає. Дуже скоро Реус дiзнався причини появи жiнки у рожевому плащi, вичислив за три тижнi те, що київська мiлiцiя вираховувала три роки.

Реус i далi мав би Фiксу за дрiбного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустрiч з Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у головi, i зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирi. Прокидався серед ночi, i разом з мiцним «Кемелом» сьорбав нiяке нiчне повiтря, зовсiм по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знакiв чи просто так ворушачи очима пiтьму. Так минуло три днi, досвiд дорослої людини поборов почуття, i колишнiй майор вийшов на вулицю.

Справа в тiм, що спершу вiн тримав, на Бастiоннiй, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, вiдкрив фiрму, що надавала кримiналiстську допомогу державним службовцям i взагалi – кому завгодно. Вона проiснувала рiк, Реус «пiднявся» трохи й перебравсь пiд державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фiксою усюди: у кав'ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами бiля пiд'їздiв наркопушерiв, i дивувався, що його почуття громадянського обов'язку мовчить, як у покiйника совiсть. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого i сам не сподiвався. Саме тодi, коли вже був вирiшив, що треба починати, хоч i виходило так, що вже не було з чого. Отож, листопадовим днем, з жовчю на зубах вiд безперестанних дощiв, вiн зайшов у прочиненi дверi, i побачив довгий зелений коридор, iз синiми шпалерами i драконами на них (дракони летiли, висолопивши рожевi роздвоєнi язики), далi етажерку, перевернену, книги з нумiзматики, що лежали, повiдкривавши рябi роти, а ще далi – чоловiка з перерiзаним горлом. Голова трималася на клаптi шкiри. У липкiй калюжi кровi, вже з тонкою плiвочкою, плавав вогник вiд нiчника, наче маленький мiнiатюрний мiсяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нiчними хмарами низько над мiстом.

– Зрозумiло, – сказав Реус, закурив i присiв навпочiпки бiля трупа. Холодний пiт падав у захололу калюжу кровi. Реус докурив, витяг мобiлку, але дзвонити так i не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою i довгою, як останнi хвилини життя. Сигаретний дим пiк ротову порожнину, i вiн знав, що треба тiкати або вирушати назустрiч своїм привидам.

7

Внизу гудiло мiсто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, i воно пiднiмало голову, мiтлами двiрникiв мело жовте листя, i печаль давила серце майору Реусу. Потiм вiн пiшов. Вiн iшов чорним мокрим асфальтом i думав, тупаючи важкими слоновими ногами по брукiвцi свого рiдного мiста, про Бога, про далекi тракти, про високовольтнi лiнiї над степами, про креозотний сморiд тамбурiв i капезе, про кривi ножi п'яних якутiв, про низьке небо з вiялами хмар, i печаль ще бiльше входила в його серце. Вiн не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серцi, наче хотiв позбутися всього того, що було досi i що прийде натомiсть. Зажерливе нiщо вiдкривало пащу дешевих генделикiв, де за столиками сидiли пропадюги зi скошеними лобами. I тут його приймали за свого. Вiн пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорiв на своєму запальному характерi, наливали «чистоган» – тут не було анi самогону, анi димедролу. Реус пив пиво, дивився, як вiддувається велетенське полiетиленове вiкно.