Текст книги "Квiти Содому"
Автор книги: Олесь Ульяненко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
– Я в цьому не розбираюся. В китайцях, може… В неграх там… Яка в хєра різниця?! Зараз не про те думати треба…
– Тяжко у тебе з цим, – і вона, зовсім як наш давній знайомий, постукала пальцем собі по лобику.
– Тоді в чому справа?
– А в тому, що я тобі розповіла.
– Ти про шведів? – я нервово потрусив флягою.
– До чого тут шведи? Не було б шведів, аби не ці люди навколо, – вона провела рукою. – Аби не ці всі… Хіба винуваті шведи чи хтось інший? Так воно трапилося… Аби не все навколо…
– Еге ж, так би нічого і не було. Можливо, ти і права, але ти не думаєш, що зараз не час, навіть знаходячись серед цих милих, трошки тупорилих та товстозаденьких людей.
– Тому що підлі, в додачу до своєї тупорилості? Але мені без різниці. Можна гасити всіх без розбору. Так? Ти б, наприклад, захотів стати Мойшею? Чому ти Алекс, а не по другому якось? Мені без різниці, але іноді страшно і не хочеться жити. Євреї тут ні до чого. Просто я росла серед них, і це перше, що прийшло на розум. Зрозуміло?
– Е-х-х, євреї не євреї, що за комуністичний диспут. – Порожня фляга і порожня до неприродного дорога не давали мені покою.
– І то вірно, – сказала вона і пішла чорним Хрещатиком, з проваленим для снігу небом.
Так, бувають у кожного в житті неправдоподібні моменти, коли люди вернуть від тебе харю. Ти мучишся від цього, п'єш там, ти шукаєш їхньої самозадоволеної посмішки. Саме в той момент на Хрещатику я багато віддав би, аби якась скотина про мене навіть не муркнула, навіть пройди я голим від Майдану і до Бессарабки. Ось так було, і нічого тут не попишеш. Як я говорив, я переймався зовсім іншим, – як швидше дати тягу з поля зору суспільної моралі, добросовісно порахувати гроші, що добряче відтягували моє плече, а також зафутболити подалі голову Тоцького. Фанні, по-моєму, взагалі нічим не переймалася. Та воно й правда, у кожного свій фініш, і тільки питання часу, хто доскакає до нього першим. Я можу бути шляхетним, а тому не проти пригальмувати, пускаючи поперед себе дам та бажаючих.
Фанні ніколи не вибирала чоловіків, як усі київські дівчата, за своїми уподобаннями, тобто ось вам київська баришня, і їй необхідно, у неї в крові сидить, щоб її мужчина обов'язково підходив до кольору дивана у вітальні, розцвітки шпалер на стінах, а колір його очей щоб, чого доброго, не затіняв гардини, і щоб песик чимось, хоч віддалено, нагадував хазяїна, або хазяїн пса, останнє найбільш вірогідне. Проте всьому буває кінець. Ось що було далі, після Хрещатика.
Ми покинули нашу квартиру в Пасажі, так нічого й не прихопивши, окрім голови Тоцького і купи грошей, суму, яку я вказувати не буду, бо в тому немає ніякої логіки, самі розумієте. У мене виникав один план за іншим, але Фанні не велася на жоден. Таксі винесло нас на проспект Перемоги, де вона і винайняла простору кімнату на американський копил і завалилася спати, повідмикавши телефони. Наше щастя починало діяти, як будильник у заводній бомбі. Відіспавшись з місяць, ми принюхалися і купили недалеко за містом шикарний особняк. До цього наші інтимні стосунки не продвинулися ні на йоту. До з'яви її матері. А до цього я ходив до маленького затишного бару, напивався, грав у покер зі сторожем, а вона лупила солодке, дивилася телевізор і майже нічого не говорила. Ми були спільниками, не більше. Це мене влаштовувало. Не знаю, вона гадала, що у нас складуться відносини такі, як і з Глушковським, що начебто врятував Фанні від трухлявих педофілів, а сам затягнув малу до ліжка. Ох! Я не говорив, що суд таки не відбувся, а приїхала її маман і віддала на поталу сердобольному Глушковському. Матінці ж Фанні, досить ексцентричній особі, було притаманне, як кажуть, сполучення усіх світів, в яких ця особа бовталася з великим успіхом. Матінка Алла ліпила світ навколо себе. Вперше, коли побачив Аллу, то відразу подумав, що можна б було її трахнути. Більше нічого. Тоді засвербіло те, що викликала у мене Фанні, але говірка комета Алла у яскравому манатті виштовхала доньку на вулицю і заходилася розпаковувати речі. Сьогодні вона без коханця, погано, дуже погано, бо, як вона знає, чоловіки з того часу, як вона покинула Київ, навряд чи змінилися, – чи не правда, як, ага, Алекс. А я мама. Ні, не твоя. А он тієї тонкошийої кислотниці. Тож мама мене зацікавила відразу – ще та штучка, пройда і стерва, з неперевершеним артистизмом та умінням приховувати свій вік. На мою думку, найголовніше достоїнство Алли. Окрім маніпуляції живими та неживими предметами. Справді, думав я, коли її трахаєш, то віддаєшся універсальному відчуттю, що не добереш, чи це затягнута у модні лахи студентка, чи пліснява, але з перцем у передку та задниці, великосвітська лахудра. Проте не варто було нічого забувати з попереднього твого життя. Нюх чоловіка завжди зраджує, коли на його шляху зустрічається гарна задниця, нехай та срака на двох ногах знає лише біде та клозет, а членів перебувало там не менше, ніж у дубовій бочці огірків, ніж її стрункі ніжки відвідали казино та дорогих бутиків, де одні тільки окуляри в «Мандарині» коштуватимуть мені ціну тонни туалетного паперу на десять років. Загалом гарна жінка не може не бути не шльондрою, якщо не рахувати таких жінок типу Фанні, що почала мене не лише дратувати, а навіть викликала свого роду задоволення своїми несподіваними реакціями на дійсність. Зникати по одній лише думці. Фанні відсунулася у тінь, як тільки на порозі з'явилася Алла, ворушка, жива, з блискучими пакунками у руках, і генералом, справжнісіньким генералом, з сивими скронями, дубовим листям і таким же обличчям.
Зачарованість – хмільна і терпка – життям Алли погрожувала перейти в дику п'янку. Ми зійшлися з нею у ванній. Алла покликала:
– Алекс, ти не потреш мені спину? І заради всього святого, поставте душову, сауну нарешті. Джакузі. Служницю. Консьєржів. Тільки не чорних. Вони крадуть. Хоч сигарети, але стибрять. Ох, такі вони. Найміть, зробіть. Не живіть, як останні злидні!
І я потер Аллі спину, і ми вийшли з ванної тільки на вечерю, щоб потім упасти в ліжко. Так почалося ще одне моє життя, нитки якого я відпустив відразу. Тільки ночами щось падлюче сукало на дні душі, якщо вона така красива існує. Коли мене запитували про душу або про Бога, я завжди утримувався од відповіді, принаймні до сорока п'яти років, я знав точно, де знаходиться Творець, а тому ті місця обходив десятою дорогою, якщо можна так сказати. Щодо його невдалої пародії, то він неодмінно був присутнім у цьому житті у вигляді мого батька, друзів, коханок і ще хрін знає кого. І от коли з'явилася Алла, щось терпке, з передчуттям катастрофи, наблизилося і велетенською почварою, як у дитячому кіно жахів, зазирнуло у наші широкі вікна і показало великого хєра.
Алла прийшла у наш дім на початку березня. Ще лежав сніг. Сніг викликав у мене жах, скутість у всіх м'язах, думки пливли повільно, мов замерзаючий Дніпро. Сніг висьорбував у мене залишки думок, що я лишив на смерть, та дитячу мрійливу, нікчемну безпорадність, коли від одного, здається, навіть не твого погляду існуюче набирає реальних рис. У снігу не було ані майбутнього, ані минулого. Це найстрашніше у снігу. Жорстка реальність проступала, мов чорнильна картинка, і тією реальністю було те, чого тебе навчили. Інша реальність, напевне, існувала, тому що люди, котрі оточували мене, не потерпали ані від болю, ані від жаху. Вони потерпали від іншого життя. Того, хто навчив їхінакшого, і вони забули те інакше. Так я завжди уявляв Бога. А чи вірив я в нього? Безсумнівно. Але я не довіряв йому. Як боявся і не довіряв батькові, крупному державному чиновнику. Як не довіряв матері, великосвітській шльондрі, закутаній у бордовий халат з пропаленими дірками від крапалів опію. Як я не вірив карлику Рашиду, що першим навчив мене скидати, а потім мітити карти… напевне, все це викликала у мене одна думка про Бога або про кохання. Хоча різниці в цьому не було ніякої. З Аллою не було кохання. Прекрасний секс, що завжди у мене асоціювався з купами шовку, різноколірного шовку на вітрі, над синьою водою. І я знав, що це довго не триватиме. Як і моя любов до цього світу, і як моя правда про пекло та рай. Яких, напевне, немає, а якщо й існують, то тільки не для людей, що скуштували життя так досита, що воно вилазило через горлянку. Ну, принаймні, я так думав наприкінці березня, коли від розкішного, красивого тіла Алли не було спасу, та і я навряд чи бажав позбавитися цієї жінки. Аби не реальність. Замість снігу до мене прийшла Фанні.
І тут я повірив у бідну старість, злидні, хвороби, у чорта і ще щось. От дивіться, я сиджу перед розбитим телевізором, вибиваю рештки тютюну з попільниці, а якась баба у заштопаних панчохах, з закислими очима, що несподівано виявиться моєю дружиною, буде страждати на очку від запору. Ось що мені усміхалося від красивої лохматки Алли. Це було вже пройдено, і я повторив цю помилку. А Фанні мовчала. Мені здається, Фанні хотіла заговорити, безколірна як тінь, пряма як стріла, чиста як вода, – ось такі божевільні думки викликала її рідка поява. Так, вона хотіла знову заговорити, як тоді на Хрещатику, під цим клятим снігом, під гугнявий реп; але вона так і не знала, з чого розпочати. І так мовчала довгими днями, довгими ночами, і ти задавався питанням: невже ця птаха ніколи не зацвірінькає? Так, я сам несерйозно ставився до неї. Просто, як кинути в дитинстві рідним, що вони тобі чужі, а ти рознещасний байстер.
За вікнами лежав паскудний піщаний пейзаж, з двома-трьома куцими деревами, водонапірною баштою. Алла не закривала рота.
– Сьогодні у нас сімейство Валащуків, – цокотіла вона. – Всі в мундирах, лампасах, і такі важливі та важні. А дами… Ха!
– Генерал? – запитав я, шукаючи флягу.
– Щось подібне до маршала, – видала Алла, риючись у строкатому ганчір'ї, витягла блискучу штуку, що нагадувала, хоч і віддалено, ліфчик, помахала у мене перед самим носом: – Будь готовим… А, до речі, відправ Фа на прослуховування…
– Угу, Фа, – на автоматі видав я, повернувся на бік. Глянув одним оком на вікно. І тут до мене дійшло, ясно і сухо, що про Фанні ми говоримо у третій особі. Ну і хрін з тією Фанні. Проте заснути я не міг, усе чекаючи, коли рявкне дверима Алла. Мене вона не дратувала. Навпаки, по-ідіотському мені хотілося бути героєм. Фантастичним і неперевершеним. Сиза казка передноворічної ночі наказала довго жити. Але Фанні дивним способом її повернула. Вона прийшла до мене в кімнату. Одягнена в широкі вельветові штанці, з синіми колами під очима, сіла, закурила довгу чудернацьку цигарку, глибоко затягнулася і сказала:
– Ну, і що ти думаєш робити?
– В смислі, голубко?
І тут сталося те, від чого я напевне буду завжди втрачати памороки. Несподівано я побачив її очі, сьогодні карі; я побачив маленьку дитину, ображену, з підтиснутими устами, одягнену, як вуличний хлопчик.
– Я її просто уб'ю, – спокійно сказала вона і глибоко затягнулася.
– З якого це дива? – Фляга приємно гріла мені руку. – Я тобі не дам на отруту грошей.
– Гроші, – сказала вона і блимнула на мене своїми пойнятими сизиною очима.
Кохання живе спогадами. Воно просто паразитує на них. Тоді я намагався дістатися до них, але вони не лежали так глибоко, як того хотілося чи уявлялося. Спогади кільцями змій лежали на поверхні, на сонці, ледачі та тупі, як і моє життя. У нас із Фанні те, що відділяло, не вміщувалося у людське розуміння спогаду. Його не було. Для мене. Але вона прийшла і сказала:
– Гроші, Алекс. Гроші. Алла розтринькає їх, як і моє життя.
Я побачив, як завмирають тіні за вікнами, як біжать звірі теплим піском, я побачив, як сонце здирається нагору. І мені зробилося боляче. Життя шурує без Бога чи з ним, воно все одно чеше на всіх парах, і не має значення, лежиш ти в стічній канаві чи ти принц з діамантовим зубом. І, гадаю, нам однаково, що Бог думає про нас, бо нас займають наші думки і наші дії. Вже не головне результат. А коли ні хріна не виходить, коли ти сідаєш сракою на розпечений асфальт, тоді твої мізки починають вишукувати щось таке, що не можна роз'яснити, а заодно існуюче. Так у мене було з Фанні.
– Ти віриш у Бога? – колись запитав я в неї.
– Так. Але, напевне, не так, як ти.
– Як?
– Для тебе Бог – це не добрий батько, як завжди. Він для тебе сусід, котрий мешкає через стіну і заважає іноді жити, – сказала Фанні, і зараз я побачив її погляд, такий, як і тоді, що щезає в тихих пісках.
– Да-а, мугу, – тільки і сподобився тоді на відповідь. – Життя – це не реклама для памперсів.
– Іноді заманаєшся іти, – відповіла вона і пішла широчезними кімнатами, перетворюючись в безплотну тінь.
Закон, присутній для всіх закоханих, тобто перескакування перепон на шляху до віслючого щастя, був відсутній, як і самі перепони. Ми з нею не вірили в любов, от і все. Якщо не рахувати засушену голову Тоцького, то спогадів накопичилося так мало, що все нагадувало дурнуватий сон, який у житті не мав продовження. Тим паче у Фанні виходило все раптово. Вона раптово змінювала колір очей; ось сьогодні вона безлика, як висохла незабудка, і тут проявлялася на твоїх очах, мов негатив кіноплівки.
У дитинстві я часто уявляв загадкові білі міста, заховані в дикій непрохідній гущавині лісу, за болотами, пісками, озерами. Часто я сідав у передвечір'ї на пагорбах і бачив ті міста, розливаючись у тиші душею, про яку як тоді, так і зараз не маю ані світлого, ні темного поняття, – але свідомість того, що до них не доступитися, і лише тому не доступитися, що їх не існує, вводила мене у катотонічний стан. Власне, то була моя єдина таємниця. Цього я страшився, як малолітній онаніст. З того ж таки, як видалося, і черпав соки. А звідки б взятися силі упродовж пустого життя, в очікуванні чергового кидали чи просто нидіння на батьківські гроші, – такі думки полізли несподівано, так що мені знову захотілося розкішного тіла Алли. З її прогнутим задом, розкосими очима, що тріщали безтурботним сміхом у таке ж порожнє небо. Бля, долина сонць, що сходять і падають на очах… І Алла прийшла. З міцним задом, клітором, уквітчаним пірсингом. Іноді я їй говорив:
– Ти на старість з глузду з'їхала…
Вона тільки без угаву тріщала, витрушувала з яскравих пакунків манаття, на ходу запихаючи до соковитих червоних губ довгу темну сигарету, пухкала димом разом зі словами.
Але в переддень першої світської вечірки мене знову понесло в місто. Початок осені печально просувався багряним листям над розпатланим свинцевим гирлищем річки. Я парився в авто, ловлячи, як павутину бабиного літа, думки, що обривалися десь наприкінці міражів швидкісної траси. Я пройшовся між високими недобудованими домами, що строго підіймалися у синці печалі першої осені. Все видавалося нерухомим, як і моє життя.
Але перед цим треба обмовитися чи що, коли можна так сказати. Скажу одне: потім Фанні зникла, розумієте, – щезла. Ходила спочатку, нудила мені, муляла очі, а тоді на тобі – пуф, і нема. Це виглядало десь так, наче тобі відрубали голову, а в носі закрутило. Спробуй загнати великого чи вказівного пальця до ніздрі. Ось то-то. Так воно виходило з Фанні.
Отже, в той високий день, з безмежними, до краю горизонту електричними вежами, залитий бурштином сонця, я пішов розшукувати Фанні. Так, саме так, бо в житті і не таке буває. Я шукав її скрізь. Я шукав її на Борщагівці, з вигрібними ямами для зупинок трамваїв; у пісках Троєщини, у руслищі з відбитками тисяч і тисяч ніг; на Хрещатику. Я намагався натрапити на слід її на Подолі, з його духом несвіжої тваринної крові, пріллю напівзогнилих овочів у розламаних шапличках; там, у обшарпаному оранжевому будинку поблизу Контрактової, де на самому фасаді з трьома куцими деревцями, що зачіпалися за небо, висіла вилиняла реклама «МЕБЛІ». У вузькому непровітреному приміщенні, завантаженому пластиковими іграшками, чомусь усі тільки синього кольору, я надибав якусь книжку, очевидно дуже знайому в молодості, бо останні двадцять років я не читав нічого, напевне вважаючи це пустою тратою часу. І ні до чого іншого не додумався, як спуститися до річпорту, минути сизу, безколірну, вилинялу пляму асфальту, сісти на пірсі і бездумно листати розліновані чорними павуками сторінки, намагаючись не думати про Фанні, але під оксамитовий шум води та сторінок ловив себе на тому, що дівчина присутня і до неї можна доторкнутися власним важким запахом. І я бачив, як на очах старіло місто. Напевне тому, що повітря стояло чисте і нерухоме, а будинки не підіймалися один за одним. Відсутність перспективи у всьому. Час зникав разом із простором. І місто на моїх очах помирало, як і моє життя. Там, за стіною людей, лежала ріка, з чорними баржами, з лушпинням людських голів, тисячами жінок, але я гуняво був певен, що жодна з них не носить ім'я Фанні. Так. Лариса, Меліса, Настя, Ясмін. Тільки не Фанні. Всі вони набрякали, мов дощові краплі, а ще гірше, як статеві органи, сім'ям або кров'ю, їх навіть можна відчути. А Фанні нагадувала міраж. Ось таке було відчуття. Сама нереальність хтиво висіла з птахами. Непорушними, чорними, як краплі розтопленої і захололої смоли на чистій білизні. Мене знудило. Так холонуть почуття; так буває, коли довго жив і багато знаєш. Важка вода перед очима, як і знання про кохання. Чим більше ти про нього думаєш, тим безпораднішим стаєш. Але приходить час, і тобі все одно. Ти знаєш, що в житті ніщо нічого не варте, принаймні все те, що ти пережив. Ніч невідомості, не більше. Інстинкт самозбереження не пускає тебе далі. Можливо, говорить обманута свідомість, що на тому кінці світло або нічого. Але ось терпкий осінній день вливається крізь ніздрі, крізь зіниці. І зарадити цьому не могло ніщо. Це навіть не безпорадність.
Але надворі падлюче мело снігом, роздуваючи поли пальта, а таксі навіть не думали зупинятися. І логіка аж кавчала: на вулиці сніг, і цей грьобаний сніг лягає разом зі смертю, білим крилом від пірса і далі, хилитаючи чорні колючки снігу. Дивись, щоб тобі очі повилазили. І головне: всі дівчатка спочатку пахнуть милом, потім шанеллю, потім гонореєю, потім СНІДом. І так далі, доки земля або небо не пригріє їх. Так гуркотіла каскадом невиразних думок свідомість: ти шукав у ній те, чого їй від народження не вистачало. А щось інше квакало, що про людину не можна дізнатися отак з відстані, навіть проживаючи з нею роки в одному домі. Так. Її можна лише полюбити. Всього-то-навсього.
І я знову шукав її, тільки вже в реальному світі, у фіолетовій передвесняній ночі, можливо, березнем, серед глухих подільських вулиць, серед душних гадючників, де вона навряд чи бувала. Широкі вітрини все одно губилися серед жовто-брунатних вулиць, перепанаханих, як горлянки самогубців, трамвайними коліями. Це була та реальність, яка не дає ані думок, ані фантазій, що припиняють право вибору, але фізіологічна потреба, типу того, як посрати, пожерти, перепхнутися, тягне тебе цією безкінечною країною юдолі, де б, коли, в якому б місці вона не знаходилася. Мене знову закинуло на безлюдний пірс, з лимоновими ліхтарями, що блимали мені, наче збляклі повії на Хрещатику, за десятку все що завгодно, але нічого іншого, окрім СНІДу або ножа кота-сутенера між ребра. Ніякого тобі тепла. Бля… Саме слово «тепло» знову мене повернуло до Фанні, і я побрів уздовж замерзлої річки, проміж яскравих барж з китайськими ресторанами, блискучими, мов пекельна смола, авто. А потім я зупинився, напрягаючи слух. Нічого. Попереду і позаду лежала зима. Банальна, як і мої думки про смерть. Пуста, як і кохання без людини, яку ти не бачиш, хоч і дивишся на неї, вирячивши очі. У цьому немає нічого нового. Коли життя витирає твій досвіт, то під зрілість чи старість ти можеш думати про якісь речі дуже спокійно, але стосовно не тільки того, що пахне чужим потом, парфумами, де ти несподівано вишукуєш свій запах, терпкий, бридкий і надоїдливий. Дотик кохання, нічого поганого, нехай. Нічого особливого, нехай, лише б не понесло, мов божевільного. Так нашіптує досвід. У коханні основне зламати досвід. Еге ж, подумалося, трахати одну кобилу, а милуватися іншою, як лялькою чи манекеном з вітрини. З цими думками я заповз до китайського ресторану.
Я замовив собі випивку курку в солодкому соусі і вчепився поглядом в офіціантку справжню азіатку а от чи китайку чи ні, то інша справа. Дівчина була вишукано гарною. Вона мала тіло таке ніжне, що буває лише у спогадах. Від неї віяло тихою жагою та покірністю. Вона реально малювалася. Дівчина перехопила погляд, усміхнулася краєм червоних губ. Тож я дивився на азіатську дівчину, а сам думав про чорнильну подільську вулицю, з риб'ячими очима ліхтарів, косими стьобаками снігу, уполовину заляпані брудом мокрі біґборди із скалозубими кандидатами у президенти. Потім знову я лише бачив китаянку – її вигин спини і задка, прогнутий на місці живота і ніг одяг, повільні і виважені порухи голови та шиї, теплі смородинки очей. І зараз усе відходило. Наче тільки-но людина жила, а тут, дивись, вона лежить на підлозі з велетенською діркою у голові, підпливаючи у своїх тупорилих мізках та крові. І зараз усе відходило… Безкінечний фіолетовий коридор вулиці, вибалушені ідіотські ліхтарі і малиновий згусток насолоди, що тихо, розсипаючись шурхотом метеликів, снував між столиками та ситими царями, чистими крилами підкидаючи одяг. Усе відходило, і, дійсно, до мене поверталася реальність, із запахами, звуками, з кригою за вікнами і однаковими офіціантками, із шапками чорного волосся на простирадлі, з розкинутими ногами і пальцями на кліторі, тільки рівне дихання та сонце на невеликих, майже підліткових грудях бігало скалками вчорашньої ночі. Так я прокинувся.
Це знову був Поділ, брудна кімната, з обірваною шпалерою, роями рудих прусаків, дорогими меблями і китаянкою Лізою. Солодкий запах китайської кухні, терпкого жасминового чаю. У вікнах стояла жовтими нерухомими стовпами осінь. Я навіть не міг пригадати, що трапилося зі мною вчора чи десять років тому, бо спогади перестали існувати, як перестав існувати великий проміжок простору, що його перетоптали мої ноги, добираючись до цієї широкої кімнати, з обірваними шпалерами, китайськими ієрогліфами, з фігурками Будди – в туалеті, у ванній, на кухні, у спальні. Вона стояла у проймі дверей, наспівувала, так, наспівувала, як пташка, безтурботна і щаслива сьогодні, а очі її навіть не заглядали у майбутнє. Це навіть не нагадувало видрану сторінку глянцевого часопису, як таке траплялося раніше зі мною. Відсутність фантазії – то вже не велика біда. Так ти починаєш розуміти щось більше, аніж жіноче тепло, відносини, стосунки, розмови. Страх відступає, лишаючи повну дорогу, пряму дорогу смерті. Ти робишся прямолінійно цинічним, тяжким на думки і говориш мало, наче спілкуєшся іншою мовою, яка належить тільки тим, яка слугує лише тим, що давно перестали чіплятися за паскудство життя. Тоді ти хочеш покликати когось, ніжно, але прокидаєшся в холодному довгому коридорі, з болем у голові і без думок і почуттів. Кричи не кричи, нічого не зміниться. Та ось пішов дощ, рубаючи жовті полотнища дня, наступаючи сизими ножами, збиваючи листя, а вітер закручував сміттям птахів. І я заснув.
Чорний тунель підземного переходу, без жодної людини, наче тут титанічний вибух повичищав не лише від людей, а й від їхніх бажань та пустопорожнього базікання. Радість самотності накотилася з чашкою гіркої смердючої кави, що її продавала з термоса жінка з плескатим монгольським обличчям і двома зеленими зубами. П'ята година ранку. Зазвичай усі паскудства трапляються зранку. Виконання смертного вироку, самогубства, розлучення і таке інше. Жінка щось шепелявила крізь зелені зуби, витягуючи трубкою сині губи, побиті брунатним герпесом. Вона точно жила десь поруч. Я пив каву, курив, але ніяк не міг зрушити з місця. Там на горі, напевне, вже світло. Цвірінькають горобці, а голуби гребуться у смітті. Там зима, і сніг не підтоплює, хоча вже березень, але земля якраз ідеально тягнула гробову нудьгу зачуханими подільськими вулицями. Похитуючись, подавляючи нудоту, я вийшов на вулицю. Бетонним насипом котило фіолетове сонце; насип наче хто вимив, а тому він видавався голим фрагментом тіла; непристойна картина, паскудство, саме так, саме так, саме так. Один я стояв чорний та зігнутий, відшукуючи терпку печаль пролітаючого даремно життя. Намалювався – хєр зітреш. Я дивився на білі опуклості бетонного насипу, на воду і подумки міг перерахувати, скільки в той бетон закатали. І де тоді знаходиться пам'ять та дійсність?
Це нахлинуло літо, як стакан горілки, пішло воно у пересохле від спраги горло. Дім стояв на самому узвишші, високий і гарний, за високим парканом. У кімнаті гуляв білими занавісками вітер. Я бачив лише червоні губи Алли, – її невисоку доладну постать ховав широкий плед. Яскравий, з візерунками та звірами. На дивані спав міністр, з розстебнутими штаньми. Я відкинув ковдру, глянувши на тіло, що здавалося дитячим і немічним. Але налитим диким життям, що знищить не лише твоє. Шукаючи її очі, я чомусь вирішив, що краще б не будити жінку, але тут відкрилася кватирка, так, сама собою, хляпнувши мокро у повітрі, закрутивши вихор пилюги, а міністр відкинувся на бік, зваливши на неправдоподібно червоний паркет велику недоїдену кефаль. Жінка не поворухнулася. І я безпомічно зайорзав поглядом по кімнаті, наче намагаючись за щось вчепитися, наче шукаючи свій голос, що замерз, розтанув, згорів або чорт зна ще щось. Але я шукав Фанні, так шукав, наче боявся, що зроду її не побачу, а вітер надував газети, простирадла і ворушив ріденьке сиве волосся на скроні, куди через півроку влучить куля снайпера. Мені захотілося підійти і стиснути його горлянку з випнутим борлаком, з випнутими сірими, трохи банькуватими очима, п'яно прикритими тоненькими, мов пергамент, повіками. Я переконаний, що людині не варто народжуватися на світ, менше відповідати доведеться. Але, в хєра, кому ж ще відповідати.
Банальний жовтий Хрещатик, з тисячами ніг, з блискучим від дощу бруком. Я вийшов із запиленого льоху, де домовлявся з грошовою проституткою, красивою китаянкою. Її полюбляли араби, а наші брали по п'янці, але найбільше її полюбляли пенсіонери та пасивні педерасти, – вона із задоволенням виконувала роль чоловіка. Підари любили її, а позаяк вони всі мали сім'ї та респектабельний вигляд, то розщеплення їхніх нейронів у голові ще не дійшло до повного апогею, коли можна віддатися палкій пристрасті і підставити задницю юному створінню з червоними від кокаїну ніздрями, вони перебивалися таким паскудним сурогатом. У холодні весняні вечори вона ховалася у прикарабку на Хрещатику; там, де нині «Бізнес-Плаза», над самим козирком будівлі стояв запущений ресторан. Там можно було покурити бездумно, поруч з таємницею захололих тисяч віків її нації, поглядом утупившись у мокру стіну. Зимою вона винаймала квартиру і мешкала там зі своїм сутенером. Звісно, платила вона. Сутенер Борька Лапша підторговував наркотою, а тому її сімейне щастя не протривало і півроку. Пацани-відморозки поламали Борьці хребта, а перед тим розтягнули ноги і добряче відторохкали штахетиною по яйцях. І зараз він конав у психлікарні, пускаючи разом сечу і соплі за колись веселими деньками. Я шукав її настирно, майже як і Фанні. Чи то звісток про неї, якихось хоча б чуток. Навдивовижу я пам'ятав її кроки, дрібні, але впевнені, наче вона виходила на прогулянку, така собі забаганка старіючого чоловіка – дивитися на жінку, якій вітер роздуває коси. Я навіть не дивився на неї як на сексуальний об'єкт. Не було потреби. Жінка для мене зараз була тим колом, з якого ти вирвався і тепер стоїш з відкритим ротом і ловиш повітря. З тупим запитанням на харі: що далі? Словом, жінка переверталася у моїй пам'яті, у моїй свідомості і напівсвідомості, як одна велетенська проблема. Раз спробуєш і будеш все життя лікуватися від життя, як від сифілісу. І то добре. Могло б і гірше бути. Кожен виповзає на свою голгофу сам, кожен котить камінь сам. А за тобою тисячі. Мільйони, міріади твоїх попутників, шмаття втрачених твоїх мізків. Я дивився на шматок простору, тамуючи бажання утекти, але ця косоока дівка мене приваблювала більше, аніж Фанні, бо від неї смерділо життям і сциклинням наших думок. Я її трахнув. У порожньому прикарабку, із задоволенням дикої тварюки, так і не запитавши у неї про Фанні. І совість моя спала паскудною аскаридою.
Людина завжди безстидна, а в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку, що мастурбують за гнилого банана. Здається, ти звикаєш до цього, але – дививсь, зазівався, і тебе заразили власні звички. А потім гадаєш: чи то рецептори в голові разом з нейронами загуляли швидше, чи то якесь інше хитре паскудство? І тоді, попри якусь тягучу та солодку зневіру, ти починаєш вибудовувати свою церкву. Що тоді страшніше – безсовісно зануритися у власну віру, переконавши себе у власній величі, чи з кайфом бздіти у пекло і зробитися вселенським бздикуном, привілейованим, мов нафтовий шейх. А тож виходить, що чим більше ти знаєш, тим більше чіпляєшся за той світ, який приносить тобі реальну користь. Береш і мочиш якесь чувирло, чи пердолиш і продаєш малолітніх збоченців – і це приносить тобі користь.
Але питання лишається банально відкритим, як педофільські бажання, помножені на гроші: де від усього шукати відповіді та порятунку? В понюшці кокаїну, в траханні у всі мислимі отвори тринадцятилітньої німфетки, котра відсмоктувала на Хрещатику за просто так, чи попросту вихаркати власні кишки у вірі всепрощення, забуваючи, що ти накоїв перед цим, якщо дійсно воно чогось варте, – те, що ти вигадав, і те, що ти робив? Але як на мене, то ми всі давно з'їхали з котушок. Наш батьківський вафлевідстійник, лише батьківський вафлевідстійник того великого світу, котрий щедро нам дарує і кокаїн, і блядєй з рожевими задницями, і прощення. Там нехай вони розбираються. Краще вже бути солодким ідіотом… Але навряд чи таке приходило в голову… Навряд. Чоловік, який захоплений жінкою, навряд чи витягує на світ подібні речі.
По дорозі, наближаючись до Гуру Революційних Туалетів, я просто переінакшував слова, не виливав собі на тім'я холодну воду. Мене цікавило зовсім інше, мене рухало зовсім інше, більше ніж теревені туалетного жука про велику любов до людини, аби їй перерізати горлянку чи за подяку засунути гнилий банан у задницю за добрий банківський рахунок… І ось тут мені б треба було зупинитися і тверезо подумати про бабло Тоцького, котре процвиндрювала Алла.
Мудак, інакшого імені його в моїй отупілій голові не дошукатися, а причиною тому несосвітенна лінь; це ракло, до якого нехотя топталися мої зношені думки та черевики, напевне, таки був тим, кого називали промовшеном провидіння на нашому нікчемному клаптику землі. Проте всі плюси і всі мінуси, які можна скинути на еякуляцію, пронос, п'янку, наркоту, плутали пересічне сприйняття, ставили в почуття крайнього дебілізму або наштовхували на ледь просвистуючу думку, що він чи ти не туди попали, або, ну, ти крайній та мокрожопий ішак. А втім, можна коротше. Не видерибанивши смачного шматка на суші, не ставши навіть туалетним генералом, як мій один знайомий – про нього протягну думку, якщо на те буде час, – усі свої периферійні зусилля перекинув на небо. Небо поки що мовчало. Аж ні на якого кольору революції на хрін не відкликалося. Що нас з'єднувало, то те, що ми обидва не знали розкладів. Розклади знав лише той, від кого ми завзято дрискали, як проносні глисти. А потім, попискуючи, повернулися у свій відстійник. Не говориться про Бога. Бо як і тоді, так і зараз я нічого про те не знав. Сірий собі чоловік, що на пожинку років роздобрів на гроші та кохання. Тільки цей мудила Лапік набув репутації вершителя світу, а я – простого афериста, батько якого колись був комуністичним босом і з таких гнид, як Лапік, витрушував не тільки душу, а й смердючий від комбіжиру кал. Ось так.