Текст книги "Квiти Содому"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Без особливого клопоту ми дісталися до вокзалу, переночували на якійсь квартирі, забитій краденим шматтям і тарганами, майже у самому центрі. Ось так. Єдине, що виривалося з моєї протухлої пам'яті нудними іржавими вечорами… Малинові будинки світанку. І я зрозуміла, що вже іншого життя не буде. Я прийняла місто як своє. Без тієї репаної селюкуватої заздрості та ненависті до того світу, до якого не належала. Звична до будь-якої роботи, я взялася за неї впевнено і хутко, мов давлячи мух набридливого сонячного дня. Іван не просиджував даром часу. Швидко розшукав однополчан. І за тиждень влаштувався тренером в одному закладі. Я тримала хазяйство і потроху обвикалася. Я говорила, що ніколи не розрізняла життя столичне від провінційного. Різниця була лише одна, але досить суттєва. Видавалося, що в цьому мурашнику людям немає діла одне до одного. Це більше ніж влаштовувало.

Через рік народилася у нас дитина. Але померла через два місяці. Ми її схоронили. І жили далі. Тоді я почала малювати. Якісь прості лінії, квадрати, шматки залізничних вокзалів. Іван побачив і запитав, для чого це мені. Я сказала, що не знаю. Він уперше розсердився і сказав мені, щоб я зайнялася якимось ділом, бо не вистачає грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я відповіла Івану, що робити нічого не вмію, окрім як битися і стріляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пішли шалені гроші. Окрім того, я тричі на тиждень ходила на стрільби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагітніла знову. Народила у квітні. Але дитя народилося з плескатою головою, геть сліпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван і я були присутні, – мало що чекати від людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зі скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собі тип на прізвисько доктор Штольц, що спеціалізувався на абортах.

Аби не бажання мати дітей, гибле і надокучливе, мов набряклий гнійник над зубом, життя в столиці складалося б гладко. Але прийшла перебудова, і скоро ми лишилися без роботи. Іван заспокоював, говорив, що такі люди, як ми, не лишаються просто неба. А перед самим 1991 роком я отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі, хоча не бачила практичного застосування моїм здібностям: із колись заборонених ці види майстерності вийшли на широкі люди, а відтак – ласий шматок дістався знову тим, хто посів цю територію багато років тому.

З того дня Іван почав сходити з дому. Іван зійшов раптово, наче звір, прикормлений домашнім м'ясом, вирвався з клітки і підтиснув від переляку куцого облізлого хвоста. Він, як і кожен нормальний мужчина, запив. Я чекала на нього уперто і вірно до сизого ранку, коли він приходив обідраний, побитий і смердючий. Нічого особливого, трагедії ніякої не відбувалося – це було точним повторенням мого попереднього життя, за винятком одного: я була вірною цій людині, я вірила йому, бо інакшого мені і не лишалося, але я й не думала про це; батька я ненавиділа, часом щиро бажаючи йому смерті. Мати блідим згустком іноді виникала на горизонті, десь в породіллі, іноді на святах. Тінь минулого полишена майбутнього. Всього лише… Ніяких емоцій. Емоції входили у мене, коли я дивилася телевізор або спостерігала за людьми. То було більше особисте, але також віддалене, як і мати.

Нікого і нічого за цей період не бажала і нікого не хотіла бачити, як Івана. Це, видно, грамотні люди називають коханням. Голодне і одноманітне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами під щелепу не змінило мого ставлення до нього. Проміжок того часу для мене, без всякого сумніву, можна назвати щасливим. Я тинялася вулицями, метикуючи, як виплутатися з халепи. Іноді я жебрачила, іноді крала. Доводилося робити мінети сцикливим студенткам в запітнілих окулярах. А одного разу, на якійсь вечірці, під гучні крики, я трахалася з собакою. Полишена з дитинства нездорових емоцій, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на місці і чекала на нього з вечерею. Так помалу вивчала людей і місто, бо далі тренувального залу та відвідин кіна з Іваном не заходило. Воно і не було потрібним. До людей, до міста у мене теж не змінилося ставлення.

Першого листопада, пам'ятаю той день, бо стояв густий і теплий туман, і мені нічого не вдалося поцупити на ринку, ні нажебрачити, Іван прийшов додому тверезим. Він сидів на крихітній кухні в нових вельветових штанях, курив, обсипаючи попіл на вихідні червоні черевики. Мені подобалися його вихідні черевики. На цераті лежали пакунки з продуктами. Він привітався. Потім поламав у попільничці сигарету. Ухмильнувся, фиркнув котом, поклав руки на стола, з великими ґулями на кісточках пальців. Він закинув голову, наче звільняючись, а за вікнами снував туман, у мене дерло за шкірою, як завжди перед перемінами. Таки не дарма про мене і тоді, і зараз говорять: стопроцентна безмозка дурепа. І коли я побачила його такого, з налитим упевненістю поглядом, я зрозуміла, що можу зробити щось більше, незалежно від нього: ніхто не зупинить мене, окрім Івана. Але от паскудне питання: для чого, якщо його не буде.

– Я думала, що ти завів полюбовницю, – спокійно сказала.

– Ну то й що з того?

Він усміхнувся одним краєм губ.

– Та нічого.

– Тоді приготуй снідати, – передихнув. – Я знайшов роботу. – Ще раз передихнув: – Дуже хорошу роботу.

Я не стала нічого говорити, а почала збирати пакунки. Тоді він витягнув з кишені рулончик стодоларових купюр.

– Бачиш?

– Так, – відповіла я, витягуючи сковорідку. – Тобі як і завжди?

Він обійняв мене не встаючи.

– Ти у мене молодець. Ти справжня жінка, – він підштовхнув мене. – Ну йди вже геть. Готуй їсти. І сходи за червоним вином. Сьогодні у нас свято.

Так я поверталася туди, звідки вийшла, хоча б мимоволі та подумки. Світ злиднів відійшов, як у кіно. Життя знову набрало свого справжнього кольору, як стиглі зимові яблука. Іван знайшов роботу, відбиваючи на рингу нирки, зуби, печінки, калічачи, по чому прийдеться, недолугих боксерів, ладних поживитися легким хлібом. Іван проводив двобої з кікбоксингу на приміських дачах «нових», і не лише. За півроку ми мали затишну квартирку на Десятинній. Але мій практичний розум оцінював обстановку досить тверезо – людина, хоч і займається спортивними боями, не може за півроку мати квартиру в центрі міста, досить дороге авто й обідати та вечеряти в ресторанах. Не кажучи про довгоногих гламурних краль. На останнє я не звертала уваги. Чи не говорила я вам, що була далеко не красуня?

Жінка, яка говорить про подібні речі, нічого не знає, до чого вона звертається, що вона бачить. Нічого не треба бачити, окрім мужчини, який з тобою. Мої прогулянки, спочатку десять на десять метрів, над зеленою і шумною улоговиною, закінчувалися кухнею або тренажерним залом. Але завжди я чекала на Івана. Наш спокій, як того й очікувалося, протривав зовсім не довго. Але ми встигли побачити разом Кіпр, Сполучені Штати й Африку. Цей світ нічим не був ліпшим від нашого, але відрізнявся тією комфортністю, від котрої потерпали всі ми. Я так прагматично визначила, бо взяла досвід звідти.

Через півроку Івана привезла «швидка». Після чого він більше ніколи не вставав. Натомість поїхала я. В цьому не було нічого дивного, тим паче що на Заході давно вже культивувався жіночий бокс. Це було набагато краще, аніж збирати ляльки, спостерігати здалеку за дітьми. Але мовчу, щоб не пробалакатися. Діти і дівчата зробилися моєю справжньою бідою. Знаєте, як сонячного дня на березі озера чи річки ви натикаєтеся на колючку. І весь ваш день – свині під хвіст. Смерть мене лише цікавила як засіб. Нічого особливого, якщо одне не передує іншому. Ну, нічого в тому дивного нема. Дим розвіявся, світло мого сумління згасло назавжди.

Вже в сорок п'ять я виглядала на старезну бабу. Діти з під'їзду кричали мені: «Карга», а ближчі, тобто сусіди, – «Мама». Життя проходило тихо та одноманітно, нічим воно не відрізнялося від того провінційного, заполошного життя. І в коротких прогулянках, чекаючи на Івана, я почала думати про смерть. Ця думка засіла залізною скалкою у голові. Ну чого мені хотілося? На світ не закриєш очі. Якщо ти і страшна, як копчена вобла, але все ж таки жінка. Іван давно перестав мною цікавитися. Та і мене, чесно кажучи, він цікавив зовсім з іншого боку: я вже була немолода, я вже відчувала і розуміла набагато більше, ніж сам Іван. Від нього, від того, якого я кохала, не лишилося нічого. Останні два роки я більше думала, все аналізувала. З думками про самогубство поселився страх. Страх не тільки заставляє діяти чи випробовувати волю, страх нас змушує, зближає нас з тим, що називається осмислювати. Тому той, хто не боїться, той набитий дурень. Страхом можна захлинутися, як спермою давляться проститутки. Щось таке. Іван мене не цікавив, мене вже цікавила власна історія, власне життя, що протікало повз. Коли бачиш красиву людину, то відчуваєш страшну самотність. Щось подібне трапилося і з моїм життям.

Так пройшло ще півроку. Я почала тихенько попивати, задивлятися на жінок. Чоловіки мене не цікавили. Іноді я уявляла Івана з удавкою на шиї. Це нічого не пояснювало, але я й не дошукувалася причини. Проте одного дня наткнулася на зошит з каліграфічно виписаними літерами, цифрами: рівень вологості, вітер, політ кулі і все таке інше. Чогось подібного я чекала, але не так нахабно. У нього були секрети, у нього з'явилися гарні жінки, з гламурними обличчями, том-ні і продажні, і їхня присутність у житті мого чоловіка наповнювала мене упевненістю, що все можна знищити або купити. Все, без винятку. Кожного дня я відправлялася на ринок, скуповувалася, вела розмови з продавцями, і столиця золотою пилюкою осідала десь на дні моєї свідомості. Я ніколи не шукала свята. Я нюхала це життя, яким би воно падлючим не було.

Потім, коли Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській породі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно. Мій чоловік нарешті належав мені і був моїм чоловіком, а відтоді ще і моєю власністю. Іван майже нічого не говорив. Майже, бо те, що він лопотів гостям і поодиноким людям, навряд чи можна назвати людською мовою.

В цьому випадку бізнес закономірно перейшов до мене. З тієї пори, відколи на порозі нашого дому з'явилася людина, що швидше нагадувала пародію на щось людське, радше тінь весняного дня у передвечір'я, – від того часу мене звали лише Мамою, і не інакше. Вам спадало колись на думку, що все в житті ви робите не так? Усе до цього банально повторювалося – життя широке, витікає начебто нізвідки, а щось сидить у голові уламком і не дає спокою, бо воно ніколи не відбувалося і ніколи не відбудеться. Проблеми виникають, коли дійсність не всиджується у клітинах вашого мозку, а уява досить поганий порадник.

Від смерті нудить, якщо її бачиш часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, – нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль, як її відчувають ті, інші. Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті. Думка про смерть висить нереально, і ніхто не вірить, що може все в одну хвилину закінчитися. Смерть полишена страху. Що за нею, то більше подібне на сон. Ніякої ради на те немає. Але все це сумнівне…

Нам довелося продати квартиру. Лікарі допалися до нашої крові смачніше кіношних вампірів. Тому коли прийшов чоловік звідтиі запропонував роботу я не довго зволікала. Чоловік, який прийшов до нас, був чемним, скромно одягненим, зі смаком, з м'якими рисами обличчя і сірими жорсткими очима. Здається, він сказав: «У вас руки справжньої акторки». Ось так він сказав. І мені це сподобалося. Якими були мої обов'язки? Мене влаштовували двірничихою на місяць, два, три. Потім приходила поштівка, де каліграфічно було виставлене число, час і місце. На відміну від Івана, я ніколи не користувалася вогнепальною зброєю. Для цього вистачало удавки, ножа, секатора. Я заходила, віталася і відразу починала працювати, – виходило щось подібне до танцю. Тому-то мене і прозвали Танцюючою Мамою. Я проробляла віртуозне па, розворот, удар по вені. Удар ногою, і все закінчувалося. За десять хвилин я була вже на іншому кінці міста. Ніяких емоцій, ніякої люті, – до одного випадку. Мені вибили око. Так мені вставили скляне. Одного разу малолітні відморозки побили мене до напівсмерті у переході і відтрахали туди, де було око. Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть.

Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.

Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсім інше, але думки мої зараз плавали повільно, наче ліниві риби. Тут до мене завітала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очі на булькатий ліхтар у синіх смугах мокрого снігу.

– Фігова зима, – сказав я.

– Так, – згодився Макс. – У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.

– Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?

Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі – плюнути через губу.

– А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?

– Аби я знав… Стій… – Я звівся. Поправив волину. – Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.

– Ну і?

Я знову задумався.

– Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…

– Ну і хєр з ним, – виголосив Макс.

Ми ще трохи посиділи.

– Ну ходімо до твоєї пасії.

Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.

– Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? – запитав Макс.

– Не, – відповів я. – Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.

Макс зупинився.

– Гониш.

– Мама розповідала.

Макс смачно харкнув.

– Ну казліна, – тільки й видав Макс.

І ми рушили нагору.

– Мамі потрібні картриджі, – сказав я.

– На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, – спокійно сказав Макс. – А ти як до цього. А?

Я зупинився, і вже чітко вирішив, що ми не дійдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакеті ті кляті картриджі. Ми підіймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.

– Ти чув?

– Шо?

– Хтось верещав.

Ми налягли на ноги. На шостому поверсі ми побачили нашу дамочку зі спущеними штаньми, а тітка і мужик тримали її за руки. Під її кіскою, з роздяпленим ротом, сукаючи ніжками, лежала очкаста прищава бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

– Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…

Макса підкинуло.

– Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! – закричав Макс.

Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала:

– Льоша, іди викликай міліцію. – Спокійно так сказала, наче попросилася похєзати, ну, ви розумієте, трохи з нетерплячкою, трохи із задоволенням. Я відразу, з першого погляду просік, що за одна ця сімейка. Кодло відморозків. Еге ж, тільки Макс повільно крутив кеглями. Піт ліз Максу в очі, а він уже потягнувся до куртки, і я знав, чим це може закінчитися.

Макс витяг пачку цигарок, точно Клінт Іствуд, закурив, але отримав по писку від очкарика. Це, напевне, вирішило все. Дівка сиділа у кутку, притиснувши коліна до підборіддя. Половина обличчя у неї заплила. Дівуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.

– Ану завалили в кімнату! – заверещав Макс. Старого він огрів по горбу, той тільки вякнув і на чотирьох поповз до кімнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило криві зуби, дряпалося і кусалося. Макс прихопив байстрюченя за ногу і поволік до їхнього попелища. Про дівулю Тоцького ми забули. А мене, чесно кажучи, перелякав чорний квадрат дверей. Такий був на Червоноармійській, де ми з Максом чмурили биків, пили пиво і курили ґандж. Ми сиділи обнявшись, ригали крізь зуби, щоб чого доброго не показати, що ми не круті пацани. Макс тоді проламав черепа якомусь лоху. І так ми познайомилися з Мамою, бо нагрянула мусорня і нас загребли в мавпятник. А там Мама походжала в розкішній шкірянці. Писок бультер'єра. Червонопика, з одним оком. Глянула на мене і сказала: «Цей мій!». Мене виволікли за патли, а Макс завив скотиною. А я у відповідь: «Без Макса – нікуди!». Так ми стали працювати на Маму. Як тоді, так і зараз я глянув на вухо, м'ясисте і широке, з рудим жорстким волоссям, що стирчало урізнобіч, мов японська ікебана. Вухо Макса мене дратувало. Повторюся – як тоді, так і зараз. Зараз це вухо дратувало мене ще більше, – я майже вирахував, як провидець, де я його грохну. А що це неминуче, сумніву не було ніякого. Лише розібратися в часі.

Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.

– Ти поняв? – почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.

– Ти знову хочеш її віддерти, – спробував я налагодити контакт.

– Нє-а, – відповів Макс. – Тут нічого не чути. – І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.

– Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?

– Ну да, то було покрутіте ґанджу. Але ти пиздиш. Ми хотіли взяти зберкасу. О!

Я сплюнув, цього разу зі злістю – Макс таки починав мене діставати. Мені хотілося говорити щось паскудне, потім хороше, потім знову нести всіляку капость. Мені хотілося, аби Макс витягнув ґанджу, ми б закурили, і він знову замріяно, дебілкувато, як завжди, аби тільки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаєш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дізналися, шо він пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав свої кеглі у невідомому напрямку. Він встав, і я подався за ним, бубнячи в спину:

– Пам'ятаєш, Макс, як ми кнокали Люську…

Макс промовчав і досвідченим оком забігав кімнатою.

– Ага. А воно того… – задумливо сказав він і поправив на голові ковпак. – Слухай, а хіба вона не того…

– Макс, точніше.

– Ну, Лу, як сказати… Люсі… Ну… Того…

– Ти, блядь. Хотів сказати, що Люсі жмур! – несподівано заверещав я. – Що Люсі того! Люсі немає…

– Тіпа да… Але це було так давно, Лу. Ніхто її і не трахнув.

– Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давності, кретин довбаний! – закричав я і помахав люгером у нього перед носом.

– То таки точно була зберкаса, – Макс почав порпатися на поличках.

– Я трахав Люську, Макс, – відверто сказав я йому.

– Ага, – сказав на те Макс і потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».

– Кльово? – Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярів тата.

– Ну… – спробував говорити булькатий.

– Яке у тебе поганяло? – запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.

– Що-о-о…

Макс зацідив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам і зависли на носі.

– Ідіот! – заверещало гаденя на свого таточка. – Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!

– Віктор-е-е-е… Петрович… Ох… – Він отримав ще від Макса, і на цей раз виплюнув два зуби на паркет.

Це Максу сподобалося. І він усмалив булькатому лише по яйцях.

– То-то, – багатозначно сказав Макс і діловитим проходяком пройшовся кімнатою, продовжуючи листати книжку.

– Так ти з цим малохольним…

– Малаховим, – уточнив Віктор Петрович, за що знову отримав по писку.

– Нокаут, – резюмувало гаденя.

– Не перебивати, ублюдок, – командно виголосив Макс. – Так от, паразит.

– Ну… Ну… – захлюпав розбитим носом голова сімейства, рухами намагаючись щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зеніті свого зіркового часу.

– Блядь, Макс, облиш цього лоха. Він говорить про глисти, воші і сьо-то, – обламав я його.

– Йобаний в рот, – заверещав Макс. – Це я глист?

І тут уже зарадити нічим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню і повернувся звідти з велетенським тесаком. Спочатку він відрізав одне вухо Віктора Петровича, потім, коли цього йому видалося мало, він відхайдехав і друге. Мале гаденя лупало очиськами з-під окулярів. Макс глянув якось дуже загадково на бєцалку. По-моєму, у голові Макса кеглі перестали витарабанювати свій звичний такт, а на порожнє місце позліталися мухи з усього міста і влаштували гучну груповуху.

– Мала, він тебе трахав? – запитав він у неї, не звертаючи уваги на її заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркеті.

– Нє-а… – в тон Максу відповіло гаденя.

– А хотів?

– Він хитр-и-и-й, – протягнуло гаденя, примружило око і додало: – Я хотіла.

– А хочеш, щоб я тебе трахнув?

– Ага.

– У всі дірки?

– Ага.

– От сученя, – діловито звернувся до мене Макс. – Ну нічого не попишеш. А ти піди, кінчай ту стару суку.

Мені язик свербить сказати Максу, що та стара сука нічим не гірша за тих мішків з лайном, котрих Макс знімав у гадючнику на Чоколівці й опростовував біля сміттєбаків аж доти, доки ми з Мамою його не пригріли. Виявилося, що дарма і на клопіт.

Тож пропозиція Макса видалася мені не такою привабливою, як того мені і йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрів план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив ініціативу з рук. Вибір між меншим і ангелом був прозорим, як картинки на порнографії. Інакше втрата якості – це для мене навіть не запах з каналізаційної труби. От, бля, далася мені та каналізаційна труба. Парфум порівняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш ніж грохнути одну з булькатих осіб, я вирішив навідатися до нашої трахнутої в задницю красуні. Тож я послав до біса грьобаний романтизм Макса до цієї особи. Мені треба теж перед новим ділом розрядитися. Але потім інша думка наїхала на іншу. В голові катастрофа, блін. Клятущі картриджі Тоцького, що я їх спустив до смітника, не йшли з пам'яті. Я повернувся до коридору. Наша красуня сиділа в незмінній позі, напустивши під себе калюжу. Я попросив у неї сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю і приємно потріскувала. Комусь дістаються гарні бляді; вона, напевне, навіть після Макса рожева та пахуча. Але я сказав:

– Хорошо, дєтка, а що у нас там із картриджами? – Я ще глибше затягнувся пахучим димом і ось таке видав: – Або ти мені зараз оповістиш, що воно значить, або калюжа під тобою буде червона.

– Не-е-е-е знаю-ю, – проревла наша красуня.

З книжок і кіно я знав, що всі бандити сентиментальні. А я був справжнім бандитом.

– Гаразд, – сказав я. – Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?

Мамзель кивнула головою. Тоді я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало і пищало так, аж окуляри запітніли.

– Ну, ублюдок, що ти будеш потім з нею робити?

Макс продовжував працювати над задницею гаденяти, не втрачаючи ані запалу, ані темпу.

– Замочу, а що ж іще.

– Блядь, куди ти їх усіх потім подіваєш? А?!

У Макса разом з тестостероном запрацювали і нейрони.

– Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну і дає ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…

Висновок напрошувався до банальності тупий: я помінявся мізками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебіла. По повному розряду, по повній програмі. Я накрутив глушак, пішов до зали і прикінчив її матусю. У тата гівно прямо перло з холошок.

– Фу…

Я порішив і тата. Безіменну, відтрахану у задницю красуню я полишив на совість Макса. Хоча Макса прийдеться кінчати разом або після. Від такої дилеми і перспективи розболілася голова. Я повернувся до красуні.

– Хто убив Тоцького? – тільки й того, що вона сказала. Мені перехотілося її убивати.

– Хм-м, напевне ти, – реготнув я. – Збирайся, для тебе віднайдеться містечко потепліше.

– Чорта з два. У мене мокрі штани.

– Да-а-а-м, – до мене мовби повертався здоровий глузд. – Колись, дєтка, мені снився сон…

– Слухай, – зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. – Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.

Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.

– Да-а-а, – тільки і сказав я і подався назад.

Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.

– Ну, ти на черзі? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!

Макс важко дихав і дивився на свою ялду.

– Макс, нам треба забиратися звідси, – сказав я.

– Ти так думаєш?

– Угу…

Я сів і закурив, кращого нічого не придумав. Голе очкасте гаденя сиділо розставивши ноги і вертіло довгим язиком, як ігуана. Я знаю ще і не такі слова. Тоді я докурив цигарку, а потім всадив їй кулю в одне із зеньок. Вона лише трохи сповзла на бік, здається, ліворуч.

– Звалюємо, Макс!

Коли ми вийшли, то примадонни не було на місці, а стояла наша Мама. Це був фініш. І я не впізнав світу. Прийшов на пам'ять зелений ліхтар, фіолетові стьобаки мокрого снігу, запах пропарфумленої сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусівському ковпаку, хрін його знає.

Я ніколи б не згадав Зосю Слісаренка, аби того дня до підземного, сизого від гріха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороці, не підійшла дівчина і назвалася Фанні Ліхтенштейн. І та ж Фанні, дивлячись на мене… Але все по черзі, якщо в житті можливо щось розкласти, хоч і заднім числом. Проте можу обмовитися, що Фанні, в перші ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовірного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосі мізків і совісті було не більше, ніж у каналізаційного солітера. Саме так. Одного часу він умудрився зажити славу народного цілителя, так, що самому Кашпіровському – ховайся і вивертай рейтузи покійної тещі в пошуках сокровенного пенсійного пожертвування у вигляді спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричі продати з прогнилим днищем «мерседес», двічі за день обвінчатися, сісти на три роки, вийти через рік і таке інше. Останнім вінцем його творіння, його пихою, його гордістю, котра покоїлась в слоїку з фізіологічним розчином у його останньому столичному помешканні десь на Печерську – такій хавирі, що від неї відмовилися б останні покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна річ… Трохи не до теми… Але таке буває.

І що ж бовталося у тому фізіологічному розчині? Це був велетенський, схожий на китайський огірок, фалос одного київського професора. Що і як воно відбулося між професором естетики і Зосею Слісаренком – невідомо, але той факт, що ті заспиртовані причандали я бачив на власні очі – вам доведеться лише розвести руками, повірити на слово, як справжньому аферисту. Іноді він страждав, тобто Зося, коли виголошував підшофе промови над достоїнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потім, як я дізнався від тієї ж Фанні, старигана на даху «Плази» зґвалтувало четверо мажорних покидьків, а потім пустили у дальній політ над вечірнім Києвом. І таке буває. Я їхтеж знав. Кокс зближував нас більше, ніж будь-які розмови про спасіння душі і всілякий такий непотріб, коли справа зав'язана на вживанні наркотиків, капосних таємних звичках, грі в карти, більярд і шахи. А також всіляких неприпустимих для цивілізованої та культурної людини статевих позашлюбних дослідах. І таке буває. Навіть зі святими на початку їхнього мученицького життя. Життя неповторне – це вже точно, якщо вляпався у гівно, то довіку звідти не вилізеш. Як мені сказав один поважний добродій: це до богохульства не має ніякого відношення. Час такий. Та й не таке буває. Загалом на кожного виблядка знайдеться виправдання, бо досвід підказує, що у кожного на той світ, якщо він існує, своя перепустка. Набожні ми всі заднім числом. Тож про мої уподобання, пристрасті Зосі, чотирьох мажорних покидьків можна розводити всіляку психологічну байду, але часу у мене обмаль: платня за квартиру, за газ, за світло, а ще в моїй країні ніяк не виберуть президента. І в самого мене непруха під назвою «криза середнього віку». В карти не фартило, в шахи – народ отупів до того, що окрім американки не хотів грати. Цим та дрібною спекуляцією я і перебивався. А з цими мажорами та убієнним професором, Бог його відає. Ото, певно, їм у школі не давали дівчата, а вони до сухого дрочили на власну сестру, маму, тата, дядька, на всю рідню до двадцятого коліна. Принаймні з Зосею складалося достеменно так. І не таке бува. Буває ще гірше. Можливо, з вашою допомогою ми дійдемо до цього, до того, що погано, а що добре. Власне, мене цікавило тоді одне: коли більше верещав сам професор. Що він думав: чи був зачудований останнім польотом над містом; а може, радів, коли позбувався свого окаянного відростка.

Одного прекрасного квітневого дня, коли вирішувати було зовсім нічого, нічого не лишилося, що б мене тримало на цьому світі: дружина зійшлася з пузатим торговцем гонконгівських кондомів, ну, знаєте, з усілякими штучками, після чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; відтарабанивши у божевільні півроку, зробивши хибний вибір між соляними донецькими копальнями, я попластував у дорогу. Користь змахувала на перше. Правда, була ще одна пропозиція – попрацювати місіонером серед людоїдів десь у Африці. Від чого я ґречно відмовився… А перед цим мене обібрала остання моя коханка, з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, такої брехливої та звабливої стерви ще світ не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками… Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за мереживні трусики, або за прищавий зад якогось підара.