Текст книги "Микита Братусь"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

ГлаваIХ

Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.

Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!… Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і… люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій – миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.

– Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:

– Зроби й мені.

Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.

Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею – в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.

І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.

йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:

– О, диви, Братусеня вирядилося, пішло…

– Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?

Озираюся – не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:

– Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).

Обертаюся знову, і знову – нікого. Чи порохом розвіялись, чи бояться мене, що тільки сичать звідкись, а на видному не з'являються…

– Не звертай уваги, – каже Оришка. – Хіба ти їх не знаєш? То ж ті, що для них навіть галоші на людині – дивина. Ті, що мріяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свіжій соломі спав би.

– Ай справді, – кажу Оришці, – голос нібито його… Він, він, той самий, що босий від снігу до снігу ходив, а путом підперезувався!. Чого йому греба від мене?

– Сказала тобі: не звертай уваги. То не живий чоловік, то вже привид.

Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська – наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною.

“Куди ж це ми?” думаю, йдучи. І невдовзі – аж дух мені перехопило! – бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, і ми ніби йдемо якраз на нього.

– Оришко, це ми… туди?

– Туди, – відповідає дружина, пильно дивлячись на світило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. І легко на нього дивитись, і в очі не ріже, хоч дуже ясне.

– Тебе не засліплює, Оришко?

– Ні.

– Хіба ти орлиця? Це тільки орлиці на сонце можуть дивитись.

– А ти хіба орел? – відповідає вона мені, посміхаючись.

І так, розмовляючи з нею, ми дійшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока і в усі кінці ясна. Нічого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, і повітря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашім саду в пору цвітіння. Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його.

Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. Такої краси, такого простору я ще ніколи не бачив! Ніби вічне літо там, вічний мир між людьми – впорядковано, світляно, урочисто якось навкруги… Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть – комбайнерів не видно на них.

– Що за чудо. кажу, Оришко… Де в них комбайнер сидить?

– Микито, чи ти ке тутешній? – здвигує Оришка плечима. – Вони ж радіом управляються.

– Ах, он воно що!

Ідемо далі – почалися неосяжні зелені пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячі тонкорунних асканійських мериносів.

– Чекай, – гукаю Оришці, – хіба ти не впізнаєш? Це ж наша Таврія!

Може, і овець тут радіо пасе? Ні, чабан таки є, маячить ген-ген в білому костюмі, як дачник. Підходжу ближче і – кого я бачу? Богдан, мій середульший, вибійник з Червонопрапорного!

– Ти, – кажу, – Богдане, уже овець пасеш?

– Моя, – каже, – черга.

– Черга! А хто ж марганець довбе?

– Як хто? – дивується син. – Сьогодні там товариш Мелешко Логвин Потапович. По графіку якраз йому випало спускатися в шахту.

Дивні, але які справедливі порядки!

Потім я розпитую Богдана, де ж він рятується зі своїми білосніжними рамбульє, коли, приміром, налітає чорна буря.

– Яка чорна буря? – перепитує син здивовано. – Ми про таку не чули.

– Ось ти кинь, – кажу, – свої жарти, Богдане. Дивись, як загордився! Чи ти сам їх мало пережив, чорних бур? Коли тисячі тонн розпорошеного грунту підіймаються разом з посівами в повітря, геть застилаючи собою сонце; коли сухий буран збиває людину з ніг, заносить піском молоді посадки до самої крони; коли в наших південних містах весь день не вимикають електрику, бо від чорної хуртовини темно тоді стає на вулицях і в установах… Забув, чи що?

– От не пригадую, – виправдується син, – хоч бийте мене, тату, не пригадую.

Що ти йому зробиш? Не станеш же й справді битися з ним, коли він, по-перше – дорослий, а по-друге – на такому посту.

Рушаємо далі, бредемо полями бавовника, він саме розпукується (сонця багато!), сліпучо біліє.

– Оце на мені блузка батистова, – хвалиться Оришка, – якраз із цієї бавовни.

Дивні дива встають навкруги!… Уже он попереду міст райдугою перекинувся через якусь річку, – легкий, ажурний, наче виплетений із срібних ферм.

“Річка та ще, видно, й широка… Звідки тут, думаю, річка взялась? Знаю я Таврію, пішки її в молодості обмахав, не було гут річки!”

– Це ж новий канал, – спокійно підказує мені Оришка.

Ось вона, життєдайна артерія степу! Виходить з-за обрію і, перетнувши степ, знову зникає за обрієм… Напрям каналу визначити не важко, бо скрізь туди, де він пролягає, шлях його обабіч позначений смугами садів та виноградників. Щоб ви тільки бачили те видовище… Скільки оком засягнеш – красуються вподовж каналу повнолітні розкохані сади, круто вгинається гілля, плоди звисають рясними гірляндами, соковиті, червонощокі, мов налиті рожевим світлом.

– Ти бачиш, кажу, Оришко, які сади встали? Ану вгадай, бабунику, що за сорт?

– Та це ж твоє, дідунику, “Сталінське”!… Далі уже й не пішов. До самого ранку бродив я в тих

садах, жартував з тамошніми дівчатами (дуже схожі на моїх!), доки й не прокинувся. Хвалюся Оришці:

– Ти знаєш, де ми з тобою побували? Пішли, кажу, й пішли по висхідній дорозі, дійшли до сонця, пройшли крізь нього і опинилися по той бік… Мабуть, і з землі теж було видно, як ми з тобою спокійно входили в сонце.

– А по той бік воно теж світить? – серйозно запитує Оришка.

– Світить, бабунику, і іріє, така вже його природа – усіма краями світити… Але ж яке там життя, Оришко? Вічне тобі літо, вічний мир, і вічно сади плодоносять…

Оришку це навіть не здивувало. А може, вона й права: хіба не до того йдеться?

Знову славний видався ранок… Вийшовши надвір, я одразу сказав: тиха, погожа буде днина (тихі дні у нас бувають не часю, непрошері гості – суховії, ще заскакують раз у раз зі степу). Свіже весняне повітря лоскоче мене, бадьорить. Ранні дими з димарів тягнуться рівно ьгору, стоять над цілим селом високими стрункими стовпами, наче виросла за ніч із нашої Кавунівки висока біла колонада, встала до неба, м'яко підпираючи собою по-весняному легку небесну блакить. Схід червоніє, розжеврюється, голі дерева стоять непорушне, в сережках роси. Шпаки вже прилетіли і, щоб розбуркати мого Федя, навмисне зняли під вікнами радісний лемент. Пора, хлопче, вставай уже, винось нам швидше свою цяцьковану шпаківню!

Синявка наша вийшла за ніч з берегів, затопила мені частину садка.

– Глянь, – гукаю Оришці в вікно, – яка на вгороді водойма створилась – хоч канали у степ відводь!

Про всяк випадок треба викопати магонію, а то ще заллє. Це подарунок Степана Федоровича Миронця – вічнозелена дика магонія. Привіз торік із Степового, висадив біля хати:

“Ану, – думаю, – чи витримає зиму у відкритому грунті?”

Витримала, як бачите, браво зеленіє собі.

Викопую, а Оришка проходить поблизу, питає:

– Це навіщо ти її викопуєш?

– Хіба ти не догадуєшся, бабунику? У наш, у великий сад пересаджу.

– Інші додому несуть, а ти все з дому розносиш…

– Ша, – кажу, – Оришко. Хіба наш колгоспний сад, то не мій дім? Ех ти, а ще в героїні цілишся!…

– Ось не шкреби мене отут, Микито! Хіба я тобі сказала – не викопуй, не віднось? Сказала, га? Чого ж тобі заціпило?

– Могла б сказати, якби не зупинив!

– Зупинив! Він мене зупинив! Цілюся і цілитимусь!… А сам ти хіба в лауреати не цілишся?

О, смола! Сам не знаю, чим мені оця смола до вподоби (а таки да! до вподоби, як день не побачуся, то вже й скучив).

– Магонія! – невгаває Оришка. – Плакатиму за нею гірко! Ферми моєї не викорчуєш, а решту хоч усе повикопуй та повіднось! Перенось дерева на острів, тягни туди хлів, тин, усе тягни! Візьми ще й мене на додачу, віднеси та посади на своєму острові!

– Боюся! Посаджу, а ти ще підростеш, Оришко. Що я тоді робитиму?

– Знайдеш, що робити, адже тепер знаходиш! Пішла, вітійствує на ходу, аж шпаки полохаються. Обережно беру магонію на руки, з китицею коріння, з вогкою пахучою землею. Хай звикає магонія там, у моїй великій садибі, там їй буде вільготніше.

Яка з неї користь? – запигаєте. Зараз поки що ніякої, а пізніше, можливо, здасться як дичка-підщепа для роботи з цитрусами при шуканні чи вихованні гібридів.

Не сидіти ж їм завжди в траншеях, як бійцям перед атакою. Настане час, поведемо їх у відкриту атаку, виведемо їх – і в умовах України – на відкриті грунти, розгорнеться по всьому Півдню наше вічнозелене військо! Стануть золоті цитрусові гаї звичними для нашого ока, надавши ще яскравішої краси мальовничим українським краєвидам.

Глава Х

Справедливість торжествує, і нема в цьому нічого дивного. Така вже діалектика нашого життя. Свого часу немало й мені деким було крові попсовано, але я завжди говорив собі:

– Не падай, Микито, духом. Твоя справа вірна, ти чесно працюєш на благо народу, отже, рано чи пізно, а твоє, Микитине, буде зверху.

І, як правило, мої прогнози здійснювались, самі закони розвитку жигтя виявлялись моїми спільниками.

Та що я, візьміть ви мого друга Степана Федоровича Миронця… Тепер він директор станції і кандидат сільськогосподарських наук, а я його знаю, коли він ще тільки приїхав до нас з інституту, простим агрономом. Молодий був, темпераментний, худющий – видно, як і серце б'єіься… Не сподобалась декому його енергія, його захоплення Мічуріним та дружба з Лисенком (з яким вони, до речі, разом вчилися в інституті). Миронця не якісь там столярчукуси кусали, проти нього виступили відомі на той час зубри. Уже він і кар'єрист, і марнотратник, і політикою підміняє справжню науку… Так насіли на молодого вченого, шо, якби це десь в інших умовах, то хоч вішайся. Але Мнронсць, почуваючи силу і правоту за собою, нікому не дивився в зуби, сміливо виступив навіть проти своїх власник учителів, сивоголових авторитетів, які-вчили його в інституті опромінювати ікс-променями сочавицю та шукати гени під мікроскопом…

Якось, в найскрутніші для нього часи, зізнавався мені Степан Федорович:

– Ось мене обвинувачують, Микито Івановичу, в кар'єризмі, в непошані до свого авторитетного професора… Є передо мною два шляхи на вибір: чи рахуватися з авторитетом професора, чи рахуватися з народом, з його вимогами, його інтересами. Я знаю, що професор осуджує мою поведінку, і мені боляче, що він вважає мене невдячним учнем. Бач, мовляв, старався, виховував його, покладав які на нього надії, а він тепер іде проти мене Бо професор думає, що виховував він мене сам. А мене ще виховували комсомол, партія, народ, і я радий, що вплив цього виховання виявився сильнішим від впливу їхньої формальної, мертвої науки!

Сміливий, войовничий він, товариш Миронець…

Пам'ятаю, приїхав у ті роки один гладкий авторитет з Наркомзему і замість того, щоб підтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослідній станції, скликає навколишніх агрономів, і мене (як самородка) – туди ж.

Звітує Степан Федорович про роботу станції, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому репліку:

– Ви киньте свої наукові терміни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажіть краще, які ви марнотратники!

Миронець вислухає і продовжує знову:

– Ось ми домоглися, що знищуємо шкідника розанову листокрутку на 98 процентів…

– Чекайте, – перебиває авторитет, – а в Америці ведеться щось у цьому напрямі?…

– Да…

–  Так купіть у них за п'ять карбованців золотом книжку і не ведіть пустої роботи!…

Не витерпів я, підіймаю руку і – просто з зали:

– Ми знаємо станцію, знаємо багато цікавих і корисних їхніх робіт, хай доповість товариш Миронець… А ви, товаришу приїжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається – можна вийти провітритись…

Аудиторія теж загула обурено, підтримала мою пропозицію. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, і Миронець уже спокійно доповів про свої досліди, і його таки виявилося зверху.

А той “авторитет”? Був пізніше викритий як ворог народу, і відтоді його як корова язиком злизала.

Ось чому я кажу, що закони розвитку – велика річ. Завжди молодих інструктую:

– Стій міцно, юначе та молода дівчино, за правдиве, дій по велінню своєї совісті, відповідальної перед народом. Партія та народ – оце твій найвищий авторитет, твій компас, який тебе ніколи не підведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство і неосяжні можливості.

Бо ще трапляються подекуди і в наші дні такі типи, що пробують досягти визнання в колективі не своєю щирою працьовитістю в інтересах народу, а різними сальто-мортале в залежності від погоди та ситуації. За моїми тривалими спостереженнями такі спритники рано чи пізно, а горять, як шведи. Бо в нас почесті не полюванням добуваються, у нас вони з землі ростуть, і мусиш трудодні у них повні вкладати, без фокусів. То там, за океаном, привілля всяким спритникам та пройдисвітам, що рідного батька продасть, аби тільки урвати собі так званого “місця під сонцем”. Нашій молоді не доводиться шукати місця під сонцем, – на нашій радянській землі, де б ти не став, всюди тобі сонця вистачить.

Такі думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналізувати – хто в нас має успіхи в житті, а хто безславно зникає з горизонту.

В нашому саду сьогодні людно, шумливо, радісно: саджаємо “Сталінське”. Радує мене оцей напружений трудовий гомін, оцей дзвінкий дівочий переклик, оцей мигтючий розкішний день!…

Коли зійти на саме тім'я нашого острова, то видно звідти територію, більшу, певне, за кілька бенілюксів, докупи взятих. На північ розкинулись плавні, наші південні, подніпровські ліси. Зараз вони ще голі, по груди плавають у сяючому розливі весняних вод. Над плавнями висять у чистому небі дужі орлани, засліплені весняним блиском природи, сяйвом безмежної повені… На південь – біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь – залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. Бачу іноді – в тому текучому мареві начебто пишні оазиси-гаї зеленіють, і знаю, що незабаром зеленіти їм у степу наяву!

На самій вершині нашого острова, що твердинею звівся на межі плавнів і степу, стоїть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив її і люблю там іноді посидіти, як король у своєму королівстві, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мій спускається довкола, по схилах острова, могутніми ярусами до самого низу.

Але зараз Микиті не всидіти у своєму зеніті – сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю відвідувачів на ходу, відпускаю саджанці… Так, відпускаю саджанці, і “Сталінське” своє відпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливість у нас торжествує неминуче.

Товариш Мелешко і товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лідія Тарасівна якимось чином уже довела їм, що дозволи на відпуск саджанців зручніше буде оформляти не в конторі, а безпосередньо на острові, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина.

Мелешко підписує дозволи до коліна, накладає свій міністерський підпис розгонисте, по діагоналі (я вже боюсь, чи не розучився він писати прямо, через те що завжди йому, бідоласі, доводиться підмахувати папери лише по діагоналі!).

– До трясці вас розвелося, – вітає Мелешко моїх молодих клієнтів. – Ти їх навчи, Микито, яким кінцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами… І не забудь Лисогорові відібрати… Сам знаєш – яких…

Дехто з клієнтів пробує ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденційності та приятелізму.

– Завтра будете мене вчити, а зараз витріть молоко на губах, – навалюється Мелешко на клієнтів. – Ви знаєте, хто такий Лисогор, що набираєтесь зухвальства відгукуватись про нього як про одного? Для вас він не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на “ви”). Коли деякі організми ще під стіл пішки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!… І зараз Карпо там, у степу, на передньому краї проти суховіїв стоїть. Перший сорт Лисогорові, чуєш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорів сад і наші поля захищатиме!…

Виходять мої саджанці у широкий світ. Уже відпустив Павлові Плигунові, Аполлонові Комашці. Зараз відпускаю Зіні Снігирьовій і ще жду посланців з нашого Червонопрапорного рудника.

– Даю тобі саджанці, Зіно, з такою умовою, що через кілька років ти вже сама відпускатимеш їх іншим. – Всю Каховщину забезпечу, – обіцяє вона.

– Це твоє найкраще придане, дівчино, з ним не соромно вступати у нове життя… Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членів нашої великої сім'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунізм, у найсвітлішу еру людства? Оглянь, перевір себе і, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок!

– І це я також обіцяю зробити, Микито Івановичу, – сміється тугий качанчик.

Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, і мимоволі… й сам посміхаюсь. Ще Іван Володимирович казав, що сад облагороджує і пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавішою до мене, ніж є. Ласка накопичується в душі, хлюпає через вінця до кожного. Правда, ми, садівники, теж буваємо люті й нещадні, коли шкідник насідає в маю, зазіхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладені досліди, на далекойдучі мрії. Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської діяльності, спрямованої до краси і достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнації, – той садів не насаджуватиме. Навіщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру… А коли б на мене, то поруч з голубом іа віткою благородного лавра я зобразив би на емблемі миру молоденький саджанець… черешні, яблуньки або дубка. Не зазіхає він ні на кого, росте собі вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий… Одначе в ньому зібрана могутня сила – здатність розвиватися, рости, і цим він грізний для суховіїв, для чорних бур і для багатьох інших ворогів людини.

Відпускаючи саджанці, гомоню про це з своєю ученицею Зіною Снігирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потім, зітхнувши, каже, що цілком згодна зі мною.

Лідія Тарасівна повела товариша Зюзя до лимонарій, мені їх видно крізь дерева: зупинились біля третьої траншеї, бесідують. Вірніше, бесідує сама Лідія Тарасівна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобі на користь… Не знаю, чи й досі він мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповідала моїй Оришці, що встане чоловік вранці, а на подушці – кров… Діждуся лимона, дам і йому, хай закислить собі ясна. Дурний він! Може, Братусь тричі подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оці неспущені планом цитруси!

Оглянули траншеї, пішли тепер ще й до магонії… А ось і мої гірничата защебетали в саду. Доріг сюди вони знають багато, особливо влітку, навчилися обминати Мелешкові шлагбауми. Тільки тоді, влітку, вони бігають замурзані, засмажені, як кримчаки, а зараз ідуть, мов під прапором, у білих сорочках при червоних краватках. Далеко їх чути – цілим табунцем наближаються, дзвенять… Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж ніхто інший, як мій законний внук Левко, Лев Богданович!

Мені таки щастить на зустрічі з видатними людьми:

обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Зверніть увагу, які в нього очі – великі, блискучі, сливами горять на чистому матовому личку… Я вже думаю іноді: в кого воно вдалося таке кмітливе, бистре та безстрашне? Літо він завжди літує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабиній картоплі внук помідори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти – не дається. Відбіжить у берег і білкою – на найвищий осокір! Оришка його і в березі знайде, але вдіяти нічого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бігає Оришка, як квочка, кругом:

“Левко!” та “Левко!”, а Левко і вухом не веде, гойдається на самому верхів'ї та сміється над бабиними труднощами. – Сидітиму тут, – каже, – доки гібриди не визріють! Гадюк ніяких не боїться, в пазуху кладе. І не тільки плавневих, а й степових, найнебезпечніших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гіпнозом хлоп'я володіє, не інакше. Торік уже ходила така пропозиція, щоб Левко сеанса в клубі дав, але я не дозволив.

– Приспиш, кажу, публіку, а розбудити не зумієш. Як тоді бути?

До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помічаю це не тільки по тому, що губи в Левка все літо у вишнях та що помідори на бабиній картоплі щепить, а, головне, по тому, що годинами наді мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякі секрети рослинного царства.

Сказано ж: юні мічурінці! Все їм цікаве в саду, на все у них оченята широко відкриті. Магонія гукає – дивіться, яка я зелена, птахи кличуть з тополі – мерщій сюди, а маленький садовий трактор і собі встряє – зупиніться біля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь!

Насторожено вітаючись до Мелешки, піонерія обтікає його з двох боків, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дідові віддають.

Для одного я “дідусь”, для інших “Микита Іванович”, а якомусь карапузові, чуєте? “Товариш Братусь!”.

Оце вже маю собі товариша: вершок від землі.

Обступили, обліпили мене, аж посвітлішало навкруги, – навперебій вимагають:

– “Сталінського”! Шафранів! Симиренка!…

– Та вгамуйтесь ви, шпаченята!…

– Ми не шпаченята! Ми – юні натуралісти!

– Прошу пробачення… Але кого ж мені з вас слухати?

– У нас є староста гуртка!

– Старосто, покажись… А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно…

Ну де вже на такому вдячному грунті та не процвітати сімейственості? Все їм відпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на світі з такою дітворою… Не хлистиків якихось їм наділяю, а найкращих, добре сформованих, відібраних для себе саджанців. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх – хай у молоденькі, але надійні руки нашого веселого, тямущого та живучого братусівського поріддя!

– Кіз, дивіться мені, не припинайте під деревом, з кози – нікудишній сторож. І зайців не підпускайте… Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий півкілометра по снігу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу.

– Ані зайцям, ані козам, ані морозам не віддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дідусю, який буде сад!

Внук мій Левко топчеться під рукою, явно щось хоче спитати.

– Питай.

– Хотіли ми з вами порадитися, дідусю…

– А чого ж… Порадьмося, від нашої асамблеї нікому не буде зла, ми з вами люди доброї волі.

– Скажіть, щоб вивести новий сорт… Скільки треба схрестити квіток?

Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесників та ровесниць… Велике, непередаване щастя діждатися від них отакого запитання. Уже їхні думки сягають в найпотаємніше, уже їм треба знати – скільки квіток…

– Беріть не більше… п'яток.

– О! А ми задумали тисячу!

– Потім, пізніше, будете брати тисячі. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам між ними, беріть П'яток… Можете ще раз помножити на п'яток, але головне – уважніше приглядайтесь, помічайте все. В нашому ділі – дрібниць немає.

Підводжу своїх юних друзів до лимонарія.

– Оце, бачите… цитруси. Ніде в світі на таких широтах не розводяться цитруси. Тільки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим.

Діти стоять захоплені: небачене, казкове, вічнозелене!

Проводжаю, веду піонерію по своєму весняному святковому саду. Прозоро, світло навкруги, ясно і легко у мене на серці. Дерева стоять блискучі, мускулясті, щасливо притихлі, мовби самі прислухаються до свого росту.

Несуть малята оберемки красенів-саджанців – щаслива їм путь!

– Висаджуйте, вирощуйте, плекайте їх, друзі… Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогодні, – плодоноситиме уже в повному комунізмі.

1950