Текст книги "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

У пастці

Радість Гаврика й Шмигуна не знала меж, коли за три дні важкої подорожі вони зустріли живого і неушкодженого Петяку.

Коли Джульєтта через невідому, можна сказати, загадкову (бо вірити у зраду дракониці заради кохання до Спарта друзі не хотіли) причину залишила їх, а горобець потрапив до лап крилунів, було вирішено продовжувати дорогу додому. Щоправда, Понтія вирядили наздоганяти Джульєтту й з’ясувати її подальші наміри. Бука ж і лепрехун уже четвертий день ішли до Міста лише удвох.

Гірко й прикро було одного дня втратити аж двох друзів. І коли на повернення Джульєтти ще були певні сподівання, то побачити живим Петяку ні Гаврик, ані Шмигун не чекали. Втім, у глибині душі обох змучених подорожніх несміливою іскоркою жевріла надія, що крилуни нічого не зроблять з горобчиком, а приправлять його в замок як цінного полоненого. А там… хтозна, може, й удалося б його визволити.

І ось на четвертий день подорожі, коли вже й мізерні надії почали згасати, Петяка, як сніг на голову, впав з гожого неба просто буці й лепрехунові під ноги. Точніше, не впав, а м’яко приземлився.

– Гаврику! Шмигуне! – не приховував радості горобчик.

– Ура! – несказанно зраділи його друзі. – Живий! Живий! Молодець!

– А вони!.. А вони!.. – Петяка не міг виштовхнути з грудей важкий клубок, що враз утворився там від неймовірного сплетіння суперечливих почуттів – щастя, гордості й водночас огиди й ненависті. – Вони мертві! – випалив горобчик. – Я помстився вбивцям. То були вони – ті, що…

Петяка не стримався і, ридаючи, кинувся на груди Шмигуна й затрясся в плачі.

Коли горобчик виплакався й заспокоївся, то розповів Шмигунові з Гавриком про свої пригоди й переживання, про рідне дерево, про торбу-під-пахівку, про розмову й останню, смертельну сутичку крилунів.

Ця розповідь магічно вплинула на буку з лепрехуном. Вони в розпачі й зневірі йшли до Міста, голодні, виснажені дорогою (а Шмигун іще й печерним помідором), втративши друзів і майже загубивши в покручених лабіринтах сумнівів надію, раптом стали готові дати бій ворогу хоч тепер. Коли дрібний горобчик подолав двох лютих і підступних почвар, то хто давав їм право опускати руки й сумніватися у своїх силах?!

Очі Гаврика й Шмигуна запалали вогнем рішучості.

– Ми дістанемо Книгу! – впевнено сказав Гаврик.

– Але спершу я начавлю соку з оцього міхура! – докинув Шмигун і звично копнув помідора вільною ногою.

Увечері наступного дня троє мандрівників дістались околиць Чорного озера.

Жодної звістки ні від Джульєтти, ні від Понтія так і не було.

Тут, неподалік від Міста, шукачам Книги доводилося бути вкрай обережними: щомиті їх могли виявити й схопити Наритові посіпаки.

У сутінках Гаврик, Шмигун і Петяка прокралися до Понтієвої печери. їх ніхто не помітив.

Тут усе було так, як і тоді, коли друзі ще разом із Джульєттою й Понтієм, визволивши Шмигуна, ховалися від переслідування. Простеливши на сиру підлогу свій верхній одяг, Шмигун і Гаврик уклалися спати. Петяка звично вмостився у м’якій вилозі лепрехунового трикутного капелюха.

Гаврик прокинувся від того, що хтось намагався його розбудити, наполегливо торсаючи за плече.

– Що таке? – спросоння невдоволено спитав бука.

Йому ніхто не відповів. Шмигун з Петякою все ще спали. Хто ж тоді термосив Гаврика? Бо ж він відчував, що все тіло щосили здригається, і від того здригається вся печера: її вкрите краплями склепіння, сірі стіни й холодна підлога.

«Невже це я замерз до таких шалених дрижаків?» – подумав Гаврик.

І тут почувся сонний переляканий голос Шмигуна:

– ЗЕМЛЕТРУС!!!

Лепрехун підскочив ледь не до склепіння печери.

– Швидше на вулицю!

Друзі навпомацки кинулись до рятівного виходу з печери, яка від могутніх підземних поштовхів здригалася щораз дужче. Згори посипалися гігантські бурульки, так звані сталактити, що бозна– скільки століть, наростаючи, міліметр за міліметром спрямовували свої гостряки в підлогу.

Тієї ж миті, як Шмигун вискочив із печери, Гаврик устиг помітити, що Петяка на льоту почоломкався з однією з бурульок, що відірвалася від стелі й вирушила у свій нетривалий карколомний політ. Горобчик упав додолу.

Гаврик, що був за крок від рятівного отвору, рвонув назад у печеру й підхопив на руки очманілого Петяку.

Але саме тоді зі страшенним гуркотом склепіння за його спиною розкололось – і гранітна лавина з тисячі дебелих брил замурувала єдиний вихід з печери.

Малюнок на стіні

Петяка оговтався за кілька хвилин після нокауту, але не побачив нічого, крім темряви. Він застогнав і поворухнувся.

– Де це я?

– Слава Книзі! Нарешті, – почувся голос Гаврика. – Ми в пастці. Вихід із печери завалено. Сподіваюся, Шмигун з того боку каміння, а не під ним.

– Ми повинні вилізти звідси, – почав оговтуватися Петяка.

– Зараз я запалю сірника, – підбадьорив товариша Гаврик.

Він витяг з кишені сірники, і за мить на стінах застрибали химерні тіні.

На щастя, в печері ще були запаси хмизу.

Бука розпалив багаття. Тепер всередині кам’яної пастки розвиднілося.

– Поглянь! – вигукнув Петяка, показуючи крилом у глиб печери. – Там з’явився отвір.

Справді, землетрус розчахнув, здавалося, монолітну дальню стіну, утворивши чималу темну пройму.

– Ходімо!

Гаврик запалив від вогнища велику гілку хмизу, взяв ув оберемок іще декілька і, піднявши щойно створений смолоскип над головою, попрямував до розколини. Вона виявилася входом до вирубаного в камені тунелю. Тунель був настільки широким і високим, що по ньому, щоправда нагинці, міг би пройти навіть дракон.

– Сподіватимемося, цей підземний хід нас кудись виведе, – сказав бука й пішов у темінь.

Петяка подався за ним.

– Чекай, – раптом зупинив Гаврика горобчик, – тут щось є! Ось, на стіні! Присвіти.

Бука підніс ближче палаючу гілку.

На кам’яній стіні був якийсь малюнок: звивиста лінія, що вела до зображення замку.

– Це ж лігво Нарита! – скрикнув Петяка.

– Все зрозуміло, – здогадався Гаврик, – ми надибали таємний підземний хід, про який читали в Кривовому щоденнику. Він мав привести драконів і короля в самісіньке кубло чаклуна. Але землетрус перед вирішальним нападом порушив їхні плани, і вони мусили вступити в нерівний бій над Чорним озером. Що ж, може, нам вдасться скористатися тунелем.

– Ти хочеш сам прийти до лап Нарита? – жахнувся Петяка.

– Ми не маємо жодного іншого виходу з печери.

Друзі пересувалися підземеллям кілька годин. Подекуди на заваді їм ставали гори каміння – наслідок якогось із землетрусів, – і Гаврик з Петякою шукали невеликі шпари, щоб іти далі. Пізніше кам’яна утроба тунелю перетворилася на глиняну.

За якийсь час друзі відчули, що йдуть угору: тунель наближався до поверхні.

Пройшовши ще трохи, бука об щось спіткнувся. Це були сходи, так само, як і тунель, вирубані в глині. Вони вивели Гаврика й Петяку в підвал Чорної вежі замку.

Трохи поблукавши підвальними лабіринтами, підземні мандрівники піднялися одним із коридорів до чималої порожньої зали.

– Ура! В нас вийшло! – радісно зацвірінькав Петяка. – Ми на волі!

– Тихо! – цитьнув Гаврик. – Не забувай, що ми в Наритовому замку…

– Саме так, – почувся чийсь голос.

У дверях, що зненацька розчинилися, постала чиясь постать зі смолоскипом у правиці.

– Саме так. Вітаю вас у Наритовому замку, – сказав незнайомець і підніс до обличчя палаючий смолоскип.

Перед Гавриком і Петякою стояв Геліус – Наритів блазень.

«Клянуся своїм черевиком…»

Шмигун був у розпачі. Страшний завал розлучив його з друзями. Як допомогти їм вибратися?

Лепрехун почав гукати:

– Гаврику-у! Петяко-о! Ви мене чуєте?

Відповіді не було. Навряд чи через товщу каміння голос Шмигуна міг долинути в печеру.

– Я визволю їх, клянуся своїм черевиком, – твердо вирішив лепрехун і почав відкочувати в бік менші уламки скелі.

Він уперто працював кілька годин поспіль. Деякі камінці були такими великими, що зрушити їх з місця виснаженому Шмигунові було не під силу. Він сердився, хвильку відпочивав і знову брався до роботи.

Минуло вже півдня, а каміння перед входом до печери Понтія наче й не поменшало.

Знесилений, Шмигун приліг на траві й задрімав.

Поспати вдалося недовго. Крізь сон лепрехун почув чийсь грубий, неприємний голос, який невміло виводив:

 
Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі сумна!
Мов син летить до матері,
Мов син летить до матері,
Летим ми до Землі – вона одна!
А зорі, наближаючись,
А зорі, наближаючись,
Усе-таки холодні, крижані.
У темряві блукаючи,
У темряві блукаючи,
До світла линем, наче уві сні…
І сниться нам не гуркіт космодрому!..
 

Лепрехун розплющив очі. За кілька кроків спиною до нього стояв дебелий песиголовець. Постава собакоголового видалася на диво знайомою.

Шмигун тихцем почав відповзати в бік наскладаної ним купи каменюк, аби сховатися за нею.

Песиголовець, імовірно, щось учувши, урвав пісню й озирнувся. Шмигун закляк на місці й утиснувся в траву. Якби його воля, він ладен був би заритися в землю або ж опинитися в печері разом з Гавриком і Петякою.

– Хтось тут хоче погратися зі Стрілкою в котика та мишку? – озвався песиголовець.

«Стрілка… – подумав Шмигун. – Я вже чув десь це ім’я».

Песиголовець тим часом заходився роззиратися та нишпорити повсюди очима. Аж тут побачив Шмигуна. Один пружний гігантський стрибок – і Стрілка був поруч.

За якусь мить Шмигун відчув, що його схопили за жупанець і підняли над головою песиголовця.

– Цікавий екземплярчик, – радо гукнув Стрілка. – Зажди, а ти часом не той, що… Точно, той самий. Ото пощастило! Нарит тобі дуже зрадіє, голубе, а мені перепаде щось від нього у винагороду. Може, мене навіть підвищать у званні. Скільки вже можна ходити в старших паплюжниках, давно час стати гиркалом. Ти ба, як мені пощастило з тобою, голубе! Та не крутися, як та вишкварка на пательні. Я хоч навпіл розірвуся, а тебе вже цього разу не випущу. Двічі від Стрілки ще нікому не вдавалося втекти. А що це на нозі в тебе таке чудернацьке? Ото вже мода пішла…

Шмигун висів над головою песиголовця й гарячково міркував, як йому втекти. Аж раптом згадав про сіль та перець, які недавно на березі річки віддала йому Джульєтта. Він намацав за пазухою одну з баночок і, діставши її, почав витрушувати вміст просто в очі Стрілці.

Шмигунові потрапила перцівниця. У повітрі гостро запахло перцем.

Песиголовець люто замотав головою, з його очей градом покотилися сльози. Стрілка грізно загарчав і, оскаженілий від болю, вхопив лепрехуна другою рукою за ноги, щоб розірвати нахабного бранця надвоє.

Раптом хтось голосно і смачно чхнув. Потім ще і ще раз…

Шмигун бачив, що чхає не Стрілка, і, звісно, знав, що чхає не він сам.

Здогадатися, хто ж саме це робив, лепрехун не встиг. Невідомо хто чхнув востаннє, та так, що Шмигунові заклало у вухах, і він, пожбурений незрозумілою силою, полетів геть від песиголовця. Собакоголовий також полетів, але в протилежний бік.

Лепрехун не втратив життя лише завдяки м’якій траві, на яку впав. А от Стрілці не пощастило: він гепнувся простісінько на гострі уламки скелі. Це був перший і останній політ песиголовця.

Очунявши, Шмигун намагався збагнути, що сталося. Він з жахом побачив, що весь одяг у нього в крові. Все боліло.

«Шкода. Не хочеться помирати, – подумав лепрехун. – Невже я загину, так і не знайшовши свого черевика?»

Шмигун із сумом поглянув на босу ногу і… Що це?! Печерний помідор! Його не було! Тобто ні, – Шмигун усе зрозумів, – помідора не було на нозі, але він, тобто те, що від нього лишилося, був повсюди: на траві, на одязі лепрехуна, на тілі песиголовця Стрілки…

То ось хто чхав! Так, чхав помідор. Виявляється, він не міг терпіти перцю і почав чхати, коли духмяні спеції випадково потрапили йому в ніздрі. А від чхання помідор вибухнув. Оце-то так!

Понтій передбачав вибух – і він стався, звільнивши Шмигуна від самого печерного овоча та ще й від песиголовця.

– Це якесь диво! – приголомшено й водночас радісно промовив Шмигун. – Клянуся своїм черевиком!

Випадково ковзнувши поглядом у бік неживого песиголовця, лепрехун побачив щось таке, що змусило його радість потроїтися. На шиї Стрілки, прив’язаний мотузкою, був його рідний черевик!

– Все правильно! – Лепрехун згадав Понтієве пророцтво: «Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї!..» – Що ж, я зроблю це негайно! – вигукнув Шмигун. – Клянуся своїм черевиком!

Геліус

– Дуже, дуже несподівана зустріч, – промовив Геліус за хвилю мовчання. – І що ви тут робите?

– А що тобі до того? – буркнув Гаврик.

– Ну, я б, може, зміг вам чимось допомогти.

– Годі, нас не обкрутиш довколо пальця, – зробив крок назад Гаврик. – Ми все про тебе знаємо. Клич варту, нам нікуди тікати.

– Що ж ви про мене знаєте? – здивувався Геліус.

– Ти зрадив Крива, – мовив бука. – Ми граємо в різних командах. Ти ж той самий Геліус?

– Гаразд, – спокійно відповів люд, – я той самий Геліус. Я справді колись зрадив Крива, але… але зараз хочу допомогти вам.

– З якої це радості? – тепер уже здивувався Гаврик.

– Я розповім вам усе, – відповів Геліус і сів на кам’яний ослін. – Багато років тому, коли почалася вся та історія з Оберегами та драконами, я став на бік короля буків і Спарта в боротьбі з Наритом. Здавалося, Крив довіряв мені. Я поважав його за силу і розум. Мені подобався бука.

Та якось в одній сутичці мені не пощастило: я потрапив у полон до чаклуна. Він хотів знати, де є Смарагдова Книга. Мене залякували й били. Я не знав, де Крив зберігає те, чого так жадав Нарит, тому не боявся обмовитися. Втім, я затявся не зронити й слова. Тортур не боявся.

Коли Нарит спробував мене підкупити грішми, я сміявся йому в обличчя, проте не зміг передбачити, що маг запропонує мені щось дорожче за золото. Те, перед чим не зможу встояти.

Ви, мабуть, знаєте, що я люд. До Міста вкрай рідко потрапляє хтось із наших країв, але ж вам відомо, що люди не живуть так довго, як ви, мешканці Міста.

– Це й збило нас із пантелику, – сказав Гаврик, – коли ми дізналися про тебе. Насправді ти б уже давно мав померти.

– Так воно і є. Продовження життя – ось ціна моєї зради. Живучи поряд з істотами, чиє існування вимірюється тисячами років, мимоволі відчуваєш себе нікчемою, що помирає, не встигнувши усвідомити, що ж таке життя. Порівняно з мешканцями Міста люди живуть лише мить.

Нарит обіцяв мені за Смарагдову Книгу майже вічне життя.

Я повинен був повернутися до Крива й викрасти її. А ще мусив допомогти зневогнити драконів. Для цього чаклун вимагав частину Спартового тіла.

– Я не розумію, – перебив люда Гаврик, – як ти міг щось відтяти в нього? Та й ми точно знаємо, що Хранитель залишився цілим і неушкодженим.

– Я й не збирався четвертувати Спарта. Потрібна річ сама втрапила мені до рук. У бою дракона зачепила стріла. Я зголосився перев’язати подряпину на кінчику його хвоста й просто відірвав одну лусочку, зчесану стрілою. Наритові згодилася би будь-яка часточка драконового тіла.

Залишалося ще дізнатися дещо про Книгу. Та Крив або щось запідозрив, або просто був обережним – словом, він не втаємничував мене у сховок Книги.

Я шукав Оберіг буків, але, не знайшовши, мусив утікати. Тієї ж ночі драконів було зневогнено, а на зорі – розбито. Мало кому пощастило втекти.

– Ти підлий зрадник! – вигукнув Гаврик.

– Твоя правда, – сказав Геліус цілком серйозно. – Я зрозумів це вже за якихось п’ятдесят років, коли збагнув, що краще побути мить героєм, аніж вічність – зрадником і блазнем. Люди повинні бути людами й жити стільки, скільки їм призначено. Уже більше двохсот років я караюся за зраду. Знаю, що мені не може бути прощення, але… прошу вас дозволити хоч якось спокутувати свою провину за лихо, що я заподіяв цілому Місту.

– Що від нас потрібно? – спантеличено спитав бука.

– Прийміть мою допомогу. Я скажу вам, де Крив.

– Крив живий!?

– Тихо, нас можуть почути, – злякано прошепотів люд. – Так, його ув’язнено в Карликовій вежі.

– Хутчіше веди нас до нього, – схопив блазня за руку Гаврик.

– Не поспішай, буде краще, коли ви повернете йому Книгу. Він зараз безсилий, і без Книги свобода короля буків нічого не буде варта. Ви знаєте, де зараз Оберіг?

– Так, – кивнув бука.

– Тоді я виведу вас із замку, коли стемніє. А до вечора чекайте мене тут.

Геліус загасив смолоскип і вийшов.

Потвора з Чорного озера

Місяць над Місячною вежею був як ніколи великим і яскравим. Надворі вечоріло.

Гаврик і Петяка, ховаючись у затінку замкової стіни поволі віддалялися від воріт.

Щойно друзі вийшли із замку, Геліус, як і обіцяв, вивів буку з горобчиком. Він наказав тролям, які охороняли ворота, відчинити браму. Велетні були на диво слухняними. Вони беззаперечно виконали наказ блазня.

Гаврик з Петякою прямували до Чорного озера, їм кров з носа потрібно було до світанку вийти з Міста непоміченими. До того ж вони сподівалися десь біля озера знайти Шмигуна.

Йшли мовчки, скрадаючись від будинку до будинку, від дерева до дерева, від куща до куща. Згодом найшла хмара й стало темніше.

Майже опівночі друзі дійшли до Чорного озера.

– Ходімо до Понтієвої печери, – стиха промовив Гаврик. – Шукатимемо Шмигуна.

– Добре, – кивнув Петяка і полетів уперед.

За хвилю він повернувся наляканий.

– Там щось велике і страшне! – заторохтів горобчик. – Воно когось їсть! Хоч би не Шмигуна.

– Біля печери?

– Еге ж, біля самісінької печери.

– А що воно таке? – спитав бука.

– Не знаю, в темряві не розгледів. Але, повір мені, воно дуже велике і зле.

– З чого ти взяв?

– Воно так жахливо гарчить і плямкає! Напевно, це якась потвора з Чорного озера.

– Не вигадуй, у ньому нічого не живе й не може жити.

– Тоді я не знаю, що там таке. Звуки такі огидні!

– Хоча… – почав міркувати вголос бука, – якщо ніхто не живе в самому озері, це ж не означає, що біля нього не може мешкати якийсь упир.

– Точно, – шморгнув дзьобом Петяка, – і той упир уже дожирає Шмигуна.

– Не поспішай робити висновки, – заспокоював друга й себе Гаврик. – Давай підійдемо ближче й роздивимось.

– Знаєш, – сказав Петяка, – я подумав, що, можливо, це печерний помідор досмоктує з непритомного Шмигуна останні життєві соки…

– Нічого гадати, ходімо ближче, – обірвав горобчика бука й рушив до печери.

Біля печери темніло щось велике, і від нього долинали бридкі звуки, від яких у жилах холола кров.

– Дивні звуки, – зупинився Гаврик.

– Страшно наближатися до тієї потвори, – сів йому на плече горобчик.

– Мусимо йти, – сказав бука, – раптом там і справді Шмигун.

Гаврик пішов далі – прямо на щось невідоме, що темніло біля печери.

Підійшовши впритул, бука побачив, що потвора не рухається, хоча не припиняє плямкати й гарчати.

Тремтячими руками бука дістав сірники й видобув вогонь.

– Шмигун!!! – заволав Петяка.

Просто на траві, під великою купою каміння, мирно спав лепрехун. Уві сні він голосно хропів і час від часу плямкав губами.

Звісно, що Шмигун прокинувся від лементу горобця.

– Що?! Де?! – Він не міг прочуматися, затуляючись від світла долонею.

– Це ми, Шмигуне, – радісно обійняв друга Гаврик.

– А ви мені не снитеся? Я ж іще не розкопав вас.

Тільки тепер Гаврик зрозумів, звідки ця купа каміння: Шмигун розбирав завал, щоб урятувати їх.

– Спасибі, друже! Просто ми знайшли інший вихід.

– Гаразд, – позіхнув лепрехун, – розкажете завтра. А зараз давайте поспимо.

– Слушно, – кивнув Гаврик і почав умощуватися поруч.

– Шмигуне, а де твій капелюх? – спитав Петяка. – Можна, я в ньому ляжу?

– Лягай на здоров’я, він десь тут, поруч.

– Присвіти, Гаврику, – попросив горобчик.

Гаврик знову запалив сірника.

– Йой!!! – не своїм голосом знову запищав Петяка. – Упир!

Він побачив Стрілку, що розпластався на камінні.

– Заспокойся, він уже нікому не заподіє зла, – заспокоїв Петяку Шмигун.

– А як це ти його вхекав? – здивувався бука.

– Це не я, це помідор, – відповів лепрехун.

– Помідор? – в один голос проказали Гаврик з Петякою і поглянули на ноги Шмигуна.

– Черевик?!. – ошелешено промовили вони, побачивши на обох лепрехунових ногах взуття.

– Гаразд, гаразд, – сказав лепрехун, бачачи, що друзі не заснуть, доки не почують пояснення. – Я зараз усе розповім.

Але вам доведеться поділитися новинами зі мною.

До ранку друзі обмінювалися розповідями про пригоди.

Про сон ніхто й не згадав…

Смарагдова Книга

Зранку Гаврик, Шмигун і Петяка стали досліджувати Чорне озеро. Вони мусили знайти спосіб дістати з його дна Смарагдову Книгу. Якби ж це була звичайна водойма з простою водою, проблем би вони не мали: спробували б допірнути до Книги й узяти її. Чорне озеро заповнене магічною смолою, що вбиває будь-яке живе створіння. Про пірнання і не йшлося.

– От було б добре, якби Нарит випив усю смолу з озера, – мовив Гаврик. – Ми б тоді просто прийшли й забрали Книгу.

– Я до цього часу не второпаю: як це смола не вбиває чаклуна, а навпаки – додає йому сил? – знизав плечима Шмигун.

– Він же чаклун, – писнув Петяка. – Мабуть, знає спеціальне заклинання.

– Справді, без магії тут не обійтися, – погодився Шмигун.

– Або без мене. – За спинами буки і лепрехуна почувся знайомий голос.

Вони обернулися й побачили Понтія. Пугач сидів на камені й перебирав дзьобом пір’я.

– Ти звідки взявся? – здивувався Гаврик.

– Я прибув сюди ще вчора, думав, ви в моїй печері. Але…

– Що але? – спитав лепрехун. – Чому ти не прилетів до печери? Ми були біля неї.

– Та… – знітився Понтій. – Було вже темно… Словом, я боявся наскочити на якусь небезпечну скелю.

– Кого ти хочеш обдурити? – пхекнув бука. – Ти ж уночі бачиш краще, ніж удень. Та й місцину знаєш, як свої чотири пазурі… Що сталося?

– Ну… якщо чесно… я трохи… Ну, не те що злякався…

– Як не соромно, Понтію, – сказав Гаврик, – ти ж ніколи не був боягузом.

– Еге, шановні мої, там, біля печери, хтось так гарчав! Невже ви нічого не чули?

Гаврик і Петяка ледве на пуп не крикнули від сміху.

– Що тут смішного? – набурмосився пугач. – Теж мені герої знайшлися…

– І справді, що смішного? – не міг нічого втямити Шмигун.

– Та… та нічого, – крізь сміх промовив Гаврик. – Не ображайся. Просто ми з Петякою теж учора злякалися невідомої потвори, що там гарчала.

– Ми думали, – додав горобчик, – що то помідор їсть Шмигуна.

– До речі, а де ж твій помідор? – Тільки зараз Понтій помітив, що кровожера немає. – І звідки черевик?

– Та, довга історія, потім розкажу, – махнув рукою лепрехун.

– То хто ж тоді тебе їв? – не міг нічого зрозуміти пугач.

– Ніхто мене не їв! – уже сердився Шмигун. – Ото причепилися.

– Ви що, змовилися говорити загадками? – зітнув крильми Понтій.

– Пояснюю, – усміхнувся Гаврик, – і ти, і ми з Петякою думали, що гарчить хтось дуже страшний, великий і потворний…

– Інакше й не може бути, – закліпав очима пугач, – я зроду не чув мерзенніших звуків.

– Так-так, і ми теж, – погодився бука. – Але біля печери ніхто не гарчав.

– Як це?

– То був наш Шмигун.

– Я не гарчав! – обурився лепрехун.

– Він не гарчав, – сказав і Понтій.

– Ні, Шмигуне, ти просто хропів.

– Чекай, – звів брови пугач, – ти хочеш сказати, що я вчора злякався Шмигуна?

– Точно. І ми теж.

– Дожився! – сів на хвіст Понтій.

– Узагалі-то, – опирався лепрехун, – я ніколи не хроплю. Ну, хіба що… В мене вчора був важкий день.

– Пусте, друже, не переймайся. – Бука поплескав Шмигуна по плечу. – Нехай краще Понтій розкаже нам про свої успіхи.

– Нічого розказувати, – понурив голову пугач. – Немає ніяких успіхів.

– Що, Джульєтта залишилася в Долині? – стривожився Гаврик.

– Та ні. Я не знайшов її.

– Як так? – спитав Петяка.

– Я заблукав. Хотів подалі обминути Курячий вулкан із тими, хай їм грець, курми, та й заблукав. Насилу назад дорогу знайшов. Я думав, що Джульєтта випередила мене й уже приєдналася до вас.

– От тобі й маєш, – засмутився Гаврик. – Ні Джульєтти, ні Книги, ні нового короля буків.

– До речі! – раптом наче ожив Понтій. – Про Книгу. Я зараз летів над озером, і в одному місці смола видалася мені не чорною, як скрізь, а зеленкуватою. Гадаю, через Книгу. Вона там.

– А що з того? – буркнув Шмигун. – Все одно ми не зможемо її дістати.

– Є ідея! – зненацька вигукнув Гаврик. – Але тобі, Понтію, доведеться ризикнути.

– Я готовий, – завзято стріпнувся пугач з думкою поновити своє добре ім’я, заплямоване невдалими пошуками Джульєтти. Гаврик швидко пояснив птахові, що слід робити.

Над спокійним ранковим плесом озера було навдивовижу ясно. Звичний синюватий туман не кублився понад смолою. Її не розтривожена вітром, гладенька поверхня з висоти польоту здавалася твердою.

Понтій набрав повні груди повітря і каменем ринув донизу.

Озеро ніби цього й чекало, а його вдаваний спокій був звичайною хитрістю холоднокровного мисливця. Так рослина росичка безпечним і навіть привабливим виглядом заманює свою здобич – мух, щоб слушної миті стулити ненажерливу пастку.

Озеро вкрилося пухирями й вистрелило.

Понтію було несолодко. Він метався з боку в бік поміж смертоносними струменями й бризками смоли. Варто було схибити хоча б на сантиметр, і пугача було б збито.

Але він настирливо провокував озеро на нові й нові постріли, намагаючись кружляти там, де здіймалася велика зеленувата смоляна бульбашка.

Вона росла й росла, стаючи схожою на гігантський кавун, та чомусь ніяк не могла дозріти й вистрелити в небо, як решта пухирів.

Та ось нарешті зелений пухир переповнився й вибухнув. Із нього простісінько в напрямку Понтія вирвався потужний зеленкуватий струмінь. Він ніс щось сліпучо-зелене.

Це була Смарагдова Книга буків.

Понтій не мав права схибити. Він на льоту схопив Книгу і з останніх сил піднявся на недосяжну для озера висоту.

З берега друзі вітали пугача переможними вигуками.

Приземлившись, Понтій віддав Оберіг Гаврикові. Всі збуджено оточили буку. Та не встигли друзі роздивитися такий дорогоцінний і жаданий скарб, як почули злорадне гарчання.

Озирнувшись, вони ледь не зомліли: довкола було безліч песиголовців.