Текст книги "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

«Ущипніть мене…»

Гаврик спав неспокійно. Цілу ніч йому снилося, нібито він – мисливська ковбаска і його смажать на рожні над кратером вулкана велетенські голодні вогнедишні кури. Йому страшенно пекло все тіло. Над ранок біль став нестерпним, і бука прокинувся.

Тіло й справді несамовито пекло. Вчора його гаки добряче підсмажили, і на шкірі буки поздималося чимало опікових пухирів.

– Кляті квочки, – бурчав Гаврик, дістаючи з наплічника настояну на травах спеціальну мазь.

Він сів понад самою водою й заходився мастити найболючіші місця.

– Доброго ранку, – підійшла до Гаврика Джульєтта, яка вже теж прокинулась.

– Спасибі, – кинув Гаврик, скрегочучи зубами від болю.

– Подмухати? – співчутливо запитала дракониця.

– Дмухни, дмухни – гірше не буде, – зітхнув бука.

Джульєтта дмухнула…

– Ой-ой-ой!!! – заволав Гаврик, обійнятий полум’ям, і стрибнув у річку. – Ти!.. Ти це зумисне зробила?! – накинувся бука на отетерілу драконицю, вилазячи з води. – Га?

– Це… це… не я, – не знала що й сказати Джульєтта. – Тобто… невже це я?

– Не придурюйся, я сам бачив. Курей тут, слава Книзі, немає, а з-поміж нас тільки ти одна – вогнедишна.

– Але ж я не вогнедишна! – опиралася Джульєтта.

– Не вогнедишна, – погодився Гаврик. – Чекай, то ти ввесь цей час приховувала, що вмієш вергати вогонь?

– Кажу ж тобі, – сердилася дракониця, – я-не-вмію-дихати-вогнем!

– По-твоєму, це не ти зараз хотіла мене підсмажити? Аякже! Вчора не досмажили Гаврика оті квочки, то сьогодні вірна подруга вирішила довести справу до кінця! Правильно, я ж учора не доготувався!..

– Що за гам без бійки? – бадьоро запитав Понтій, який щойно підійшов.

Гаврик з Джульєттою зчинили такий лемент, що спати неподалік було просто неможливо, тому всі почали поволі прокидатися.

– Це все вона, – мокрий як хлющ бука тицьнув пальцем у Джульєтту.

– Що, облила тебе водою, коли ти спав? – засміявся Понтій. – Молодця, Джульєтто, хвацький жарт.

– Нічого шкіритися, вона дихнула на мене вогнем.

– Пу-гу-гу-у-у!!! – аж зайшовся сміхом Понтій. – То у вас сьогодні ранок жартів! Ану, утніть іще щось.

– Я не жартую, – закипав Гаврик, – це правда!

– Шановний, хіба ти гадаєш, що провидець не здатен відрізнити жарт від брехні?

– А ти попроси Джульєтту, нехай дихне на тебе, – запропонував бука, – побачиш.

– І дихну, – рішуче сказала Джульєтта.

– Ну то дихни, – наполягав Гаврик.

– Думаєш, не дихну? Ще й як дихну!

– Тобі це сподобається, – запевнив пугача бука.

Джульєтта набрала повні груди повітря…

– Зажди-зажди, Джульєтточко, – злякано засокотав Понтій, – навіщо на мене дихати? Я щойно уклав пір’ячко, я ж буду геть скуйовдженим.

– Навряд чи, – кинув Гаврик, – швидше навпаки.

– Не треба на мене, дихни ось на цю вільху, – задкуючи, запропонував Джульєтті пугач.

– Ху-у-ух-х-х! – Дракониця випустила потужний струмінь повітря – і вільха вмить спалахнула.

– Некепсько… – присвиснув Шмигун, що разом із Петякою теж надійшов на гам суперечки.

– Ущипніть мене, мабуть, я сплю, – збентежено промовила Джульєтта й винувато прикрила рота лапою.

Усі були ошелешені новими можливостями Джульєтти: вони й не помітили, що на березі річки вони вже не самі.

– Ані руш!!! – почувся чийсь наказ. – Вас оточено! Опиратися безглуздо!

Справді, усю компанію щільним півколом притисли до води незнайомі дракони. їх було пащек із вісім.

Звісно, наші мандрівники могли б кинутися Джульєтті на спину й спробувати втекти, але ж… Кожен дракон був набагато кремезнішим за Джульєтту й мав крила більш дужі, ніж її. Та й навіщо було втікати? Вони ж самі шукали драконів.

– Підіймайтеся за нами в повітря, – наказав один дракон, вочевидь ватажок. – І не надумайте втікати: все одно нічого у вас не вийде. Гадаю, в долині ви розкажете кому треба про свої шпигунські витівки… Дракони, в небо!

Бука й Шмигун залізли Джульєтті на спину – і вона злетіла. За нею пурхнули Понтій з Петякою.

Чужі дракони оточили полонених і вирушили в долину, що розкинулася за Курячим вулканом.

Спарт

На Долину драконів спадав вечір. Сонце поволі котилося до горизонту, вкриваючи буйні вогне– неві трави щедрою, густою позолотою. Подекуди, дедалі рідше, чулося стомлене сюрчання бичечків, хтозна-звідки виникав ще поки прозорий туман, на траві вибруньковувалися перші сизі росинки. Долина драконів передчувала ніч…

Якоїсь миті в уже посірілому небі з’явилася вервечка драконів. Вони один за одним сіли в густу траву, збивши з неї прозорі краплинки роси.

Сонце востаннє зблиснуло гладеньким округлим боком і закотилося за край землі.

Хранитель драконів Спарт готувався до відпочинку, вечеряючи у своєму курені. В голові дракона роїлися думки та спогади. Годину тому один з патрулів-дозорців прибув у Долину з досить підозрілою компанією полонених. Спарт наказав очей з них не зводити й відклав зустріч з непроханими гостями до ранку.

Невже це шпигуни Нарита? Що їм тут потрібно?

Багато років тому Спарт, зранений і безсилий, потрапив у ці краї. По тому він дуже часто шкодував, що не загинув разом із Кривом під час останнього бою з Наритовим військом або не помер від ран. Спарт утратив усе, що мав: домівку, друзів, родину й навіть вогнедишність. Він зазнав поразки у війні проти чаклуна Нарита й змушений був тікати з Міста до відлетенців.

У Долині Спарта зустріли дракони, які відмовилися від участі у війні. Вони виходили його й знову обрали своїм ватажком.

Попервах Спарт ще плекав надію повернутися до Міста й знищити Нарита, проте з плином часу почуття ненависті притупилося, розважене мирне життя, як грузьке болото, засмоктало Хранителя драконів на саме дно бездіяльності. Дракони-відлетенці, позбавлені грізної зброї – вогнедишності, дуже швидко освоїли премудрощі хліборобства й майже весь час проводили не на полюванні, як то було раніше, а на полі – з плугом чи сапкою. Якщо деколи Спарт і згадував про свої плани месника, то одразу ж відкидав ці думки як безглузді. На думку дракона, він нічого не міг протиставити Наритовій могутності: в нього не було армії. Переконати ж когось із відлетенців відновити війну годі було й сподіватися. Він про це навіть і заїкнутися не наважився б. Спарт змирився з участю бути Хранителем драконів– хліборобів, драконів без вогню.

Сьогоднішні ж події змусили Спарта знову поринути в минуле, де він був сильним, відчайдушним, упертим і безстрашним – справжнім Хранителем справжніх драконів…

Зранку до куреня Спарта привели полонених. Він був дуже здивований, коли побачив серед прибульців симпатичну молоду драконицю.

– Хто ви такі й що шукаєте в Долині Драконів? – грізно запитав Спарт.

– Я Гаврик, – виступив наперед бука, – добувач і постачальник магічної смоли до Наритового замку.

– Я так і знав, що ви його слуги, – зблиснув очима дракон. – Чого йому треба від нас? Ми вже давно нічим не загрожуємо Наритовій владі.

– Ви ніколи й не загрожували! – обурено вигукнула Джульєтта. – Адже зрадили Спарта ще на початку війни й утекли сюди! Через вас, можливо, загинуло багато драконів… і Спарт…

– Цить! – Спарт не витримав такої зухвалості від зовсім юної дракониці. – Спарт не загинув! Я Спарт!..

– Ти?! – отетеріла Джульєтта.

– Так, це справді Спарт, – сказав Шмигун. – Я впізнаю його…

– Ти знаєш мене, лепрехуне? – вже не таким войовничим, а навіть якимось пониклим голосом спитав Хранитель, здивовано звівши брови. Було видно, що Джульєттині слова вразили його дуже глибоко. І, може, не тільки слова. – Я не пам’ятаю лепрехунів серед Наритових шпигунів…

– Ми не шпигуни. А знаю я тебе ще з дитинства, – відповів Шмигун. – Ти був улюбленцем багатьох хлопчаків Міста. Якби ти не знепритомнів на березі Чорного озера триста років тому, то бачив би, як Крив передав мені свого щоденника.

– У тебе щоденник Крива?! – вражено вигукнув Спарт.

– Не в мене, – заперечив Шмигун, – у нього, – він кивнув на Гаврика. – Крив звелів передати зошит йому через триста років.

– Розв’яжіть їх! – наказав товаришам Спарт.

Полонених звільнили.

– Ви вже прочитали щоденник?

– Ні, ще не весь, – відповів Гаврик. – Не встигли, бо вирушили якнайшвидше шукати вас.

– Хранителю, – раптом промовив один із товаришів Спарта, – ми ж не можемо просто повірити їм на слово.

– Ось, прочитайте це. – Гаврик дістав із наплічника лист Крива й віддав Спартові.

– Так, це почерк Крива, – схвильовано сказав Хранитель драконів, читаючи записку. – Я вірю вам. Може, ви повірите й мені, що я тоді нічого не міг удіяти. Коли я прийшов до тями, короля буків поруч уже не було, моя армію було зневогнено й розбито, а Смарагдова Книга спочивала на дні Чорного озера.

– Я так і знав, що вона там! – вигукнув Понтій. – Але…

– Але краще дочитати щоденник, – перервав його Гаврик, – і знайти там підтвердження слів Спарта.

Бука розгорнув зошит Крива в самому кінці, в частині, написаній таким же нерівним почерком, що й записка, й одразу ж букви-вивертні заворушилися, звиваючись завитками, мов змії, утворюючи з цілковитої абракадабри усім зрозумілі слова.

Втрата Книги

30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 7-й.

Драконів переможено. Навіть Спарт, мій безстрашний вірний Спарт, мабуть, уже збирається полинути за край неба. Там, у грізній дружині бога драконів Вігора, він знайде гідне своєї величі місце.

А поки що Спарт лежить тут, неподалік від мене, на березі Чорного озера, й стікає кров’ю. Я не можу нічим зарадити, бо й сам навряд чи підведу. І, головне, я втратив Книгу, відтак і магічну силу.

Після останнього, жахливого нападу відьмаків тридцять два вцілілі дракони разом зі мною та Спартом переховувалися в печерах неподалік Міста. Ніхто не знав, що діяти далі. Панував панічний настрій. Ніяк не могли повірити, що ми вже не вогнедишні, не хотіли усвідомлювати свою безпорадність і немічність. Але про поразку чи капітуляцію ніхто й не думав. Продовжувати боротьбу хотіли всі. Але як?

Звісно, дракони покладали великі надії на мою магію, проте… чи зможу я змагатися з Наритом сам, без підтримки вогнем?

Після довгих суперечок і нарад було розроблено блискучий план проникнення до замку через секретний підземний хід. Титанічними зусиллями дракони вирили його, та ба – землетрус напередодні запланованого нападу зруйнував тунель, а разом з ним і наші сподівання на раптовий напад.

Не лишалося нічого, як наважитися на останній, вирішальний бій, плекаючи надію на те, що Нарит вже святкує перемогу й не жде від нас удару.

Сьгодні, 7-го вогненя, на зорі ми вирушили до замку. Єдине, чим я міг зарадити товаришам-драконам, це зробити на деякий час їх трохи витривалішими і швидшими. Дорогою я проказав потрібні заклинання. Невдовзі ми прибули до Міста.

Але шпигуни чаклуна, крилуни, знають свою справу. Вони виявили драконів, що наближаються, і над Чорним озером нас перестріла Блискавична Ескадра.

Бій був запеклий. Дракони відчули, що це їхній останній шанс, і навіть без вогню одразу знищили багатьох мітлетунів. Вони ракетами кидалися на ворога й просто брали відьмаків на таран. Мої заклинання таки допомогли. Не всім відьмакам вдавалося уникнути зіткнень з розлюченими гігантами.

Проте, навіть помножені магією, сили драконів полишали їх. Драконів у небі ставало щораз менше.

Я сидів верхи на Спартові. Хранитель збив з мітел не один десяток ворогів. Я допомагав йому чарами, напускаючи на відьмаків заціпеніння й змушуючи галуззя мітел випускати листя, що виводило їх з ладу.

Однак через деякий час Спарт уже був єдиним драконом, що тримався в небі. Решта загинули.

Ми відбивалися, як могли, і відьмаків ставало дедалі менше. Та сталася біда…

Під час одного з карколомних повітряних піруетів Спарта з моєї сумки випала Смарагдова Книга. Цієї миті нас зовсібіч оточили відьмаки, і підхопити Книгу ми не змогли.

Коли зажерливі чорні хвилі стулилися над Оберегом буків, я відчув, що втрачаю зв’язок із предковічною силою Книги, й одразу забув усі заклинання. На Спарта тієї ж миті, мабуть, надійшла страшенна втома. Потім довкола нас замиготіли мітли і троси. Дракон почав падати. Далі був удар і – темрява…

Коли я зміг щось усвідомлювати, то збагнув, що лежу понад самим озером. Неподалік побачив Спарта.

Це сталося хвилину тому. В мене болить усе тіло, Спарт, бачу, ледве дихає. Він молодець: зміг– таки дотягти до берега й не впасти в страхітливе озеро. Чи, може, так би було краще – ми б загинули без мук.

Не дуже хочеться потрапити до рук Нарита. Хоча… я ще маю для нього одне закляття! І дуже добре, якщо він прийде по мене й дасть мені змогу використати його. А ось, здається, хтось наближається… Ні, це не Нарит. Це якийсь хлопчак! Може, сама Книга прислала його мені. Так! У мене є ідея! Війну ще не закінчено. Її продовжить новий король!..

– Як бачите, я казав правду про Книгу, – мовив Спарт, коли Гаврик дочитав і закрив щоденника.

– Я одного не збагну, – міркував Гаврик, – у записці Крив говорив про драконів, а тут згадує про якогось нового короля. Нам що тепер, того короля доведеться шукати? Ну, вибачте, з мене досить, я вже нашукався й навоювався.

– Але ж ми знайшли Спарта і драконів, – вигукнула Джульєтта. – Тепер нас багато, ми знаємо, де Книга, тому не треба шукати ніякого короля. Ми самі можемо дати собі раду з Наритом. Тим паче, що він саме знесилений.

– Годі! – обірвав подругу бука. – Спочатку спитай у Спарта, чи він і його дракони готові до війни.

Джульєтта очікуюче-благально поглянула на Хранителя драконів, потім обвела поглядом решту гігантів і втупила в землю свої великі гарні очі. Вона не побачила в поглядах родичів жаги боротися.

– Розумієте, – тихо почав Спарт, – ми вже воювали проти Нарита. Нас тоді було набагато більше, але чим усе скінчилося, ви знаєте. Біда в тому, що дракони не вогнедишні.

Джульєтта підскочила мов ошпарена.

– А я?!

– Що ти?

– Ану, покажи їм, Джульєтто, фокус, – цвірінькнув Петяка.

– Ушквар-норазочок, – додав Понтій.

Джульєтта ушкварила. Вона щодуху потужно видихнула й провела струменем вогню над головами приголомшених драконів.

– Вогнедишні дракони є! – гордо повідомила Джульєтта.

– Ти знаєш, як нам повернути вогнедишність? – зрадів Спарт.

– На жаль, ні, – відповіла дракониця. – Я можу це робити тільки з позавчора. Вогонь десь сам по собі взявся. Ні сіло ні впало…

– У такому разі… ми не полетимо з вами. Я воював з Наритом і знаю, що перемогти його, маючи лише одного вогнедишного дракона, неможливо. Я не маю права вести драконів, які вірять мені, на вірну загибель. Мені дуже прикро…

Петяку викрадено

Гаврик, Джульєтта, Шмигун, Понтій і Петяка поверталися до Міста. Їм так і не вдалося переконати драконів летіти з ними.

Особливо засмутилася Джульєтта. Вона так хотіла знайти Спарта, так вірила в нього, що навіть, так здалося її друзям, заочно встигла в нього закохатися. І ось тепер, коли відлетенців і Спарта було знайдено, вони летять до Міста ні з чим.

Що діяти далі, ніхто не знав.

Вирішили для початку сховатися в печері Понтія, думати, як дістати з дна Чорного озера Смарагдову Книгу й де шукати нового короля буків, про якого писав Крив.

Настрій у мандрівників був пригнічений. До того ж непокоїв Шмигун. Лепрехунові сили танули так само швидко, як роздувався печерний помідор на його нозі.

– Зажди, зажди, угіиряко, – злісно звернувся до паразита Шмигун, – я ще придумаю, як тебе здихатися. Захотів укоротити мені віку, квашена твоя душа! Клянуся своїм черевиком, я ще святкуватиму перемогу. Я тебе вколошкаю…

– Тримайтеся, приземляюсь! – оголосила Джульєтта.

Мандрівники нещодавно проминули Курячий вулкан і підлетіли до вже знайомої річечки. На її березі Джульєтта вирішила перепочити.

Обідали мовчки. На дорогу відлетенці дали їм удосталь медяників і перепічок власного приготування.

Джульєтта за звичкою хотіла була поперчити й посолити наїдки, та враз передумала.

– Що це я роблю? У мене ж більше немає печії. Тепер ці баночки можна викинути геть.

– Ти більше нічого не придумала? – схопився на ноги лепрехун. – Давай сюди, нема чого добром розкидатися.

– Забирай, – байдуже кинула Джульєтта й віддала йому перець та сіль.

– На самих медяниках я довго не протягну, – ховаючи свій новий скарб за пазуху, зітхнув Шмигун і взутою ногою копнув свого пасажира – помідора.

– Твоя правда, – глипнув очима Понтій, – шматочок м’ясця зараз би не завадив.

– М’ясця не м’ясця, проте минулого разу на цьому місці ми їли дещо поживніше, – зітхнув Шмигун.

Гаврик від слів лепрехуна аж закашлявся.

– Ти маєш на увазі гоґоль-моґоль? Ні, даруйте, я більше не хочу таких делікатесів. За якихось пів-ложки яйця мене ледь не перетворили на барбекю. Коли хочеш, цього разу сам кради яйця. Попроси он Джульєтту… Що скажеш, Джульєтто?

– Що я скажу?.. – раптом незрозуміло загорілися її очі. – Точно! Ми ж пили тут гоґоль-моґоль! Потрібно було розповісти про це Спартові. Що я скажу… – Вона обвела всіх загадковим збудженим поглядом. – Я скажу, що мушу роздобути кілька тих яєчок і повернутися в Долину Драконів!

Джульєтта блискавкою шугонула в небо.

– Я скоро повернуся! – гукнула вона вже з-під хмар. – Чекайте в Понтієвій печері! Ми скоро… – Останніх слів уже ніхто не почув.

Джульєтта віддалялася в напрямку вулкана.

Її друзі були просто збиті з пантелику.

– У неї точно вавка в голові, – за хвилю кинув Понтій. – Ото вже втріскалася в того Спарта.

– Вона що, вирішила вмовити драконів летіти з нами, розкривши їм рецепт приготування гоґоля-моґоля? – дивувався Шмигун.

– Я нічого не розумію, – мовив Гаврик, проводжаючи поглядом цятку в небі, що недавно ще була великою драконицею.

Раптом друзі почули писк Петяки:

– Рятуйте! Допоможіть, друзі!

Гаврик, Шмигун і Понтій поглянули на вільху, на гілці якої сидів горобчик, і побачили, що вона порожня. А з того боку річки давали драпака двоє крилунів.

Доки всі спостерігали за Джульєттою й намагалися збагнути її вчинок, летючі слуги Нарита підкралися тихцем і схопили Петяку.

Єдиною, хто міг би наздогнати й провчити викрадачів, була Джульєтта. Та вона в цей час уже спускалася на верхівку Курячого вулкана.

Помста

Петяка разом з товаришами дивився услід Джульєтті, яка з якогось дива вирішила повернутися в Долину драконів. Ось чому він не помітив двох крилунів, що спочатку спостерігали за всією компанією, ховаючись у сусідній вільсі, а вловивши зручну мить, підлетіли й схопили горобчика пазуристими лапами.

Доки Петяка зміг щось уторопати й став кликати на допомогу, викрадачі були вже на другому березі. Крилуни швидко піднімалися у височінь.

Горобчика запроторили до торби-підпахівки одного зі шпигунів і туго затягли шнурок, що закривав її.

Кожен крилун під лівою пахвою має невеличку торбу, як кенгуру чи коала, щоб носити там крилунят.

У торбі була справжня задуха. Видно, крилуни не полюбляють мити під пахвами. До того ж там засмер– ділися рештки якоїсь їжі, якою, очевидно, потвори годували своє останнє потомство.

Скільки Петяка пробув з крилунами в повітрі, він не знав. Горобчик тримався як міг, жадібно хапаючи ротом дорогоцінне повітря, та за декілька годин відчув, що непритомніє.

Петяка був непритомним хвилину чи, може, цілу добу – хтозна. Коли він отямився, то побачив над собою вузеньку шпаринку, крізь яку до торби пробивався тоненький промінчик світла. Видно, під час польоту шнурок трохи ослаб, і, отримавши порцію повітря, Петяка прийшов до тями.

За прохмінчиком світла Петяка здогадався, що надворі зараз день.

Не було чути тріскотіння прозорих крилунових крил, тому горобчик подумав, що його викрадачі саме примостилися десь перепочити. А що, коли вони сіли не просто дати перепочинок крилам, а вирішили підкріпитися?! Невже прийшов останній час Петяки?

Крилуни заговорили.

– Ти пам’ятаєш це дерево?

– Ще й як. Од пуза ми колись тут гороб’ятинкою поласували. Ті дурники так закохано воркотіли, що й не помітили нас. Ги-ги-ги…

– А пам’ятаєш, як апетитно пищала та солоденька налякана парочка?

– Таке питаєш. Ми зараз сидимо на тій самій гілці, де було їхнє гніздо. Горобчиху, до речі, я проковтнув разом із гніздом. Така собі канапка… ги-ги-ги…

У Петяки похололо в грудях. Невже, невже це ті самі?.. Невже це вони – вбивці?

Ні, хіба могла бути на світі така несправедливість: він ціле життя мріяв зустрітися віч-на-віч з виродками, які зробили його сиротою, зустрітися й побачити у їхніх жорстоких очах передсмертний жах, а натомість його ж таки життя висить на волосинці. І його щомиті можуть обірвати вбивці його батьків…

– А знаєш, – Петяка знову почув ненависний голос, – дивно, що в гнізді тієї парочки не виявилося жодного жовторотого вилупка.

– Не встигли наплодити… ги-ги-ги… Треба було дати їм трохи часу й повернутися сюди за кілька місяців. От тоді й посмакували б голопузими сліпенькими пташенятами… ги-ги-ги… Що не кажи, а безпері горобчики смакують набагато краще.

Петяка готовий був роздерти негідників на шматки. Кров у його жилах то холола від усвідомлення почутого, то закипала від ненависті до мерзотників. Далі просто так слухати Петяка не міг. Він вирішив діяти.

Горобчик щосили став клювати стінки крилунової торби. Та ба… шкіра її була настільки грубою, що потвора нічогісінько не відчула. Петяка намірився не здаватися, допоки його вороги або ж він сам не попадають мертвими.

Горобчик узяв довгу суху галузку, що валялася на дні, просунув її в шпарку між шнурівкою й почав совати нею туди-сюди.

– Ой! Ги-ги-ги! – зайшовся реготом крилун.

– Чого це ти шкіришся? – здивувався його напарник.

Та, залоскотаний Петякою, шпигун і слова не міг мовити, він лише реготав так, що аж тряслася гілка, на якій обидва крилуни сиділи.

– Та що ти розійшовся? Що смішного, скажи?

– Ги-ги-ги! Ой-ой-ой! Га-га-га!.. Ой, умру!.. – захлинався від сміху крилун.

Другий крилун починав дратуватися.

– Негайно кажи, чому смієшся, – прогугнявив він. – Може, з мене?

Петяка тим часом не припиняв лоскотати свого поневолювача. Той, силкуючись однією лапою почухати під пахвою, підняв іншу, під якою, власне, й орудував бадилинкою горобчик.

Другий же подумав, що його товариш справді кепкує з нього, та ще й показує на нього пальцем.

– Ну, зажди! – загарчав ображений крилун. – Зараз я тобі!..

Він кинувся на свого поплічника з кулаками й учепився в нього зубами та пазурами. Приголомшений раптовим нападом, другий крилун обвив хоботом горлянку свого ще нещодавнього друга, і вони вдвох, ревучи і борюкаючись, звалилися майже з самої верхівки дерева на землю.

Крилун, що в мить приземлення опинився знизу, втрапив головою прямо на каменюку. Від страшного удару його щелепи мимохіть стислися й зуби мертвим хапом замкнулися на кадику другого крилуна. Обидві потвори за мить випустили дух.

Петяка трохи оговтався після падіння й почав вибиратися на волю.

Шнурівка на торбинці, в якій сидів горобчик, ще більше ослабла, і розв’язати її було нескладно.

Петяка випурхнув на волю. Він одразу впізнав рідні місця, рідне дерево, на гілці якого, в гніздечку, він колись вилупився з яйця й провів найщасливіші дні свого життя – безтурботні перші дні, сповнені теплом сонячним і маминим. Саме тут колись він став свідком загибелі своїх батьків. Петяка ніколи не зміг би забути той жахливий день, що закарбував у пам’яті пташеняти огидні постаті двох потворних убивць. Закарбував, щоб колись можна було впізнати їх і помститися.

Петяці вистачило одного погляду, щоб пересвідчитися: на землі лежали скорчені тіла тих самих, ненависних горобчикові крилунів.

Це були справжні потвори – напівмавпи-на-півкомахи з пиками й тілами макак, зі слонячими вухами, хоботами замість носів, прозорими крилами бабок і довгими та брудними коров’ячими хвостами.

Петяка востаннє з огидою глянув на мертвих химер і, піднявшись у небо, вирушив назад, на північ – шукати друзів.