Текст книги "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Війна драконів

30042 рік після замулення Джерел. Хмарень. День 15-й.

Після викрадення Оберегів Нарит кудись зник на два дні. Місто завмерло в очікуванні чогось недоброго.

Сьогодні вдосвіта на місці будинку Гільдії виник замок – величезний і похмурий, наче ніч. Здається, його могутні стіни зіткані з самої Темряви. Він ніби перенісся сюди з вічного мороку разом зі страхітливим ровом, що обперезує його мури потворною звивистою гадюкою. Це лігво Нарита. Чаклун теж з’явився у Місті. Так само несподівано, як і зник два дні тому під час карнавалу.

З’явився, щоб правити.

О сьомій ранку всіх мешканців Міста було скликано на площу Єдинорога. Кругом Нарита підлабузницька крутилися крилуни та чималими групами, перекидаючи з руки в руку важкі булави, юрбилися песиголовці. Туди-сюди нипали тролі, зиркаючи навкруги поросячими оченятами.

– Я зачитаю вам ваші права і обов’язки, – оголосив наляканим і пригніченим мешканцям Міста Нарит. – Почну з обов’язків.

Ви повинні:

щоранку, не пізніше восьмої, приносити до замку дев’яносто відсотків усього, що виготовлено вами напередодні, чи то одяг, харчі, предмети побуту, чи щось інше;

до сьогоднішнього вечора в замку зареєструватися в спеціальній книзі мешканців Міста, де слід зазначити вашу сутність, вік, належність до певної касти, адресу, вид діяльності тощо; блотів, сквидів, смаргів та буків буде занесено до окремого списку;

сьогодні принести у Чорну вежу всі чарівні речі, що є у ваших домах; тих, у кого вже завтра знайдуть магічні предмети, буде прилюдно страчено;

завтра зранку кожен мешканець Міста, який досяг сторічного віку, мусить з’явитися біля воріт замку, щоб отримати вказівки щодо додаткових обов’язків, які на нього буде покладено;

забороняється: промовляти моє ім’я вголос, наближатися до Чорного озера, залишати межі Міста без мого дозволу, з’являтися на вулицях після півночі, збиратися надворі чи в помешканнях групами більше трьох осіб, голосно розмовляти, сміятися, виготовляти зброю й вирощувати магічні рослини.

Перейдемо до ваших прав. Хе-хе!

Ви маєте право:

ПОМЕРТИ!

Тепер ви знаєте свої обов’язки і… хе-хе, права.

І ще одне: все сказане зараз не стосується драконів. Вони – поза законом. Я оголошую драконам війну!

А тепер я наказую всім розійтись і стати до виконання своїх обов’язків!

Міщуки були ошелешені. А особливо – дракони. Вони просто не знали, що чинити. Один за одним крилаті велетні піднімалися в небо й залишали площу. Спарт, Хранитель драконів, обпалив Нарита ненависним поглядом і зник за хмарами.

Зрозуміло, що чаклун остерігався драконів, тому п вирішив їх знищити. Адже тільки вони мали достатньо сили, щоб порушити тиранію Нарита. Та хіба дракони мають шанси в цій війні? Силу Нарита після крадіжки Оберегів важко собі й уявити. Могутніх крил і спопеляючого дихання драконам буде замало для перемоги. їм знадобиться магія. А нею в Місті володіє лише Нарит. Принаймні сам чаклун так думає. І це – мій козир.

30042 рік після замулення Джерел. Хмарень. День 37-й.

Ми витримали вже кілька важких битв. Сто п’ятдесят вірних Спартові драконів б’ються, як тигри. Ні, як дракони. На жаль, десятки драконів вирішили не брати участі у війні. Першої ж ночі після оголошення війни, щойно скінчилася термінова військова рада, скликана Спартом, вони рушили… на Північ. Вігор їм суддя.

Шістнадцятого хмарня на Соляному полі пол– чиська Наритових песиголовців, озброєних лука

ми й булавами, та тролів, упряжених у пересувні катапульти, зійшлися в першій битві з драконами. Чаклун за допомогою чарів одягнув своє військо у водяні панцери.

Дракони летіли рівною зграєю. Знизившись до висоти, що дозволяла вогняним струменям дістати ворога, вони атакували песиголовців і тролів пекучим залпом. Над лавами собакоголових піднялися густі клуби пари. Багато ворожих вояків залишилися без водяного захисту. У відповідь на вогнеметну атаку песиголовці вистрелили з катапульт і луків.

Дракони зробили мертву петлю над полем і зайшли на нове коло нападу. Після другого вогняного залпу багато песиголовців і тролів, охоплені полум’ям, скаженіючи й виючи від болю, попадали на кристали солі. Щоправда, декілька драконів теж опинилися на землі, вражені камінням і отруйними стрілами.

Я сидів на спині Спарта й намагався дібрати закляття, яке б зняло з песиголовців їхні чарівні панцери. Мені вдалося це зробити, і ворог відступив.

Але вчора довелося розкрити мої карти Наритові.

Він застосував проти драконів димових жаб. В одну мить небо над полем бою вкрилося міріадами цих зелених земноводних. Роздуваючись до розмірів кавуна, вони випускали з рота струмені ядучого диму. За мить дракони майже нічого не бачили. їхні очі сльозилися. Та найгіршим було те, що дракони почали невпинно чхати, а це заважало дихати на ворога вогнем.

Песиголовці скористалися безпорадністю супротивника і за якусь хвилину збили аж п’ятьох драконів.

Я знав, як знешкодити жаб, але при цьому мусив виявити свою магічну силу. Пригадавши потрібне заклинання, я викликав на Соляне поле усіх чапель, які були на болотах і озерах у радіусі тридцяти кілометрів від місця бою. Звичайно ж, самі вони летіли б до поля декілька годин, але я зробив так, аби птахи з’явилися в небі тієї ж миті.

За п’ять хвилин чаплі безжально поковтали усіх димових жаб. Дракони перейшли в навальний наступ, і песиголовці з тролями відступили.

Я шкірою відчув лють Нарита. Він зрозумів, що в Місті хтось іще володіє магією. Здогадатися, хто саме, чаклунові буде неважко. Варто тільки випробувати всі чарівні Обереги на знищуваність. Підроблена мною Смарагдова Книга, звичайно, не витримає.

Що ж, від завтра будемо грати відкрито…

Напад з печер

Наступного ранку, рівно о шостій, у лісі гримнув гімн чарівних рослин.

Співуни затягли його навдивовижу злагоджено і шалено голосно.

Звісно, що безтурботно спати під ревіння п’яти тисяч горластих хористів не вдалося 6 навіть рідковухим шиншилам. Ці гризуни так називаються тому, що рідко в якого з них (приблизно в одного на дві сотні) були вуха. Більшість родичів звичайних шиншил були геть глухими, проте не переймалися цим: відсутність слуху компенсувалась виключно гострим нюхом і абсолютною далекозорістю. Рідковуха шиншила могла побачити будь-що чи будь-кого, розмірами як сама, за десять кілометрів і приблизно на такій же відстані вирізнити кожен запах.

У наших героїв зі слухом було все гаразд.

– А хай воно сказиться! – позіхаючи лайнувся Гаврик. – Це не ліс, а якесь радіо-FM.

– Клянуся своїм черевиком, – затуляючи вуха, вигукнув Шмигун, – я ще зроду не чув такого галасу!

– Нічого, шановні мої, – кинув Понтій, – скоро це скінчиться. Я передбачаю, що їхній гімн має всього три куплети.

Пугач майже не схибив. Куплетів виявилося всього-на-всього вісім, а приспів у кінці гімну повторювався лишень шістнадцять разів, і всі до одного виконувалися на форте.

Друзі мужньо дослухали гімн чарівних рослин і тим часом остаточно попрокидалися.

– Поснідаймо – і в дорогу, – сказав Шмигун.

– А давайте, доки будуть смажитись ковбаски, трохи розвідаємо околиці, – мовила Джульєтта, причепурюючись перед дзеркальцем.

– Слушно, – підтримав драконицю бука. – Раптом відьмаки чи крилуни шукають нас десь неподалік.

Гаврик осідлав Джульєтту й піднявся з нею над лісом. Шмигун, Понтій та Петяка залишилися готувати сніданок.

Пугач та горобчик подалися на пошуки порожніх пляшок для багаття, а лепрехун тим часом вирішив обстежити глиняні печери. Йому ще вчора кортіло позазирати в них – раптом там сховано якісь скарби. Та й узагалі він змалку мав слабкість: нишпорити та шукати чогось таємничого.

До кожної печери вела ніби качалкою вкатана доріжка, що зникала в темряві отворів.

– Аго-гов! Є хтось? – несміливо зазирнув у морок печери Шмигун. «Хтось-тось-ось!..» —долинуло у відповідь.

– Мабуть, що немає, – вирішив лепрехун і, чиркнувши сірником, ступив до печери. Понтій з Петякою наносили стільки порожніх співунових плодів, що їх вистачило б засмажити цілого кабана, не те що кілька мисливських ковбасок.

– А де ж це Шмигун? – запитав Петяка.

– Шмигуне! – покликав Понтій. – Якщо ти надумав погратися з нами в піжмурки, то робиш велику дурницю. Хто ж це грає в такі ігри з провидцями? Я знайду тебе за мить. Краще сам виходь!

Шмигун справді вийшов. Ба він просто вискочив з печери як ошпарений, кричучи не своїм голосом:

– Рятуйте! Тікайте!..

За ним з печери випірнуло з десяток червоних куль. Вони мчали, наче відбиті биткою м’ячі.

– Монстри! – верещав Шмигун, раз по раз підстрибуючи, щоб уникнути широченних червоних пащек, які намагалися вхопити лепрехуна за п’яти.

– Печерні помідори! – з жахом скрикнув Петяка. – Хутчіше на дерево!

Шмигун кинувся до найближчого співуна, з розгону застрибнув на нього, обхопивши руками й ногами товстий стовбур, і, наче білка, почав дертися вгору.

Співун, що в цей час пив збадьорливий напій власного виготовлення, від несподіванки аж похлинувся.

Лепрехун миттю заліз на найвищу гілку, вмостився на ній, ледве перевів дух. Понтій і Петяка сполохано кружляли над Шмигуном.

– Як це я забувся, що тут водяться печерні помідори? – бідкався горобчик. – Мені ж іще мама, коли була жива, про них розповідала.

– А що це за одні? – спитав Понтій. – Чого їм треба?

– Бачиш їхні ротяки? Ці душогуби прилипають ними до живої істоти й поступово висмоктують з неї всі життєві соки.

Почувши це, Шмигун тільки щось невиразно крякнув.

Тим часом печерні помідори не збиралися так просто відмовлятися від своїх кровожерних намірів. Під деревом хижих овочів збиралося дедалі більше. Здавалося, в тих печерах їх – як бджіл у вуликах.

Покрутившись довкола стовбура, вони почали накочуватись один на одного, створюючи живу червону піраміду, яка щохвилини вивершувалась у напрямку Шмигуна.

– Вони мене з’їдять! – нажахано закричав лепрехун. – Зробіть що-небудь!

Понтій і Петяка кинулися до купи зібраних для вогнища пляшок і, піднімаючи по одній над пірамідою помідорів, жбурляли, цілячись у її верхні ряди. Одначе це не завдавало овочевим упирям помітної шкоди.

Дерево, мимоволі втягнуте в цю пригоду, вирішивши, мабуть, морально підтримати переляканого Шмигуна звитяжною піснею, заспівало: «Гей, нумо, хлопці! Хлопці – до зброї!..»

Коли між Шмигуном і верхнім помідором лишилось якихось півметра, над галявиною з’явилися Джульєтта з Гавриком.

– Сюди! Сюди! – загукали Понтій і Петяка.

– Чого це ви, замість того щоб готувати сніданок, по деревах лазите? – здивовано спиталася Джульєтта.

– Якщо ви мене зараз же не знімете звідси, то поснідають мною! – закричав Шмигун, хапаючись за хвіст дракониці.

Тут і Джульєтта, і Гаврик помітили цілу гору печерних помідорів, що, бридко плямкаючи, пожадливо розтуляли свої ротяки й тяглися ними до лепрехуна.

Гаврик ухопив товариша за комір, і Джульєтта ракетою рвонула в небо.

Тієї ж миті від верхівки піраміди відштовхнувся найхижіший помідор і, злетівши на метр догори, уп’явся в багатостраждальну босу Шмигунову ногу…

Гаряча яєчня

– От ти короста! – з ненавистю промовив Шмигун до печерного помідора, що таки домігся свого і вже другий день теліпався на нозі лепрехуна.

Овоч, звісно, нічого не відповідав на це. Він мовчки глипав налитими томатним соком очима на свою жертву. Час від часу в животі помідора протяжно бурчало.

Як Шмигун з Гавриком не старалися, та відірвати помідора від лепрехуна їм не вдавалося.

– Щоб ти луснув, ненажеро, – безнадійно махнув рукою Шмигун після чергової невдалої спроби звільнитися. – Може, нажерешся та сам відпадеш.

– Навряд чи, – цвірінькнув Петяка, – вони не відпадають, доки є чим поживитися.

– Ти хочеш сказати, доки я буду живий?

– Марнота! – вигукнув Понтій. – Я бачу вибух і тебе, Шмигуне, з вільною ногою.

– Ти маєш на увазі, що ми маємо закласти під помідор вибухівку? Це ж самогубство!

– Та ні, мусить же бути якийсь безпечніший спосіб позбутися цього кровососа, – сказав Гаврик.

– На жаль, шановні, – мовив Понтій, – поки що я нічого, крім вибуху, не бачу.

– Попереду вулкан! – раптом вигукнула Джульєтта.

Залишивши вчора зранку Співучий ліс, вся компанія Гаврика взяла курс на північ, до Курячого вулкана, де Петяка буцімто нещодавно бачив дракона. Надвечір другого дня на горизонті нарешті з’явилася височенна гора, вершина якої ховалася в густих бурих хмарах диму.

– Ого! – вигукнув Петяка. – Він часом не збирається вибухнути?

– Понтію, чи не вибух вулкана ти бачив у своєму видінні? – спитав Гаврик.

– Вулкана я не бачив, але… хтозна… хтозна…

– Давайте приземлимося й перепочинемо, – запропонував Шмигун. – Можливо, варто придивитися здалеку: чи не почнеться виверження. Он як він курить.

– На те він і Курячий, щоб куріти, – сказав Понтій. – Він, мабуть, постійно курить, тому так і називається.

– Справді, – погодилася Джульєтта. – Але я думаю, що потрібно летіти до вулкана негайно: раптом там десь є Спарт. Ще встигнемо відпочити. Та ви, певно, не дуже й натомилися, їдучи в мене на спині.

З кожним помахом Джульєттиних крил вулкан ближчав. Разом з ним наближалися й дивні звуки, що явно долинали від Курячого. Це був якийсь незрозумілий, хаотичний і пронизливий клекіт, схожий на…

– Не може бути! – голосом, сповненим подиву, вигукнув Гаврик, коли вони почали спускатися до вулкана. – Подивіться, це ж…

– Що вони тут роблять?! – з не меншим подивом вигукнула Джульєтта. – Це ж кури!!!

– Отакої! – писнув Петяка. – Он воно що! Курячий… І як ми зразу не здогадалися.

Мандрівники побачили під собою незвичайну картину.

Навколо широченного кратера, поміж камінням, було намощено сотні гнізд. Тут же, гребучись у вулканічній куряві, походжала незліченна кількість курей. Вони несамовито кудкудакали, сокотали, кричали і навіть кукурікали, хоча серед них начебто і не було жодного півня.

Деякі кури сиділи в гніздах, а деякі, раптом зіскочивши з них, сторчма пірнали у страхітливий отвір кратера. Вилітаючи звідти, ці дивні птахи поверталися до гнізд, у яких, до речі, були яйця, і випльовували на них… Це не могло бути правдою, але ж Гаврик, Джульєтта, Шмигун, Понтій і Петяка бачили на власні очі, що кури поливають свої яйця розжареною магмою, добутою з самого серця вулкана!

– Хтось може пояснити, навіщо вони це роблять? – спитала Джульєтта.

– Мабуть, таким чином вигрівають яйця, – припустив Понтій.

– Цікаво, – процвірінчав Петяка, – а їм у роті не пече?

– Я не знаю, де їм пече, – сказав Гаврик, – а от мені пече в шлунку від голоду. Хтось хоче яєчні?

– Я сто років не їла яєчні! – з півслова зрозуміла буку Джульєтта й почала спускатися.

– Чекайте! Чекайте! – намагався спинити драконицю Шмигун. – Ми ж не знаємо, що в цих курей у голові! А може, вони небезпечні!

– Охолонь, – заспокоїв лепрехуна Гаврик, – що небезпечного може бути в курях?

– Те ж саме, що і в помідорах, – іронічно сказав лепрехун, з тугою подивившись на свою ногу.

– Не панікуй, зараз яєчок насмажимо. Чи ти любиш їх пити сирими?

– Я люблю, коли в мене на ногах обидва черевики і коли з мене ніхто не п’є кров.

– Джульєтто! Охайно приземляйся – не почави яйця! – застеріг подругу Гаврик.

Дракониця вибрала для посадки місце, найбільш вільне від курячих гнізд.

Тільки-но Джульєттині лапи торкнулися базальтової поверхні вулкана, кудкудакання, як за командою, обірвалося. Ніби хтось висмикнув з розетки штепсель радіоприймача, і той замовк. Кури, всі до одної, насторожено повернули голови в бік непроханих гостей. У кожній парі пташиних очей можна було прочитати запитання: ви самі заберетеся звідси чи вам допомогти?

– Друзі, – прошепотів Шмигун, – може, корисніше буде трохи поголодувати? Не подобаються мені їхні очі.

– І чого ти так боїшся? – легковажно кинула Джульєтта. – Що нам можуть зробити якісь там кури?

– А тобі, до речі, – додав Петяка, – в жодному разі не можна голодувати. Якщо ти не хочеш, щоб твої сили висмоктав помідор ще до світанку.

– Я думаю, – сказав Гаврик, зіскочивши на землю й прямуючи до найближчого гнізда з яйцями, – що коли ми візьмемо кілька яєчок, на нас ці милі курчатка не образяться. А якщо й образяться, то завдати нам якоїсь шкоди не зможуть. Вони ж, зрештою, не вогнедишні…

Гаврикові так сподобався власний дотеп, що він мимоволі засміявся, беручи з гнізда чимале яйце й оцінливо підкидаючи його на долоні.

Тієї ж миті бука відчув себе мисливською ковбаскою, яку смажать у самому пеклі багаття. За іронією долі кури з Курячого вулкана були саме вогнедишними!

– Трясця твоїй матері! – крикнув Понтій. – Вогнедишні кури!

– Гаврику! – Джульєтта кинулася до товариша. Помахом широких крил вона збила з буки полум’я й ухопила його пазурами за одяг.

Кури зустріли драконицю ще одним дружним вогняним подихом.

Джульєтта ухилилася від вогню й почала підніматися під хмари. Шмигун тягнув Гаврика до себе за лапсердак, що увесь димів.

За півгодини, відлетівши на безпечну відстань від Курячого вулкана, друзі сиділи колом на березі якоїсь річечки й усе ніяк не могли оговтатися від побаченого й пережитого.

– Хто б міг подумати, – бідкався Гаврик, усе ще тримаючи в руках два яйця, що він устиг викрасти, – вогнедишні кури! Хтось колись чув про таке?

– Мені так соромно, – мовила Джульєтта, – якісь нещасні кури, і ті можуть дихати вогнем, а я… Ет…

– Ви знаєте, мені вже перехотілося яєчні, – зітхнув бука й поклав свою здобич на землю.

– А давайте зробимо гоґоль-моґоль, – запропонував Петяка, – все одно двох яєць на всіх буде мало, а так – хоч потроху посьорбаємо.

Друзі пристали на пропозицію горобчика й невдовзі ласували смачним напоєм.

– Слухай, Гаврику, – звернувся до буки Шмигун, старанно луплячи печерного помідора чималеньким камінцем, – давно ми не читали щоденник Крива. Може, там є щось про цих ось ненажерливих потвор.

– Ай справді, давайте почитаємо, – погодився Гаврик і дістав із наплічника щоденник.

Зрада

30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 1-й.

За мою голову Нарит призначив винагороду – тисячу золотих скорпів. Він завжди був скупим. За життя короля буків, тим паче єдиного в Місті конкурента-чарівника, можна було б заплатити й більше. Втім, що мені до того, скільки Наритові доведеться викласти за мене – живого чи мертвого. Щоправда, хотілося б сподіватися, що до цього не дійде й Наритові скорпи залишаться у нього.

Учора, після поразки його війська, чаклун наказав тролям розпалити в дворі замку велике вогни– ще й по черзі покидати туди всі чарівні Обереги.

Срібна Троянда, Кубок з Часом і Вогняний Ключ лишилися неушкодженими, а от Смарагдова Книга спалахнула, мов сірнику спекотну погоду, щойно її торкнулися перші язики вогню.

– Крив!!! – задихався з люті Нарит. – Схопити!.. Негайно!.. Вбити!.. Повісити!.. Спалити!.. Відтяти голову!.. Розіпяти!.. Посадити на палю!!! – Чаклун був сам не свій. – Одурив! Кого – мене?! Зміюка підколодна! Ну, зажди в мене!..

Ледь не цілу ніч Нарит лютував, а на ранок по всьому Місту сповіщали про «щедру» винагороду тому, хто допоможе мене впіймати або звести зі світу.

Хай спробують упіймати. Я ще повоюю.

На світанку до нашого табору прийшов люд. Він назвався Геліусом і зголосився воювати проти Нарита.

Люд розповів, що три дні тому він потрапив у Місто зі свого, людського світу.

Люди надзвичайно рідко переносяться до нашого світу, хоча ми, буки, живемо в багатьох їхніх домівках, допомагаючи вести господарство, оберігаючи помешкання тих людів, у яких живемо, від усіляких бід та напастей.

Геліус з’явився у Місті, з’ївши деревну суницю, що якимось чином потрапила до овочевої крамниці села, де жив люд, разом зі звичайними лісовими суницями.

Виявилося, в його бабусі жив один бука, мій далекий родич.

На відміну від будь-кого з чарівного світу, він був дуже вразливим до магії. Попри це, в першому ж бою він видався мені занадто сміливим, як на люда.

Він одразу ж уподобав собі дракона Трума і, осідлавши його, вразив пострілами з лука не одного песиголовця.

– Слухайте, – раптом відірвався від читання Гаврик, – а Наритів блазень часом не той самий Геліус? Він теж люд.

– Цього не може бути, – заперечив Шмигун. – Люди так довго не живуть. Це просто збіг.

– Гм-м, дивний збіг, – гмикнув бука і продовжив читати.

Сьогодні по обіді ми вперше зустрілися в бою з відьмаками на мітлах.

Патрульні дракони вчасно помітили підозрілу метушню в небі над замком. Це були декілька десятків мітлетунів. Вони зі свистом наближалися до нашого табору. За ними вирушили наземні Наритові війська.

Перша атака відьмаків була приголомшливою: одразу десять драконів, що за тривогою піднялися в повітря, й упали додолу, обплутані тросами.

Драконам ніяк не вдавалося вразити відьмаків вогнем, бо ворожі мітли виявилися надто швидкими. Навіть для драконів.

Хтозна, чим би скінчилася для нас ця битва, якби Спарт не наказав усім драконам утворити в повітрі велике коло. Розташувавшись таким чином і дихаючи навсібіч вогнем, вони змогли тримати ворога на відстані й не давати обплутувати себе смертоносними тросами. Ми назвали цю тактику «Протуберанці сонця». На щастя, вона спрацювала. Наритові посіпаки відступили до замку. Однак устигли захопити в полон Геліуса. Його дракона Трума песиголовці збили отруйною стрілою, а непритомного люда тролі затягли до замку, перш ніж ми зі Спартом змогли щось удіяти.

Увечері, коли дракони з почестями спалювали тіла загиблих товаришів, Геліус несподівано з’явився в таборі. Він був увесь у синцях, волосся на голові скуйовдилося й злиплося від запеченої крові, до того ж люд накульгував на одну ногу. Він підійшов до тіла свого дракона Трума й попрощався.

Одразу ж після обряду спалювання, коли душі загиблих драконів-воїнів приєдналися до небесного війська Вігора, я кинувся розпитувати Геліуса, що ж з ним трапилося в замку. Люд був виснаженим, але розповів про свої поневіряння.

Нарит вчинив Геліусу допит. Песиголовці прив’язали полоненого до колони в одній із замкових зал і час від часу лупцювали, коли той відмовлявся говорити. Чаклун хотів знати, де я зберігаю Смарагдову Книгу.

На щастя, ніхто, крім мене й Спарта, нічого не знав про справжній Оберіг буків. Я й тепер не сказав Геліусові нічого зайвого. Хоча не думаю, що Геліус що-небудь розповів би ворогу. Проте… Чи витримав би люд тортури?

Нічого не витягши з полоненого, Нарит пообіцяв йому вишукане катування після вечері.

Катування не відбулося. Геліус якось піддурив вартового троля й утік із замку.

Перед сном ми лікували легкопоранених драконів: перебинтовували їхні рани, напували виготовленим мною протиотрутним зіллям та силовідновлювальними краплями. Геліус допоміг Спиртові перев’язати подряпину на хвості.

Це був виснажливий і важкий день.

30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 2-й.

Це якесь божевілля! Ще зоря не зійшла, як на табір було вчинено раптовий напад.

Я зіскочив з ліжка з першими ударами сполохобитного дзвона. Спросоння довго не міг знайти свій одяг. Він чомусь виявився не там, де я його залишив звечора. Я вискочив надвір.

Над табором роїлася хмара відьмаків. Дракони не встигали набирати висоту – й тут-таки ставали легкою здобиччю мітлетунів. Але чому вони підпускають ворога так близько до себе? Чому ще й досі не підсмажили й не перетворили на вугілля жодного відьмака?

– Ми зневогнені! – яструбом упав з неба Спарт, мало не збивши мене з ніг, хоча міг і зовсім розчавити. – Гайда на спину! Треба забиратися звідси, доки нас усіх не знищили! Жоден дракон не може дихати вогнем! Це кінець!..

Я прожогом кинувся в шатро й дістав з-під подушки Смарагдову Книгу. «Драконів зневогнено… – гарячково думав я. – Але ж як? Щоб здійснити потрібне заклинання, слід мати частину тіла Хранителя драконів, відтяту від нього живого. Спарт не потрапляв у полон, він тут. І, здається, у нього все на місці…

Так і не знайшовши відповіді на купу запитань, я стрибнув на спину Спартові.

– Потрібно знайти Геліуса! – крикнув я.

– Його немає в таборі! – відповів дракон, оглянувши з висоти все навколо. – Немає ні серед живих, ані серед мертвих.

– Але ж… – Я зрозумів, що Геліус сам пішов із табору. Пішов під покровом ночі. Як це роблять злодії або зрадники.

Одразу стало зрозумілим, чому мої речі в шатрі були не на місці. Хтось щось шукав. І цей хтось, мабуть, – Геліус, а це щось, – вочевидь, Смарагдова Книга.

Жалюгідна дещиця драконів, які врятувалися, разом зі Спартом втекла далеко за Місто. Можливо, це кінець війни драконів…