Текст книги "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Олександр Дерманський
КОРОЛЬ БУКІВ,
або
ТАЄМНИЦЯ СМАРАГДОВОЇ КНИГИ

Чорне озеро

– Я ніколи в цьому житті не висплюся, – невдоволено пробубонів Гаврик, широко позіхаючи.

Він легенько потягнув на себе обидві віжки, і Джульєтта, згорнувши могутні крила, почала спускатися донизу крізь густі пасма липкого синюватого туману.

За мить під ними тьмяно заблищало нерухоме плесо озера. Воно розкинулося між зловісно вишкірених у небо гострих скель. На берегах озера не було ні травинки, ні кущика – саме руде каміння обрамлювало чорну тацю водойми. Жодна стежечка не вела до озера, тож було видно, що до нього ніколи ніхто не приходив ні на водопій, ані купатися, ні просто відпочити від суєти Міста. Цікаво, а кому б вистачило клепки прийти на прогулянку до Чорного озера, а тим паче – скупатися в ньому?.. Навіть із висоти драконячого польоту дивитися на нього було моторошно. Проте Гаврик уже звик: він бував тут щоранку вже майже рік. Бував не з власної примхи, а для роботи.

Гаврик кинув у порожнечу відро й почав розмотувати довгу мотузку, прив’язану до дужки.

– Спустися трохи нижче! – скомандував він і перехилився донизу, міцно затиснувши в руці мотузку й ризикуючи впасти з лускатої спини дракониці в чорну, поки що спокійну, безодню.

– Ми вже й так занадто низько, – стривожено гукнула Джульєтта. – Поглянь, озеро прокидається!

Справді, ще мить тому нерухома, блискуча поверхня водойми раптом вкрилася великими пухирями. Вони роздувалися до розмірів середньої повітряної кулі, а потім лунко лускалися, посилаючи в небо сірі звивисті хвости димів.

– Ще крапельку, сестричко, – наполягав Гаврик, – бо з цієї висоти мені не дістати.

Дракониця заплющила очі й знизилася ще на кілька метрів.

– Є! Тримай висоту! – гукнув Гаврик і, вправно перебираючи руками, почав підтягувати за мотузку вже повне відро.

Озеро відреагувало миттєво. Ніби відчувши (чому ніби?), що його стало менше на ціле відро, воно вистрелило вгору десятками чорних струменів.

– Вгору! – скомандував Гаврик, однією рукою хапаючи дужку відра, а другою – міцно стискаючи віжки.

Дракониця стрімко зринула в ранкове небо, подумки дякуючи Вігору, богові драконів, за те, що й цього разу їм пощастило втекти неушкодженими. І сьогодні озеро вистрелило своїми смертоносними газовими стрілами в молоко, тобто просто в туман. Переконавшись у своїй недосяжності, Джульєтта розправила крила й узяла курс на гострі шпилі замку.

– Гайда, Джульєтточко, – підганяв драконицю її вершник. – Ми ж не хочемо запізнитися й роздратувати нашого повелителя, щоб він скис!

Джульєтта ледь чутно здригнулася всім тілом.

– Чи ти мухоморів об’ївся? Тихіше там, бо чують мої обидва серця, що сьогодні в Місті стане менше на одного буку й на одну гарненьку драконицю.

– Чому це я маю розмовляти пошепки?

– Хіба ти забув про крилунів? У них дуже гострий слух.

– Облиш, ті нишпорки у таку пору ще сплять, – позіхнув Гаврик. – Мені взагалі здається, що в цілому світі ще всі сплять. Окрім бідолашного буки, добувача магічної смоли, та його вірної дракониці.

– Твоя правда, – обернулася до Гаврика Джульєтта, – он Спалах із Трумом, наприклад, доставляють м’ясо в замок не на п’яту годину ранку, як ми смолу, а аж на сьому.

– То Нарит, виходить, цю смолу натщесерце п’є, чи що? – пробурчав бука. – Коли він уже нею вдавиться, і ми нарешті виспимось?

– Прикуси язика, Гаврику! – злякано скрикнула дракониця. – Не знаю, що ти собі надумав, але я ще планую трохи пожити. Хоча б так, як зараз: возячи на спині пришелепкуватого буку з відром у руці та бджолами в голові.

– І чого це я пришелепкуватий, та ще й із бджолами?

– Бо верзеш не те, що треба. Ти думаєш, що коли крилуни перекажуть Нариту твої слова, він нагородить нас вершковою запіканкою за красномовство?!

– Це було б добре! – ковтнув слину Гаврик. – Ми, до речі, з таким графіком роботи сьогодні навіть поснідати не встигли.

– Якби ж ти не проспав…

– Це я проспав?! А хто повинен був мене розбудити? Не ти часом?

– Ну я. Я теж проспала, вибач.

– Гаразд, обоє винні. Нічого, ось одвеземо смолу тому старому вилупню й поласуємо вершковим морозивом. Залетимо в кав’ярню до Марти, ге?..

– Я так і знала, – раптом із досадою вигукнула Джульєтта, – поглянь…

Попереду майнули невеликі комашині крила й коров’ячий хвіст крилуна. Крилуни були офіційними шпигунами і ябедами Нарита. Нишпорка, який несподівано виринув із туману неподалік Гаврика та Джульєтти, почав знижуватися в напрямку замку.

– Думаєш, він щось почув? – досить легковажно спитав Гаврик.

– Повз слонячі вуха крилунів рідко що пролітає. Проте… у замку все стане ясно…

Джульєтта приземлилася біля воріт замку прямо перед двома вайлуватими тролями, що охороняли вхідну браму. Здоровані тримали в ручищах по дебелій довбні. Це, власне, були молоді дубки, вирвані з корінням і абияк обчухрані зубами тролів.

Годинник на Ближній вежі показував за три хвилини п’яту.

– Відчиняйте, чого поставали?! – гукнув Гаврик.

Тролі, що не вирізнялись якимось розумом, та ще й були підсліпуватими, почали вдивлятися в землю. Вони довго мружили свої тупі оченята, доки не побачили малого буку.

– Воно щось пищить, – бовкнув один троль своєму напарнику.

– То вгили його дрючком, – порадив той.

– Ви що, хлопчики, не бачите, що перед вами добувач магічної смоли і його дракониця? – крикнув Гаврик. – Чи, може, Нарит давно не міняв місцями ваші голови?

Одного разу Гаврик із Джульєттою стали свідками вишукано жахливого покарання, що вчинив цим велетам-нетіпахам їхній господар. Тролі чимось не догодили Наритові, й він у спалаху люті вигукнув якесь заклинання. Те, що сталося з вартовими, нагнало б жаху на кого завгодно. Дві голови відірвалися від своїх здоровенних тіл, піднялися високо вгору, закрутилися, наче у водяному вирі, то віддаляючись, то на шаленій швидкості вдаряючись одна об одну. Потім вони спустилися донизу і, гепнувшись на залиті зеленкуватою кров’ю шиї гігантів, якимось дивним чином приросли до них. Але при цьому кожному дісталася голова напарника. Приголомшені тролі несамовито закрутили чужими головами й закліпали очима. Спочатку вони ревли від болю й цілковитої безпорадності, а потім почали ганятися з дубцями за зірочками, що миготіли в них перед носами. Ще довго тролі не могли прийти до тями й плуталися, хто є хто. З часом вони звикли до нових голів, а голови – до нових тіл.

Вартові, як виявилося, добре пам’ятали про ту екзекуцію, і спогади вочевидь були не найприємнішими: обидва здоровила наввипередки кинулися відчиняти браму.

Із п’ятим боєм годинника Гаврик і Джульєтта увійшли до тронної зали замку.

Навпроти вхідних дверей на троні з драконячих ребер возсідав Нарит. Щоразу, коли Джульєтта бачила трон, у ній просто закипала ненависть до повелителя Міста, обидва її серця гупали так голосно, що Гаврикові доводилося затуляти вуха, аби не оглухнути. Нарит щоранку спостерігав напади Джульєттиної нелюбові й отримував від цього неймовірну насолоду. Він розумів усю безпорадність дракониці й упивався своєю беззаперечною владою та магічною силою. Тим паче, що саме Джульєтта зі своїм малим другом букою щоранку приносила Наритові ціле відро його могутності.

Смола з Чорного озера день у день поповнювала силу чарівника.

– Ага, ось і мої довгождані друзі! – зареготав Нарит. – Що ви мені там принесли? Чи не відерце солоденької смоли? А що це так стукає голосно? Чи не гарячі дівочі серденька?

Гаврик із Джульєттою стояли перед лихим чаклуном похиливши голови.

– Годі сюсюкання! – раптом вереснув маг, відкидаючи відлогу чорного плаща й простягуючи вперед руку. – Давай сюди відро!

Гаврик слухняно підніс магічний напій Наритові.

Чарівник схопився за дужку кістлявою рукою з перснями на пальцях і пожадливо, нахильцем став пити просто з відра. Потім жбурнув відро Гаврикові під ноги й крикнув:

– Геть! Завтра щоб були без запізнень!

Друзі обернулися, щоб іти, й носом носа зіткнулися зі вже знайомим крилуном. Він, низько зігнувшись, прошмигнув повз буку й драконицю і майже поповз до трону.

У Гаврика все так і обімліло, а серця Джульєтти загупотіли удвічі голосніше й втричі швидше. Вони бачили перед собою лише заповітні двері, у які ще ніколи не хотілося вийти так швидко, як тепер.

– Стійте! – безжальним вироком прогримів голос Нарита, наздогнавши добувачів магічної смоли біля самих дверей.

Гаврик і Джульєтта з жахом обернулися, передчуваючи найстрашніше. Біля ніг Нарита стояв мавполикий крилун і задоволено шкірився.

– Завтра мені знадобиться двоє відер магічної смоли! – крикнув чарівник. – І щоб без запізнень!

– Слухаю, ваша темносте, – через силу вичавив із себе Гаврик і вислизнув у двері слідом за Джульєттою.

У кав'ярні Марти

Гаврик і Джульєтта сиділи за обчовганим дубовим столом у кав’ярні, наминали вершкове морозиво й намагалися заспокоїтись після відвідин замку. Джульєтта час від часу підсолювала й перчила свою порцію морозива. Відтоді як дракони перестали вергати вогонь, точніше, після того, як Нарит страшним заклят– тям позбавив їх цієї здатності, у драконячого племені постійно пекло в роті. Джульєтта боролася з цим за допомогою солі та перцю. Такі запаси дракониця завжди мала при собі.

– Хочеш трохи солі? – запропонувала вона й Гаврикові.

– Красно дякую, але мені смакує й так.

– Цікаво, а навіщо це завтра Наритові аж два відра смоли?

– Може, щоб нарешті вдавитися, – сердито буркнув бука.

– Ти знову за своє! Ти дограєшся колись, Гаврику. Я не знаю, як це ми сьогодні вислизнули…

– Таки-так, – погодився бука. – Коли я побачив того крилуна, мені захотілося негайно розчинитися в повітрі.

– Ти ж знаєш, що це неможливо, – зітхнула Джульєтта. – Відколи скінчилася війна… відколи Нарит виграв війну, буки не володіють магією, а дракони, на жаль, не вміють дихати вогнем.

– Ще по одній порції? – спитав Гаврик.

– Давай, – кивнула дракониця.

Гаврик устав зі стільця й пішов до відьмочки Марти, яка була за стійкою, замовляти морозиво.

Джульєтта обвела поглядом тісну залу кав’ярні. Відвідувачів було небагато: декілька захмелілих гномів у зелених каптурах, дві неповнолітні відьмочки та зграйка потерчат, які їли солодку вату. Та й усе. Хоча ні, у віддаленому, найтемнішому закапелку кав’ярні сидів іще хтось. І не дивно, що Джульєтта не одразу помітила його. Самотній відвідувач постійно щулився і затулявся здоровенним кухлем з якимось зеленкуватим пінистим напоєм.

– Ти думаєш, усе те правда? – Гаврик поставив на стіл блюдця з морозивом і всівся на місце.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, ти сама знаєш… – Гаврик озирнувся довкола й пошепки продовжив: – Про Смарагдову Книгу та про Крива.

Джульєтта теж перейшла на шепіт:

– Я не думаю, що це просто легенди. Війна драконів скінчилася всього-на-всього якихось триста років тому. А про те, що раніше дракони були вогнедишними, відомо навіть тупим тролям. Мабуть, і про буків-чарівників теж правда. А що вже…

Джульєттину розповідь обірвало дзеленькання дзвоника на дверях кав’ярні.

На порозі постали троє песиголовців. Усі присутні враз замовкли, очікуючи, що ж буде далі. Тривожна мовчанка повисла між рудою підлогою й каганцями, що конвульсивно блимали під стелею.

Усі знали, що песиголовці завітали до кав’ярні не пломбір їсти. Вони були найвірнішими прислужниками Нарита, його охороною та солдатами. їхня жорстокість не знала меж. На відміну від тролів, песиголовці були ще й доволі кмітливими. Вони, крутячи навсібіч своїми бульдожими головами й вивчаючи присутніх, пройшли до стійки кав’ярні й почали про щось розпитувати Марту.

Джульєтта одразу помітила, як таємничий відвідувач у віддаленому кутку з появою нових гостей пірнув під стіл. Рачкуючи підлогою під столами, він почав пробиратися до виходу.

У цей час Марта щось сказала песиголовцям і тицьнула ножем, яким різала телятину на канапки, туди, де щойно сидів загадковий чоловічок. Наритові вояки прожогом кинулися до дальнього столу. Проте на ньому стояв тільки напівпорожній кухоль. Один з песиголовців люто гаркнув і, розмахнувшись сталевою булавою, розтрощив на друзки посудину. Собакоголові почали нишпорити очима по кав’ярні.

Тим часом утікач шмигонув під стіл Гаврика та Джульєтти. Тепер дракониця його розгледіла – це був старий лепрехун. Його червоний жупанець геть забруднився пилом та розлитим на підлозі грогом, трикутний капелюх з’їхав набакир, у руці втікач тримав згорнутий у сувій чорний зшиток. Утім, щойно старий заповз під стіл, книжечка почала зеленіти просто на очах у здивованих дракониці й буки. Ця зміна, здавалося, справила більше враження на самого лепрехуна, ніж на добувачів смоли. Погляд його заяснів, і він миттю простягнув Гаврикові свого зошита.

Раптом від задоволеного скаженого викрику песиголовців на столах забряжчав посуд, і бідолаха в трикутному капелюсі зрозумів, що його помітили.

– Нарешті я знайшов тебе, – прошепотів лепрехун. – Сховай…

Лепрехуна висмикнули з-під столу за ногу й скрутили в три погибелі. Один із песиголовців грізно поглянув на Гаврика й Джульєтту.

– Вам теж доведеться піти з нами.

– Нам і тут непогано, – кинув Гаврик, удаючи, що він зовсім не боїться.

– Ви – спільники цього небезпечного злочинця, тому доведеться піти по-доброму, інакше… – Песиголовець багатозначно струснув булавою перед самим носом Джульєтти.

– Ми вперше бачимо цього лепрехуна, – холоднокровно проказала дракониця.

– Облиш їх, – гаркнув другий песиголовець. – Не бачиш, це ж добувачі магічної смоли.

– Ну то й що? – відмахнувся настирливий вояк.

– Якщо Нарит залишиться завтра без смоли, – сказав Гаврик, – він вас по голові не погладить.

– Добре, живіть поки що, – роздратовано кинув песиголовець і вийшов із кав’ярні разом зі своїми товаришами та нещасним полоненим.

Гаврик крадькома запхнув собі за пазуху зошита й прошепотів Джульєтті:

– Негайно додому. Якийсь дурнуватий день сьогодні.

Вони розрахувалися за морозиво й вийшли на свіже повітря.

Щоденник Крива

Гаврик і Джульєтта мешкали в перехнябленій халупі на околиці Міста. Довкола їхнього житла росли розлогі дуплисті осокори. В дуплі одного з них жив старий пугач Понтій. Він частенько залітав у гості до своїх сусідів, щоб погомоніти про те, про се. Понтій вважав, що вміє передбачати майбутнє. Щодня пугач робив десятки передбачень. Наприклад, що з понеділка почнеться новий тиждень, що взимку не буде дощів, а йтиме переважно сніг, що в Джульєтти незабаром закінчиться сіль у сільничці, що Гаврик зранку проспить роботу й таке інше. Еге ж, деякі з цих передбачень справджувалися.

Останніми днями Понтій весь час торочив про наближення нової війни. От і сьогодні, щойно Гаврик з Джульєттою ввійшли до хати, у вікно залетів пугач.

– Війна вже близько, шановні мої, – заторохтів птах, – запасайтеся харчами. Голод буде, пошесть буде, згадаєте мої пророчі слова…

– Ой, тільки не треба починати стару пісню! – схопився за голову Гаврик. – Яка там війна…

– Колишня війна, шановні мої, відновиться. Голод буде, пошесть буде, страх буде.

– І не набридло тобі вигадувати дурниці? – присоромила Понтія Джульєтта. – Нема кому воювати.

– Зате є з ким, а кому – знайдеться, – не вгавав пугач. – Колишня сила повернеться. Голод буде…

– Досить! – обірвав балакучого провидця бука. – У нас був важкий день, слід відпочити. Пережити ще й твої теревені нам уже нема сили.

– Важкий день… А ніч ще важчою буде, – кружляв під стелею пугач. – Ой, якою ж важкою буде ніченька…

– Гаразд, гаразд, – Джульєтта огрядним тілом відтиснула Понтія до вікна, – залітай завтра, а зараз ми мусимо спати.

– Ну, то я полетів, шановні мої, – образився пугач, – але сьогодні ви й очей не стулите. Згадаєте мої слова, згадаєте, та буде пізно.

Джульєтта зачинила за птахом вікно й завісила фіранку.

Бука й дракониця не йняли віри усіляким Понтієвим передбаченням і зазвичай пропускали їх повз вуха. Адже, щоб переслухати всі пугачеві пророцтва, потрібно було мати неабияке терпіння й надзвичайну силу волі. Однак була ще одна причина, з якої Гаврик і Джульєтта хотіли якнайшвидше позбутися компанії надокучливого сусіда. їм не терпілося роздивитися, що ж то за книжечку ховав від песиголовців лепрехун. Цікаво, чому він передав її саме Гаврикові?

Бука витяг з-за пазухи таємничого подарунка, який так несподівано опинився в їхніх руках добувачів смоли. Це був зошит, оправлений дивною пухирчатою шкірою. Гаврик поклав його на стіл і розгладив палітурку рукою. Варто було йому торкнутися оправи, як вона ставала яскраво-зеленою. Коли Гаврик приймав руку – зошит тьмянів, а як бука зовсім відходив від нього, обкладинка ставала сірою, а потім і зовсім чорніла. Коли ж Джульєтта торкалася дивного зошита, його колір незмінювався.

Зверху на палітурці було витиснуто зображення безшерстої кішки-сфінкса, що пила з блюдця вершки.

Гаврик одразу впізнав стародавній герб усього роду.

Тремтячою рукою Гаврик розгорнув зошит. Під першою сторінкою лежав окремий аркуш. Він був зім’ятий і пожовклий від безжального впливу часу. Писав на цьому аркуші, мабуть, хтось украй виснажений, бо почерк був нерівний. Можливо, руки автора записки (а це точно була записка) тремтіли.

– Читай уголос, – попросила Джульєтта.

Двічі Гаврика просити не було потреби.

Сподіваюся, малий лепрехун збереже цього листа, а також мого щоденника і віддасть їх тому, – кому потрібно, коли прийде час. Інакше вся наша боротьба, – на жаль, поки що програна боротьба, – не матиме ніякого сенсу. Нарит виявився занадто сильним… його армія була майже розгромлена, але… Нас зрадили.

Мій вірний дракон стікає кров’ю, я поранений і безсилий. Книгу втрачено. Проте… до справи…

Якщо ти друг і читаєш цього листа, значить лепрехун дотримав обіцянки. Якщо ж ти ворог, то все одно мого щоденника тобі не прочитати. Я писав у ньому пером-хамелеоном, усі літери в моїх записах – вивертні. Вони постійно змінюють форму, і жодне слово не містить здорового глузду. Літери-вивертні набудуть своєї істинної суті лише тоді, коли зошит потрапить до рук буки з чистим серцем, світлим розумом і… ні, про ще одну умову зараз не варто згадувати.

Отже, сподіваюся, ти той, хто мусив отримати цього листа й щоденника. І ще більше сподіваюся, що це сталося вчасно. Ти повинен прочитати записи в зошиті, повернути Смарагдову Книгу й продовжити боротьбу. Продовжити, щоб перемогти.

Не знаю, що буде зі мною, але якщо все трапиться так, як має бути, то ти читаєш лист через триста років після його написання. Можливо, мене вже не буде, можливо, я загину ще сьогодні, але я переконаний: ти зможеш відродити Місто.

Уся важлива інформація – в моєму щоденнику. В листі я не ризикую нічого такого писати, бо не впевнений, що він не потрапить до рук Нарита. Проте ти мусиш діяти якнайшвидше, тож підкажу, з чого слід починати. Почни з драконів…

Усе… Здається, сюди йдуть песиголовці, а з ними й сам Нарит. Віддаю листа й зошита лепрехунові. Читай щоденника. Щасти тобі!

Крив

– Ти щось зрозуміла? – помовчавши, спитав Гаврик.

– Слабенько, – зізналась приголомшена дракониця. – Я відчуваю тільки одне: Понтій казав правду, сьогодні ми спати не будемо.

– Мабуть, нам не обійтися без пояснень того лепрехуна. Поклади-но до мого наплічника мисливських ковбасок…

Шмигун

Замок чорною горою височів над цілим Містом. Він був окрасою і… більмом. Більшість міщуків із острахом і ненавистю дивилися в бік неприступного замку, захоплювалися його величчю й здригалися від його понурості. Замок ніби випромінював холод і зло. Пригноблені мешканці міста багато б віддали за те, щоб цей камінний велет перетворився на порох, забравши з собою в небуття й свого господаря. Але ж… замок, ніби недремний вартовий Наритової влади, нависав над Містом.

Навколо гранітних мурів ще з давніх часів було вирито рів. Ніхто не знав напевне, чи мав той рів дно, чи ж пронизував страхітливим кільцем усю Землю. Приблизно на півкілометровій глибині виднівся густезний сірий туман, а що було під ним – важко й уявити.

Замок Нарита дірявив небо п’ятьма високими вежами: Ближньою, Дальньою, Місячною, Чорною та Карликовою.

Потрапити до замку можна було лише через єдину браму. До неї з одного боку рову на інший було перекинуто міст, який у разі потреби навіть на ніч піднімали вартові тролі. Ще був повітряний шлях. Та навіть перелетівши рів на крилах, ніхто не ввійшов би до Наритової фортеці, якщо тролі не відчинили б ворота.

Зараз Місто занурилося в духмяну травневу ніч, пропахлу цвітінням яблунь та сповнену гудіння хрущів, що летіли на одиноке сяйво вікна Місячної вежі замку.

Ця башта називалася Місячною, бо над її верхівкою висів місяць – завжди, у будь-яку пору року. Нічне світило було наче прикуте до неї невидимим міцним ланцюгом.

Кімнатка була чи не єдиним острівцем світла на все Місто. Але те світло не віщувало нічого доброго. Принаймні для Шмигуна.

Лепрехун стояв на кам’яній долівці зі зв’язаними руками та з кляпом у роті. Поруч стояли песиголовці Білка й Стрілка. Перед ним, на троні, трохи меншому за той, що так дратував Джульєтту, сидів Нарит. За троном ховався його блазень – люд Геліус.

– Я запитую тебе втретє й востаннє! – верещав чарівник. – Де ти подів клятого зошита, старий крутію?! Я не для того шукав тебе триста років, щоб ти мені тут удавав німого!

Шмигун стояв, не підводячи на мага очей.

– Будеш мовчати?! Що ж, зараз ти пошкодуєш, що колись з’явився на світ. Тобі вилізуть боком оті спогади немічного буки!

– Ваша Темносте, – визирнув з-за трону блазень, – я, звичайно, не гідний втручатися, але він не буде говорити.

– Не буде?! Та як ти посмів? Чи ти хочеш разом із цим, – він показав на лепрехуна, – скуштувати моєї магії?

– Ні, Повелителю, – зігнувся в поклоні Геліус, – просто в нього в роті кляп.

– Кляп? – гмикнув Білка. – То ти ще й хитруєш, паскудо? Ану, витягуй з рота те дрантя! Напхав повну пельку ганчір’я й думав, що Повелитель не помітить?

Лепрехун і не поворухнувся.

– Чого стоїш? – гримнув Стрілка.

– У нього ж зв’язані руки, – знову втрутився люд.

– Розв’яжіть йому руки й витягніть з рота кляп, телепні! – сердито наказав Нарит.

Песиголовці миттєво виконали наказ.

– То де ти подів те, що тобі передав Крив? – знову почав допит чаклун. – І не намагайся викручуватись, я знаю точно, що то був ти.

– Я не розумію, про що ви говорите, – відповів Шмигун.

Звичайно, він добре знав, що має на увазі Нарит. Мова йшла про щоденник, який він отримав від короля буків триста років тому і який беріг стільки часу, щоб передати в руки адресату Крива. Шмигун сподівався, що не помилився і що зошит повинен був отримати саме той бука в кав'ярні. Принаймні щоденник сам відчув свого адресата, позеленівши в його присутності. Сталося так, як казав про це Крив, і Шмигун не міг собі ні в чому дорікнути. Він виконав обіцянку. Але тепер, потрапивши до рук Нарита, мусить відповідати або загинути.

– Якщо ти скажеш, де подів зошита, я можу тобі віддячити, – вирішив схитрувати лихий чаклун. – Хочеш, я подарую тобі взуттєве ательє? Ти ж любиш ремонтувати черевики. Або дам тобі грошей. Уявляєш, цілу купу грошей, яку можна стерегти від усього світу? Лепрехуни ж люблять закопувати гроші та стерегти їх?

– А скільки грошей? – підняв голову Шмигун.

Він і хотів би прийняти принадні пропозиції Нарита, але ж знав, що той обов’язково його одурить і все одно покарає або й стратить. Лепрехун і бажав би мати ательє чи крамницю, але ж не ціною зради.

Шмигун удавав зацікавленість лише для того, щоб потягти час. «Може, – думав він, – той бука зрозуміє, що вдома зі щоденником Крива перебувати небезпечно, і втече подалі».

– Багато, багато грошей, – запевняв чарівник, – цілу скриню. Ні… – Наритові стало аж страшно від своєї щедрості, – це тобі буде забагато. Так ти мене з торбою по світу пустиш. Півскрині буде якраз… Це ще краще, ніж ціла. У неповну скриню завжди можна покласти ще трохи грошеняток.

– Я мушу подумати, – сказав Шмигун.

– Даю тобі хвилину, але потім – або кажи, або начувайся, – просичав Нарит.

Запала мовчанка. Тишу порушувало лише тріскотіння смолоскипів, що висіли на стінах, та ще вперті хрущі, що раз по раз втаранювалися в шибку.

Хвилина спливала, і Нарит почав нетерпляче соватися на троні. В шибку втелющився, мабуть, величенький хрущ, бо вона аж задзвеніла.

Шмигун мимохіть глянув на вікно. Справді, «хрущ» виявився чималим – розміром з буку.

Сидів він на іншому «хрущеві» – розміром з драконицю – і активно жестикулював лепрехунові. «Не може бути! – промайнуло в Шмигуновій голові. – Це ж ті самі – з кав’ярні!..»

– Я згоден, – промовив лепрехун і ледь помітно махнув буці рукою. – Я скажу, де щоденник.

Гаврик зрозумів жест Шмигуна й спрямував Джульєтту трохи нижче вікна.

– Молодець! – зрадів Нарит. – Взуттєве ательє – набагато приємніша річ, аніж тортури чарами. Ну, кажи…

– Хай відчинять вікно, бо той кляп не давав мені нормально дихати. Я ось-ось знепритомнію, – вдавав із себе кволого Шмигун.

Нарит наказав песиголовцям відчинити вікно.

– Я віддав щоденника… – почав повільно говорити лепрехун, наближаючись до рятівного вікна.

– Ну!.. – починав дратуватися чарівник.

– …Одному хрущеві! – викрикнув Шмигун і шугонув в обійми темряви.

Песиголовець Стрілка пантерою кинувся за втікачем і встиг схопити його за ногу вже за вікном. Лепрехун відчайдушно смикнув ногою і, відчувши, що з неї зіслизає черевик, провалився в морок ночі. Однією рукою Шмигун тримав капелюха, щоб той не злетів з голови, а другою мацав свою ногу. Вона справді була боса. Та перейматися з приводу втрати взуття зараз було б недоречно.

Джульєтта не дала часу лепрехунові навіть злякатися, вона миттю підставила свою спину, а Гаврик ухопив Шмигуна за червоний жупанець.

Із вікна Місячної вежі стирчали дві собачі голови й вили з безпорадності. З того ж таки вікна долинав скажений вереск Нарита:

– Бевзі! Прогавкали! Та я з вас мила нароблю! Цуцики безпородні! Бевзі-і-і!!!

Джульєтта, щасливо усміхаючись, летіла подалі від того крику теплим травневим небом, сповненим пахощів квітучих яблунь та гудіння хрущів.