Текст книги "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Печера Понтія

Не минуло й кількох хвилин, відколи Гаврик і Джульєтта визволили Шмигуна з пазурів Нарита, як у замку засурмили тривогу.

– Буде гонитва, – сказала Джульєтта, – тримайтеся міцніше!

Зона напружила крила і замахала ними частіше й дужче. Та навіть Вермул, цьогорічний чемпіон з драконячих перегонів, не зміг би змагатися у швидкості з відьмаками Наритової Блискавичної Ескадри. Дуже скоро втікачі почули позад себе свист десятків реактивних мітел.

Блискавична Ескадра була гордістю Наритової армії. Хоча відьомська каста дотримувалася нейтральної позиції під час війни драконів, проте деякі відьмаки стали на бік лихого чаклуна, утворивши летючий загін. Тактика «хаотичних павуків», яку вони винайшли, принесла Наритові перемогу не над одним драконом. Ця військова хитрість полягала в тому, що з десяток мітлетунів наздоганяли Дракона і, кружляючи довкола, обплутували його тонкими сталевими тросами. Оскільки дракони вже не були вогнедишними, то й опору майже ніякого нечинили. Знерухомілі, вони падали наземлю.

Дуже часто летючі гіганти просто розбивалися.

Ті, що виживали, потрапляли в полон і згодом ставали на службу до Нарита.

Маг використовував драконів здебільшого як тяглову силу та швидкий засіб пересування на великі відстані. Дракони доставляли пошту, возили до замку харчі та воду, деякі, замість коней, тягали ешелони возів з камінням чи лісом, а декого наближені до Нарита песиголовці та відьмаки готували до участі в драконячих перегонах, заробляючи на цій забаві чималі капітали.

Джульєтта ж була навіть не драконом-гінчаком, а звичайним добувачем магічної смоли. їй деколи й доводилося налягати на крила, щоб не запізнитися до замку на п’яту ранку, але втікати від ескадрильї мітлетунів – це вже занадто.

– Я не зможу від них відірватися! – хапаючи ротом повітря, вигукнула засапана Джульєтта. – У когось є якісь пропозиції?

– У мене немає, – зітхнув Гаврик.

– Я занадто старий і босий для путніх пропозицій, – кинув Шмигун, потираючи босу ногу.

– А в мене є, – почувся чийсь знайомий голос.

З-під Джульєттиного живота випірнув Понтій.

– Лети за мною, – гукнув пугач здивованій дракониці й ринув донизу.

Джульєтта кинулася за ним. Завдяки різкому маневру їм вдалося вислизнути з поля зору відьмаків, що були вже на відстані трьох подихів дракона з середньою дальністю вогнедишності. Звісно, якщо говорити про дракона колишнього, довоєнного.

Знизившись, Джульєтта з жахом побачила, що вони летять над самісіньким Чорним озером. Так низько навіть під час добування магічної смоли вони з Гавриком ніколи не опускалися.

– Ти що, з глузду з’їхав?! – гукнула дракониця Понтієві.

– Гайда до найвищої скелі! – скомандував птах і почав знижуватися.

Нарешті озеро не витримало такої зухвалої близькості й розпочало газову канонаду.

Гаврик і Шмигун вхопилися один за одного й заплющили очі: що буде, те буде.

Джульєтта й собі залюбки заплющила б очі, але їй потрібно було ухилятися від смертоносних гарячих струменів, що зусібіч свистіли, намагаючись влучити в порушників спокою Чорного озера. Дракониця дуже хотіла шугонути високо в небо, у зону недосяжності страшної артилерії, але знала: там уже повно відьмаків зі сталевими тросами напоготові.

Здавалося, що переліт через озеро буде безкінечним. Та за якусь мить обстріл закінчився: пугач і дракониця вже летіли над твердою поверхнею, а не над бурхливим котлом з магічною смолою.

Понтій завернув за одну зі скель і залетів до величезної пащі печери.

Джульєтта пірнула за ним.

– Ласкаво прошу до Печери Понтія, шановні мої, – ґречно проказав пугач, коли Джульєтта приземлилася і зсадила зі спини своїх наляканих пасажирів.

– І на чию, цікаво, честь цю печеру так названо? – роззираючись у майже цілковитій темряві, спитав Гаврик.

– На честь її першовідкривача, тобто вашого покірного слуги, – гордо пояснив Понтій. – Років п’ятдесят тому, коли я був ще малим пуцьвірінком, ми з братами (а нас у матінки було аж восьмеро) любили гратися в піжмурки серед скель. Малі, ми не відали страху, часто гасали неподалік Чорного озера. Якось я й надибав цю затишну печерку. Звісно, тут мене ніхто ніколи не міг знайти.

– І що ми робитимемо далі? – спитав Шмигун.

– Для початку давайте познайомимось, – запропонувала Джульєтта.

– Я Шмигун, – відрекомендувався лепрехун.

– Мене звуть Джульєттою, це ось Гаврик, а це – Понтій, – сказала дракониця.

– В мене тут є невеличкі запаси хмизу, – завважив пугач. – Хтось має сірники?

– Я маю, – сягнув до кишені свого поношеного лапсердака Гаврик.

Бука вправно розпалив багаття. Всі зручно вмостилися довкруг вогню і, як за командою, втупилися у лепрехуна.

Шмигун зрозумів, чого від нього чекають нові знайомі.

– Триста років тому, – залунала розповідь, – коли я ще був зовсім хлопчиськом і ще мав на ногах обидва черевики, – він з сумом поглянув на свою босу ногу, – мені до рук потрапила одна надзвичайно цінна річ. Ви вже знаєте, про що я кажу…

– І гадки не маємо, шановний, – кинув Понтій. – 3 цього місця попрошу розповідати детальніше.

– Мені до рук потрапив щоденник Крива…

– Кульгавий Колобок!.. – тільки й зміг лайнутись пугач.

– Я хоч і не дуже цікавився війною, – продовжував Шмигун, – більше грою в цурки-палки, квача чи в ножа, проте знав, що вона скоро закінчиться. Дракони стали подібними до запальничок, яким забракло газу, а сам Крив, хоч і був дуже могутнім чарівником, не міг подолати ворога. Чув я, що хтось із побратимів буки зрадив його, але що сталося точно, не знаю.

Одного вогненевого дня я сидів на даху бабиної клуні й спостерігав за повітряним боєм драконів і відьмаків. Дракони програвали битву: один за одним вони падали, обплутані тросами. Баталія відбувалася над Чорним озером, тому деякі дракони тонули у в'язких обіймах смоли, а деякі – розбивалися об гострі шпичаки скель.

Лише від одного з твоїх, Джульєтто, родичів відь– г; аки на мітлах відлітали, як горошини від стіни. На тому драконові сидів вершник. Безумовно, він застосовував якісь потужні чари. Та раптом щось трапилося: чари перестали діяти, і Блискавична Ескадра дуже швидко обплутала сміливців павучими тенетами. Останній дракон теж упав.

Цієї миті моя хлоп’яча цікавість перемогла страх, і я кинувся до місця бою.

Побіля самісінької води лежав дракон. Це був Спарт – Хранитель драконів. Його знали всі, а особливо ми, хлопчаки-відчайдухи, що так захоплювалися силою, спритністю й розумом ватажка драконів. Тепер він виглядав переможеним. Підім’явши під себе крило, Спарт лежав у калюжі власної рубінової крові й ледь-ледь дихав.

Поруч лежав Крив – король буків. Навряд чи знайшовся б хтось у Місті – крім всілякої погані, звичайно, – хто б не любив Крива. Він був надзвичайно справедливим королем і великим чарівником. Допоки не з’явився Нарит…

Бука лежав на боці, спершись на лікоть однієї руки, а другою щось писав у зошиті. Побачивши мене, Крив зрадів і погукав до себе.

– Слухай мене уважно, лепрехунику, – сказав король буків, – ти мусиш передати цього щоденника одному буці через триста років. Скоро я віч-на-віч зустрінуся з Наритом. Хоча свою силу я втратив, та ще не використав Заклинання підсвідомості. І я готовий спрямувати його на ворога. Це заклинання почне діяти через триста років, тому дуже важливо, щоб ти зберіг щоденника до того часу, коли воно вразить Нарита. Але пам’ятай: мусиш віддати щоденника тільки тому, від чийого доторку чарівна оправа, виготовлена зі шкіри водяного хамелеона, позеленіє.

Потім Крив написав листа й передав мені разом зі щоденником.

– Біжи, малий, – мовив він, – і хай береже тебе Книга.

Триста років я стеріг послання короля буків, закопавши зошита з листом під бабусиною клунею. Коли ж настав час, я дістав щоденника і, ховаючи його, почав ходити скрізь, шукаючи потрібного буку. Декілька тижнів упертих пошуків не дали результатів. Я відчував, що мною вже зацікавились крилуни й песиголовці. Потрібно було залягти на дно, щоб не занапастити себе.

Учора я пішов до Марти, щоб перехилити квар– ту-другу горохівки. Чесно кажучи, я зневірився у своїх пошуках, був знервований від постійного відчуття, що за мною хтось стежить.

А потім я зустрів тебе, Гаврику. На щастя, зустрів. Ви ж самі бачили, що мене того дня винюхали Наритові лягаві.

– Що ж, – підкидаючи в багаття хмиз, мовив бука, – маємо трохи часу до ранку, маємо щоденник Крива, чому б нам його не почитати.

– Давайте, давайте почитаємо, шановні мої, – погодився Понтій, – бо якщо мене не підводить моє «третє око», то в тих записах має бути дещо цікавеньке…

Магічний карнавал

30042 рік після замулення Джерел. Хмарень. День 10-й.

Я, король буків Крив, розпочинаю цей щоденник, бо відчуваю наближення тяжких часів для Міста. Можливо, колись ці записи стануть джерелом корисної інформації для когось. Зрештою, вони будуть мені згадкою про теперішні часи.

Сьогодні я зустрічався з Хранителем драконів Спартом. Наша розмова стосувалася Нарита. Якщо правда все те, що він мені розповів, то всі ми в небезпеці.

Нарит з’явився в Місті десять років тому. Він прийшов десь зі Сходу. Досить швидко він показав себе вправним чаклуном і навіть запропонував утворити Гільдію чарівників. Її було створено, а верховителем обрали Нарита.

Гільдія владнувала непорозуміння та усувала конфлікти поміж чарівниками Міста, проводила курси підвищення кваліфікації для чарівників-по– чатківців, допомагала обмінюватись магічним досвідом чаклунам різних каст і рівнів.

Щороку в хмарні Гільдія проводить Магічний карнавал. Вулицями Міста проходять всі його мешканці у найнепередбачуваніших костюмах. Часто– густо за допомогою чарів міщуки ще й змінюють зовнішність. Під час карнавалу всі розігрують одне одного різними незначними, безпечними для життя фокусами та заклинаннями, розважаються, вітають навколиіиніх зі святом, пригощаються всіляким питвом та солодощами.

Кульмінацією карнавалу стає парад Оберегів кожного чарівного народу.

Смарги несуть вулицями Вогняний Ключ, блоти – Кубок із Часом, сквіди – Срібну Троянду, а буки, звичайно ж, – Смарагдову Книгу.

Так має бути й цього разу. Тобто завтра… Але Спарт повідав мені сьогодні дивні й страшні речі…

Один з його товаришів-драконів учора в «Трьох русалках» підсів за столик до гурту песиголовців. Ті випили вже не один бутель грогу й від того стали занадто балакучими. Один з них і проговорився.

– Скоро Місто матиме справжнього владику, – сказав песиголовець. – Хай тільки Нарит викраде Обереги під час карнавалу. Темрява – могутній союзник…

– Цить! – гавкнув інший собакоголовий, стусонувши базіку по спині.

Той замовк, але дракон вже й так почув достатньо для того, щоб не пропустити п’яні теревені повз вуха й переповісти почуте Спартові.

Отже, Нарит – чаклун. Він творить чорну магію. Очевидно, Нарит заручився підтримкою Темряви і за допомогою песиголовців хоче стати єдиним чарівником у Місті. Він планує завтра на карнавалі заволодіти Оберегами, позбавивши інших чарівників їхньої сили.

Ми зі Спартом вирішили, що повідомляти ще когось про небезпеку – ризиковано, тим паче, що інформація не перевірена. Сподіваюся, розроблений нами план протидії спрацює.

Тепер я мушу закінчувати писати. Маю приготуватися до карнавалу.

30042 рік після замулення Джерел. Хмарень. День 11-й.

Карнавал розпочався від самого ранку. Мешканці Міста висипали на вулицю й веселим багатотисячним натовпом ішли в напрямку Площі Єдинорога. Там і відбулися основні події.

Спочатку було проведено традиційний конкурс «Відьма року». Після низки випробувань з-поміж сотні претенденток на почесне звання відьмою року вже вкотре обрано Сильву.

Потім відбулося захопливе видовище: перетягування ланцюга драконами. Два дракони, вхопивши зубами товстелезний тридцятиметровий ланцюг, мірялися силою, тягнучи його кожен до себе. У фіналі, перемігши Грозула, чемпіоном знову, як і минулого року, став Спарт.

Карнавал був, як завжди, веселим та яскравим. У повітрі літали різнокольорові кульові блискавки, поміж ними шугали відьмаки, слідами від реактивних мітел виписуючи в небі святкові гасла на кшталт: «Хай живе Гільдія чарівників» або «Місто. Чари. Хмарень». Дітвора просто об'їдалася безкоштовним морозивом з кропив’яним наповнювачем, солодкою ватою та конопляними коржиками.

То тут, то там міщуки влаштовували веселі поєдинки з так званої скульптури мармиз. Ці змагання виглядали так: двоє чарівників ставали один супроти одного й почергово насилали на супротивника закляття, які змінювали його обличчя. В дуелянтів після кожного наступного заклинання з’являлись якісь нові елементи чи риси обличчя: наприклад, свиняче рило, моржеві бивні, слонячі вуха чи оленячі роги… Фантазія чарівників була безмежною, і після семи-восьми заклинань на них просто неможливо було дивитися без голосного реготу. Перемагав у поєдинку той, хто перетворював обличчя супротивника на мармизу, смішнішу за свою. Суддями були глядачі, які безпомилково визначали переможця силою свого сміху.

Після закінчення дуелі чари знімалися й чарівники мирно розходилися при своїх звичайних обличчях.

Під вечір розпочався парад Оберегів. Він супроводжувався неймовірно красивим феєрверком. Саламандри знаються на цій справі. їхня піротехнічна майстерня «Нічні жар-птиці» підготували до карнавалу небачене вогняне шоу.

Все сталося раптово. Обереги вмить зникли з подушок, на яких їх несли представники кожного чарівного народу. На очах у тисяч міщуків Вогняний Ключ смаргів, Срібна Троянда сквідів, Кубок із Часом блотів і Смарагдова Книга буків розчинилися в повітрі.

Не встигли приголомшені учасники карнавалу отямитися й збагнути, чи це відбулося за сценарієм Гільдії, чи сталося щось нечувано жахливе, як над площею залунав пекельний регіт Нарита. Сам чаклун ширяв над головами мешканців Міста, тримаючи в оберемку всі магічні Обереги.

– Я візьму це собі! – закричав він. – Це буде справедливою винагородою за десять років очікування та сюсюкання з усіма вами! Та віднині я – єдиний на все Місто, хто володіє магією справжньої сили. І тепер тут буду правити я. Ви станете моїми рабами або помрете! Ха-ха-ха-а!!!

Нарит зробився напівпрозорим і зник, як дим, розсіяний поривом вітру.

Чаклун мав рацію: разом зі священними Оберегами чарівники втратили майже всю свою магічну силу. Тепер злий Нарит увібрав у себе могутність смаргів, блотів, сквидів і… І все.

Смарагдова Книга буків, украдена Наритом, була несправжньою.

На Північ

У прохолодне черево печери почав поволі пробиватися несміливий світанок.

З'аврик закрив щоденника та обвів поглядом присутніх.

– Ну, що ви на це скажете?

– Я не можу повірити, що садівники-блоти колись були могутніми чарівниками, – сказала Джульєтта. – По-моєму, крім чорнобривців, бузку та фруктових дерев, їх ніколи нічого у світі не турбувало.

– А от зі смаргами мені все зрозуміло, – мовив Понтій. – Вони так геніально жебракують, що я завжди знав: тут не обходиться без магії.

– Що не кажіть, а Нарит змінив Місто, – зітхнув Шмигун. – І не на краще.

– І Гаврик, судячи з записки Крива, повинен повернути все на свої місця.

– От тільки як? – ніяково знизав плечима той. – Я ж просто малий бука. Та й ніколи мені, на роботу вже пора.

– Яка робота? – здивовано глянула на товариша Джульєтта. – А ти не подумав, що після цієї ночі нас, можливо, вже звільнено?

– Хто ж доставлятиме Наритові смолу? Тим паче, що на сьогодні він наказав роздобути аж два відра…

– Чекай, – насторожився Шмигун, – ти кажеш, два відра замість одного?

– Так, два.

– Ну два, а що тут такого? – втрутився Понтій. – Мабуть, він вирішив трохи поправитися.

– Та ні, – закрутив головою лепрехун, – давайте поміркуємо логічно. Магічна смола підживлює сили чаклуна, так?

– Так, – кивнули Гаврик, Джульєтта й Понтій, нічого не розуміючи.

– Отже, від сьогоднішнього дня Наритові знадобилася подвійна норма смоли…

– Ну… – перезирнулися бука, дракониця й пугач.

– Вам не видається дивним, що це сталося саме сьо-го-дні?

– Не мороч нам пір’я, – не витримав Понтій, – кажи вже, що це за день такий сьогодні? Як на мене, звичайний сьомий день вогненя, і клямка…

– Отож-бо й воно: сьоме вогненя – день, коли офіційно скінчилася війна драконів, день, коли я отримав від короля буків щоденника, день, коли Крив наклав на Нарита Закляття підсвідомості. – випалив Шмигун. – Усе це трапилося в такий же день, як нинішній, але триста років тому.

– Тобто, – здогадався Гаврик, – сьогодні почало діяти Закляття підсвідомості?

– Саме так.

– То ось чому Крив просив починати боротьбу саме через триста років, – сказала Джульєтта. – Останній удар короля, очевидно, позбавив Нарита його сили.

– От тільки на скільки? – міркував Шмигун. – Можливо, в нас не так і багато часу.

– Найгірше, – понурив голову Гаврик, – я й гадки не маю, що мушу робити. За що мені така морока?

– Пам’ятаєш, – несміливо мовила Джульєтта, – у записці Крив радив почати з драконів?

– А що це означає? З яких драконів? Що з ними робити?

– Кажете, з драконів? – спитав Шмигун.

– Так, – кивнув бука, – в кінці записки Крив підказав, що боротьбу слід починати з драконів. Але що ж він мав на увазі?

– Розумієте, – сказав лепрехун, – Нарит недаремно позбавив драконів вогнедишності: чаклун боявся їх. Проте одразу ж, коли почалося винищення драконів, деякі з них не захотіли воювати. Вони вирішили, що розумніше буде просто залишити Місто й пошукати щастя в чужих краях.

– То вони зрадили Спарта? – сповненим обурення голосом вигукнула Джульєтта.

– Не зовсім так, – заперечив Шмигун і похукав на босу ногу, яка, мабуть, замерзла. – Вони просто не любили вирішувати суперечки за допомогою сили, хоча й не були боягузами. Заздалегідь чесно попередивши про це Спарта, дракони-від– летенці – так їх потім стали називати – якось вирушили на Північ шукати спокійнішого життя. Туди, можливо, пізніше подався і сам Спарт.

– Як Спарт?!! – стріпнулася Джульєтта. – Він же загинув…

– Хто його зна. Того знаменного дня моєї зустрічі з Кривом, сховавши щоденника, я ще раз повернувся до Чорного озера. На березі вже не було короля буків. Ніхто не знає, що з ним зробив Нарит і його песиголовці. А от Спарта вони залишили помирати. Ніхто б не вижив, отримавши такі страшні ушкодження і втративши стільки крові… Ніхто… Крім Спарта.

– То він вижив? – нетерпляче спитав Понтій.

– Я не можу цього стверджувати напевне, увечері він ще був там, але на ранок кудись подівся з берега Чорного озера. І вночі туди точно ніхто не приходив. Згодом міщуки подейкували, нібито хтось тієї ночі бачив у небі великого дракона, який вилітав з Міста.

– Але ж Крив не міг знати про це, – сказав Гаврик, – він же писав записку раніше.

– Не міг, однак був переконаний, що без вогнедишних драконів Нарита не перемогти.

– Ти хочеш сказати, що ми мусимо якимось чином зробити драконів знову вогнедишними?

– Я думаю, це хотів сказати й Крив.

– Але як повернути їм силу? – спитав Гаврик.

– Поки що ми цього не знаємо, але повинні дізнатися, якщо хочемо подолати ворога. Та найперше – нам слід знайти відлетенців.

– Але, шановний, чому ми не можемо взяти в союзники місцевих драконів? – поцікавився пугач.

– По-перше, нам самим якнайшвидше необхідно втікати з Міста, а по-друге, дорогою матимемо час на корисне читання щоденника й на складання хоч якогось плану дій.

– А по-третє, – сором’язливо опустивши додолу очі, додала Джульєтта, – нам би згодилася допомога Спарта.

– То я так розумію, шановні мої, ми вирушаємо на Північ?

Усі перезирнулись і рішуче вигукнули в один голос:

– На Північ!

А Гаврик додав:

– І хай начувається Нарит!

Привал у лісі

Над Містом тільки-тільки загорався наступний день, а Гаврик і його новий товариш Шмигун, осідлавши Джульєтту, вже долали важкі кілометри довгої й незвіданої путі. Понтій летів своїм ходом. Час від часу пугач сідав на спину дракониці, щоб перепочити.

– Ну, шановні мої, літати наввипередки з драконами – це не та справа, задля якої я вилупився з яйця й потрапив у обійми світу, – бурчав пугач, летячи позаду Джульєтти. – Я провидець. Моя місія – передбачати й застерігати незрячих і нерозумних.

– У такому разі, – кинув Шмигун, – може, ти скажеш, скільки мені ще без черевика доведеться нидіти?

– Раз плюнути, – пхикнув Понтій. – Зараз я лише заплющу очі, щоб «увімкнулося» третє око…

Пугач заплющив очі й на ходу почав щось бурмотіти.

– Зараз… зараз… Астрал… Венера в Плутоні… бачу… ось-ось… Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї…

Бац! У Понтія засвітилося в очах. Джульєтта зненацька загальмувала, і ясновидець, у якого очі були замружені, втаранився прямо дракониці у хвіст. Третє око чомусь не сповістило пугача про таку несподівану перепону.

– З якої шиї? – скептично скривився лепрехун. – У мене на шиї, крім брунькатої бородавки, нічого немає. Як це черевик може бути на шиї? І взагалі, я ж загубив його десь біля замку…

– Не знаю, – знітився Понтій, – там, у видінні, була ще якась одна деталь, але ж якби я не вклепався в Джульєттин зад…

– Не в зад, а в хвіст! – поправила пугача дракониця.

– Ай справді, Джульєтто, чому це ти пригальмувала? – спитав Гаврик.

– Бо тим часом, поки дехто вмикав третє око, я ледь не залишилася з одним.

– А що сталося з другим? – поцікавився Шмигун.

– Туди щось влетіло, – пояснила дракониця. – Я через сльози майже нічого не бачу, доведеться приземлитися.

Джульєтта почала знижуватися.

Друзі були вже далеко від Міста й саме летіли над Співучим лісом.

Це був невеликий лісок на тисяч зо п’ять дерев, які називалися співунами. Дерева особливі: ані крони, ані листя вони не мали. З боків товстого стовбура росло по три-чотири гілки, а верхівку кожного співуна вінчали величезні м’ясисті губи. Майже цілий рік на кострубатих гілках родили пляшковидні плоди. Коли вони дозрівали, з одного, тоншого, кінця вистрілював у небо (щось на кшталт корка з шампанського) так званий козирок, і одразу ж із горлянки плоду бризкав помаранчевою піною якийсь грайливий напій. Тієї ж миті гілка вигиналася й підносила фрукт-пляшку прямісінько до губ дерева, а коли в плодові не лишалося й краплинки, жбурляла спорожнілу посудину абикуди.

Після цього починалися співи. Дерева співали голосно й душевно. Зрідка хором, але найчастіше – кожне свою пісню. Музичні смаки співунів були настільки розмаїтими, що дійти якоїсь згоди у виборі спільної пісні їм було важко.

Ось і тепер над лісом, сплітаючись у нечувану какофонію, лунало пару сотень нових і не дуже хітів. Проте найголосніше волало якесь завзяте дерево: «Мусі-пусі, мусі-пусі, міленькій мой!..»

Джульєтта вибрала для приземлення простору галявину, вільну від дерев. Обабіч деяких співунів, край галявини, височіли чималі глиняні пагорби. В кожному з них була кругла діра – чи то нора, чи то печера.

З лівого ока Джульєтти струмком лилися сльози.

– Не рюмсай, зараз я подивлюся, що там з твоїм оком, – засокотав Понтій, пурхаючи кругом дракониці.

Він зазирнув Джульєтті в постраждале око.

– Ого, там якась пташечка! От бідолаха!

– Та то ж твоє відображення в оці, Понтію, – сказала Джульєтта.

– А то я не впізнав би себе, – сказав Пугач. – Там є ще хтось, шановна моя, і він, по-моєму, тоне в твоїх сльозах.

– То витягни його звідти! – стурбовано скрикнула Джульєта. – Мені тільки потопельників ув очах не вистачало.

– Гребися, гребися, друже! Зараз я тебе порятую, – сказав Понтій і, відтягнувши нижню повіку злощасного ока, вхопив за лапки потопельника та щосили смиконув до себе.

– Слава Вігору! Дякую, – полегшено зітхнула Джульєтта, коли пугач нарешті видалив з її ока… Кого б ви думали? Горобця! Так, звичайного сірого горобійка, яких є повно скрізь, де можна що-небудь подзьобати або досхочу поцвірінькати.

Він був мокрий від сліз, скуйовджений, спантеличений, але живий. Усі з цікавістю схилилися над горобцем, розглядаючи його.

– Чого вирячилися? – не вельми ґречно цвірінькнув той, спльовуючи на землю Джульєттині сльози. – Горобця не бачили?

– Такого нахабного – ще ні, – сказав Гаврик. – Мало того, що Джульєтті ледь око не вибив, то ще й грубіяниш.

– А я, між іншим, тебе з того світу витяг… – заходився стидати горобця Понтій.

– Він має на увазі моє ліве око, – пояснила Джульєтта.

– Пробач, Джульєтто, ти ж не образилася? – запопадливо спитав Понтій.

– Та ні, – покрутила головою дракониця, – ти ж таки мені допоміг.

– Так от, – Понтій знову звернувся до горобчика, – можна було б мені й подякувати за порятунок.

– Та чого ви накинулися на малого? – заступився за пташину Шмигун. – Хіба не бачите – у нього стрес. – Потім лепрехун звернувся до самого горобця: – Як тебе звуть, малий?

– Петяка, – цвірінькнув горобець і скоса глянув на Джульєтту.

– От і добре, – сказав Шмигун. – Значить, Петяка…

– Ти, Петяко, не бійся нас, – мовив Гаврик.

– А я й не боюся, – нахорохорився горобець, раз по раз зиркаючи на Джульєтту. – Що вас боятися? Ну, подумаєш – ну, дракон, ну, очі великі… Я того тижня ще здоровецькішого дракона бачив…

– Де? – аж підскочив Шмигун. – Тут? Не в Місті?

– Ні, не тут – біля Курячого вулкана.

– Але ж це далеко на північ звідси, – здивувався Понтій, – що ти там робив?

– Мене туди бурею занесло, – пояснив Петяка. – Оце сьогодні тільки звідти додому добрався.

– Далеченько ж тобі довелося летіти, – кинула Джульєтта.

– Що правда, то правда, – погодився горобець. – Стомився я добряче, от від перевтоми і не помітив твого ока. Я думав, то блакитна кругла хмаринка.

– Отже, – міркував Гаврик, – на Півночі таки є дракони.

– Ще й які! – підтвердив Петяка. – Той, котрого я бачив, – як дві Джульєтти завбільшки.

– Бреши-бреши, – відмахнувся Понтій, – таких не буває.

– Спарт, – сказав, як відрізав, Шмигун.

– Де він? – стріпнулася Джульєтта, роззираючись навсібіч.

– Я хотів сказати, що якщо й існував десь і колись такий великий дракон, то це був Спарт.

– Виходить, Петяка бачив Хранителя драконів, – мовив Гаврик.

– Спарт живий! Ура! – зраділа Джульєтта.

– Не варто радіти передчасно, – трохи охолодив запал друзів лепрехун, – ще нічого невідомо.

– То давайте швидше полетимо туди, до того вулкана, і все з'ясуємо, – запропонувала дракониця.

– Туди два дні польоту, – сказав Шмигун, – а вже вечоріє. Розумніше буде відпочити, а зранку продовжити подорож.

– Правильно, – підтримав його Гаврик, – зараз розпалимо вогонь і посмажимо мисливські ковбаски: пора вечеряти.

– Ой, а можна з вами посмажити?.. – сором’язливо спитав Петяка, намагаючись непомітно ковтнути слину, якої враз десь узявся повен рот.

– А хіба тобі не треба додому? – спитав Понтій. – Ти б летів: я вже бачу, як непокояться твої батьки.

– У мене немає батьків, – тремтячим голосом проказав горобчик і несподівно заплакав.

– Ну… – зам’явся пугач, – ну… вибач. Я ж того… не знав. Тобто… навіть ясновидці не завжди все бачать… Ну, – він погладив Петяку по голівці, – ти того… не плач.

– Моїх батьків, – схлипуючи сказав горобчик, – рік тому поїли Наритові крилуни. Вони схопили татка й маму просто в гніздечку, а мене не помітили. Тато встиг мене виштовхнути з гнізда в траву. Я тоді ледь вбивався в пір’я, але якимось дивом не розбився. Тепер я ненавиджу тих мавпо– мордих потвор і Нарита… – Тут він запнувся. – Ви ж, мабуть, теж?

– Все нормально, малий, – лагідно усміхнулася Джульєтта, – ми з тобою. Якщо хочеш якось дошкулити Наритові, то сама доля занесла тебе мені в око. Ми саме збираємось трохи дати перцю тому чаклунові.

– Але зараз давайте розводити багаття, – сказав Шмигун.

Друзі швидко назбирали порожніх і вже сухих плодів співунів і розпалили вогнище. Природні пляшки напрочуд гарно горіли. Стінки фруктів добре висохли, от пляшки й спалахнули від першого ж сірника.

Насмаживши ковбасок, друзі з апетитом їх наминали. Джульєтта, як завжди, густо перчила й солила свою страву. Потім Гаврик дістав з-за пазухи Кривового щоденника й продовжив читати з того місця, де зупинився минулого разу. Понтій примостився на плечі в Джульєтти, Петяка, наче в гніздечку, – у виямці Шмигунового капелюха, а сам лепрехун підсував свою босу ногу якнайближче до вогню.

Сутеніло, і майже всі співуни, мабуть, натомив– шись, повмовкали. Лише одне дерево ніяк не могло вгамуватися і вже охриплим голосом все тягло свою сумовиту пісню: «… довго служили ви-ги-и мені!..»