Текст книги "Мелодія кави у тональності кардамону"

Автор книги: Наталія Гурницька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

Розділ 3

Весною та влітку реальне життя для Анни знов перестало існувати, а весь світ сприймався лише як відображення її кохання до Адама. Для неї воно було в усьому: в сонячному світлі за вікном, у пишному буянні зілля довкола, у вранішньому цвіріньканні горобців на піддашші, у пахощах городових квітів, які стояли у неї на столі і які приніс їй Адам, навіть у теплому літньому дощі, який вистукував свої мелодії по дахах та ринвах і під музику якого їй так гарно мріялося короткими теплими ночами. Якби могла, зупинила б цю весну та літо, не дозволила б їм минати, танути, розчинятися. Розривалася між своїми обов’язками в пані Беати, бажанням якомога частіше бачитися з Адамом і неможливістю зробити це так, щоб не привертати увагу до своєї занадто частої відсутності вдома. На побачення зазвичай вдавалося викроїти заледве два дні на тиждень. Адамові це, звісно, не подобалося, йому хотілося бачити її ледь не щодень, і вона постійно намагалася ще щось вигадати для того, щоб побути з ним довше. Поводилася вкрай необережно, а часом зовсім необачно. Не лише ходила вулицями сама, але й сідала у фіакр, у якому її в обумовленому місці чекав Адам, і зовсім не зважала на те, що їх можуть побачити разом. Важливим було лише те, що вони нарешті разом і що будинок на Кастелівці став для них надійним прихистком. Саме тут не лише ховалися від людей, але й творили свій власний світ стосунків – зрозумілих лише їм розмов, натяків, інтонацій, звичок, уподобань та насолод. Світ, який, на відміну від реального світу, цілком їм упокорювався та щедро дарував право бути разом. За декілька місяців вона вже й не уявляла собі інакшого, аніж це, життя, а тричі переконавшись, що місячні не затримуються, вирішила, що не здатна зачати дитину і перестала боятися народити дитя поза шлюбом.

Паралельно і ніби сам по собі в будинку на Кастелівці вибудовувався і світ їхніх особистих речей. Адам привіз дещо з меблів, постільної білизни, начиння, щось із власного одягу, і навіть Анна, якось непомітно для себе, позносила сюди цілу купу суто жіночого дріб’язку. Незабаром мала під руками не лише гребінець, шпильки та дзеркало, але й нитки, голки, дещо з білизни і ще безліч маленьких дрібничок, які кожна жінка воліє мати при собі тоді, коли їй хочеться виглядати бездоганно.

Напівлежачи на вже застеленому ліжку, Адам із усмішкою спостерігав, як Анна збирається додому. Щоразу це дійство нагадувало йому якийсь ритуал. Вона робила це так серйозно та зосереджено, ніби від того, чи зуміє надати собі такого вигляду, як їй того хочеться, залежить щонайменше половина її життя. Вона повільно та акуратно розправляє складки на сукні, неквапно розчісує волосся, вкладає його у зачіску, прискіпливо допасовує кожне пасмо, бере капелюшок, тоді так само зосереджено вдягає його, не поспішаючи, зав’язує стрічки під підборіддям, знов придивляється до свого відображення у дзеркалі, замислено поправляє квіти на капелюшку, вдягає рукавички, акуратно розправляє їх на кожному пальчику. Рухи чіткі, неквапні, завчено виважені й зосереджені на досягненні потрібного результату. Останній оцінюючий погляд на своє відображення у дзеркалі. Легенька усмішка кутиками губ, скромно потуплені очі та раптова несміливість рухів. Маска вдягнена, і перед очима постала сором’язлива панянка, яка й знати не знає, що таке перелюб або й не зовсім невинний поцілунок чи слово. Побачиш таку десь у товаристві – і не посмієш не те що відверто побажати її, але й ненароком образити надто сміливим поглядом.

Адам декілька разів підсміювався з її збирання додому, проте Анна лише сердито надувала губки та ображено замовкала, і він облишив жарти. Нема сенсу докучати їй тим, що насправді йому подобається. З ним вона вже давно поводиться доволі розкуто, а десь поза їх стосунками залишається несміливою та стриманою, якою він знав її ще у Жовкві. Така поведінка радше пасувала б молодій добропорядній дружині, а не коханці. Зрештою, підсвідомо Анна саме так і вибудовувала їхні стосунки. Їй хотілося затишку, родинного тепла, спокійного життя і стабільності, а тому вона творила собі цю ілюзію тут. Хоч як дивно, але і йому дедалі частіше хотілося саме цього. Не бачив у таємних зустрічах нічого для себе цікавого. Те, що приваблює в молоді роки або є доволі збудливим на початках, поступово набридає і з часом втрачає привабливість новизни. Дедалі сильніше дратує те, що він не може бути з Анною тоді, коли йому того хочеться, що доводиться ховатись по закутках, рахуватися з її обов’язками компаньйонки, якось несподівано швидко набридло слідкувати за часом, обмежувати себе у бажаннях, розриватися між невідкладними справами, господарськими клопотами та короткочасними зустрічами з Анною. Дійшло до того, що він як ніколи раніше бездарно повів справи у маєтку. Врешті, у якийсь момент зрозумів, що цього року не матиме ані очікуваного прибутку, ані надії на покращення справ у наступному році. Якби Анна замешкала з ним відкрито, все залагодилося б значно простіше. З дружиною в нього й без того все йде до сепарації, і якщо це станеться на рік чи два раніше, кардинально нічого не зміниться. Вони живуть кожен своїм життям і керуються аж ніяк не спільними інтересами. Банальне співіснування під одним дахом двох чужих людей. Два останні роки вони навіть не з’являються разом і не приймають нікого у себе. Усі наступні кроки будуть закономірними. Власне, його давно обтяжують такі подружні стосунки і хочеться чогось затишнішого та теплішого. Раніше, щоправда, уявляв біля себе не таку наївну і молоду дівчинку, як Анна, проте зараз це вже не здавалося великою проблемою. Вона теж цілком надається до спільного життя. Виглядає незіпсутою розкошами, невибагливою в побуті, поступливою та легкою у стосунках, цікавою в ліжку і на диво гарненькою. Особливо прикрих несподіванок не очікується. Простіше походження та суворе виховання Анни – очевидний її плюс. Окрім того, завжди легше будувати щось нове, аніж виправляти колись зіпсуте та абияк полагоджене.

Він замислено глянув на Анну. Заради переваг цієї дівчинки можна змиритися з її напівдитячими витівками та з надто наївним поводженням. У цій дитячій легкості та емоційності більше переваг, аніж прикрих сюрпризів. Шкода лише, що через її юний вік важко вирішити, в якості кого можна взяти Анну до себе. Про людське око, вона могла б замешкати у нього як економка або гувернантка його дітей, проте навряд чи хтось серйозно повірить у цю байку. Надто вже Анна гарненька. Вродливе обличчя, округлі жіночні форми і неусвідомлене, проте цілком виразне бажання та вміння подобатися чоловікам. Яка там із неї економка, гувернантка чи нянька – тут нічим не прикриєш очевидного, вона його коханка. Ще й обов’язково скажуть, що його потягнуло на зовсім юних дівчаток і що за віком вона, у кращому випадку, могла б бути йому донькою. Не надто приємна ситуація, проте й не причина відмовлятися від Анни. Всім усе одно не догодиш.

Адам підвівся з ліжка і знов уважно подивився на Анну. Тепер у неї доглянуті руки, зі смаком дібраний одяг, нові витончені манери й очевидний натяк на впевненість у собі. Такою жінкою можна було б пишатися, натомість доводиться ховати її від усіх. Очевидна абсурдність ситуації не просто впадає у вічі, а аж кричить про себе. Скандал у Жовкві притих, і можна було б відкрито замешкати з Анною. Цікаво, на що він очікує? Щоб знов щось зіпсувало йому плани?

Відчуваючи на собі аж надто уважний погляд Адама, Анна озирнулася. Ніколи не могла зрозуміти його думок, коли він так зосереджено дивиться на неї, і зовсім не знала, чим завершиться таке споглядання. Іноді це було нічим не вмотивоване роздратування, а іноді новий, теж цілком несподіваний і від того божевільний, шал пристрасті.

– Я мушу йти, бо запізнюсь, – наперед убезпечила вона себе від несподіванок. – Ви ж не хочете, щоб пані Беата сердилася? Ми й без того постійно зловживаємо її неуважністю та забудькуватістю.

Проігнорувавши зауваження Анни, Адам продовжував вивчати її.

– Не мусиш підлаштовуватися під настрій пані Беати. Мій будинок на Хорунщизні вже добудований, і тепер ти можеш переїхати до мене. За півроку всі зайві емоції вляглися. Великого скандалу не буде. Я вже домовився з твоїм вуйком. Тепер ти житимеш у мене.

Відчувши себе так, ніби на неї враз вилили відро холодної води, Анна насилу примусила себе зберігати самовладання.

– Як це домовились? А мене спитатися? Ні, я не хочу.

Адам знов якось дивно глянув на Анну.

– Раніше ти сама хотіла замешкати зі мною. Що змінилося за ці декілька місяців?

Анна не відразу знайшлася з відповіддю. Її життя у пані Беати таке спокійне, комфортне, приємне, а Адам хоче, щоб вона все це облишила. Заради чого?

– Нічого не змінилося. Просто я нарешті почуваюся впевнено і думаю, що…

Адам не дослухав.

– Дурниці. Становище компаньйонки теж непевне. Якщо з твоєю пані Беатою щось станеться, ти знов опинишся на вулиці, а я не лише запишу тебе в заповіт, але й…

Анна ледь не з острахом глянула на Адама.

– Тоді я знайду собі іншу роботу. В мене є досвід…

– Досвід чого? З таким досвідом і з такою зовнішністю, як у тебе, ти дуже швидко опинишся зовсім не там, де ти собі думаєш.

Мимоволі почервонівши, Анна промовчала. Невже Адам думає, що їй сподобається роль його офіційної коханки? Саме тоді вона втратить навіть ту часточку поваги, на яку ще може розраховувати. А його дружина? Адам казав, що про сепарацію там не йдеться. Він передумав? Не приведи Господи, ще скажуть, що це вона вплинула на таке його рішення. А дитина? У нього ж там є хлопчик. Як відобразиться це на дитині? Напевно ж, не найкращим чином. Навіщо їй такий гріх на душу?

– А якщо я не захочу? Ви ж не примушуватимете мене йти від пані Беати?

Адам здивовано глянув на неї.

– Цікаво, яка мені радість з того, що ти переїдеш до мене з примусу? Я думав, ти теж хочеш бути зі мною.

Анна опустила очі і, намагаючись приховати розгубленість, заходилася поправляти стрічки на капелюшку.

– А я й хочу… Просто зараз це якось трохи несподівано. Думаю, ваша родина таке не привітає. Уявляєте, що скаже ваша сестра?

– Тереза? До речі, про неї… Цієї неділі вона святкуватиме уродини і запросила тебе до себе. Заодно допоможеш їй із приготуваннями. Роботи багато, і, як завжди у таких випадках, бракує людей, щоб за всім встежити.

Відчуваючи, як їй з-під ніг втікає земля, Анна перевела подих.

– Це ви порадили мене запросити? Навіть не намагайтеся переконати мене у протилежному.

Адам здвигнув плечима.

– Я й не намагаюсь. Хочу, щоб ти познайомилася з людьми мого кола.

Анна глянула на нього майже з острахом.

– Мені й без них усіх непогано живеться. Я не хочу.

– Зате я хочу… Слухай, чого ти боїшся? Я ж не збираюсь афішувати наші з тобою стосунки. Взагалі ще з рік часу планую зберігати їх у таємниці.

Анна знову з острахом глянула на Адама.

– А якщо на ці уродини приїде ваша дружина?

– З якого дива? Не вигадуй, її там не буде. Вона у маєтку, і у нас із нею не такі стосунки, щоб їздити кудись разом. Маємо щось на кшталт мирної ділової угоди. Дробити маєтки і власність наразі нікому не вигідно. Коли постане питання про розлучення, тоді й вирішуватиму цю проблему. Мушу ще порадитися, наскільки перспективною є ця справа. Такі процеси тривають десятиліттями. Ти чекатимеш?

– Ви хочете розлучитись? Але ж… – Анна уявила реакцію родини Адама та товариства і відчула, що їй стає не надто затишно. – Ні, я не хочу. Мене все влаштовує.

Адам хмикнув.

– Що там тебе може влаштовувати? Навіть мене це вже давно не влаштовує.

Кинувши на нього ще один здивований погляд, Анна промовчала. Тут тішило хіба те, що він, здається, не спить зі своєю дружиною. Можливо, вона навіть не є гарною або ж має поганий характер. Напевно, колись їх поєднали спільні майнові інтереси і про любов чи симпатію там ніколи не йшлося. Саме тому Адамові бракує не лише коханки до ліжка, але й дуже звичайних речей – готовності рахуватися з його потребами, впевненості у тому, що його люблять, щирих стосунків, можливості бути собою.

Анна якось непевно глянула у дзеркало. Все це вона Адамові, звичайно, дає, але йому, здається, хочеться ще й побути з нею на людях. Дивне якесь бажання. Ніколи б не подумала, що йому бракує такого. Але хіба їй важко погодитися? Правди ж ніхто не знатиме. Та й виглядає вона тепер, як панна з доброго товариства. Аж хочеться, щоб він теж це побачив та оцінив. А ще дуже хочеться потанцювати з ним.

Розділ 4

У день уродин сестри Адама Анна прокинулася раніше, аніж звичайно. Сама собі подивувалася, бо ще навіть не розвиднилося як слід, лише ледь засіріло на обрії і життєрадісно зацвірінькали горобці за вікном.

Нашвидкуруч поснідавши, вона почала збиратися. Спочатку вклала волосся в акуратну зачіску, тоді надягнула звечора попрасовану та завбачливо розкладену на кріслі шовкову сукню. Витратила на неї ледь не половину своїх заощаджень та два тижні роздумів, проте сукня того вартувала. Світло-кремова, з мереживом, не надто вигадливого крою, вона, проте, сиділа на ній як влита і гарно пасувала до очей, волосся та фігури, а головне – не затьмарювала її саму. Такої гарної сукні у неї ще не було ніколи, і, розглядаючи себе в дзеркалі, Анна подумки хвалила себе за те, що їй вистачило гарного смаку не переобтяжити сукню зайвими оздобами. У ній вона виглядає панною з доброго товариства – витонченою, гарно вихованою, безтурботною. Саме такою, якою б хотілося бути і якою ніколи не стане, бо насправді вона коханка чужого чоловіка, а це називається зовсім інакшими словами, але таких слів у пристойному товаристві не кажуть. Принаймні, якщо не хочуть когось смертельно образити.

Неприємна думка на мить затьмарила її гарний настрій, проте Анна не дозволила собі довго сумувати. У кожної людини свої прикрощі, свої радості та своя доля, а її – ще не найгірша.

Вона визирнула на вулицю. За вікном яскраво світило сонце, на небі не було жодної хмаринки, а ранкова прохолода обіцяла перетворитися в нестерпну полудневу спеку. Хоч би не парило так немилосердно, як учора. Спробуй витримати таку спеку в туго зашнурованому корсеті та шовковій сукні.

Анна вдягнула капелюшок, рукавички, взяла парасольку. Зовні все у ній цілком пристойно – скромно, вишукано, мило. Адамові обов’язково сподобається.

Уже виходячи з кімнати, Анна ще раз зазирнула в ридикюль. Гроші, дзеркальце, голка з ниткою, декілька шпильок, носовичків, гребінець, подарунок. Здається, нічого не забула.

Вона ще раз, уже востаннє, крутнулася перед дзеркалом і зовсім у доброму настрої вийшла з кімнати, а опинившись у помешканні пані Терези, й взагалі з головою поринула у нагальні клопоти. День заповідався на спекотний та метушливий, проте серйозних неприємностей не обіцяв. Навпаки – хотілось якомога швидше побачити Адама. Соромно сказати, але вона ще ніколи не танцювала з ним. Спати спала, а щоб танцювати – ніколи й не мала такої нагоди. Кумедно. Колись треба сказати про це Адаму, а зараз ніколи думати про таке. Надто багато роботи. Добре, якби прийшов хтось із родини Терези. Щось навіть її невістки не видно.

Уже за годину Анна почала серйозно непокоїтися, що до появи гостей вони нізащо не впораються з усією роботою, а тому дуже зраділа, коли прийшла родичка Терези – така собі пані Анеля. Раніше Анна ніколи її тут не бачила. Очевидно, та мешкає десь не у Львові, можливо, навіть приїхала з Відня, бо у її поводженні, розмові чи зовнішності нема ані натяку на провінційність. А ще, напевно, її чоловік обіймає якусь поважну посаду, бо тримається ця пані дуже впевнено і має бездоганно вишукані манери. Їй десь років за тридцять, проте вона все ще гарна. Правильні риси обличчя, витончений профіль, тонкий, гарної форми ніс, а ще блакитні очі й розкішне чорне волосся – доволі рідкісне поєднання, яке робить їх власницю не просто гарною, а винятково гарною жінкою. Якщо до всього того додати ще й порцеляново-білу шкіру, горду поставу, високий зріст, досконалої форми плечі та витончені, з довгими трохи нервовими пальцями руки, то відразу стає зрозуміло, що ця жінка ніколи не знала нестатків або важкої фізичної праці. Навіть її якась аж надто нервова худорлявість не псує загального враження – навпаки, саме вона робить цю жінку витончено-аристократичною. Щоб так виглядати і так поводитися, треба народитися та вирости у шляхетній родині. Такого не навчишся – це мусить бути у крові.

Анна знов потай глянула на пані Анелю і мимоволі порівняла себе з нею. Зате у цієї жінки не така гарна, як у неї, фігура, не таке юне обличчя і не такі яскраві губи, а ще у неї втомлений вигляд, а в погляді та рухах нема жвавості та життєрадісності. Напевно, коли обіймаєш високе становище, то вже і не до веселощів та безтурботності. Зрештою, хто б там порівнював їх між собою. Вони з різних світів. Світів, які ніколи не перетинаються, хіба паралельно співіснують. Здається, завчасно вона зраділа її появі тут. Навряд чи від цієї пані дочекаєшся допомоги у буденних справах.

Анна знов взялася до роботи, проте за декілька хвилин із подивом зрозуміла, що родичка пані Терези теж не збирається сидіти склавши руки. Без зайвої метушні та біганини вона якось відразу порозумілася з усією прислугою, знайшла не лише відповідний тон, інтонацію та манеру спілкування, але й за чверть години примусила всіх рухатися вдвічі швидше, а накази та доручення розуміти і виконувати не лише бездоганно чітко, але й без довгих пояснень та розмов. Анна аж рот відкрила від подиву, коли за годину пані Анеля зробила те, на що їй самій довелося б витратити не лише три години, але й змарнувати купу нервів. Здається, ця жінка не лише витончена та гарна, але й вміє чудово залагоджувати звичайні побутові справи та давати лад найбанальнішим щоденним клопотам. Щоб так господарювати, треба мати неабиякий досвід. Напевно, у неї великий маєток і вона навчилася всього того ще змалку.

Переконавшись, що основна робота завершена, Тереза зітхнула з полегшенням та пішла перевдягатися, а Анна з її родичкою змогли присісти на невеличку канапу в кімнаті, суміжній із вітальнею, і трохи перепочити. Дуже доречно, бо задуха ставала нестерпною і хотілося спокійно посидіти та не метушитися.

Насолоджуючись смаком і ароматом кави, яку щойно принесли, вони якийсь час сиділи мовчки. Анна тому, що боялася відкрити рот у присутності такої поважної пані, а Анеля тому, що думала про щось своє і майже не помічала дівчини, яка тихенько сиділа навпроти та мовчала. Бачила її тут вперше, проте особливого зацікавлення та у неї не викликала. Гарна, молоденька панна – мила, тендітна, сором’язлива і дуже невинна. Цій дівчині ще пасувало б бавитися в ляльки, але, судячи з того, як старанно намагається не збитися з серйозного настрою та вдати дорослу, саму себе вона сприймає інакше. Наївна дитина. Ліпше б тішилася з того, що молода, невинна і ще нічого не знає про життя. Очевидно, це донька однієї зі знайомих Терези. Про що з нею говорити? Про погоду? Про сукенки чи капелюшки? Про майбутню забаву? Не мала до того ані настрою, ані бажання. Надто багато сумнівів та побоювань заважали зосередитися на сторонніх речах.

Кинувши погляд на настінний годинник, Анеля підвелася з канапи і підійшла до вікна.

– Нянька вже давно мала б привести дітей. Де вона ходить?

Невпевнено глянувши на родичку Терези, Анна промовчала. Навряд чи ця пані сподівається отримати відповідь на своє запитання. Це не запитання, а думки вголос.

Ще раз глянувши на Анелю, Анна мимоволі відзначила, що, коли та спокійно стояла біля вікна і яскраве світло добре освітлювало її обличчя, здавалася трохи старшою. Їй, певно, уже добре за тридцять, проте вона все ще дуже вродлива. Шкода лише, що виглядає чимось засмученою. Невже у такої гарної пані є причини для суму?

Помітивши, що дівчина надто уважно розглядає її, Анеля навіть не відвернулася. При Терезі чи комусь із родини, може, й спробувала б приховувати свій настрій, але перед цією дівчинкою могла того не робити. Навряд чи цю панну цікавить її особа? Зараз вона або вимальовує в уяві образ високого шатена, що познайомився з нею на одному з останніх балів, або намагається здогадатися, чого очікувати від сьогоднішнього прийому. Щасливий час. Шкода лише, що надто швидко минає.

Анеля ще раз визирнула на вулицю і, переконавшись, що няньки з дітьми досі немає, повернулася на місце.

– Я панну ніколи тут не бачила. Ви не належите до близької родини. Правда ж? – не так тому, що це справді її цікавило, як для того, щоб чимось себе зайняти, запитала вона Анну. – Ваша матінка теж незабаром прийде?

Розгублено усміхнувшись, Анна у відповідь промимрила щось невиразне.

Не розчувши слів, але побачивши, що дівчина зніяковіла, Анеля не наполягала. Очевидно, цій панні не хочеться бути відвертою з незнайомою для неї жінкою. Справедливе бажання.

– Не мусите відповідати.

Анна якось невпевнено глянула на свою співрозмовницю.

– Я справді чужа тут людина. Батьків у мене немає, а пані Тереза зовсім недовго опікувалась мною.

Анеля затримала погляд на дівчині. Щось у тому, як вона це сказала, зачепило її за живе. Здається, ця панна теж не надто щаслива людина.

– Знаєте, у мене теж давно вже нема батьків, але у вас, принаймні, все інше ще попереду.

Анеля замовкла. Те, що вона не обмежилася ввічливим «перепрошую», здивувало її саму. Напевно, надто знервована сьогодні, а може, у цій панні щось викликає довіру. Іноді з незнайомою людиною значно легше порозумітись, аніж із кимось з родини. Цікаво, хто вона така.

– А хто вами опікується зараз? З ким ви прийшли сюди? Можливо, я знаю цю людину.

Почервонівши, Анна опустила очі. Хто опікується? Власне, насправді опікується Адам, але про таке навіть подумки згадувати соромно.

– Я компаньйонка пані Беати… Напевно, ви її знаєте… Так сталось, що я мусила шукати це місце. У моїх опікунів доволі скрутне фінансове становище, і пані Тереза порекомендувала мене їй, але…

Так і не договоривши, Анна, ніби за щось вибачаючись, невпевнено усміхнулася своїй співрозмовниці.

– Не думаю, що панна має того соромитись, – по-своєму потрактувала її ніяковість Анеля. – У житті складається по-різному. Ніхто не знає, де опиниться через рік чи два. Думаю, у вас іще все налагодиться. Ви надовго не залишитесь у пані Беати. Не спам’ятаєтесь, як вийдете заміж та матимете власну родину.

Потупивши погляд, Анна якось не надто оптимістично усміхнулась у відповідь. Знала б ця пані, якою насправді є ситуація, – ніколи б такого не сказала.

– Ні, заміж я взагалі не вийду. Це вже вирішено.

Усміхнувшись на таку наївність, Анеля, проте, вирішила промовчати. Очевидно, щось дуже серйозне примушує цю панну говорити таке. Може, якась життєва драма чи розчарування?

Вона ще раз придивилася до Анни. А от репутація в цієї дівчини має бути бездоганною, інакше її б не приймали тут. Зрештою, у неї гарні манери, правильна мова, вона добропорядна на вигляд і приємна у спілкуванні. Дивно, що Тереза не залишила дівчину в себе. За її постійної потреби кимось опікуватись ця – ідеальний об’єкт. Цікаво, хто попросив Терезу подбати про неї?

Анеля знов підійшла до вікна і, відхиливши фіранку, визирнула на вулицю. Як завжди, коли діти були не з нею, починала непокоїтися, коли ті затримувалися хоч на п’ять хвилин. Ще й Войцех іноді так поводиться, що мимоволі переживаєш, аби не сталось чогось поганого.

– Ну, нарешті, – здалеку помітивши дітей, які в супроводі няньки з’явилися на іншому боці вулиці, Анеля зітхнула з полегшенням. – Я вже почала непокоїтись.

Не втримавшись, Анна й собі визирнула на вулицю. Отже, у цієї пані двоє дітей – син років дев’яти-десяти і маленька чотирирічна донечка. Гарні діти. Особливо дівчинка. Зграбна, мила, з пишним, як у мами волоссям, така ж бездоганна постава та рухи.

– У пані такі милі та чемні діти.

– О, так. Особливо Войцех, – не втрималася від іронічної усмішки Анеля. – Думаю, він ще проявить себе сьогодні.

Ніби на підтвердження її слів, малий раптом вирвався наперед і у своєму святковому костюмчику спробував залізти на огорожу одного з сусідніх будинків – підтягнувся на руках, перекинув ногу через штахетину, за щось зачепився, проте в останню мить няньці вдалось відчепити його штанину від паркану та обережно стягнути малого на землю.

Кроків десять Войцех ішов більш-менш спокійно, проте зауважив за огорожею вже іншого будинку собаку, не втримався, знов вирвався наперед і дрючком, затисненим у руці, протарабанив уздовж усієї огорожі по штахетинах перед носом у розлюченого пса.

Пес кинувся лапами на огорожу, зайшовся гавкотом, проте з ланцюга не зірвався.

Від несподіванки сестра Войцеха зойкнула і злякано схопилася за спідницю няньки.

– Якась покара, а не дитина, – Анеля сердито стиснула губи. – Уже й ця нянька не дає з ним раду.

Не передчуваючи жодних проблем, Войцех спокійно злегковажив зауваження няньки і за декілька секунд почав уважно приглядатися до калюж, які залишилися після нічної зливи.

Не дійшовши до найближчої кроків зо три, відволікся на голубів, які спокійно походжали по хіднику, і з відчуттям конче потрібної справи замахнувся на них, а коли голуби дружно здійнялися в повітря, відчуття конче необхідної справи змінилось у ньому на щирий захват та задоволення від вдало виконаного маневру.

Прослідкувавши захопленими очима за розполоханими голубами, Войцех раптом зауважив у вікні маму. Судячи з виразу її обличчя, вона вже давненько за ним спостерігала і зовсім не поділяла ні його радості, ані ентузіазму.

З жалем глянувши на калюжу перед собою, Войцех неохоче обійшов її і поплівся поряд із сестрою та нянькою до брами.

Перехопивши погляд Анелі, Анна невпевнено усміхнулася їй.

– Знаєте, мій брат теж колись був таким непосидющим хлопчиком. Мама постійно мала з ним клопіт. Потім пішов на навчання і змінився до невпізнання. Тепер такий серйозний молодий чоловік, аж не віриться, що колись жив на суцільних збитках. Думаю, він донесхочу надурівся у дитинстві й тому зовсім втратив до того інтерес. Ваш хлопчик теж такий.

Слабо всміхнувшись, Анеля відійшла від вікна. Зауваження цієї панни видалося їй доволі кумедним. Якщо керуватись її логікою, то у майбутньому Войцех мав би стати зразком чемності.

Раптом двері рвучко розчинились і до покою не так увійшли, як забігли діти. Властиво, забіг хлопчик, а дівчинка, перш аніж увійти, затрималася при порозі й вже тоді ступила декілька невпевнених кроків досередини.

Не надто переймаючись тим, що в кімнаті хтось чужий, а може, й не зауваживши того, Войцех підбіг до мами і міцно обійняв її руками за шию. Очі його радісно блиснули. Знав, що мама так сильно його любить, що не здатна довго сердитися. Якщо він не потрапив під гарячу руку, то тепер жодної небезпеки немає.

Анеля пригладила розкуйовджене волосся сина і нагадала, що він забув привітатися. Малий у неї, звичайно, доволі нечемний, неуважний, занадто імпульсивний, проте він завжди був таким – неспокійним, не по літах розвиненим та непосидючим. Звичні покарання не мають на нього жодного впливу, слова не допомагають, проте їй завжди вдається тримати його у руках. Принаймні, попри свої не завжди мудрі витівки, великої шкоди Войцех нікому ще не завдав, жорстокості чи люті в ньому немає, а образи він довго не пам’ятає. У Люцини інакший характер. Дівчинка тиха, заглиблена в себе і дуже вразлива. Перш аніж підвищити на неї голос, доводиться добре подумати. Іноді вартує не так сварити її або карати за провини, як втішати чи витирати сльози.

Трохи соромлячись, Люцина чемно привіталася з Анною і, скоса глянувши на неї, підійшла до мами.

Обійнявши доньку, Анеля поцілувала її в нахилену голівку і, присівши на канапу, посадила малу собі на коліна. Та міцно притиснулася до неї і, все ще з недовірою приглядаючись до незнайомої панни, завмерла, обіймаючи маму ручкою за шию.

Анна відвела погляд. Добре було б і собі мати таку гарненьку дівчинку. Так іноді хочеться пригорнути до себе ось таке невинне створіння, поцілувати маленькі пальчики, пухнасте волоссячко, а ще дитина належала б лише їй. Це не чужий чоловік, який, хай там що, але ніколи їй не належатиме.

Почувши, що знов відчиняються двері, Анна озирнулася. До кімнати зайшла пані Тереза, вже переодягнена у святкову сукню і, судячи з усього, у пречудовому настрої.

Побачивши іменинницю, діти побігли її вітати, а Анна мимоволі відчула себе зайвою. Здається, вона опинилася втягнутою в життя чужої родини.

– Але ж ви виросли, – розцілувавши дітей, Тереза усміхнулася їм. – Зовсім великими стали. Я теж маю для вас подарунки. Ходімо до дитячої, подивитесь, що я вам приготувала. Скажете, чи догодила.

Захоплених передчуттям приємного сюрпризу, малих не довелося просити двічі. Їх як вітром здуло.

– Дивіться, тільки чемними там будьте, – навздогін їм кинула Анеля. – Войцеху, ти мене чуєш?

Вона перевела погляд на свою сукню. Зістрибуючи з її колін, Люцина необережно зачепила пряжкою черевичка низ сукні й ненароком надірвала тканину.

Анна теж мимоволі прослідкувала очима за напрямком погляду Анелі й теж зауважила розірвану сукню.

– Не переймайтесь. Я зашию. У мене навіть нитки відповідного кольору є.

Вона вклякнула на коліна і почала роздивлятися низ сукні.

– Спідниця майже й не постраждала. Я все це зашию так, що ніхто й не помітить.

Анеля здивовано глянула на Анну.

– Ви не мусите того робити… Принаймні, я можу зробити це сама.

Підвівши голову, Анна усміхнулася. Що поганого у тому, що їй хочеться допомогти? Це така незначна послуга, що й говорити не варто.

– Не переймайтесь, тут роботи на п’ять хвилин часу.

Майже завершивши роботу, Анна почула, що двері покою відчиняються, і озирнулася. До кімнати стрімко увійшла Тереза і, не роздивляючись, відразу підійшла до Анелі.

– Думаю, вам ліпше вийти. Я його не попередила, і зараз він у не надто доброму гуморі…

Анеля поривчасто підвелася на ноги, зробила крок до дверей, але відчувши, що її щось не пускає, зупинилася.

– Перепрошую панну. Напевно, я потім сама все це дошию. Маю нагальну родинну справу.

Інтуїтивно відчувши, що Анелі зараз не до розірваної сукні, Анна похапцем відірвала від недошитої спідниці нитку і вже хотіла підвестися з колін, але глянула на двері й заклякла.

На порозі кімнати стояв Адам і з таким очевидним подивом дивився на картину, яка перед ним відкривалася, що їй аж серце затремтіло від недоброго передчуття. Чому він прийшов саме сюди?

Вона спробувала підвестися, але несподіваний здогад спаралізував рухи. А якщо дружина Адама – це Анеля?

Вчепившись рукою в оббиття канапи, Анна з жахом дивилася на те, що діялось у кімнаті. Погляд, яким Адам обмінявся з Анелею, був таким красномовним, що жодних сумнівів не залишилося. Він її чоловік.