Текст книги "Мелодія кави у тональності кардамону"

Автор книги: Наталія Гурницька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 2

Обідаючи в ресторації при готелі «Європа», вони з Адамом таки зустріли його знайомих, проте він особливого значення цій події не надав, а Анна, хоча й зніяковіла, проте не втратила голову і змогла більш-менш природно повестися, коли він представив її як свою небогу. Насправді вона не уявляла, що мала б зараз робити, про що говорити і як взагалі поводитися з Адамом на людях. Швидше б уже опинитися там, де їх ніхто не побачить.

На щастя, пообідали вони доволі швидко, а коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Краківській вулиці, Анна спочатку зітхнула з полегшенням, але потім, кинувши обережний погляд на будинок, відчула, як усередині у ній знов щось стиснулося та неприємно захололо від страху. Здається, вона зовсім не готова ані до зацікавлених поглядів, ані до виразно підвищеного інтересу до своєї особи. Якомога нижче опустивши голову, спробувала заховати обличчя за крисами капелюшка. Цікаво, скільки людей стали мимовільними свідками її приїзду сюди?

Анна обережно повела поглядом вздовж засніженого хідника і знов опустила очі. Випадкові перехожі, сусіди, он ті дві кумасі невизначеного віку, які розмовляють при брамі, двірник, молочниця… Принаймні, з десяток людей.

Адам допоміг Анні зійти на хідник, розплатився з візником, а тоді, перехопивши її стривожений погляд, ледь усміхнувся.

– Не бійся, ніхто тебе тут не запам’ятає. Просто не затримуйся і не роздивляйся довкола.

Узявши Анну під руку, він завів її всередину будинку, тоді, так само не затримуючись, піднявся на свій поверх, зупинився перед найближчими до них дверима і відімкнув замок.

– У мене тут трохи тісно, але, знаєш, мені одному вистачає.

Після яскравого денного світла та блиску снігу помешкання Адама спочатку видалося Анні надто темним, проте, коли очі призвичаїлися до півтемряви, вона з цікавістю роздивилася довкола. Маленький передпокій, двері до кухні, дві кімнати праворуч. Усе доволі просто, раціонально і без претензії на розкіш. Саме так, щоб почуватися комфортно і не мати через це зайвого клопоту.

Присівши на маленький стільчик, вона почала розшнуровувати черевички.

– Не роззувайся, – зупинив її Адам. – У мене зараз холодно. Я не був тут декілька днів.

Підвівши голову, вона усміхнулася йому.

– Думаєте, я не звикла до холоду за ці дні?

Зайшла до кімнати і, ступивши декілька обережних кроків, зупинилася. Нічого зайвого, непотрібного або такого, що муляло б око надмірною претензійністю чи розкішшю. Звичайний стіл, прості крісла, темного різьбленого дерева шафа, полиці з рівними рядами книжок, годинник на стіні, ліжко, застелене темно-зеленим накриттям, такого ж кольору килим та штори. А ще півтемрява від того, що вікно виходить у колодязь внутрішнього подвір’я.

Анна підійшла до столу, зняла капелюшок, тоді теплу зимову пелерину. Поклала все це на крісло і повернулася плечима до вікна. Майже й не відчувала ніяковості через те, що знов опинилася з Адамом наодинці. Мовчки дивилася на те, як він розпалює вогонь у п’єці, і мимоволі усміхалася своїм думкам. Тепер у будь-яку хвилину можна підійти до нього, заговорити, обійняти і не боятися, що хтось заборонить їй це зробити.

Вона глянула на його чорне, з іще не надто виразною сивиною волосся, перевела погляд на руки, плечі, долоні – і їй раптом страшенно захотілося, щоб Адам усе облишив і підійшов до неї. Затамувавши подих, вона прислухалася до себе. А ще, щоб він міцно-преміцно пригорнув її до себе… і ще, щоб поцілував.

Намагаючись відволіктися від недоречних фантазій, Анна підійшла до полички з книжками і почала перебирати книжки одну по одній. Витягнула першу-ліпшу, тоді другу, третю і так само уважно перегорнула декілька сторінок.

– Тебе це цікавить? – почула вона позаду себе здивований голос Адама. – Навіщо вона тобі?

Анна мимоволі уважніше придивилася до книжки, яку тримала в руках, і тихенько розсміялася. Вона навіть мови не знала, якою та була написана, і тим паче не підозрювала, про що вона. Якісь незрозумілі малюнки, таблиці, креслення. Справді, здалася їй ця книжка.

Обережно поклавши книжку на місце, Анна озирнулася.

– Я хотіла чимось себе розважити.

Адам підступив до неї ближче і, усміхнувшись, торкнувся долонею її щоки.

– Як на мене, не найліпша для нас із тобою розвага.

Анна відвела погляд і, щоб приховати ніяковість, спробувала змінити тему розмови.

– Зимно тут у вас. Помешкання вистигло, а п’єц іще не розігрівся.

Адам мимоволі перевів погляд на її ноги.

– Звичайно, зимно. Особливо, якщо стояти босою на холодній підлозі.

Він ковзнув очима по її фігурці вгору, ніби роздягнув.

– Поганий із мене господар, якщо така гарна панна мерзне у мене вдома.

Зараз йому дуже хотілося саме такої щирої та невинної гри. Зовсім простої, наївної, не надто вигадливої. Здається, переситився забавами інакшого штибу.

Він продовжував із усмішкою розглядати Анну, і, не витримавши, вона першою відвела очі.

– І що тепер? – обережно запитала вона його. – Що ми тут робитимемо?

Розсміявшись, він нічого не відповів, просто взяв її на руки і переніс до себе на ліжко.

– Тут тобі буде значно тепліше… Зрештою, й цікавіше.

Анна заперечно хитнула головою, проте не сперечалася. Уже мала виразну підозру, чим усе це завершиться, і майже не боялася того.

Адам провів пальцями по її щоці, шиї, розстібнув ґудзики на сукні і, нахилившись, торкнувся поцілунком шиї там, де вона плавно переходила у лінію плеча.

– Не бійся, маленька, сьогодні я теж буду обережним з тобою.

Від доторку його губ по її тілі пробігла хвиля млосного тепла і, підібравшись до горла, збила з ритму подих, проте в якусь мить щось таки зупинило Анну за крок від остаточного завороту в голові й за півкроку від того, щоб втратити бажання зупинятися.

– Усе ще боїшся мене?

Розгублено усміхнувшись, вона кивнула, проте пересилила себе і почала витягувати з зачіски шпильки. Анітрохи не почувалася впевнено. Щосили смикнувши зав’язки корсета, майже безнадійно їх заплутала, а помітивши, що й Адам це зауважив, густо почервоніла.

– Просто я…

– Ходи сюди, я тобі допоможу. Зараз тобі дихатиметься легше, – він почав сам розплутувати зав’язки її корсета. – Нізащо не повірю, що досі ти обходилася без покоївки.

Відчувши, як теплі долоні Адама ковзнули від її талії донизу, Анна затамувала подих. Як же сильно вона його любить. Понад життя.

Розвернувшись, вона обережно поклала долоні Адаму на плечі, зазирнула в очі, а тоді, не втримавшись, нахилилася і легенько діткнулася губами його шкіри.

Майже відразу зніяковіла від усвідомленої чуттєвості свого доторку і заховала обличчя в нього на грудях. Тепер він вважатиме її безсоромною?

Усміхнувшись, Адам підвів обличчя Анни вгору, торкнувся обережним поцілунком кутика вуст, почав цілувати, ледь підштовхнув, і вона втратила рівновагу. На мить затихла, а тоді, відчувши на собі вагу тіла Адама, мимовільно вперлася долонею в його плече.

– Тихенько. Не треба впиратись, – Адам перехопив її руку, міцно переплів її пальці зі своїми і притиснув долоню до подушки. – Усе одно я тебе вже не відпущу.

Затуливши їй рот поцілунком, він не дозволив нічого сказати у відповідь, а ще за якийсь час всі слова та думки самі повилітали в Анни з голови – вона відчула, що провалюється у густу вібруючу темряву, центром якої є Адам та його натиск. Вихор гострих відчуттів почав наростати, захопив її всю, запульсував, як кров у скронях, і в якийсь момент, перетворившись у феєрію чуттєвих насолод, заступив собою весь світ довкола.

Ніяк не могла отямитися після цього, лежала в обіймах Адама, вражена силою та глибиною власних переживань. Хотілося плакати від щастя, від вдячності до нього і від того, що зараз він ніжно обіймає її, цілує і шепоче такі неймовірно гарні слова, про які вона колись навіть мріяти не сміла. Нехай би цей день ніколи не закінчився. Коли щастя таке безмежне – понад усе не хочеться його втратити. Міцно притиснувшись до Адама, вона ковзнула рукою по його грудях, шиї, торкнулася пальцями губ, ніби забороняючи йому говорити, а тоді, сама засоромившись того, що робить це, забрала руку.

Адам відгорнув з її обличчя пасмо розтріпаного волосся і замислено глянув в очі.

– Здається, мені неймовірно пощастило з тобою.

Анна здивовано глянула на Адама, проте нічого не запитала, лише усміхнулась і поклала голову йому на плече. Яка різниця, що це означає. Найважливіше – вона його любить, з ним їй добре, затишно, тепло і зовсім не хочеться, щоб було якось інакше.

Солодко позіхнувши, вона спробувала знайти собі зручну позу.

– А це що ще таке? – підвівшись на лікті, Адам жартома потягнув ковдру донизу. – Не можна спати, а то проспимо тут до завтрашнього ранку.

– Не проспимо, – знов натягуючи ковдру на плечі, не зовсім впевнено заперечила вона. – Я виспалась. Я навіть можу придивитися, щоб ми не заснули.

Вона знов влаштувалася зручніше. Понад усе їй хотілось не рухатися, ні про що не думати, не говорити і просто насолоджуватися тим, що Адам поряд.

Ледь повернувши голову, вона ковзнула поглядом по кімнаті, глянула у вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я, й усміхнулася. У помешканні тихо, затишно, тепло, а на вулиці знов падає сніг. Неквапно, ліниво, майже непомітно. Ледь вловимий порух дрібних сніжинок і блискучих скалок, які несміливо опускаються на підвіконня, вже й без того засипане снігом мало не по саму шибку. Навіть шуму з вулиці не чути, лише звідкись збоку обережний сонячний промінь вихоплює з напівтемряви кут кімнати та дарує відчуття відстороненості від цілого міста. Зупинити б цю мить, затримати час, думки, відчуття, не дозволити їм змінюватися, танути, маліти. Так, щоб до останньої краплі відчути щастя, яке несподівано ввійшло в її життя, не розгубити його на дріб’язок, не дозволити зникнути без сліду, заховати у собі, затаїтись, як зі скарбом, нікому не показувати. Про все це не можна нікому розповідати, не можна зрадити випадковим поглядом чи словом, проте вже неможливо викреслити з пам’яті чи зігнорувати.

Адам торкнувся поцілунком її скроні, притиснув до себе, й Анна заплющила очі. Саме цього відчуття захищеності та цілковитої впевненості у своїй потрібності комусь їй бракувало найдужче. Цікаво, а чого бракувало йому? Вже в напівсні дослухаючись до стуку серця Адама і до його спокійного подиху, Анна й не помітила, як, ніжачись відчуттям тепла та лінивого затишку ліжка, заснула так само міцно, як і Адам.

Розділ 3

Раптом Анна розплющила очі. Здається, вона не спала. Чи спала?

Глянула на Адама. Він так спокійно та глибоко дихав, що вона відразу зрозуміла – він теж давно заснув.

Поривчасто сівши на ліжку, вона притиснула ковдру до грудей. Проспали?

Озирнувшись, зустрілася поглядом з Адамом.

– Що, таки проспали? – зовсім спокійно, так, ніби щойно й не спав, запитав він її. – Котра година?

Вона глянула на настінний годинник. Десята? Не схоже. Лише ледь-ледь починає сутеніти.

– Годинник зупинився.

Адам підвівся на лікті, простягнув руку до свого одягу, дістав із кишені годинник, клацнув кришкою.

– П’ята. Ще встигаємо, – усміхнувшись, він задоволено потягнувся. – Кепський із тебе вартовий. Бракувало, щоб проспали.

Позіхнувши, він сів на ліжку.

– Будемо вставати. Нам іще до Личакова добиратися.

Скоса глянувши на нього, Анна ледь повела плечима. Цікаво, що зараз робити їй? Теж вставати? Вдягатись? Зачекати, коли першим вдягнеться він?

Адам усміхнувся. Не лише відчував, що знов хотів би її для себе, але понад усе боявся зробити боляче. Намагався не надто сильно її мордувати, проте, як на таку маленьку та невинну панянку, вражень вона таки отримала забагато. Нехай трохи відпочине. Не варто їй зараз докучати.

Відкинувши ковдру набік, він підвівся на ноги і почав вдягатися, а Анна мимоволі заплющила очі. Вчора вночі й сьогодні вдень радше відчувала його на дотик, аніж бачила насправді. Цікаво, який він?

Вона обережно розплющила очі і, боячись зрадити себе, обережно глянула на Адама. Не надто класично та витончено збудований, а ще дуже незвично бачити жорстке чорне волосся на його руках, ногах і грудях… Зрештою, що вона може знати про все це? Їй він подобається саме таким.

Декілька секунд вона зосереджено вивчала його, тоді натягнула ковдру собі на голову і вже у власній уяві відтворила свої враження. Рухи спокійні, невимушені, неквапні. Адам анітрохи не бентежиться ні цією ситуацією, ані своїм виглядом. Напевно, так само він поводився б і тоді, коли б був у кімнаті сам. Вона так не змогла б. Вмерла б із сорому.

– Тобі хоч є там чим дихати? – Адам, сміючись, стягнув ковдру з її голови. – Так страшно не є, щоб аж ховатися під ковдрою.

Сівши на ліжку, Анна розгублено глянула на нього. Невже він помітив, що вона спостерігає за ним? Але ж він навіть не дивився в її бік.

Продовжуючи усміхатися, Адам неквапно зав’язував краватку перед дзеркалом, і, перевівши погляд на його відображення, Анна густо почервоніла. То він бачив її у дзеркалі?

Вона сердито зім’яла руками подушку. Він навіть не приховує, що сміється з неї.

Адам знов усміхнувся. Може, Анна і хотіла здаватися сердитою, проте мала такий вигляд, що йому хотілося хіба згребти її в обійми та поцілувати.

– Ти й сама не уявляєш, яка ти гарна. Особливо, коли не знаєш, що за тобою спостерігають.

Не втримавшись, вона з силою пожбурила в нього подушкою.

– Усе я знаю… Я…

На льоту впіймавши подушку, Адам весело розсміявся.

– І все ж таки ти не виглядаєш на змордовану… Даремно я тебе відпустив.

Відразу його зрозумівши, Анна відчула, як щоки її починають палати.

– Нічого не даремно. Дурниці вам в голові.

Вона глянула на Адама і, перевівши погляд на подушку, яку він тримав у руках, теж розсміялася. Раніше вона сміливіше глянути на нього боялася, а зараз… Як «безнадійно» все змінилося.

Намагаючись стримати сміх, Анна перехилилася через край ліжка і, притримуючи ковдру біля грудей, заходилася збирати з підлоги свій одяг. І все ж таки шкода, що вона не поцілила в Адама подушкою.

Усміхнувшись, він поклав подушку на місце, не поспішаючи, закінчив вдягатись і знов підійшов до Анни.

– Теж вдягайся і приходь до мене на кухню. Щось поїмо перед тим, як їхати.

Зачекавши, доки Адам вийде, Анна почала вдягатися. Минув лише день, як вони разом, а їхні стосунки стали цілком інакшими. Напевно, він таки її любить, бо поводиться так, ніби ніяк не може натішитися з того, що вона з ним. А ще він постійно каже, що вона гарна. Цікаво, що він у ній знайшов? Можна подумати, йому у Львові гарних жінок бракує.

Вона глянула на себе в дзеркало і сама собі усміхнулася. Ну, вона теж не з найгірших, проте нічого виняткового. Просто гарна, але гарна зовсім звичайною вродою. Було б у неї рідкісного кольору волосся або ще якась чудинка у зовнішності, але вона звичайна собі дівчина. Таких багато. Власне, вже й не дівчина, а жінка. Цікаво, а зовні це помітно?

Спершись ліктями на столик під дзеркалом, Анна уважно вдивилась у своє відображення. Знов трохи припухли від поцілунків губи, під очима залягли темні тіні, з’явилося сум’яття в погляді, а поза тим нічого особливого. Вигляд такий, ніби вона просто не виспалася. Якщо акуратно вкласти волосся та скромно потупити очі, ніхто нічого не помітить.

Старанно вдягнувшись і якомога скромніше прибравши волосся, Анна вийшла на кухню.

– Будеш каву? – уважно придивившись до неї, Адам присунув їй філіжанку з кавою ближче. – Пий, бо бачу, тобі це теж необхідно.

Мовчки присівши біля столу, Анна слухняно взяла до рук каву.

– У мене жахливий вигляд? По мені щось помітно?

Адам ледь усміхнувся.

– А що по тобі може бути помітно? У твоєму віці ти за жодних обставин не виглядатимеш погано. Відіспишся – і все буде нормально.

Він підвівся з-за столу і, ледь нахилившись, раптом поцілував її.

Мимоволі здивувавшись невчасності того поцілунку, вона широко розплющила очі. Він не хоче її відпускати? Хоче бути з нею?

– Анно, ти не залишишся там надовго. Я й без того надто довго чекав на тебе.

Вона опустила очі. Душу віддала б, аби бути з ним, але Адамові зовсім не обов’язково це знати. Для чоловіка краще чогось не мати або ж недоотримати, аніж одержати це з надлишком.

Вона спробувала вкласти на місце пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски і впало на шию непокірним локоном.

– От бачите… Що ви наробили своїм поцілунком? Тепер доведеться перечісуватись. Так ми й до ночі не вийдемо звідси.

Оцінююче глянувши на Анну, Адам сам поправив пасмо волосся, яке порушило її зачіску.

– Не вигадуй. Нічого тобі не бракує. Як на мене, у тебе цілком пристойний вигляд.

Усміхнувшись, вона знов потупилася. Зараз Адам дивився на неї так, як дивляться на свою власність, і навіть не припускав, що вона може мати про все це інакшу думку. Цікаво, це всі чоловіки такі чи лише він? Зрештою, нехай думає, що хоче. Ніхто ж йому того не забороняє. Зараз у неї значно серйозніші проблеми в житті. Дуже важко на щось наважитися, зате потім, ніби зі снігової гірки на санчатах, котишся донизу без жодних зусиль та гальм. От тільки невідомо, де зупинишся, і не знати, на що наштовхнешся внизу чи й по дорозі.

Опинившись на вулиці, Анна обережно роззирнулася довкола. Сутінки лише ледь-ледь чіпляють за очі та роблять невиразними силуети довколишніх предметів, проте все ще дозволяють роздивитися тих, хто виходить з будинку. Хоч би не зустріти когось знайомого.

Адам обережно притримав її за лікоть.

– Біля Нового театру [18]18
  Новий міський театр – нині театр ім. М. Заньковецької. Збудований коштом графа Станіслава Скарбка у 1832—1842 рр.


[Закрыть]я винайму фіакр. Так буде швидше і безпечніше.

Завернувши з Краківської вулиці до площі Каструм [19]19
  Площа Каструм ( castrum– замок) – площа, що залишилася на місці Низького замку.


[Закрыть], вони проминули колишній монастир отців Тринітаріїв, де зараз були будівлі університету, і Анна мимоволі занепокоїлася. Біля театру велика ймовірність зустріти когось зі знайомих Адама, і якщо вдень таке зійшло їм з рук, то з наближенням ночі виглядає доволі проблематичним. Скажуть, що вона панна легкої поведінки, а їй зовсім не хочеться, щоб її так сприймали.

– Я туди не піду, – не дійшовши до театру з добрий десяток кроків, вона рішуче зупинилась у провулку. – Я зачекаю тут.

Адам здивовано глянув на неї.

– А сама залишитись тут ти не боїшся? Не вигадуй. Ніхто тебе в темряві не роздивиться.

Відступивши ще на крок назад, Анна затято глянула на нього.

– Усе одно йдіть самі. Потім під’їдете до мене. Я нікуди не втечу.

Розділ 4

Дивлячись на кучугури снігу обабіч хідника і на дахи кам’яниць, присипані снігом, Анна намагалася не нервувати, проте добрих намірів вистачило заледве на декілька хвилин терплячого очікування. З кожною наступною хвилиною її дедалі дужче лякало те, що вона залишилася сама, що стоїть посеред вулиці й що цим мимоволі привертає до себе увагу. Декілька разів повз неї проходили якісь люди, і вона злякано сторонилася їх. Полегшено зітхнула лише тоді, коли з’явився Адам.

– Я не примусив тебе надто довго чекати? – вийшовши з фіакра, він допоміг сісти їй. – Даремно я тебе послухав. Нікого зі знайомих там не зустрів.

Намагаючись внутрішньо зосередитися на майбутній зустрічі, Анна ледь не всю дорогу мовчала і навіть не помітила, як вони проминули вулицю Валову, монастир Бернардинів та біля колишнього монастиря ордену Кларисок завернули на Личаківську дорогу.

– Я б зараз із більшим задоволенням відвіз тебе до своєї сестри, – першим порушив мовчання Адам. – Тереза – мудра жінка. Шкода, що зараз її нема у Львові. Колись я познайомлю тебе з нею. Думаю, вона тобі сподобається.

Від подиву Анна навіть про свої страхи забула. Невже він обіцяє познайомити її зі своєю сестрою? Цікаво, як кого? Очевидно ж, що не як коханку.

Скосивши очі на візника, вона нерішуче глянула на Адама.

– У вас, напевно, велика родина?

Перехопивши погляд Анни, Адам усміхнувся.

– Достатньо велика, але з Терезою у мене найтепліші стосунки. Вона моя сестра не лише по батькові, але й по мамі. Окрім того, ми з нею майже однолітки.

Ще раз здивовано глянувши на Адама, Анна потупилася. Отже, у його батька теж була друга дружина. Цікаво, а перша теж померла?

– Колись ви розкажете мені про себе? Добре?

– А куди ти тепер від того подінешся. Звичайно, розкажу.

Надворі вже зовсім споночіло, коли вони під’їхали до Нижнього Личакова й опинилися неподалік костелу Святого Антонія [20]20
  Костел Св. Антонія – з 1786 р. парафіяльний для римо-католиків Личаківського передмістя.


[Закрыть].

Анна і колись погано знала це передмістя, а тепер, у темряві, ще й взимку, взагалі нічого тут не впізнавала. Невеличкі будинки, засипані снігом мало не до самих вікон, садки у снігових заметах, кучугури відгорнутого снігу обабіч стежок від дверей до хвірток, дерев’яні штахети, високі замети при дорозі. Усе якесь майже однакове. Цікаво, в якому з цих будинків мешкає тітка Адама?

Поглядом Анна виділила декілька найгарніших будинків, проте фіакр їх проминув і зупинився біля нічим не примітного невеличкого обійстя.

Допомігши Анні вийти з фіакра, Адам розплатився з візником. Отже, шляхів до відступу немає.

Важко зітхнувши, Анна пішла за Адамом вузенькою стежкою до хвіртки, а коли він зайшов у двір, вона так само мовчки пішла за ним через усе подвір’я до будинку. За крок від ґанку спіткнулася і, намагаючись не впасти, випустила з рук торбинку. Почервонівши, присіла, щоб її підняти, і мимоволі вперлася поглядом в освітлене вікно будинку.

За фіранкою хитнулася чиясь невиразна тінь і відразу зникла у глибині кімнати. Отже, хтось у будинку її побачив.

Анна відвела погляд від вікна. Щось дедалі виразніше підказувало їй, що сюди краще не потикатися, проте вона примусила себе не дослухатися до передчуттів і ступила на сходинку ґанку. Зробила це радше неусвідомлено, аніж із власної волі, і лише тому, що Адам нетерпляче очікував, коли вона приєднається до нього.

Зупинившись на ґанку, Анна струсила з черевичків сніг. Адам збирався заходити досередини будинку, і, не втримавшись, вона мимовільним жестом зупинила його.

– Щось сталося? – здивовано глянув на неї він. – Ми щось забули у фіакрі?

– Ні, нічого, – Анна забрала долоню з його руки. – Я просто хочу трохи відсапатись. Зачекайте хвильку. Ми надто швидко йшли.

Знизавши плечима, Адам зачекав ще декілька секунд і відчинив двері.

Анна лише тихенько зітхнула і, намагаючись не виказувати страху, зайшла з ним у сіни. Здається, пастка замкнулася, і на то вже нема ради.

Зібравшись із залишками сили волі, вона примусила себе зайти до покою. Ледь чутно привіталася з господинею, підвела очі й знову впала духом. Судячи з усього, ця пані не належала до жінок, з якими легко порозумітися. Навіть погляд має непривітний і чіпкий.

Скориставшись дозволом присісти, Анна прилаштувалася в найдальшому та найтемнішому закутку кімнати. Продовжувала потай спостерігати за господинею. Та не дивилася в її бік, проте Анна все одно не могла позбутися враження, що тітка Адама уважно її вивчає. Що це – звичайна цікавість чи щось значно небезпечніше?

Анна ще раз крадькома глянула на неї. Міцно стулені губи, самовдоволений вираз обличчя, погляд, що тримає на віддалі й є підкреслено зверхнім. Усім своїм поводженням ця пані дуже виразно демонструє, якої невисокої вона думки про небажану візитерку і з яким очевидним небажанням погодилася взяти ту до себе.

Не втримавшись, Анна обережно скосила очі на Адама. У його погляді дедалі виразніше читалося занепокоєння. Ситуація виходить з-під контролю?

Внутрішньо напружившись, Анна міцно стиснула долоні. Їй раптом по-дитячому сильно захотілося все це облишити і втекти геть. Вона різко випросталася і хапнула ротом повітря.

Моментально оцінивши ситуацію, Адам теж підвівся.

– Думаю, панна хоче відпочити з дороги.

Від подиву втративши дар мови, Анна не лише промовчала, але й безборонно дозволила випровадити себе з кімнати. В останню мить таки озирнулася. Невже Адам намагається приховати від неї розмову з тіткою? Боїться її реакції на все це?

Провівши Анну в невеличкий, проте надзвичайно чистий покій, тітка Адама поставила на стіл свічник.

– Порозкладаєш свої речі й прийдеш до мене. Тут не заведено пізно вечеряти. Запам’ятай то собі.

Вона кинула на Анну ще один недоброзичливий погляд і вийшла з кімнати.

Трохи розгублено знизавши плечима, Анна провела її очима. Здається, господиня будинку – прихильниця ідеального порядку.

Анна роздивилася довкола. На вікні – білосніжна, навіть у тьмяному світлі свічки, фіранка; на підвіконні – виставлені в чітку лінію вазони з квітами; у креденсі – симетрично розставлений порцеляновий посуд; на ліжку – рівний рядочок вигаптуваних подушок. Жодного перекошеного чи бодай на дюйм зсунутого від гармонійно чіткої лінії предмета.

Вона перевела погляд собі під ноги. Дощана підлога натерта до блиску і радше нагадує совганку, аніж долівку.

Поспіхом роззувшись, Анна ступила ще декілька кроків, підійшла до ліжка й обережно поклала капелюшок на його краєчок. Як і де тут розкладати свої речі, не уявляла і понад усе боялася порушити ідеальний порядок та глянц у кімнаті. Довго вона тут не витримає. Усе якесь надто правильне та штучне, ніби розраховане на зовнішній блиск, а не на повсякденне життя.

Присівши на крісло, Анна втупилася поглядом у полум’я свічки. Як тут взагалі мешкати? Тітка Адама анітрохи їй не подобається. Така сама штучна і нещира, як і все у цьому помешканні.

Вона підвелася з крісла. Навряд чи Адам прийде прощатися з нею. Щоб не провокувати зайвих підозр, відразу поїде додому. Чого-чого, а самовладання та розсудливості йому не бракує. А їй?

Вона підійшла до вікна і ледь відхилила фіранку. Довго чекати на Адама не довелося. Незабаром він вийшов із будинку, перетнув подвір’я, а ще за хвилину зник із поля зору. І нехай. Наперекір їм усім не буде плакати і боятися.

Анна рішуче повитирала долонею вологі від сліз щоки і вийшла з кімнати.

Побачивши її на порозі кімнати, тітка Адама невдоволено підібрала губи і жестом вказала їй на крісло у протилежному від себе кінці столу.

– Мій племінник надто сильно переймається твоєю долею, – відразу приголомшила вона Анну зауваженням. – Не розумію, чим ваша родина заслужила собі таке ставлення? Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що ви чужі для нього люди і не розраховуєш, що він довго панькатиметься з тобою. Ти ж не будуєш особливих планів щодо нього? Правда?

Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна не відразу знайшлася з відповіддю.

Тітка Адама ще раз зміряла Анну зневажливим поглядом. Виглядає на добропорядну панну, проте навряд чи такою є. Просто талановито грає роль. Навіть вдягнута з претензією на розкіш, а при її становищі такого не мало б бути. Хтось її утримує? Чи не Адам? Щось у цій гарненькій панні дедалі виразніше їй не подобалося. Відчувала в ній якийсь прихований ґандж чи радше небезпеку. Цікаво, чому Адама так сильно хвилює доля цієї дівчини?

Вона ще уважніше придивилася до Анни. Невисока на зріст, має гарне, але доволі безвільне та перелякане обличчя, добре волосся, розвинені форми тіла, м’які рухи і якийсь підозрілий погляд – надто насторожений і неспокійний. Так, ніби весь час намагається щось приховати або зіграти те, чого нема. Без сумніву – обманює, проте зловити її на тому буде важко. Адам теж не сказав правди.

Щось він собі задумав. У його віці чоловікам іноді перекручується в голові. Незрозуміло лише, навіщо він привіз її сюди? Таких не возять до родини.

Під пильним поглядом господині Анна насилу примусила себе зберігати пристойну міну при поганій грі й спробувала зобразити на обличчі цілковиту невинність.

– Не розумію, про що пані говорить. Ми сусіди пана Адама. Мій вуйко попросив пана про послугу, а пан був таким до нас дуже добрим, що…

– Досить. Я зрозуміла. Ти спізнилася на вечерю. Сподіваюсь, завтра ти прислухаєшся до моїх вимог і прийдеш вчасно?

Кинувши швидкий погляд на господиню, Анна кивнула й опустила очі. Отже, очевидних доказів та не має, але якщо знатиме правду, – й хвилини не триматиме її у себе вдома.

Анна героїчно витримала не надто доброзичливу атмосферу вечері, проте, коли повернулася до себе в кімнату, почувалася вичерпаною до денця і вже по-справжньому злостилася на Адама за те, що з його ласки опинилася в такому принизливому становищі. Спати лягла у вкрай паскудному настрої, проте до наступного ранку і вона, і пані Зося трохи зжилися з думкою провести поряд декілька днів і не так гостро реагували одна на одну. Непокоїло лише те, що господиня все ще продовжувала надто уважно придивлятися до неї, а ввечері навіть почала розпитувати про життя та родину.

Період більш-менш спокійного життя тривав трохи більше тижня, а потім Анну почала мучити невідомість. Не мала від Адама жодної звістки. Він навіть листа їй не написав. Цікаво, де він подівся? Може, виникли якісь проблеми із залагодженням справ у Жовкві? Але які?

Поступово Анна втратила апетит, сон, добрий настрій і бажання боротися з обставинами. Ночі для неї перетворилися на суцільне випробування. Вона важко засинала, погано спала, бачила якісь чудернацькі, довгі сни і, прокидаючись вранці, почувалася ще більш знесиленою, аніж напередодні ввечері. Можна було б списати все це на чергове місячне нездужання, яке почалося у неї саме зараз, проте розуміла, що причина в іншому. Вона боїться свого непевного становища і дуже сильно хоче, щоб Адам забрав її звідси.