Текст книги "Мелодія кави у тональності кардамону"

Автор книги: Наталія Гурницька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 5

Коли без змін проминуло три тижні, відчуття Анни дедалі виразніше почали нагадувати відчай і, щоб не виказати свого настрою перед господинею, вона намагалась якомога рідше потрапляти тій на очі.

Того ранку теж вийшла з кімнати, лише коли переконалася, що в помешканні нікого немає. Без апетиту поснідала і, не знаючи, чим ще себе зайняти, підійшла до вікна. Присівши на лаву, визирнула на вулицю, проте вікно запітніло і вона нічого не побачила.

Зітхнувши, заходилася витирати шибу. Від нічого робити, спочатку окреслила пальцем коло на склі, тоді почала замислено вимальовувати вигадливий візерунок. Цікаво, де зараз Адам? Чому не приїздить? Він так довго домагався її, а зараз ніби забув про її існування.

Анна замислено провела пальцем лінію вздовж усієї шибки і, відірвавши палець від скла, на мить приклала його до губ, а тоді, так само зосереджено дивлячись перед собою, вивела на шибці слово «Адам». Розгублено глянула на букви і почала повільно витирати їх одну по одній. Дійшовши до останньої, притиснула до шибки долоню й одним рухом стерла все, що тільки-но написала. Невже так само доведеться стерти і свої спогади про Адама?

Вона ще раз провела долонею по шибці й визирнула на вулицю. Здається, хтось зайшов у подвір’я. Але хто? Через мокру шибу нічого не роздивишся.

Похапцем повитиравши скло, вона придивилася до чоловіка, який ішов стежкою до ґанку. Адам?

На мить Анна завмерла з притисненою до скла долонею, тоді підхопилася з лави і кинулася в сіни. Злякано хапнула ротом повітря і завмерла, втупившись поглядом у клямку, тоді зробила мимовільний крок уперед, побачила, як двері відчиняються, а ще за мить опинилася в обіймах Адама. Притиснулася головою до його грудей, глибоко вдихнула холодне повітря, яке приніс він знадвору на одязі, і відчула смак сніжинок на губах. Боже, як же сильно вона скучила за Адамом. До божевілля.

Анна підвела голову і раптом зустрілася з теплом його губ. Здається, саме цього їй хотілося всі ці дні – розчинитися, розтанути, перестати існувати в обіймах коханого чоловіка.

Адам відхилився. Дивився на неї так, ніби побачив її вперше або сприймав трохи інакше, аніж раніше, а тоді обережно торкнувся долонею її обличчя.

– Я скучив за тобою.

Ледь нахиливши голову, Анна притулилася щокою до його руки і заплющила очі. Як же сильно вона любить цього чоловіка. Понад усе на світі.

Адам знов якось замислено глянув на неї і зітхнув.

– Скажи, навіщо ти розповідала моїй тітці про свою родину?

Нічого не розуміючи, Анна підвела голову.

– А хіба не можна?

– Аж так детально не бажано. Тепер моя тітка не лише все знає, але й написала листа твоїй тітці та переконала її приїхати до Львова… Ще й твій вуйко не встиг вчасно мене про це попередити…

Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Адама.

– А чому вуйко мав вас попереджати?

Адам глянув на неї майже з жалем. Історія, звичайно, не з найліпших, але нічого особливого в ній теж немає. Усе доволі банально та просто. Доки можна не розуміти очевидного? Могла б уже й сама здогадатися.

– Послухай, між мною та твоїм вуйком існує певна домовленість. Нічого виняткового, просто я хотів скандал із твоїм зникненням залагодити без зайвого шуму та з вигодою для нас усіх. Ти ще не зрозуміла цього?

Анна нічого не відповіла, лише глянула на Адама майже з острахом.

– Думаєш, я сам не знаю, як це виглядає? Мені теж не надто приємно, але твій вуйко і без мене намагався використати тебе для залагодження власних інтересів. Мені не довелося вигадувати чогось оригінального.

Анна розгублено кліпнула. Неясна підозра з кожною секундою ставала дедалі виразнішою.

– Неможливо. Після смерті мами вуйко заопікувався нами. Якби не він…

Адам скептично скривився.

– Якби не він – зараз у вас із братом залишився б спадок по мамі, а у вас практично нічого немає. Зрештою, тепер розплутувати цю справу все одно безнадійно… Та й скільки там того спадку було.

Анна спробувала дихати глибше. Неможливо, щоб це було правдою. Вуйко, звичайно ж, не надто щедрий і характер у нього не з найлегших, проте обікрасти їх із Андрієм він не міг.

– Ви щось плутаєте. Мама довго хворіла, і коли вуйко забрав нас до себе, нічого вже не залишилось. Хіба боргів великих не було.

Адам іронічно хмикнув.

– Згоден – великих боргів не було. Були будинок, земля й особисті речі. Тобі не спадало на думку, де все це поділось і чому твій вуйко так швидко позбувся будинку? А може, ти знаєш, де зникли гроші від його продажу? Зрештою, твій вуйко теж трохи витратився на ваше з братом утримання і йому хотілося щось собі з того компенсувати. Я так розумію, з грошима йому взагалі категорично не складається. Забула, як він надумав віддати тебе заміж за компаньйона, якому заборгував велику суму грошей?

– Заборгував? Але ж… Про борг вуйко нічого мені не казав.

– А навіщо йому таке казати? Добре, що на той час я мав вільні кошти. Тепер твій вуйко винен гроші мені, а не своєму компаньйону. Дуже вигідна, між іншим, угода. Тепер я можу керувати ситуацією на свій розсуд.

– Неправда… Ви наговорюєте на себе… Ви не могли…

– Чому не міг? Знаєш, я якось не відчуваю провини через те, що узалежнив твого вуйка від себе. Звичайна взаємовигідна угода. Він не втручатиметься в наші з тобою стосунки, а я не вимагатиму повернення боргу. Нічого нового я не вигадав. Тебе це дивує?

Анна з таким жахом дивилася на нього, що Адам мимоволі відчув роздратування.

– А як ти думала, я взяв тебе до себе? Без згоди твого вуйка? Мені що, проблем бракує в житті? Зрештою, я теж пообіцяв усе це не афішувати. Скандал із твоїм зникненням і без того позначився на репутації вашої родини. Не розумію тільки, який сенс у збереженні таємниці зараз. Насамперед твій вуйко мав би домовитися з власною жінкою, а потім висувати якісь умови мені.

Кусаючи губи, Анна все ще намагалася тримати себе в руках. Що вона, лялька їм якась? Хочеш – сюди покладеш, хочеш – туди поставиш. Забавку собі зробили з її життя.

– То вуйко просто вирішив продати мене, а ви собі купили. Хто ж я тоді для вас? Вдале вкладення капіталу?

Адам зміряв Анну зацікавленим поглядом. Манера висловлення у неї, звичайно, своєрідна, проте суть справи вона вловила дуже чітко. Тільки йому зовсім не хотілося саме такого трактування ситуації.

– Знаєш, не все так однозначно і цинічно, як виглядає на перший погляд. Є певні нюанси…

– Господи, та які ще нюанси, – Анна вже насилу стримувала сльози. – Якщо не купили – так перекупили. Ви хоч задоволені таким надбанням? Сподобалось?

Відчуваючи, що йому починає все це набридати, Адам обірвав її на півслові.

– Не треба грати тут переді мною ображену невинність. Я не примушував твого вуйка створювати борги і не пропонував йому розраховуватися за них тобою, а лише використав ситуацію з вигодою для себе. Та й ти, здається, не надто опиралася.

Вражена прямолінійністю і відвертою цинічністю аргументів Адама, Анна не знайшлася з відповіддю. На мить заховала обличчя в долонях, проте відразу знов підвела голову.

– І давно вуйко все це знає?

– Достатньо для того, щоб розібратись у ситуації.

Вражена почутим, Анна промовчала. Хотілося втекти від усього цього кудись подалі, але куди? До Андрія? Додому? А сенс? Вона нікому там не потрібна.

Намагаючись ще щось для себе зрозуміти, вона знов зосереджено глянула на Адама.

– Не розумію, навіщо обіцяти вуйкові зберігати все це в таємниці? Я могла відразу замешкати з вами. Все одно ви живете в сепарації з дружиною.

Адам здивовано звів брови.

– Чому в сепарації? Я такого ніколи не казав… І взагалі, до чого тут це.

Відчуваючи, що ось-ось розплачеться, Анна промовчала. Адам і справді ніколи не казав, що не живе з дружиною. Вона сама щось таке собі надумала.

Вловивши щось зовсім розпачливе в поводженні Анни, Адам важко зітхнув.

– Напевно, не треба було тобі все це розповідати.

Анна знов промовчала. Їй було майже фізично боляче від несподіваного жалю за втраченим своїм минулим, за невинністю своїх думок, вчинків, відчуттів. Невже ситуація настільки гидка? Що ж тепер робити? Куди йти? У чому шукати розраду? Чому Адам поставив її у таке принизливе становище? Аж так сильно хотів її?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе.

– Не переймайся. Зараз складемо речі й підемо звідси. Декілька днів поживеш у мене… Твій вуйко сам винен, що я мушу забрати тебе до себе.

Важко зітхнувши, Анна відступила від Адама. Сперечатися не було жодного сенсу. Все вже сталося. Навіть утікати нікуди. Та й на Адама вона не лише сердиться, але й продовжує любити.

Коли речі були майже складені, Анна почула, як відчиняються вхідні двері, і розпачливо озирнулася.

– Я не хочу говорити з вашою тіткою… Я втечу звідси.

– Не вигадуй. Я сам з нею поговорю. Потім покличу тебе до неї.

Анна заперечно хитнула головою. Ні, вона нізащо туди не піде. Навіть якщо її силою тягтимуть. Навіть якщо доведеться відбиватися. Навіть якщо…

Вона прослідкувала поглядом за Адамом, який виходив із кімнати. А якщо вони самі прийдуть сюди?

Декілька хвилин Анна розгублено стояла посеред кімнати, тоді рвучко розвернулася, підійшла до столу і швиденько нашкрябала декілька слів на аркуші паперу, який знайшла поміж сторінок книжки.

Кинувши аркуш на стіл, похапцем вдягнулася і, не озираючись, вибігла з будинку геть.

Хвилювання заважало розважливо оцінити ситуацію, і Анна майже не бачила, куди йде. З суцільної білої круговерті виринали окремі дерева, кучугури снігу, паркани, хати, але цілісна картина світу губилася, кришилася, розпадалася на окремі деталі, зовсім не пов’язані між собою, виокремлені, хаотичні, ніби наділені власним життям і від того цілком нереальні – немов створені хворобливою уявою божевільної людини або породжені нічним сновидінням. Господи, куди вона йде? А головне, навіщо? Хоч би не вляпатися в якусь пригоду.

Спускаючись з гори, Анна мимоволі пришвидшила крок, а коли порівнялася з костелом Святого Антонія, раптом краєм ока зауважила, що хтось за нею йде і злякано сахнулася вбік.

Майже побігла, а ще за мить той хтось взяв її під руку, і вона голосно скрикнула від переляку.

– Тихо. Чого ти кричиш? – Адам із погано прихованим роздратуванням шикнув на неї. – Чому я мушу за тобою бігати? Куди ти зібралась?

– Це ви, – нарешті впізнавши Адама, видихнула вона. – Ви мене налякали.

– А кого ти очікувала побачити? Примару з того світу?

Відчуваючи, що Адам на неї злоститься, вона з острахом глянула на нього і спробувала зупинитися, але він майже силою потягнув її за собою.

– Я боялась зустрітись з вашою тіткою, – насилу встигаючи за його поривчастим кроком, спробувала виправдатися вона. – Що мені, і з помешкання вийти самій не можна? Чого ви тягнете мене за собою? Я не встигаю.

Адам на мить зупинився і сердито глянув на Анну.

– Доки ти зі мною – я за тебе відповідаю і не дозволю, щоб ти невідомо де швендялась. Ти хоч уявляєш, як легко такі, як ти, наївні дівчатка потрапляють у біду і як швидко опиняються в борделі? Не розумію, що у тебе взагалі за дурна манера постійно кудись втікати… До речі, моя тітка не хоче, щоб сусіди бачили нас разом. Повернешся в її будинок сама, а я прийду потім.

– А якщо я туди не піду? – дуже обережно поцікавилася вона. – Що тоді?

Адам зміряв її ще одним роздратованим поглядом.

– Куди ти подінешся. Підеш, звичайно. Куди тобі втікати?

Важко зітхнувши, мусила визнати слушність його слів. Справді, куди?

Повернувшись у будинок, Анна ще в сінях наштовхнулася на тітку Адама. Те, як та зміряла її поглядом, не надихнуло на сміливе поводження, і Анна спробувала втекти на ґанок.

– Ти куди? – розгадавши її маневри, та перегородила їй шлях до втечі. – Мало мені сорому у власному помешканні, так ти ще й комедії будеш грати перед моїми сусідами. Не думала, що мені приведуть таке додому.

Намагаючись зайняти якомога менше місця, Анна притиснулася плечима до стіни.

– Але я зовсім не хотіла пані образити. Я не думала, що пані ображатиметься.

– А що ти собі думала? Що зробила мені честь своїм приїздом? Маєш щастя, що твоя тітка не сказала про тебе жодного поганого слова. Не знаю, може, ти дійсно ще дуже молода та дурна, але ти сама собі винна.

Здивовано звівши брови, Анна відчула, як серце у неї тьохнуло. То тітка не відмовилася від неї? Намагається її вигородити? Може, навіть допомогти?

Раптом господиня дістала з кишені вчетверо складений аркуш паперу.

– Це тобі від неї. Будеш мудра – скористаєшся. Не скористаєшся – твоя біда. Своїм розумом тебе ніхто не наділить.

Зі ще виразнішим подивом глянувши на тітку Адама, Анна нерішуче взяла з її рук листа.

– Чому ви допомагаєте мені? Ви ж мене зневажаєте?

У тітки Адама аж брови поповзли вгору.

– Допомагаю? Я? Ти при здоровому глузді? Може, ще скажеш, що я покриваю ваш гріх? Негайно пакуй речі й забирайся з мого будинку. Шльондрі тут не місце… – вона озирнула Анну зневажливим поглядом. – І не надумай пхатися до нас в родину, бо пошкодуєш, що народилася на світ. Хай би що Адам казав, але тоді я вже не мовчатиму.

Вона зміряла Анну ще одним презирливим поглядом і вийшла геть.

Декілька хвилин та стояла як громом вражена. Ще ніхто і ніколи не називав її так.

До тями Анну привів грюкіт вхідних дверей, і, опам’ятавшись, вона поспіхом заховала лист у рукав сукні. Адамові говорити про все це зовсім не обов’язково. Не знати, як він відреагує на конфлікт і на лист.

– У тебе все нормально? – уважно дивлячись на неї, запитав він її. – Що у вас тут сталося?

Вона непевно повела плечима й опустила очі.

– Нічого особливого. Просто перемовились… Не зійшлись характерами та поглядами на життя… Але це так – дрібниці.

Розділ 6

Коли Анна нарешті опинилася в помешканні на Краківській, уже зовсім споночіло, а сьогоднішні переживання вимотали її так, що вона припинила перейматися будь-чим, окрім нагальних проблем. Якщо це і не була абсолютна байдужість, то щось надто до неї подібне.

Розпаливши п’єц, Адам підійшов ближче.

– Я ненадовго залишу тебе саму. Маю термінову справу.

Нічого не відповівши, Анна з тугою глянула кудись у вікно. Усі ці безкінечні очікування починали її насторожувати. Невже так буде завжди? Не надто ж райдужні перспективи на неї чекають. І чого на її долю випало саме таке кохання?

– Доведеться ще трохи потерпіти, – інтуїтивно вловив її настрій Адам. – Декілька днів поживеш у мене, а потім я відвезу тебе до своєї сестри. Вона вже повернулася до Львова… Не бійся, надовго ти там теж не залишишся. Я знайду тобі місце компаньйонки при якійсь старшій пані, а це вже доволі стале становище для такої дівчини, як ти.

Не відчувши жодного захвату від цієї новини, Анна проте знов промовчала. Чергова проблема на її голову? А може, справді стане краще?

У непевному світлі свічки Адам спробував роздивитися її обличчя.

– Тобі просто треба звикнути до змін… Шкода, що зараз я не можу залишитися з тобою. Маю декілька ділових зустрічей і не можу відкласти їх на інший час. Я не планував, що ти будеш тут сьогодні.

Анна якось непевно усміхнулася.

– Тоді повертайтесь швидше. Тепер я вже не люблю залишатись сама.

Адам кивнув.

– Якщо мене довго не буде – не чекай. Лягай спати. Маю ще зустрітися з Терезою. Треба нарешті переговорити з нею про тебе. Дивись тільки – не вчуди тут чогось і нікуди не зникай.

Слабо усміхнувшись, Анна кивнула у відповідь. Звичайно, після всього, що сталося, він уже не вірить у її розсудливість. Добре, що хоч тітка не відмовилася від неї. Навіть листа написала.

Провівши Адама та зачинивши за ним двері, Анна витягнула лист із рукава сукні. Якийсь час замислено крутила його у руках, тоді присіла біля столу, поклала лист перед собою і не змогла примусити себе прочитати його. Виявляється, втратити родину – це зовсім не легко. Це як втрата часточки власного життя або спогадів. Коли вислизає з рук, особливо гостро відчуваєш його справжню цінність.

Вона трохи ближче присунулася до свічки. Від її схвильованого подиху полум’я мінилося, тремтіло і робило тіні від предметів на столі та від схиленої над листом голови ще химернішими.

Розгладивши долонею аркуш, Анна спробувала зосередитися на листі. Рядочки нерівні, виведені похапцем, подекуди нерозбірливо, плутано. Здається, все це написано в останню мить і в не надто зручних умовах.

Намагаючись подолати в собі хвилювання, вона почала читати:

«Те, що ти зробила, – хай тобі Бог простить. Молитимусь за тебе і за себе, бо й сама через тебе маю гріх. Мала б раніше все це побачити і тебе порятувати, але прогледіла і тепер пізно зарадити твоїй біді. Павло має до тебе великий жаль. Нехай йому то трохи перегорить, а тоді я поговорю з ним. Думаю, ти могла б повернутися додому. Нам тут вдалося приховати твій сором… Дуже тебе, дитино, прошу – опам’ятайся. Нащо тобі таке життя? Чи ж він того вартий? Згадай, чого тебе вчили вдома і з якої ти родини. Піди до церкви, висповідайся і живи інакше. Зичу тобі лише добра і дуже сподіваюсь, що ти мене послухаєшся. Хай тебе, дитино, Матір Божа в опіці має».

Відклавши листа, Анна насилу примусила себе не розплакатися. Після того, як стала коханкою Адама, навіть не сподівалася на таку ласку від тітки. Невже та ще й досі шкодує її?

Ковтнувши гіркий клубок, який раптом підкотився їй до горла, Анна не втрималась і поцілувала лист. Як добре, що хоч комусь із родини все ще залежить на її долі. Іноді не так важливо отримати допомогу, як знати, що хтось дуже сильно хоче тобі допомогти.

Обережно склавши лист, Анна відклала його вбік. Ні, додому вона не повернеться. Тепер, знаючи так багато про вуйка, не змогла б мешкати з ним під одним дахом.

Намагаючись відволіктися від неприємних думок, вона підійшла до вікна. Визирнула на вулицю. Порожньо, тихо, засніжено. Клапоть темного неба над колодязем внутрішнього подвір’я і тьмяне світло у вікні навпроти. Десь інакше життя, інакші клопоти, зрозуміліші почуття, а в її власному житті – знов лише непевність.

Вона оперлася ліктями на підвіконник. Порух вітру чи, може, крижаних скалок пробіг засніженим подвір’ям і потонув у сірій імлі. Навіть на тлі білого снігу передвечірня невиразність предметів давно загубилася в темряві та спокої нічного міста.

Щонайменше це жорстоко – ось так залишати її саму.

Розстеливши ліжко, Анна перевдягнулася в тоненьку мережану сорочку і, дмухнувши на свічку, прослизнула в ліжко. Сьогодні не почувалася тут ані затишно, ані впевнено і, намагаючись заснути, довго крутилася в ліжку. Врешті за якийсь час таки задрімала, проте невдовзі прокинулася від того, що хтось відчиняє двері. Адам? Яка ж то година?

Намагаючись не шуміти, Адам скинув із себе хутро, струсив з нього сніг і обережно зайшов у кімнату. Навпомацки підійшов до столу, так само навпомацки знайшов свічку, засвітив її, переніс на нічний столик.

Від світла вії Анни ледь помітно затремтіли, але сама вона так старанно продовжувала спати, що Адам відразу зрозумів – вона давно не спить.

Нахилившись, він усміхнувся і торкнувся поцілунком її плеча. Була такою теплою, затишною і розімлілою від сну, що насилу стримався, щоб негайно не згребти Анну в обійми та не налякати надто стрімким натиском.

Розплющивши очі, вона невпевнено усміхнулася йому.

– Здається, я таки заснула.

Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.

– Сподіваюсь, я не перервав тобі якогось гарного сну? Сам дивуюсь, що кудись ходив. Так багато часу намарно втратив. Доведеться наздоганяти.

Злегенька торкнувшись руки Адама, Анна промовчала. Після сну в розігрітому помешканні їй було гаряче, а його шкіра була такою приємно-прохолодною на доторк, що вона мимоволі присунулася ближче. У відповідь Адам якось аж надто міцно пригорнув її до себе, проте Анна не попросила його бути обережнішим. Бажання належати коханому чоловіку не залишало місця для наївних прохань. Ковзнувши долонями по його плечах, вона почала розв’язувати краватку. Не була надто вправною, проте не зніяковіла, лише тихенько розсміялась і за хвилю заходилася розщіпати ґудзики на сюртуку та камізельці. Яка різниця, що вона вміє чи не вміє робити, головне – вона робить саме те, чого хочеться їм обом, і що в темряві ночі поступово губляться всі проблеми та непорозуміння, а те, що відбувається, уже не лякає – є чимось природним, зрозумілим, таким, без чого неможливо обійтися. Напевно, коли любиш – інакше не буває…

Втомлена, у напівсні, Анна пригорнулася до Адама і раптом дуже гостро відчула, що її життя так чи інакше безповоротно пов’язане з його життям і, якщо їм не судилося бути разом, вона завжди матиме за втіху те, що у неї було саме це кохання. Можливо, грішне, таємне, таке, про яке не можна нікому розповідати, обов’язково треба визнати своєю провиною перед Богом, покаятися перед смертю, але без якого вона не змогла б жити.

Свічка, догорівши, згасла. Світанок напівтемрявою ввійшов у кімнату, тьмяні обриси предметів поступово втратили нічну невиразність та сірість, стали яснішими. Перший промінь ранку відсвітив передсвітанкову розмитість світу і, на мить загубившись по темних кутках кімнати, за хвилю ввійшов у світ яскравою різнобарвністю кольорів.

Розплющивши очі, Анна сонно подивилася на Адама і легенько торкнулася рукою його обличчя. Коли спав, виглядав таким спокійним, розслабленим, до болю рідним і коханим. Як же сильно вона його любить. Ледь не до божевілля.

Анна зручніше повернулася і, коли Адам у напівсні міцно пригорнув її до себе, знов заплющила очі та провалилася в глибокий сон.

Десь потім кохалась із ним, тоді знов, а цілком прокинулася ледь не в полудень. Напіврозплющивши повіки і ще не цілком прийшовши до тями, побачила, що Адам дивиться на неї, і повернула голову назустріч його поцілунку.

– Аж не віриться, що ти нарешті тут, – усміхнувшись, він обійняв Анну рукою поверх ковдри. Виглядала невиспаною і трохи втомленою, проте була такою жаданою, що йому знов захотілось її, проте він примусив себе зупинитися. І без того цієї ночі втратив відчуття міри та забув, що така молода панна потребує трохи інакшого ставлення, аніж досвідчена жінка.

– Зачекай, не вставай поки що. У кімнаті холодно. Зараз розпалю п’єц і стане тепліше.

Дивлячись на те, як Адам розпалює вогонь, Анна неквапно надягнула сорочку, намацала капці біля ліжка і почала вдягатися. Незабаром обід, а вони ще й не снідали. Проспали до полудня.

Вийшовши на кухню, заходилася біля сніданку. Нарізала сир, хліб, знайшла на поличці каву, зняла з креденса млинок і мимоволі всміхнулася своїм спогадам. Подібний млинок для кави був у них вдома. Маленькою любила бавитися ним. Уявляла, що це маленький будиночок, у якому мешкають казкові істоти, а ще млинок дуже приємно пахнув кавою та кардамоном. Зараз вчувається саме цей запах. Напевно, Адам теж любить таку каву.

Почувши за плечима кроки, вона підвела голову.

– Ви любите каву з кардамоном. У нас вдома теж таку готували.

Адам підійшов до неї ближче і забрав з її рук млинок для кави.

– Наразі облиш каву. Подивися, що я для тебе маю.

Він поклав їй на долоню золоті з гранатами [21]21
  Гранат – дорогоцінний камінь. Особливо цінується яскраво-червоний чеський гранат (піроп). Дуже модним був у ХІХ ст.


[Закрыть]кульчики, перстень та медальйон із ланцюжком.

– Тобі подобається? – Адам запитально зазирнув їй в очі. – Думаю, тобі все це пасуватиме.

Анна перевела погляд на прикраси, які він поклав їй до рук, тоді знов глянула на Адама.

– Я не кохаюся в таких речах. І взагалі навіщо вони мені? Я не зможу все це носити. Усі знають, що у мене нема таких великих статків.

Адам затиснув їй долоню у кулак.

– Я краще знаю, що ти можеш носити, а що ні. Подивися, піроп пасує тобі за кольором.

Він допоміг Анні одягнути прикраси і задоволено всміхнувся.

– Бачиш, як добре? Маєш яскравий тип зовнішності. Ще мушу подарувати тобі прикраси, які носять лише молоді панни. Тобі личитиме.

Анна з острахом глянула на нього і хотіла знов засперечатися, але Адам нахилився і поцілунком поклав край її сумнівам.

– Маємо для себе лише три дні, і я не хочу витрачати їх на суперечки.