Текст книги "Мелодія кави у тональності кардамону"

Автор книги: Наталія Гурницька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Частина четверта
Фортисимо
Розділ 1

Від того дня, як Анна востаннє бачилася з Адамом, проминув місяць, і вона вже почала звикати до життя компаньйонки пані Беати. Навіть прихилилася до цієї старшої пані. Приємна на вигляд, невисока на зріст, пані Беата давно розміняла восьмий десяток, проте виглядала жвавою та міцною, а головне – була при здоровому глузді, твердій пам’яті й мала абсолютно неконфліктний характер. Не псували її навіть дрібні дивацтва та не завжди зрозуміле поводження. Уже за тиждень-другий Анна цілком спокійно співіснувала з тими дивацтвами і не брала їх близько до серця. Приватне життя господині було зручним, розміреним та комфортним – тобто, саме таким, якого найдужче хотілося. У чітко встановлені години – сніданок, обід, вечеря; за необхідності – дрібні побутові справи чи візити до знайомих, за гарної погоди – неквапні прогулянки в парку, після обіду – кількагодинний відпочинок, а ввечері – невинна гра в карти, читання книжок або писання листів. Незабаром Анна почувалася тут так, ніби отримала міцний ґрунт під ногами. Трохи непокоїло лише те, що вони з Адамом все ще не бачилися, проте тепер ця розлука не здавалася нестерпною. Таємно, через посильного, Адам передавав їй листи, і, декілька разів на день перечитуючи їх, Анна відчувала, що вони не лише допомагають пережити розлуку, але й дають майже реальне відчуття присутності Адама в її житті. Слова, фрази, розповіді – звичайні, прості, майже буденні, але для неї сповнені особливого сенсу. Іноді, десь посеред листа, Адам раптом, чи то навмисно, чи може, й випадково, звертався до неї саме так, як у ті хвилини, коли вони були самі, і Анна, знов і знов перечитуючи ці, лише їм обом зрозумілі фрази, відчувала, як від хвилювання її кидає у жар, проте якими б важливими не були ці слова, бракувало інтонації, з якою Адам промовляв їх до неї, не вистачало його доторку, голосу, погляду, чогось невловного в поводженні, у манері вимовляти фрази – всього того, чого лист замінити не може. Адам, щоправда, вкотре радив їй знайти привід для того, щоб вийти з помешкання самій, проте вона ніяк не наважувалася. Так, ніби досі на щось очікувала. Вже декілька тижнів вагалася, вибирала варіанти, давала собі слово завтра наважитися на розмову з пані Беатою, проте ані на крок не посувалася до мети. Абсурдна ситуація. Навіщо тоді втікала з дому?

Спостерігаючи за тим, як сонячні, по-весняному теплі дні чергуються з ледь не по-осінньому похмурими та дощовими, відчувала, що не за горами справжнє тепло та спекотне літо. Неймовірно – востаннє бачилася з Адамом тоді, коли ще не зійшов сніг, а зараз у сіро-чорних кольорах землі проступила ніжна барва молодої зелені, а повітря часом робилося таким п’янким та млосним, що від нього паморочилося в голові й хотілося все облишити та втекти світ за очі.

Того ранку, отримавши чергового листа від Адама, Анна не могла дочекатися, коли прочитає його. Заховавши лист у рукав сукні, легенько торкалася його, не могла зосередитися на тому, що робить, і відчувала, що, доки не прочитає листа, не зможе нічого робити. Непрочитані слова дивним чином самі складалися в її голові у рядки та фрази, і Анна подумки докоряла собі за надто розбурхану уяву. Чи не пора повернутися в реальність? Доки можна вигадувати?

По обіді, отримавши можливість усамітнитися в себе в кімнаті, Анна сіла на крісло біля столу і спробувала привести до ладу думки та відчуття, проте не змогла того зробити. Важко зітхнувши, поклала лист перед собою, розгладила його долонею і почала читати.

Спочатку нічого незвичного – привітання, декілька загальних фраз, а потім дисонансом до того, що Адам зазвичай їй пише, ледь не докір.

«…Сподіваюся, цього тижня ти нарешті наважишся сказати пані Беаті про намір відвідати свою львівську родину і таки вийдеш із помешкання сама. Ми з тобою давно могли б зустрітися, і доволі дивно, що ти все ще зволікаєш. Зрештою, ти мені нічого не винна і я не збираюсь примушувати тебе робити те, чого ти робити не хочеш. За будь-яких обставин, усе, що я пообіцяв тобі й твоїй родині, залишається в силі…»

Незвично короткий і при кінці різкий лист залишав більше запитань, аніж давав відповідей. Перечитавши його тричі, Анна спантеличено перевернула аркуш на інший бік, ніби сподівалася прочитати на звороті ще щось, окрім написаного, і механично заховала лист у рукав сукні. Звідки ця несподівано-прохолодна тональність листа? Здається, своїми відмовками вона зачепила Адама за живе. Він ображається, а може, навіть вирішив, що вона намагається уникнути зустрічі. Абсурдна ситуація. Насправді понад усе хочеться побачити його.

Анна взяла чистий аркуш паперу і глянула кудись у простір вікна перед собою. Завтра прийде посильний від Адама, і здалося б написати відповідь, але що писати? Знов вишукувати причини для того, щоб не зустрічатися? Чи ж є у неї ті причини?

Підперши рукою голову, вона взяла зі столу одне з пер і замислено почала покусувати його кінчик. Адам має знати, що вона не навмисно уникає його, що теж хотіла б побачитися, що любить, що…

Продовжуючи задумливо крутити перо у руках, Анна машинально вмочила його декілька разів у чорнило, тоді, сама не зрозумівши як, не лише перемазала чорнилом пальці, але й поставила на чистому аркуші паперу величезну чорнильну пляму.

Здивовано озирнувши результати своєї праці, Анна відклала перо і заходилася відтирати з пальців плями. Треба сказати пані Беаті про родину на Байках [31]31
  Байки – давня назва місцевості в районі вул. Котляревського, Глибокої, Київської, Генерала Чупринки. В сер. ХІХ ст. напівсільська оселя.


[Закрыть]і попросити, щоб відпустила до них у гості. Це брехня лише наполовину, бо родина на Байках у неї таки є. А ще треба переконати пані Беату в тому, що ці відвідини не зашкодять виконанню обов’язків компаньйонки. Важче позбутися покоївки, яку їй обов’язково нав’яжуть, бо молодій панні не можна виходити з помешкання без супроводу. Хоча… Враховуючи те, що покоївка пані Беати не любить брати на себе зайву роботу, то з нею теж можна без проблем порозумітися.

Проморочившись із листом добру годину і перепсувавши три аркуші паперу, Анна заледве спромоглася написати декілька рядочків, проте була цілком задоволена. Уперше не лише пообіцяла Адамові зустрітися з ним, але й попросила подбати про місце зустрічі.

Склавши лист удвоє, Анна заховала його в шафу. Адам розсердився на неї, але вона сама винна, бо надто довго вагалася і відмовляла в зустрічі. Він втратив терпіння. Цікаво, як це вплине на їхні стосунки?

Передавши через посильного лист, Анна з острахом почала очікувати на відповідь, проте незабаром зрозуміла, що її побоювання марні. У листі від Адама нічого несподіваного не було. Він сприйняв її згоду як щось цілком зрозуміле і взяв ініціативу у свої руки. Їй залишилося лише слухняно виконувати його волю.

Розділ 2

Усі проблеми залагодилися доволі вдало, проте в день побачення Анна все одно почувалася неспокійною. У голові роїлося безліч суперечливих думок, вона вагалася, не могла вирішити, як поводитись, і врешті відчула, що не годна сама себе зрозуміти.

Щоб якось заспокоїтися, підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Надворі так сонячно і тепло, ніби то вже не весна, а справжнє літо. Навіть нову батистову сукню можна вдягнути. Анітрохи не холодно.

Анна витягнула з шафи сукню, вдягнула її і, ледь нахиливши голову, оцінююче глянула на своє відображення у дзеркалі. Блідо-жовта сукня у делікатні бутони білих квітів не лише гарна, але доречна для буденного візиту. Не надто складного крою, вона, проте, підкреслює всі переваги фігури саме так, щоб це не виглядало непристойно. Невеличкий виріз лише ледь акцентує увагу на грудях, широкий пояс охоплює вузеньку талію, а пишні спідниці підкреслюють маленькі ступні та гарно колишуться в такт ході. Усе доволі безневинно та мило. Єдина проблема – Адам призначив побачення на Байках, а це, як для самотньої прогулянки, трохи задалеко.

Вийшовши з будинку, Анна невпевнено роззирнулася довкола. Здається, нічого підозрілого немає, але надто поспішати все одно не варто. Це привертає увагу і стає мимовільним приводом для підозр.

Призупинившись, вона розкрила парасольку і неквапною ходою пішла вздовж хідника. Чого переживати? На чолі ж у неї не написано, куди вона йде.

Щоб випадково не потрапити на очі комусь зі знайомих чи сусідів, Анна вирішила не відразу йти до Нового Світу [32]32
  Новий Світ – назва з’явилася на поч. ХІХ ст. і закріпилася за шляхом, що зв’язував Сокільницьку дорогу з рогаткою на Городоцькій дорозі.


[Закрыть]та на Байки, а спочатку завернула на Маєрівську вулицю [33]33
  Маєрівська вулиця – теперішня вул. Січових стрільців. Прокладена у 1840-х рр. серед садів, що належали Маєру.


[Закрыть]і нагору вже йшла вздовж складів дерева повз парк Герхта.

Проминувши парк, майже перестала боятись випадкових зустрічей і пришвидшила крок. Безнадійно спізнювалася, а мала б шанувати кожну хвилину.

Проминувши костел Марії Магдалини, Анна ковзнула поглядом по деревах, які росли обабіч шляху, по вкритих гонтою і соломою хатках та міцніше вчепилася пальцями в ручку парасольки. Зліва від дороги, біля хреста, її мав би чекати Адам.

Ледь примруживши очі від яскравого сонця, яке світило в обличчя, Анна роззирнулася довкола. У найближчому від неї подвір’ї якась жінка набирала з криниці воду і вже зацікавлено подивлялася в її бік; трохи далі по вулиці в рясному цвіті плодових дерев та кущів тонуло декілька хатинок; ще далі – живоплоти і городи чергувалися з хатами, щедро обсадженими квітучими деревами; майже при кінці вулиці бавилися діти.

Вона розгублено обвела поглядом околицю. Але ж тут нема хреста. Здається, не дійшла до умовленого місця зустрічі з добру сотню кроків.

Підібравши спідниці, вона кинулась туди, де її з півгодини чекав Адам.

– Я думав, ти вже не прийдеш, – Адам діткнувся поцілунком її руки і мимоволі затримав долоню Анни у своїй. – Ти не змогла прийти раніше?

Вона сполохано відвела очі. Як довго, до непристойності довго Адам тримає її долоню у своїй. Невже не боїться, що хтось сторонній це зауважить?

– Я переплутала місце зустрічі… Мені шкода… Я ненавмисно.

Адам не відповів. Так давно не бачив Анну, що зараз не міг надивитися на неї. Здається, вона стала ще гарнішою. Сяючі очі, ніжна округлість губ, рум’янець на щоках, довге густе волосся виблискує на сонці теплим бурштином, високі груди здіймаються в такт схвильованому подиху. Здається, фізично Анна стала розвиненішою, може, навіть підросла. Лише в обличчі все ще проступає ця її наївна дитячість. Навіть каламутна суміш невинності й чуттєвості нікуди не зникла, а стала ще виразнішою. Так, ніби вона вже знає, як звабити чоловіка, й одночасно все ще не розуміє, до чого це може призвести. У товаристві чи просто на вулиці таку дівчину неможливо не помітити. Даремно він обіцяв зберігати у таємниці їхні стосунки. Навіть Тереза вже натякає, що Анні треба знайти чоловіка. Мав такого задосить ще в Жовкві, а тут волів би уникнути взагалі.

– Чому ви мовчите? – першою не витримала Анна. – Може, відійдемо кудись далі? Дивіться, там стоять якісь дві жінки і витріщаються на нас.

Нічого не відповівши, Адам взяв Анну за руку. Спочатку повів від дороги вбік вузенькою стежкою вздовж живоплоту, тоді тією ж стежкою донизу, повз занедбану хату та квітучий сад, поміж дерев та бур’янів, кудись аж на Кастелівку [34]34
  Кастелівка – в сер. ХІХ ст. місцевість поблизу сучасної вул. Сахарова.


[Закрыть]до Вулецької дороги та Вулецького ставу.

Відчуваючи, що в делікатних черевичках на підборах плутається в густій траві, Анна невпевнено торкнулася плеча Адама.

– Зачекайте… Не поспішайте… Я не встигаю.

Вона підвела голову і, впіймавши погляд Адама, відчула, як завмирає серце. До безтями любила кожну його зморщечку, чорне з сивиною волосся, маленький нерівний шрам збоку на підборідді, погляд темних очей, який стає таким теплим тоді, коли він дивиться на неї, і усмішку, в якій є щось дуже безпосереднє, справжнє, щось таке, що залишається у ньому від молодого чоловіка, яким Адам був колись і яким вона ніколи його не знатиме.

Зніяковівши, Анна відвела погляд і неуважно глянула вниз – туди, де серед трави та зілля біг невеличкий потічок і росли кущі терену та верболозу. Нарешті вони з Адамом самі.

Мимоволі прислухавшись до ледь чутного шелесту листя над головою, Анна усміхнулася. Цікаво, про що Адам думає зараз і чому знов так дивно розглядає її? Він скучив за нею? Вона йому подобається? Він хоче її?

Вітер легенько торкнувся її волосся, затріпотів стрічкою на капелюшку і, ковзнувши шовком стрічки по губах, загубився десь поміж кронами дерев.

Мимохіть відкинувши стрічку вбік, Анна зустрілася очима з поглядом Адама і затамувала подих. Напевно, зараз він скаже їй щось приємне, щось важливе, щось ніжне, романтичне, щось…

Так нічого й не сказавши, Адам нахилився, розв’язав стрічки її капелюшка, торкнувся губами скроні, тоді кутиків вуст і несподівано міцно, ледь не до болю, почав цілувати.

Намагаючись не втратити рівновагу, Анна випустила з рук парасольку. Шум потічка, легенький шелест листя над головою, поцілунки, доторки чоловічих рук, запах трави та квітів, обережний подих весняного вітру – весь калейдоскоп різнобарвних вражень переплівся в єдину мелодію звуків та відчуттів, і Анна втратила сприйняття реальності. Єдина досяжна реальність – Адам, його губи, запах, доторки і шаленство його поцілунків. Усе так просто, так зрозуміло, що й не варто нічого говорити. Він її любить, він скучив за нею, і вона теж не годна без нього жити.

Адам відгорнув маленьке пасемце волосся, що впало Анні на очі, взяв її обличчя в долоні і, нахилившись, знов почав цілувати. Відповідаючи йому, Анна й не помітила, що капелюшок лежить у траві, що зачіска почала розсипатися і що у будь-яку хвилину тут може з’явитися хтось сторонній та побачити їх із Адамом разом.

Відірвавшись від неї, Адам підняв з землі капелюшок. Хотів Анну так сильно, що почувався повним ідіотом – знайшов собі коханку, з якою вже декілька місяців не спить, а лише листується. Чогось такого навіть сам від себе не сподівався.

– Підеш зі мною? – неголосно запитав він її. – Я знайшов для нас будинок. Нічого особливого, але там нам буде зручно зустрічатися. Зараз сама побачиш. Звідси недалеко.

Кивнувши, Анна пішла за Адамом, а хвилин за п’ять уже стояла на занедбаному подвір’ї біля невеликого дерев’яного будинку. Здається, тут давно ніхто не живе. Усе довкола позаростало бур’янами, кущами та старими деревами. Навіть криниці ніде не видно. На подвір’ї залишилися лише напіврозвалений від часу та негоди паркан і покинуті прибудови позаду хати. Незабаром усе тут розсиплеться від старості. На даху будинку проросло невеличке деревце, покрівля ледь просіла та вкрилася мохом, а стіни потемніли і, напевно, вже не надаються до довгого вжитку. Навіть кам’яний підмурівок, на вигляд іще міцний та добротний, насправді таким не є, бо густо заріс травою і подекуди почав осипатися.

Переступивши поріг, Анна зупинилася. Після денного світла очі не відразу призвичаїлись до півтемряви хати і мало що розрізняли довкола. З хвилину вона стояла, звикаючи до тьмяного освітлення, тоді знов роззирнулася. Усередині будинок справляв краще враження. Стіни – свіжовибілені, дощана підлога наново настелена і ще пахне свіжим деревом, у кутку – нещодавно перекладена піч, біля неї – ліжко, застелене світлим накриттям, під стіною – лава та стіл, а на вікні – нові фіранки. Очевидно, Адам доклав чимало зусиль для того, щоб створити тут затишок.

Вона підійшла до маленького вікна і визирнула на вулицю. Спокійно, занедбано, тихо – жодної живої душі довкола. Таке відчуття, ніби вони опинилися десь дуже далеко за містом.

Анна підійшла до лави, поклала на неї парасольку та капелюшок, поправила зачіску. Рухи звичні, буденні, майже неусвідомлені у своїй звичності. Тільки серце завмирає від тамованого десь на споді передчуття.

– Як тобі живеться у пані Беати? – раптом запитав її Адам, і Анна мимоволі подивувалася з того, як уважно він спостерігає за нею зараз. – Якщо тебе щось там не влаштовує, я допоможу знайти інше місце.

Здивовано звівши на нього очі, вона заперечно хитнула головою.

– Навіщо? Пані Беата добра, і в неї легко відпроситись.

Розуміючи, що пауза затягується, Адам підійшов до Анни ближче. Чого він очікує? Вона вже не невинна дівчинка і добре розуміє, навіщо він привів її сюди. Наговоритися вони можуть і в листах.

– Ходи до мене, маленька… Я скучив за тобою.

Не очікуючи на згоду, Адам розвернув Анну плечима до себе і почав розшнуровувати спочатку її сукню, тоді корсет.

– Нащо ти так сильно затягнулась? Не мусиш того робити. Ти в мене й без того тоненька у стані, – відклавши корсет на лаву, він стягнув її сорочку до талії. – Бачиш, так значно ліпше.

Невпевнено усміхнувшись, Анна повернулась до Адама обличчям, піймала його оцінюючий погляд і мимоволі почервоніла. Як добре, що тут напівтемрява. Навіть сонце не наважується сюди зазирнути та порушити гармонію напівтіней своїм дотиком.

Вона нерішуче усміхнулась і заходилася витягувати із зачіски шпильки, а тоді, затиснувши їх у жмені, знов зустрілася поглядом з Адамом. Чому він спостерігає за кожним її рухом так жадібно, ніби боїться щось там пропустити? Аж так сильно хоче її? Цікаво, а їй самій це подобається?

Вона розтиснула долоню, висипала шпильки на сукню й одним легеньким порухом голови знищила зачіску, на яку вранці витратила щонайменше півгодини часу. Здається, їй теж трохи подобається те, як Адам дивиться на неї.

Адам провів долонею до її талії, розв’язав зав’язки нижніх спідниць, і тканина, ковзнувши по ногах, впала донизу.

Ледь відхилившись, він озирнув Анну з голови до ніг. Виразне обличчя, гарні груди, зграбне тіло, округлі стегна, гарної форми ноги, коліна, ступні. Усе у ній доладно і витончено. Їй би народитись у шляхетній родині, і вона б могла позмагатися з будь-якою визнаною красунею з вищого світу.

Він торкнувся обережною ласкою її тіла і перевів подих. Ні, нехай усе буде, як є. Якби Анна була панною з його товариства, ніколи б не мав її для себе.

Адам нахилився, поцілував Анну, і, скоряючись, вона й не зауважила, як його пестощі, її рухи, його ритм, спільні поцілунки поєдналися в музику відчуттів. Музику, яка, вібруючи у ній всередині, сама творила власний гармонійний світ почувань та мелодики. Світ, непідвладний звичайним законам часу, непідвладний буденним відчуттям, світ настільки інакший, настільки винятковий, що врешті Анна цілком втратила сприйняття реального світу і себе самої у ньому.

Прислухаючись до відлуння тієї музики у собі, Анна не могла зрозуміти, де вона, що з нею і скільки часу вона в такому стані, а від надміру вражень та емоцій знов плакала.

Адам провів долонею по її мокрій щоці і, нахилившись, поцілував у ще припухлі від його поцілунків губи.

– У тебе губи солоні. Дівчинка моя кохана, ти плачеш?

Машинально облизавши губи, Анна крізь сльози усміхнулася Адаму.

– Не знаю… Можливо… Але мені дуже добре.

Він обережно витер сльози з її щік.

– Не мусиш пояснювати. Я бачу, – він знайшов її руку і, повернувши долонею догори, поцілував. – Ти в мене диво.

Вона крізь сльози усміхнулася. Як гарно. Якби всього цього не сталося насправді, нізащо б не повірила, що так буває.

Якийсь час Анна лежала в обіймах Адама, проте незабаром почала мерзнути і майже одночасно з цим пригадала, що треба повертатися додому.

– Не знаєте, яка зараз година? Я обіцяла прийти о четвертій.

Адам ледь підвівся на лікті й занепокоєно глянув на неї.

– Я думав, ти відпросилась на цілий день.

Заперечно хитнувши головою і вже передчуваючи проблему, Анна нахилилася до розкиданого на підлозі одягу, дістала з кишені камізельки Адама годинник і мало не випустила його з рук.

– О, Матка Боска, та ж четверта давно минула.

Не роздивляючись, вона схопилася на рівні ноги і, кинувши на ліжко білизну, почала гарячково натягувати її на себе, ще за мить шарпнула до себе сукню і шпильки, які лежали зверху, порозліталися по цілій долівці.

– О, Боже, та що ж це таке?

Вона розпачливо глянула на Адама, який, усе зрозумівши, теж підвівся на ноги і почав швидко вдягатися.

Анна обвела розгубленим поглядом кімнату. Тільки того бракувало – спізнитися в перший же день.

Схопивши корсет, вона підбігла з ним до Адама.

– Швидко, я спізнююсь… Ну, чого стоїте? Допоможіть.

Притримуючи корсет руками, вона знов нетерпляче озирнулася.

– Треба затягнути сильніше, бо сукня не зійдеться. Ну… – Анна нетерпляче тупнула ногою. – Невже не можна швидше? Дивіться, яка година. Я ж спізнююсь.

Адам здивовано звів брови.

– Знаєш, я тобі не покоївка і так швидко шнурувати того не вмію. Ліпше постій спокійно і не заважай.

Анна роздратовано пересмикнула плечима.

– Уже можна було б навчитись. Щонайменше у вас дружина є. Я вже не кажу про…

Второпавши, що ляпнула зайве, вона злякано притиснула долоню до рота, а Адам, на секунду переставши шнурувати корсет, розсміявся.

– Щось новеньке. Такого я від тебе ще не чув. Ти ревнуєш?

Густо почервонівши, Анна прикусила губи.

– Чого б то я мала ревнувати? Хіба мені не однаково?

Продовжуючи усміхатися, Адам відгорнув наперед її волосся і, намагаючись не порвати шнурки, затягнув їх сильніше.

– Дуже сподіваюсь, що не однаково.

– Дурниці якісь. Що мені до того?

– І справді дурниці. Чого б ти мала ревнувати? Принаймні, тепер не матимеш для того жодних підстав.

Вивернувшись, вона кинула на Адама спопеляючий погляд, проте аналізувати почуте не мала часу. Сяк-так довівши себе до ладу, майже вибігла з будинку. Трохи стишила крок лише тоді, коли опинилася там, де їх із Адамом могли побачити сторонні.

– Далі я вже піду сама. Не відпроваджуйте мене. Дуже вас прошу.

Вона збігла вулицею Широкою [35]35
  Широка вул. – вул. Коперніка. При ній знаходилася греко-католицька Духовна семінарія і церква Св. Духа.


[Закрыть]донизу. Швидким кроком проминула церкву Святого Духа та семінарію, в якій студіював Андрій, і спідлоба зиркнула на заґратовані вікна. Десь там мешкає брат, проте побачитися з ним неможливо. Андрій навіть говорити не захоче з такою безпутною сестрою, як вона.

Важко переводячи подих, Анна зайшла в будинок пані Беати, піднялася сходами і зупинилася. Декілька хвилин стояла нерухомо, тоді підійшла до дверей і прислухалася. Нічого не чути, ніби повимирали всі.

Вона обережно прочинила двері. Здається, нікого немає. Пані Беата спить після обіду, а покоївка, користаючи зі слушної нагоди, гайнула кудись із дому.

Якомога тихіше прошмигнувши до себе в кімнату, Анна зняла капелюшок, кинула його на ліжко і підійшла до вікна.

Трохи віддалік від будинку стояв Адам. Власне, й не сумнівалася, що він прийде. Напевно, він навіть супроводжував її десь на відстані, а зараз мусить переконатися, що вона не потрапила в якусь халепу.

Обережно прочинивши вікно, Анна визирнула на вулицю і спробувала на мигах пояснити, що з нею все гаразд. Здається, Адам зрозумів, бо не лише кивнув їй, але й відразу пішов геть.

Вона відступила на крок від вікна, стягнула з себе нову сукню, повісила її у шафу й акуратно вклала волосся в підкреслено скромну зачіску. Домашню сукню теж вибрала якомога стриманішу. Мала потребу виглядати не просто скромно, а критично скромно.