Текст книги "Мелодія кави у тональності кардамону"

Автор книги: Наталія Гурницька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Розділ 7

Три дні по тому, вже ввечері, збираючи по кімнаті свої речі, Анна була замисленою і неуважною. Невлад відповідала на запитання, не могла згадати, що і де поклала, постійно щось перепаковувала і забувала. Перед зустріччю з сестрою Адама відчувала дедалі сильніший страх і неспокій. Не була певна, що хоче мешкати там, проте вплинути на рішення Адама не могла.

Мовчки спакувавши речі, вона так само мовчки вдягнула зимову пелерину та капелюшок і майже з викликом глянула на Адама.

– Тільки, Бога ради, нічого мені зараз не кажіть… Навіть не рухайте мене.

Вона різко розвернулася і вийшла в передпокій. Хай там що, а вона не плакатиме. Нізащо і за жодних обставин.

Провівши Анну замисленим поглядом, Адам вирішив не тиснути на неї і теж мовчки взяв її речі та вийшов із кімнати.

Дорогою Анна відмовчувалася і, лише коли фіакр зупинився біля кам’яниці на Сиктуській вулиці [22]22
  Сиктуська вулиця – нині вул. Дорошенка.


[Закрыть], відчула, як її охоплює справжній страх. Спробувала зосередитися на незначних деталях – на різьбленні брами, на формі вікон будинку, на оздобленні фасаду. Все що завгодно, тільки б не думати про те, що насправді непокоїть.

Адам торкнувся її ліктя, допоміг вийти з фіакра і, ледь притримавши двері, пропустив досередини. Дивилася довкола себе наляканими очима і зблідла так сильно, що це відразу впадало у вічі.

Затримавшись при вхідних дверях, Адам заступив Анні дорогу.

– Не візьмеш себе негайно в руки – і можемо розвертатися та йти додому. Мені тут драматичних вистав не треба.

Здивовано глянувши на нього, Анна кивнула і машинально переступила поріг помешкання, а потім уже не мала часу на страх. Зайшовши у вітальню, насамперед вперлася поглядом у майстерно викладену з різних порід дерева підлогу, тоді слухняно привіталася з кимось, з ким вітався Адам, і аж потім побачила, як із канапи їм назустріч підводиться гарно вдягнена середнього віку жінка.

Мимоволі почервонівши, Анна спочатку широко розплющила очі, тоді знов потупила їх і не змогла примусити себе не панікувати. У першу мить взагалі мало що розуміла, хіба відчувала, як від хвилювання тремтять руки.

– Мені приємно вітати панну в себе, – раптом почула вона спокійний жіночий голос. – Сподіваюсь, панні тут сподобається.

Кинувши на сестру Адама швидкий погляд, Анна кивнула і знов опустила очі. У цієї жінки приємне обличчя, доброзичливий погляд, м’які рухи і цілковитий брак знервованості в поводженні. Здається, вона її не скривдить.

Поки Адам говорив із сестрою, Анна потроху почала приходити до тями – навіть спробувала крадькома роздивитися господиню помешкання. Жодної зовнішньої схожості між нею та Адамом не бачила. У Терези зелено-карі, а не чорні, як в Адама очі, світле, а не темне волосся, маленький ніс, не надто різка лінія підборіддя і майже без глибоких зморшок обличчя. А ще вона ледь повна, але це їй не шкодить, бо додає поважності. Трохи дисонує із зовнішньою м’якістю лише манера провадити розмову та гордовита постава.

– Я думала, ви вже не приїдете, – сказала вона, й Анна мимоволі відзначила, що у сестри Адама приємної тональності голос. – Напевно, дороги знов занесло снігом? Ви, очевидно, втомились? Я сказала покоївці, щоб показала панні її кімнату.

Анна здивовано глянула на Адама. Здається, її знов намагаються випровадити з покою. Якась дурна звичка постійно тримати в невідомості та примушувати робити те, чого не хочеться.

Важко зітхнувши, вона таки вийшла з кімнати разом із покоївкою, проте, залишившись сама, тихенько підійшла до дверей і притулила вухо до замкової шпарини. Нічого не чути. Ніби навмисно розмовляють тихо.

Анна обвела уважним поглядом кімнату, в яку її завела покоївка. Дорогі меблі, зі смаком дібрана оббивка фотеля та канапи, під ногами – перський килим, у кутку – п’єц із білосніжних поливаних кахлів, на стінах – не лише літографії, але й картини, мальовані олійними фарбами, а на поличках і на столику при дзеркалі – безліч коштовних дрібничок та два срібні свічники. Усі речі не просто промовляють, а аж кричать про фінансове благополуччя господарів. Адам розповідав, що чоловік його сестри посідає якусь добру посаду в Губерніальних бюрах. Зрештою, навіть якби він того не казав, про таке можна здогадатися.

Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла покоївка пані Терези.

– Щойно принесли речі панни, – проговорила вона і, не зауваживши жодної реакції з боку Анни, запитала: – То я покладу валізи десь тут? Вам допомогти їх розпакувати?

Отямившись, Анна заперечно хитнула головою.

– Ні, дякую, не треба. Я сама.

– А ще моя пані просили панну прийти до них на розмову, – вона з хвилину помовчала. – То я проведу панну?

– На яку розмову? Чому мене? Що я зробила?

– Або я знаю? Але пані просили не затримуватися, бо вже пізно і треба лягати спати.

Жодного настрою розмовляти з сестрою Адама Анна не мала, проте уникнути запрошення теж не могла, а тому йшла туди приблизно із таким настроєм та бажанням, з яким засуджений іде на шибеницю.

– Перепрошую, пані кликали мене?

Тереза кивком голови вказала їй на місце біля себе на канапі.

– Присядь, дитино. Хочу з тобою трохи поговорити.

Відчуваючи, що їй стає не надто затишно, Анна підійшла до канапи й обережно присіла на її краєчок. Від хвилювання не знала, куди подіти руки, а тому переплела пальці між собою і міцно зціпила їх у замок.

– Не бійся, – ніби прочитавши її думки, Тереза лагідно усміхнулася їй. – Розумію, тобі зараз несолодко, але нічого страшного з тобою теж не сталося. З такими гарненькими дівчатами можуть трапитись і гірші історії.

Анна ковтнула клубок, який раптом підкотився до горла, і промовчала. Аякже, пощастило. Як мерцю. Хоча… Справді, могло бути і гірше.

Тереза багатозначно глянула на неї.

– Я бачила, в якому настрої ти сюди приїхала. Скажи, ти не хотіла їхати до мене? Хтось тебе примусив це зробити? Мені зовсім не хочеться покривати чийсь злочин. Може, ти посоромилася розповісти моєму братові правду?

Не наважуючись ворухнутися, Анна почувалася приблизно так, як почуваються на розпеченій пательні.

– Ні, мене ніхто не примушував. Я сама хотіла сюди приїхати і дуже вдячна пані за допомогу.

– Ти переконана в тому, що кажеш?

Мимоволі затримавши погляд на обличчі дівчини, Тереза скрушно хитнула головою. Ще зовсім молода та наївна. Якщо у неї й справді нема нормальної родини, їй дуже нелегко житиметься в цьому місті. Цікаво, чому Адам вплутався в цю історію? Йому шкода дівчину чи він має до неї якийсь свій специфічний інтерес?

Вона з секунду вивчала Анну. Вродлива – з тим не посперечаєшся, але на свій вік ще не виглядає. Адам такими не захоплюється. Та й занадто він тепер розсудливий для скандальних історій. Це щось інше. Може, справді бажання допомогти?

– Ну, добре, дитино. Ми більше не повертатимемось до цієї теми. Відпочинь з дороги. Завтра побачимось.

Повернувшись до кімнати, Анна кинула погляд на розстелене ліжко і, насилу тамуючи сльози, почала роздягатися. Швидше б добратися до ліжка, вкритися з головою і негайно заснути – так, щоб нічого не відчувати і ні про що не думати. Єдине, у чому тепер не сумнівалася, – їй таки доведеться навчитися приховувати свої справжні емоції.

Вона тремтячими руками дістала з валізи нічну сорочку, чисту білизну і сукенку на завтра. Хай хоч світ завалиться, але вранці вона не лише поводитиметься бездоганно, але й так само виглядатиме.

Розділ 8

Наступного ранку Анна прокинулася раніше, аніж звичайно, тихенько встала, вмилася і, надягнувши на себе звечора приготовлену сукню, підійшла до дверей. З тиші за дверима зрозуміла, що ніхто ще не прокинувся і що вона намарно зірвалася так рано. Здається, навіть куховарка та служниця ще сплять.

Намагаючись не шуміти, Анна застелила ліжко, присіла біля дзеркала і, взявши до рук гребінець, почала розчісувати волосся. За півгодини не лише акуратно його вклала, але й встигла знудитися від бездіяльності.

За якийсь час у помешканні нарешті почали прокидатися. Відчинялися і зачинялися якісь двері, Анна виразно чула чиїсь легкі кроки, приглушені жіночі голоси, хтось когось кликав, сміявся, щось розповідав, гримів посудом, а за декілька хвилин вона почула стук у двері і, озирнувшись, побачила на порозі покоївку пані Терези.

– Там за дверима на панну чекає пан Адам. Може, панна вийде до нього? Пан там давно стоїть.

Враз почервонівши, Анна схопилася на ноги. Адам? Тут? Він не повернувся додому? Ночував у сестри?

Вона кинула швидкий погляд на покоївку і, зауваживши, що та з надто виразним зацікавленням дивиться на неї, ще дужче почервоніла і вибігла з кімнати.

Не розрахувавши відстані, з розгону наштовхнулася на Адама, який стояв дуже близько від дверей.

– О, Боже… Перепрошую… Я ненавмисно…

Усвідомивши очевидну безглуздість своїх слів, замовкла.

Адам ковзнув поглядом по її схиленій голівці й насилу поборов у собі бажання поцілувати Анну.

– Як тобі спалось? Я скучив за тобою.

Вона злякано підвела голову.

– О, Боже… Мовчіть… Ще хтось почує…

На мить між ними запанувала тиша.

– Я хочу познайомити тебе з чоловіком сестри, – озвався Адам. – Вчора було надто пізно для того, щоб представляти йому тебе.

– Так, звичайно… Я розумію.

Пішла за Адамом, не сперечаючись, але, переступивши поріг кабінету, глянула на пана, який сидів за столом, і злякано потупилася. Чоловік Терези справляв враження суворого та вкрай непоступливого. А якщо він про все довідається?

Через силу примусивши себе привітатися з ним, Анна відчула, що червоніє, і не змогла відповісти на жодне поставлене їй запитання.

– Думаю, ми можемо допомогти панні, – сказав чоловік Терези, і до Анни дійшло, що вона взагалі не почула, про що він говорить. – Панна погоджується?

Злякано кивнувши, Анна глянула на нього, тоді знов розпачливо озирнулася на Адама. Що казати? Як поводитись?

Перехопивши її наполоханий погляд, той важко зітхнув. Таки не помилився, коли нічого не приховував від чоловіка Терези. Досить уважніше поспостерігати за Анною – і відразу стає зрозумілим, ким вона є насправді.

– Маю надію, панянка поводитиметься добре… – чоловік Терези ледь усміхнувся. – Панна може поки що йти. У нас із Адамом ще є розмова.

Вона кивнула і, не дивлячись ні на кого, вийшла з покою. Хай там як, але з помешкання її не виганяють, а отже, нічого певного не знають.

Подумки налаштувавшись на розважне поводження, Анна зберігала самовладання і впродовж усього сніданку. Не робила жодних спроб зустрітися з Адамом поглядом, уважно прислухалася до розмови за столом, а коли її про щось запитували, принаймні розуміла, що кажуть, і могла осмислено відповісти. Трохи насторожувало лише те, що господар помешкання надто пильно придивлявся до неї. Невже щось знає?

Скоса глянувши на чоловіка Терези, Анна без ентузіазму колупнула виделкою страву на тарелі й перевела погляд на Адама. Що за життя таке? Ще вчора Адам був поряд, вона торкалася, відчувала доторки його рук, поцілунки, пестощі, а зараз ані вона, ані він не можуть відкрито зазирнути одне одному в очі. Поводяться, немов чужі люди.

Вона уважніше придивилася до Адама. А ось йому зовсім не складно так поводитися. Кожен його жест, слово чи погляд виважені до найдрібніших деталей і, хоч як дивно, не здаються штучними або ж награними. Він спокійний, зібраний і коректно ввічливий. Схоже, що саме тут Адам у своєму звичному оточенні, а в них у Жовкві він лише пристосовувався до обставин.

Вона сумно всміхнулася. Тепер їй теж доведеться пристосуватися до обставин.

Після сніданку Анна відчула себе трохи вільніше. Господар пішов на службу, Тереза вийшла з кімнати, а служниця, прибираючи зі столу тарелі, була заклопотана своєю роботою. У кімнаті все ще залишався Адам, проте до нього Анна не наважувалася ані підійти, ані озватися.

Піймавши момент, коли служниця вийшла, Адам підійшов до Анни сам і легенько взяв її за руку трохи вище ліктя.

– Бачиш, ніхто тобі кривди тут не робить, – говорив неголосно, без особливих емоцій, проте дивився на неї так, ніби пестив поглядом. – Шкода, що я вже мушу йти.

Раптом Анні здалося, що він зараз нахилиться і поцілує її, але Адам зробив над собою зусилля і відпустив її.

– А тепер іди. Не залишайся тут. Тереза не повинна бачити нас разом.

Потупившись, Анна відступила, проте вже біля дверей озирнулася.

– Я чекатиму на вас, – самими лише губами прошепотіла вона. – А ви?

Адам хотів щось відповісти, проте вона не почула того, бо вибігла з кімнати.

Розділ 9

Поступово звикнувши до життя в родині Терези, Анна дедалі частіше ловила себе на тому, що почувається тут навіть краще, аніж вдома. На неї не кричать, нічого не вимагають, не примушують робити те, чого робити не хочеться, а пані Тереза не лише привітна, але й по-справжньому доброзичлива. Трохи непокоїть те, що чоловік пані Терези якось дивно подивляється на неї. Так, ніби намагається оцінити за якимись йому одному зрозумілими критеріями і те, що він бачить у ній, видається йому вкрай кумедним. Майже не сумнівалася – він щось підозрює, але з якихось незрозумілих причин тримає ці підозри при собі. Може, з почуття чоловічої солідарності з Адамом? Зрештою, нехай собі підозрює. Нічого страшного не відбувається. Пані Тереза прихильна до неї. Іноді навіть бере на прогулянку до міста або дозволяє супроводжувати себе тоді, коли робить візити. Якби підозрювала в чомусь поганому – ніколи б того не робила. Взагалі ставиться до неї ледь не як до рідної і терпляче вчить усього того, що має вміти й знати панна доброго виховання.

Відчуваючи вдячність до сестри Адама, Анна не лише прислухалася до кожного слова, але й щодуху бігла виконувати будь-яке її бажання, намагалася догодити, а понад усе тішилася тоді, коли вдавалося бути корисною. Не помітити такої відданості Тереза не могла і мимоволі почала замислюватися над тим, чи не залишити Анну в себе, проте категорична незгода чоловіка примусила її відмовитися від цієї ідеї.

Сприйнявши це як належне, Анна навіть не засмутилася. Дужче журилася тим, що не бачиться з Адамом. Майже весна, а жодних зрушень не помітно. Він навіть до сестри тепер не заходить. Може, повернувся до себе у маєток? А може, забув? Аж так швидко?

Якось, прокинувшись від яскравого сонячного світла і від того, що з даху на підвіконня капотить вода, Анна зрозуміла, що це вже не відлига десь посеред зими, а зима остаточно поступається місцем весні. Сьогодні навіть горобці за вікном цвірінькають інакше – жвавіше, бадьоріше – так, ніби передчувають наближення тепла і наперед тішаться з того.

Підвівшись, вона позіхнула і, намагаючись відігнати залишки сну, підійшла до вікна. А сонячно ж як! Аж очі сліпить. Навіть сніг де-не-де вже почав танути і струмками води побіг вулицею донизу.

Вона задоволено потягнулася. День починається не найгірше, а пані Тереза ще й обіцяла взяти її на прогулянку середмістям. Спочатку заїдуть у кравецьку майстерню на площі Фердинанда, потім пані Тереза хотіла випозичити декілька книжок у книгарні Вільда [23]23
  Книгарня Карла Вільда знаходилася на площі Ринок і мала першу у Львові випозичальню книг та аристократичний салон. У книгарнях тих часів не лише продавали книжки, але й передплачували газети та журнали, купували ноти, папір, приладдя для писання, квитки до театру, антикваріат, твори мистецтва.


[Закрыть], а їй самій здалося б купити паперу для писання. Потім підуть до будинку старшого сина пані Терези. Той мешкає неподалік, одружений і має двох маленьких дітей. Завжди йшла туди із задоволенням. Не лише дуже любила дітей, але й почувалася з ними значно впевненіше, аніж із дорослими.

Анна кинула погляд на годинник. Саме час вмиватися, вдягатися і робити зачіску. Тепер ставитися до того абияк не могла. Мусила дотримуватися певного стилю поводження та відповідно до того виглядати. Це не вдома, де її майже ніхто не бачив. Тут зачіска, капелюшок, рукавички, шаль та прикраси повинні не лише личити їй самій, але й бездоганно пасувати одне до одного. Добре, що тепер у неї є з чого вибирати.

Вдягнувшись, Анна критично озирнула себе в дзеркалі й сама собі всміхнулася. Останні тижні пішли їй на користь. Щоки знов порожевіли та заокруглилися, очі вже не здавалися втомленими та переляканими, та й нова зимова сукня їй пасує. Шкода тільки, що Адам не бачить усього того.

Опинившись на вулиці, Анна з насолодою вдихнула повітря, яке вже пахло весною, і примружилася від яскравого сонця. Як добре, що пані Тереза взяла її з собою. В такий день гріх сидіти вдома – на небі жодної хмаринки.

Підібравши спідниці, Анна переступила через невеликий потічок талого снігу, який біг донизу, й усміхнулася. Як багато довкола дітей. У холоднечу та морози сиділи вдома, а зараз тішаться з того, що вже не зимно, що лагідно гріє сонце і що не треба надягати на себе так багато одягу, як у люті морози.

Привітавшись із сусідкою, Анна зосередилася на розмові з пані Терезою. Легкій, цікавій, приємній. Розмові ні про що і про все на світі. Саме такій, яку провадять тоді, коли добрий настрій і нема потреби говорити про щось серйозне та статечне.

Продовжуючи прислухатися до слів Терези, Анна одночасно придивлялася до одягу жінок, які йшли їм назустріч. Здається, того року рукави стали трохи вужчими, спідниці – пишнішими, а крій – вигадливішим. Треба й собі щось таке пошити? Весна не за горами. Дехто вже й сукні легші вдягнув.

Залишивши осторонь Гетьманські вали [24]24
  Гетьманські вали – нині центральна алея проспекту Свободи.


[Закрыть]та площу Святого Духа [25]25
  Площа Святого Духа – тепер площа Івана Підкови, в середині ХІХ ст. там була будівля гауптвахти.


[Закрыть], вони майже дійшли до площі Фердинанда, аж раптом, проходячи повз один із будинків, Анна зауважила трохи дивну на вигляд жінку, яка вийшла з брами розкішної кам’яниці й зараз ішла до фіакра.

Повернувши до неї голову, Анна уповільнила крок. Не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила так чудернацьки вбрану жінку. Сукня ледь не бальна, надто декольтована та яскрава. І це посеред білого дня. Абсолютна відсутність гарного смаку та брак відчуття доречності. Хто вона така?

Анна ще раз зацікавлено ковзнула поглядом по сукні тієї жінки і ледь не зашпорталася, бо пані Тереза раптом пришвидшила крок і їй теж довелося йти швидше. Чому вона не дозволяє роздивитися незнайомку?

Озирнувшись, Анна з подивом зауважила, що, коли та жінка підібрала спідниці, щоб забратися у фіакр, з-під сукні визирнули зовсім не білі, а яскраво-рожеві нижні спідниці [26]26
  На поч. і в сер. ХІХ ст. кольорова білизна вважалася неелегантною і навіть аморальною.


[Закрыть].

– Куди ти знов дивишся? – Тереза доволі безцеремонно смикнула Анну за руку. – Як тобі не соромно?

Почервонівши і ще не розуміючи, у чому її звинувачують, Анна ще раз озирнулася.

– А чому не можна туди дивитись? Хто вона така? Ви її знаєте?

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

– Думай, що кажеш. Як я можу знати таку жінку?

Ще дужче почервонівши, Анна відвернулася. Отже, навіть дивитися туди категорично не можна.

Тереза скоса глянула на неї.

– На майбутнє раджу запам’ятати, що порядні панни ніколи не помічають таких жінок на вулиці, не говорять про них у товаристві й тим паче не зупиняються посеред дороги, щоб розглядати. Це жінка з вкрай поганою репутацією.

Приголомшена незвично суворим тоном Терези, Анна злякано кивнула. Будь-яке бажання розпитувати зникло остаточно, проте запитань стало ще більше. Що означає вкрай погана репутація? У неї самої теж тепер погана репутація, але, здається, не аж така. Певно, це одна з тих жінок, які продають себе за гроші. Про кохання там взагалі не йдеться. А вона ще ляпнула Адамові, що він її купив. Ніби поставила себе на одну шальку з такими жінками.

Цілком поринувши у свої думки, Анна не зауважила невеличкого двоколісного візка, який розвертався біля одного з мостів на площі Фердинанда, і з розгону наштовхнулася на нього. Дивом втрималася на ногах, але весь поділ нової сукні заляпала талим снігом. Злякано глянула на Терезу, але та лише мимохіть кинула погляд на брудні плями по низу спідниці й промовчала. Здається, це не провина, а лише дрібна неприємність.

Покінчивши з усіма невідкладними справами на площі Фердинанда, вони завернули на Галицьку вулицю, дійшли до Кафедрального собору і, проминувши його, вийшли на Головну площу [27]27
  Головна площа – площа Ринок.


[Закрыть]. Пані Тереза зайшла в аптеку «Під золотим оленем» [28]28
  Аптека «Під золотим оленем» – пл. Ринок, 18. Існувала з поч. ХІХ ст. Належала родині Зенткевичів, яка займалася аптекарською справою ще з ХVІ ст.


[Закрыть], а Анна ледь затрималася при порозі, бо раптом відчула якийсь дивний дискомфорт. Так почуваєшся тоді, коли за тобою хтось потай спостерігає. Але хто? Може, хтось знайомий?

Вона ледь повернула голову і боковим зором зауважила, що біля фонтану Нептуна стоїть якийсь пан і уважно дивиться на неї. Машинально заховавши обличчя за крисами капелюшка, вона вже хотіла зайти в аптеку, проте в останню мить притримала двері. Перед внутрішнім зором знов виникла постать того чоловіка, й Анна відчула, як їй перехоплює подих захватом. Адам!

Рвучко озирнувшись, вона зустрілася з ним очима, проте Адам чомусь лише ледь кивнув їй головою, але з місця не зрушив.

Гублячись у здогадах, Анна штовхнула двері аптеки. Що за дивна поведінка? Невже він не зрадів зустрічі?

Намагаючись отямитися, Анна спробувала вслухатися в розмову пані Терези з аптекарем, проте жодного слова не почула, бо не змогла зосередитися на чомусь іншому, окрім думок про Адама.

– Панна так уважно слухає. Може, панна чогось потребує? – раптом почула вона звернене до неї запитання аптекаря. – Я панну слухаю.

– Що? Я? – Анна злякано кліпнула очима. – Ні, я нічого не потребую.

Скромно потупившись, вона дочекалася, доки Тереза залагодить свої справи з аптекарем, і разом з нею вийшла на вулицю. Намагалася не дивитись туди, де щойно стояв Адам, проте мимоволі шукала його поглядом. Невже він пішов? Невже не захотів побачитися з нею? Але чому? Сталося щось погане?

Тереза з підозрою глянула на Анну.

– Ти зблідла. Погано почуваєшся?

– Погано почуваюся? – розгублено перепитала її Анна, і сама не розуміючи, навіщо, але вхопилася саме за цю фразу. – Так, погано. Ліпше я піду додому.

– Додому? Але чому? Тобі ж щойно нічого не бракувало.

– Так, але… але… – Анна гарячково намагалася вигадати якесь пояснення свого стану. – Просто зараз я відчуваю, що в мене… Ну, ви ж розумієте, що в мене…

– Місячне нездужання? – по-своєму потрактувала її недомовки Тереза. – Але я ще хотіла зайти до сина. Може, моя невістка тобі зарадить?

Анна потай скосила очі туди, де ще зовсім нещодавно стояв Адам, і зітхнула.

– Ні, краще я сама повернусь додому.

Тереза невдоволено скривилася.

– Неможливо. Я не можу відпустити панну твого віку саму.

– Чому не можете? Це ж лише два кроки звідси. Ніхто й не знатиме.

– А якщо з тобою знов щось станеться?

– А що зі мною може тут статись? – Анна обережно роззирнулась довкола і відчула, що червоніє. Адам таки нікуди не пішов. Просто відійшов трохи далі.

– Я ж ні з ким не розмовлятиму і відразу ж піду додому… А ще я ноги промочила.

Витративши на вмовляння весь свій запас красномовства та п’ять хвилин часу, Анна таки переконала Терезу відпустити її додому і навіть зуміла приховати від неї радісний блиск в очах.

Адам підійшов до Анни відразу по тому, як пішла його сестра, мовчки взяв під руку і повів у бічну вуличку.

– Так не може продовжуватись, – він нахилився до неї, і в якусь мить Анні здалося, що він її поцілує. – Мушу серйозно з тобою поговорити.

– Поговорити? Тут? – вона ледь відступила і спробувала застережним поглядом втримати Адама на віддалі. – Тут надто багато людей.

– Добре, відійдемо кудись трохи далі.

Пройшовши Жидівською вулицею [29]29
  Вул. Жидівська – входила до складу єврейської дільниці. Євреї мали право мешкати лише в гетто до 1868 року.


[Закрыть]повз синагогу, Адам зупинився біля зброївні [30]30
  Зброївня – міський арсенал. У сер. ХІХ ст. вулиця при ньому називалася За Зброївнею бічною і належала до єврейської дільниці.


[Закрыть]. У суботу тут було малолюдно, а ймовірність побачити когось знайомого була мінімальною.

– Я знайшов тобі місце компаньйонки при старшій пані. Думаю, вже незабаром ти переїдеш до неї.

Анна майже з острахом глянула на нього.

– Ви забираєте мене від своєї сестри?

– А хіба ти не знала, що мешкаєш там тимчасово?

– Знала, – Анна розгублено глянула на сніг, який лежав на даху зброївні, і відвела погляд. – Просто ваша сестра дуже до мене добра.

– У пані Беати тобі буде не гірше, аніж у Терези. Близької родини у неї немає, і вона погодилася тобою заопікуватися. Якщо поводитимешся розумно, то матимеш не лише добре утримання, але й сердечне ставлення до себе.

Зітхнувши, Анна знов втупилася поглядом кудись у мур зброївні.

– Чому ви вважаєте, що я того потребую?

– Я не думаю, я знаю. Тобі не варто залишатись у моєї сестри. Її чоловік знає про наші з тобою стосунки.

Від несподіванки Анна аж рот відкрила.

– Як знає? Звідки?

– Я сам йому сказав. Це не Тереза, яка ще довго не бачитиме очевидного. Зрештою, він усе одно мовчатиме. У нас із ним свої порахунки і спільні інтереси. Псувати дружні відносини через те, що я привів до нього додому свою коханку, ніхто з нас не збирається.

Кусаючи губи і намагаючись не виказати себе, Анна відвернулася. Доки Адам поводитиметься з нею, як із забавкою? Що за характер? А найгидкіше те, що вона його любить навіть таким. Очевидно, проблема в ній самій, а не в характері Адама. Це вона дозволяє йому робити все це.

Адам легенько взяв її за руку.

– Ти мене запитала – я відповів. Відповідь цинічна, але, як на мене, вона краща, ніж якби я намагався тебе обманювати.

– Принаймні, ви могли б мене попередити.

– І що б то змінило? Хіба те, що ти б уже не почувалася там комфортно.

Він уважніше придивився до Анни. Вона ображається на нього? За що? За те, що він намагається опікуватися нею? Цікаво, що тут поганого? Жодна жінка не здатна довго миритися з невлаштованістю власного життя. Коли-небудь Анна теж це зрозуміє, і тоді йому знов доведеться добре подумати над тим, щоб не втратити її для себе. Невинне захоплення стає дедалі серйознішим. Очевидно, Анна ввійшла в його життя у такий момент, коли йому дуже потрібні ці відчуття та зміни. Цікаво, чому йому залежить саме на ній? Ще й досі не міг того зрозуміти. А може, й не варто нічого розуміти. Вона молода, гарна, і йому хочеться мати її біля себе.

Вловивши щось дивне у поводженні Адама, Анна мимоволі занепокоїлася. Чому він мовчить? Чому так уважно вивчає її? Може, розсердився?

– Ти стала ще гарнішою, – раптом озвався він. – Спокійне життя пішло тобі на користь.

Адам обережно зняв із її руки рукавичку.

– Шкода, що зараз я ще не можу взяти тебе до себе, – торкався її шкіри дуже обережно, аж вкрадливо, лише ледь-ледь. – Я скучив за тобою. Знаєш?

Анна здивовано глянула на нього. Скучив? Аж так сильно? Але…

Десь позаду з даху зсунувся великий шматок мокрого снігу, вдарився об землю і, розлетівшись на дрібні грудки, захляпав їх із Адамом бризками.

Анна злякано сахнулася і забрала долоню з руки Адама.

– Я мушу йти. Як я потім пояснюватиму, де була стільки часу?

Вона взяла Адама під руку і, боячись спізнитись, так поспішала, що вже за чверть години вони підіймалися сходами до помешкання Терези, а Анна засапалася так, що насилу переводила подих.

– Зачекай. Куди ти летиш? – Адам притримав її за руку. – Ніхто за тобою не женеться.

Зупинившись на сходинку вище від нього, Анна заперечно хитнула головою.

– Мені не можна тут затримуватись. Нас побачать і…

Адам притягнув її на себе і, не зустрівши жодного опору, поцілував.

– О, Боже, що ж ви таке робите? – приглушено проговорила вона і на мить притиснулася до нього сильніше. – Тут не можна таке робити.

Адам усміхнувся.

– Хто там знає, що насправді можна робити, а що ні.

Випручавшись із обіймів, Анна збігла сходами вгору і раптом, не втримавшись, озирнулася. Чомусь саме зараз особливо гостро зрозуміла: все, що з нею відбувається, – це не фантазія, не гра, не мрія, а її власне, реальне життя, з усіма його плюсами та мінусами, з усіма несподіванками та змінами, з можливістю втрат і неможливістю тривалого щастя. Це життя вже нікуди не дінеться, не минеться, як сон на ранок, від нього не заховаєшся у вигаданому світі, не переграєш і не перепишеш начисто. Залишається хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання.