Текст книги "Живі книги"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Мої знайомі втішали мене і казали, що сьогодні без проблем можна купити будь-який диплом, якщо це аж так важливо. Я, вагітна, прийшла до Інституту моделювання імені Сальвадора Далі поспілкуватися, але мені так там сподобалося, що я повернулася туди вчитися.

Мене стали запрошувати на різні інтерв’ю – це було дивно, коли людина зовсім іншого складу, з інакшою підготовкою раптом так несподівано змінює своє життя й береться за «не свою» справу, увірвавшись до світу моди «у вихорі вальсу».

– Вальсу? – здивовано перепитала Женя, адже вальс уявлявся їй легким і романтичним польотом у парі, мало подібним на просування власного бізнесу самотньою вагітною жінкою, хоч той бізнес і дотичний до моди. Дівчина мислила реальними категоріями: танці окремо, робота окремо.

– О, так! Я, мабуть, трошки поспішила з цією цитатою! І не сказала, що багато років у юності займалася танцями. Більше за те, закінчила навіть Академію танцю! – на цих словах Злата, не встаючи зі стільця, примудрилася зробити головою, плечима й руками рух, сповнений грації, який, без сумніву, мав би супроводжувати реверанс.

– Класно! – засяяла безпосередньою усмішкою Женька.

– Так от, через якийсь час після московського дефіле я взяла участь в українському показі моди, уже з літньою колекцією й буквально за місяць до появи Лідії. Ми все чудово продумали: кожна жінка, яка виходила показувати сукню, тримала в руці квітку, власне, вона й уособлювала собою якусь квітку, над подіумом літали живі метелики, звисали ліани, прикрашені квітами, навіть повітря було «оздоблене» квітковими ароматами! Звучав чудесний вальс Євгена Доги…

І коли показ закінчився, я як автор колекції вийшла на уклін. Уявляєте: на восьмому місяці вагітності, у літній сукні, на височезних підборах, теж із квіткою… Вийшла і… не втрималася, почала кружляти по подіуму під ту божественну музику, заплющивши очі… Зал завмер. А коли музика скінчилася і я зупинилася на краю подіуму, гості показу полегшено зітхнули, усі як один. – Вона озирнулася на доньку, і Женя побачила, що в очах її від цих спогадів зблиснули правдиві сльози, але за хвилину Злата опанувала себе й продовжила: – Власне, саме після цього наша преса й писала про мій прорив у світ моди «у ритмі вальсу»! Звісно, наш успіх був не лише моїм, хоча саме я закрутила всю цю справу. Але я – виробничник, людина бізнесу, хоч і не без творчих ідей та бабусиних підказок. А були ще конструктори, майстрині, люди, які доклали свої руки й талант до створення цієї колекції, а потім і інших…

– Але ж невдовзі у вас народилася донька, як же можна було все це поєднувати? Для багатьох жінок власне життя й кар’єра на цьому зупиняються на багато років! – зазирнула їй у вічі дівчина.

– О! Я годувала її груддю до двох років! А з шести місяців вона їздила зі мною на всі покази в інші міста і навіть країни. У нас уже обмаль часу, але дуже коротко розповім вам історію, як я їздила з Лідією до Берліна, хочете?

– Так, прошу! Дуже цікаво! – закивала Женя й озирнулася на трьох чоловіків, які саме всідалися за сусіднім столиком: чи не заважатимуть?… Але оповідачка не зважала на сторонні вуха.

– Коли доньці було близько семи місяців, ми збиралися до Берліна на міжнародний показ мод на найбільшому подіумі Європи, але нашій няні несподівано не дали візу. Що було робити? – розвела жінка руками й хитро прищурилася.

– Що? – насторожилася Женя.

– Я поїхала туди з Лідією сама. За кермом. Тисяча двісті кілометрів…

– Самі за кермом?! А дитинка ззаду в люльці?!

– Ні, спереду, у мене на грудях, у слінгу. Я їхала до своєї мети. А вона то спала, то смоктала молоко… Власне, її майже й не було видно. Ніхто б і не подумав, що таке можна втнути…

– Нічого собі, – прошепотіла дівчина і знову по-дитячому прикрила рота долонею.

– Ну, вже як було, так було. Коли я доїхала, там усі були шоковані, але сталося, як мало бути. Показ пройшов на найвищому рівні. І за нашої участі. Ось так! – жінка, сонячна і своїм волоссям, і усмішкою, одночасно поклала обидві долоні на стіл, очевидно, цим жестом поставивши крапку на сьогоднішніх розповідях.

– Мені бракує слів для коментів! – тріпнула головою Женька, і хвостик її асиметричної зачіски застрибав туди-сюди. – Дякую вам дуже! Ой, буде про що думати найближчим часом!

– І вам спасибі за увагу! Уже не знаю, чи вподобали ви сьогоднішню Книгу і чи винесете з цього розділу якусь користь для себе, але головне – не стояти на місці, а рухатися! На жаль, ми з Лідією мусимо їхати у справах! Бажаю всього найкращого! – знов усміхнулася вона, озирнулася на доньку й жестом покликала дівчинку до себе.

Аж до вечора на роботі всі дивувалися, дивлячись на неї. Женька пурхала, мов проковтнула якусь атомну батарейку: з неї перла енергія, очі блищали, усмішка не сходила з обличчя, постава була прямою, хода легкою і впевненою. А ще коли не було навали клієнтів, вона розпустила свій асиметричний «хвіст», вимила голову і попросила майстриню Анжелу завити їй легкі жіночні кучері.

Дівчина не знала, чи хоче поділитися враженнями сьогоднішнього дня зі шкільними приятельками, чи прохопиться вона словом про це Іллі, який обіцяв зустріти її після роботи – вона ще і ще раз переживала зустріч зі Златою, прокручувала в голові її недовгу розповідь і розуміла, що ця зустріч не випадкова й дуже своєчасна.

Дівчині хотілося щось робити, міняти своє існування, ставити цілі, досягати їх і йти сходинками життя вгору. Аби знаття, у якому напрямку й де та перша сходинка, на яку треба поставити ногу. Але це вона вважала питанням часу, адже внутрішній радар уже почав свою пошукову роботу.

19

– Женю, чуєш, ти скоро? Я вже тут. Зайти чи почекати? А, ну добре. Чекаю.

Весняний вечір приніс прохолоду, вітерець затих, вимите дощем листя не ворушилося, вода зійшла з тротуарів і проїжджої частини, лишивши по собі вологі завмерлі струмки з піску та дрібного сміття – квіток каштану, листя й паличок. Подекуди в западинках досі стояли калюжі.

Ілля із сумкою для фотоапарату через плече тупцював неподалік від Женьчиної перукарні і роздивлявся фактурний стовбур старого каштана. Потім не втримався, витягнув фотоапарат і тільки-но прицілився, як з-за спини прозвучало:

– Чуєш ти, фотограф! Я тобі зара наведу різкість!

Ілля озирнувся – просто на нього сунув худий хлопець у спортивних штанях і чорній майці, з червоними, спеченими на сонці плечима й пляшкою пива в руці. На зріст він був трохи нижчий за Іллю, але вигляд мав рішучий. Ілля, хоч і був «з іншого тіста», але виріс таки в цьому районі й уявляв собі способи з’ясовування чоловічих стосунків. Цей Женьчин «колишній» і так на диво довго не заявляв про себе після їхнього розриву. Бач, намалювався…

Ден ковтнув залишок пива з пляшки й відкинув її вбік.

Далі події розвивалися блискавично: хлопець вибив із рук Іллі фотоапарат, той відлетів і з брязкотом упав на землю. Ілля ошаліло кинувся на Дена, але той миттєво штовхнув його обома руками в плечі. Ілля відсахнувся і ступив крок назад. Нападник наступав.

– Ти, сука, зникни нах, я сказав! Бо дограєшся!

Ілля торкнувся спиною стовбура старого каштана, ніби відштовхнувся від нього, і рвучко штурхонув Дена обома руками в груди. Той хитнувся, ледве втримався на ногах, в очах його спалахнула ненависть, і він з усієї сили почав гамселити Іллю кулаками, піддаючи ще й із ноги.

Цієї миті на сходах перукарні з’явилася Женька й кинулася до хлопців.

– Дееен! Урод, блін! Козел! Облиш його! – хапала вона за руку свого «колишнього», безглузді й недовгі стосунки з яким сама й порвала пару тижнів тому.

– Не лізь, курва! – рявкнув той, скинув дівчину з лівої руки й розмахнувся правою.

Вона не втрималася на ногах, оступилася, махнула в повітрі сумкою і всілася на тротуар, але швидко підскочила й знову кинулася розбороняти.

– Жах який! Міліцію треба викликати! – зупинилася жінка, що йшла повз. – Розвелося алкашів і наркоманів, нема спокою!

– Ден! Відчепися від нього! – кричала Женька, намагаючись ухопити Дена за руку в той час, коли Ілля теж не чекав, поки його скалічать, а гамселив ворога як міг.

Якісь чоловіки оцінили ситуацію й рушили розтягувати хлопців, але в останню мить Ден рвучко спрацював правицею і влучив Іллі ледь вище ока, той хитнувся, тріпнув головою, вхопився за лоба й замружив очі.

Їх розтягли. Ден гарчав, матюкався, погрожував і намагався вдарити Іллю ногою. Ілля «на адреналіні» теж іще поривався «віддячити», хоча з брови юшила кров. Потім, відкинутий убік якимось дебелим чоловіком, він уже не чинив опору, а тримався однією рукою за стовбур того самого каштана, другою за голову й важко дихав. Женька підскочила до нього й потягла руку вниз. Ледве долоня хлопця відділилася від брови, як звідти хлинула кров, заливаючи половину обличчя.

Зойки й осудливий гомін перехожих.

Якась попутка до травмпункту.

Липка кров на руках та одязі обох.

Погано освітлений коридор зі стінами в сірих кахлях.

Запах медикаментів. Брязкання інструментів за дверима.

Звичні до всього, втомлені й незворушні лікарі.

Ім’я? Адреса? Гепатит? Алкоголь? Наркотики?

Гроші за знеболення та «на потреби кабінету».

Яскрава лампа у вічі.

Знеболення. Різкий запах медикаментів.

Голоси лікарів, ніби з космосу.

Три шви – на брову, над і під нею.

Несподівані Женьчині сльози, коли він вийшов з операційної.

Нічна вулиця.

Таксі. «Шансон». Тютюновий дим.

Прощання.

«Не переймайся, Женько, шрами прикрашають чоловіків!»

«От придурки…»

20

У ніч із суботи на неділю Амалії не спалося. У її голові прокручувалися події останнього тижня, який за наповненістю людьми та долями, що торкнулися її, разюче відрізнявся від багатьох попередніх самотніх тижнів-близнюків. А ще позавчора та історія з пакунком «від шанувальниці», що само по собі було надто дивним: ні імені адресата, ні імені відправника, але рекомендація читати разом із Віктором… Потім дивна, немов казково-летюча оповідь про Дива та історія дівчинки-підлітка, що зуміла вислизнути від ласого до молодого тіла дядька, ще й відкупного взяла, та й чим! Вона несвідомо облизнула губи, ніби хотіла заново відчути смак того ожинового вина, його аромат…

Знову не вийшло обговорити з Віктором оповідання, але їхні стосунки зробили крок уперед. Ні, власне, вони щойно виникли. Адже факт знайомства – то ще не стосунки. А от вино, оповідання, прогулянка, яку перервала злива, і навіть поїздка разом на таксі були тим, про що вже можна думати як про спільне.

Чи хотіла вона нового спільного з кимось? Навіщо? Наповнити та розфарбувати такими ось вечірніми спогадами свою самотність? Знову підпустити до себе того, хто потім завдасть несподіваного й нестерпного болю? Хоча в цьому випадку Вікторова сліпота видавалася не так його вадою, як – прости, Господи! – «бонусом»: у незрячого чоловіка і спокус набагато менше. Утім, навколо чимало зрячих самотніх жінок, які теж можуть тверезо оцінити всі плюси незайнятої чоловічої одиниці. І сліпий чоловік без шкідливих звичок із приємною зовнішністю та манерами однозначно виграє поруч з алкашем чи якимось держимордою зі стовідсотковим зором.

Відігнала від себе чоловічо-жіночі міркування і подумала, що все скоро зміниться. Адже вона вчора з’їздила в банк, хотіла отримати там п’ять тисяч доларів і вирішити своє питання в турагенції. Але чомусь їй сказали, що гроші треба замовляти (ніби п’ять тисяч – то такі великі гроші!), вона замовила і стала чекати понеділка, коли по обіді їй видадуть невеличку пачку папірців, здатних на якийсь період змінити її життя.

Амалія вийшла на балкон, знову загорнулася в плед і всілася в пошарпане крісло. Щойно почала мріяти про напоєну сонцем квітучу країну засмаглих красивих людей, як у кімнаті заграв мобільний. Це було дивно і через пізню годину, і тому що давно вже її ніхто не розшукував.

Артур повідомив, що в нього кілька годин тому народилася донька. З цього приводу він добряче випив і вирішив поділитися новиною. Адже вони не чужі люди. Відразу перепросив, якщо раптом зачепив за живе, знову щось говорив про свої новини, а потім вибачався, що «так уже вийшло»… Знову казав, що вони не чужі, можна сказати – добрі друзі з дитинства і вона завжди може розраховувати на його допомогу й підтримку, адже «стільки років разом»…

Амалія вислухала його нетверезий монолог, тримаючись за перила балкона, коротко сказала: «Вітаю!» – і жбурнула телефон униз. Він хряснув у темряві об асфальт і, певне, розлетівся на друзки. Жінка стояла, учепившись пальцями в поручень, і намагалася розгледіти землю перед вікнами першого поверху, де всю весну копалася літня пані, висаджуючи розсаду квітів.

У скронях пульсувала кров, серце калатало, горло ніби хтось перетягнув мотузкою. От би кинутися зараз униз – і по всьому! Та аби ж знаття, що на цьому кінець… П’ятий поверх – не надто високо… А раптом та дбайливо оброблена клумбочка спружинить, і душа не покине тіла, а панічно вчепиться в нього? Скалічитися, переламати ноги-руки, відбити нирки і лежати там, доки хтось помітить і врятує… Терпіти лютий біль, стікати кров’ю… Лікарям клопіт… А навіщо виживати? Не дай, Боже, лишитися інвалідом на все життя… Кому вона потрібна? Нечужому Артуру? Ха!..

Амалія відпустила поручень, іще раз обережно глянула вниз і від гріха подалі пішла до кімнати. Скрутилася під ковдрою, по-дитячому притисла коліна до грудей і заплакала гірко й невтішно, жаліючи себе й не знаючи, що робити, як і навіщо жити далі. Останньою думкою на межі сну було рішення зняти з рахунку гроші, перекреслити тут усе й вирушити до Греції. А вже там…

Майже весь недільний день вона провела вдома. Спочатку довго лежала в ліжку. Дослухалася до гудіння в голові та до звуків життя ззовні – на вулиці й у сусідніх квартирах за стінами. Дивувалася, звідки в людей стільки сил та енергії: зранку вибивати на турніку килими, сварити на все горло дітей, свердлити дрилем стіни. Після вчорашніх Артурових новин вона знову немов поповзла в прірву, яка, здавалося, уже перестала її засмоктувати.

Амалія ледве змусила себе підвестися і ввімкнути чайник. Їсти не хотілося, пити теж. Але якісь банальні звичні дії створювали ілюзію життя.

Потім вона наважилася розкрити коробки зі своїми речами, які обходила або переступала кілька місяців. Сказала собі, що збиратиме речі у відпустку. На море. На грецькі острови. Але зрештою й сама не рада була, що почала. Адже кожна річ нагадувала щось із колишнього життя. З інших поїздок, коли все було інакше. Їй захотілося запхати все гамузом в одну коробку, винести у двір і спалити. Чи віддати комусь – хай буде людям. Але вона не знала кому. А потім вирішила абстрагуватися. Байдуже, у чому вона проведе той час на Мілосі чи ще десь у маленькому раю. Байдуже, що лишиться тут, у квартирі. Адже навряд чи вона повернеться.

Під вечір Амалія припинила процес збирання речей, що перетворився на перебирання спогадів, і її потягло на вулицю, на свіже повітря, подивитися на людей, у яких усе в порядку. Може, в інших теж є негаразди, але вони навчилися не показувати це на людях? Власне, вона й сама нікому ні на що не скаржилася. Хіба що виглядала не надто веселою там, у кав’ярні, але ж і сліз не проливала перед чужими.

Згадка про кав’ярню відволікла її від думок про колишнє, жінка переодяглася в лляну сукню без рукавів, майже автоматично причесалася, підмалювала очі, пройшлася помадою по губах, а пудрою по щоках і носі.

«Та він же сліпий!» – прошурхотіло в голові.

«А до чого тут він?!» – пролунало у відповідь.

Вона збризнула себе парфумами, взула босоніжки, накинула легкий піджак із рукавом до ліктя, натягла мереживні рукавички і вийшла з квартири.

З площадки між п’ятим та шостим поверхами в кілька стрибків до неї наблизилася кицька і завмерла біля ніг, немов здивована. Немолода вже, не дуже вгодована, звичайна гладкошерста кішка. Триколірна. Кажуть, такі в хаті на щастя. Тварина підняла голову, зазирнула в очі. Не терлася об ноги, не просила їжі чи ласки. А коли Амалія нахилилася до неї, та позадкувала, повільно повернулася на свій оглядовий майданчик і байдуже вляглася в коробку з-під піци.

– Чого ти, дурненька? – спитала і сама злякалася свого голосу. – Може, їсти хочеш?

Жінка повернулася до квартири, зайшла на кухню, постояла задумливо перед відкритим майже порожнім холодильником, відрізала шмат ковбаси і винесла його на сходи. Та кішки вже ніде не було.

21

Недільного вечора кав’ярня була повна народу.

– А хіба домовлялися? – вражено підняла брови книжниця Аня.

– Ви про що? – здивувалася не менше, але не виказала цього Амалія.

– Та сьогодні просто якась читацька конференція виходить! Усі зібралися «на вогник»! І пан Віктор, і Женя, а тут і ви! – пояснила Аня.

– А столиків вільних, між іншим, немає! А хіба ви, пані Амаліє, з кимось домовлялися про зустріч? У сенсі – з Книгою? – по-діловому відреагувала Віра.

– Та ні, – знітилася Читачка, – я просто так. А що, вже без домовленості з Книгою до вас і завітати не можна?

– Можна, можна! – дівчата замахали руками. – Ми вам завжди раді! Тільки-от місце вам є хіба що за столиком із паном Віктором і Женею. Ви ж не проти?

– А хто така Женя? Може… – затнулася вона, – я заважатиму? Може, я краще піду?

– Та ні, Господи, що то ви подумали?! – знову махнула рукою Аня. – Женя – теж наша Читачка, як і ви. Ось забігла по дорозі поділитися враженнями від учорашньої Книги. Ми їй таку шикарну жінку підшукали – має свою модельну агенцію та купу цікавих історій!

– Оце так! Дійсно, ваша акція набирає обертів! Мої вітання керівництву!

– А то! Стараємося! Керівництво ніби задоволене, директорка постійно цікавиться, як «читання» просувається, – приязно розповідала Віра. – Ви проходьте, вони там, на вашому ярусі сидять. Щось принести? Вина, на жаль, вам сьогодні не передавали.

– Ой, Віро! Я й від учорашнього подиву досі не оговталася! – жінка хмикнула і рушила сходами вгору, але за мить озирнулася. – Я б випила молочний коктейль, можна?

– Без проблем! – всміхнулася Віра.

Зустріч у кав’ярні з Віктором, яку так-сяк можна було передбачити, несподівано перетворилася на посиденьки втрьох. Виявляється, він учора вирушив із Амалією на прогулянку і забув, що збирався попросити дівчат погортати їхню картотеку й обрати собі «щось почитати», точніше, «когось». Тож зайшов сьогодні. Та дівчата були надто зайняті, щоб приділити цьому час. Неділя – метушливий день. Погода чудова, усі гуляють і завертають до кав’ярень посидіти відпочити. Хоч і чимало їх навколо й кожен обирає на свій смак, – чи то паб, чи японську кухню, чи львівську каву та наїдки, – цьому закладу й надвечір’я не принесло спокою.

Слідом за Віктором з’явилася ця дівчина, що, певно, теж більше хотіла поспілкуватися з книжницями, ніж усістися за стіл. Віра й Аня перезирнулися, швиденько познайомили їх, вручили Жені коробку-картотеку, попросили її допомогти й порадили скоріше займати на верхньому ярусі столик, який щойно звільнився.

Усе це сталося надто швидко, але ніхто не заперечував, і за кілька хвилин немолодий сивочолий чоловік у темних окулярах і невисока тендітна дівчина (сьогодні в спідниці, блузці й на підборах) уже сиділи за столиком і пили сік. Женя мала вихідний, і після вчорашньої бійки та лікарні сьогодні хотіла повернутися в те місце, де розмова зі Златою ніби накачала її новими силами. Заново прокрутити в голові почуте, знову відчути в грудях той згусток енергії, який ніби розхлюпала через того придурка Дена й хвилювання за Іллю. Ден іще півночі наярював їй на мобільний, аж доки не відповіла й не вилаяла його останніми словами, щоб дійшло, а потім вимкнула слухавку.

На ранок прийшло повідомлення про 32 пропущені виклики і есемеска: «Я ж тебе люблю!» Женька прочитала, зітхнула й зателефонувала мамі. Вона планувала сьогодні зайти додому, якось налагодити стосунки. Якби ще Жора в цей час був на роботі… Розмова з мамою попри очікування не вилилася в докори й нарікання. Вона й сама наче почувалася винною, що дитина пішла «в чужі люди», казала, що не ображається й що двері завжди відкриті, раптом і повернутися схоче, то будь ласка… Здивована таким перебігом розмови, Женя сказала, що має вільний день і готова прийти «на чай», проте виявилося, що мама з Жорою зібралися за місто до його родичів і побачитися не вдасться.

Іллі телефонувати вона не наважувалася, щоб не розбудити, бо після таких ударів по голові треба спокій і спокій… Вона б його провідала, але цілком реально уявляла, яку «радість» спричинить його батькам її поява, тож не наривалася. Чи то дійсно «акції» Іллі пішли вгору, чи жіноча жалість до пораненого спрацювала, але вчорашній випадок щось перевернув у дівочій душі і та бійка все прокручувалася перед її очима, змушуючи серце стискатися.

Ілля зателефонував сам десь перед обідом, сказав, що довго спав, що загалом усе добре, але брова розпухла, око запливло, синець ого-го і з такою пикою краще кілька днів посидіти вдома. Чи полежати. Бо його таки хилить лягти.

Женька веліла спати й спати. А ще, за бажання, звісно, подзвонювати. А на кінець розмови чомусь вибачилася за Дена, ніби це вона була винна, що того понесло розбиратися…

Отже, зустрічі з мамою та з Іллею відпали. А вільний день котився собі далі. І незадіяними лишалися шкільні приятельки, які й досі уявлення не мали про її переїзд. Тож була нагода зустрітися і все, як то кажуть, «перетерти». Вона випрасувала спідницю, вдягла тоненької тканини літню блузку, дістала з картатої сумки босоніжки на підборах, вирівняла волосся, нафарбувалася, збризнулася парфумами й вирушила на зустріч із подружками. Адже навіть коли це подружки твоїх шкільних років, вигляд бажано мати бездоганний. Бо – свідомо чи ні – кожна буде вдивлятися в інших і порівнювати. А Женьці від учорашнього ранку було на кого рівнятися!

І от уже надвечір, коли дівчата, втомлені блуканням по місту, сидінням у кафешках, знову блуканням, обміном новинами, розмовами про різне, безглуздим реготом і поїданням солодощів, розпрощалися на Контрактовій площі, Женька озирнулася на всі боки і швидко попрямувала до місця, яке тримала в таємниці і від Іллі, і від подружок.

До моменту появи Амалії вони встигли розговоритися. На диво, між людьми, які щойно познайомилися, не виникало незручностей чи «реверансів», ну, хіба що на перших хвилинах, коли Віктор називав дівчину на «ви». Але Женька попросила «не старити» її, вони разом засміялися, і бар’єр у спілкуванні було подолано. Дівчина справді була вродженим психологом, і на її щирість та безпосередність люди зазвичай відгукувалися так само. Розмова точилася навколо акції «Живі книги», вони ділилися враженнями від «читання», а потім раптом Віктор безпомилково визначив причину, з якої дівчина подалася в Читачі. Та навіть розгубилася й подумала, чи не заперечити, але цей чоловік, очей якого вона не бачила, навряд чи становив для неї якусь загрозу. У нього свої проблеми, у неї – свої. Кожен має власні цілі і якось до них рухається.

– Так. Я небезкорислива Читачка, – всміхнулася дівчина. – Але ж хіба це заборонено? Не всі ж тут ходять розважатися, як ви. Он, розповідали, тут іще й письменниця «захостилася», сюжети вишукує для нових романів. А люди й раді ввійти в історію! Ви з нею не перетиналися? Цікаво, як виглядають живі письменниці?

– Перетинався, – стримав усмішку Віктор, – але «як виглядають» – це не до мене.

– Ой, пробачте! – знітилася дівчина й постукала себе кулаком по лобі.

– Та нічого, це навіть приємно, коли в розмові люди забувають, що я не такий, як вони, значить, не все так погано, – сказав він і раптом завмер.

– Добрий вечір! Дозволите біля вас присісти? – Женька побачила струнку худорляву жінку в довгій прямій сукні та легкому піджаку. Але увагу її привернули не розгублений вираз обличчя й не одяг пані, а мереживні рукавички, що доходили майже до ліктя, де починався вкорочений рукав піджака.

– Оце так зустріч! Прошу, пані Амаліє! Будьте як удома. – Віктор розвернувся корпусом до дами й трохи підвівся зі стільця. – Це Євгенія. Теж тутешня Читачка.

– Женя! – відрекомендувалася дівчина, і очі її розширилися від здогадки. – А ви… Невже та сама письменниця?!

– Ну, так. Але прошу, не треба привертати зайвої уваги, добре?

– Ой, вибачте, просто я… Коротше, я дуже рада! – Женька всміхнулася до нової сусідки і, підсвідомо відмітивши зміну гендерної пропорції за столом, випрямила спину, поправила волосся, і шия її, здається, миттєво стала довшою, а вираз обличчя – жіночнішим.

Спочатку розмова «а труа»[15]15
  Утрьох (фр.).


[Закрыть] не клеїлася, але Віктор, знайомий з обома дамами, узявся жартувати. Розповів, що не тільки Книжці вигідно брати участь в акції (адже отримує безкоштовне пригощання). Деяким Читачам не лише духовні скарби дістаються, а й навіть пляшечка чарівного вина раптом перепадає з неба… Але то не всім, а обраним!..

Амалія вдавала, що сердиться, а Женька розпитувала про деталі вчорашньої дивної події, округлювала очі й сміялася, коли Віктор не без перебільшень розповідав, який ефект справило ожинове вино на довколишній світ – аж так гуло й гриміло над Подолом!

Якоїсь миті Амалія сама здивувалася, відчувши, ніби ця жінка за столиком – зовсім не вона, ніби то якась інша безтурботна пані, можливо, з чоловіком і донькою, проводить недільний вечір у кав’ярні й горя не знає. Хіба ж то вона може так запросто сидіти з чужими людьми, говорити аби про що, коли світ зруйнувався й розчавив її, позбавивши надії та перспектив, інтересу до власного життя й узагалі сенсу?!

Раптом Віктор натиснув кнопку виклику офіціанток, а за хвилину, коли підійшла Віра, спитав, чи не принесе вона шановній читацькій конференції пляшечку вина.

Женька приснула сміхом – таке трапляється, коли тебе вже «несе» і не можеш того сміху втримати в собі, він виривається назовні попри твоє бажання, і нема на то ради. Амалія здивовано промовчала, але ворухнула плечима й хитнула головою, що мало означати швидше здивування, ніж заперечення.

Компанія проголосувала за напівсолодке масандрівське й фруктовий десерт, Віра змовницьки зиркнула й рушила виконувати замовлення.

– Просто іменини! Ви такі чудові… Я й не сподівалася, що за неповні дві доби знайду в цих стінах стільки чудесних людей! – декламувала Женька, розчулена і від вина, і від приємного товариства, яке на мить видалося їй родиною, що могла би бути в неї, та не склалося… Голос її затремтів, і прагнення стати успішною, вольовою, ефектною жінкою, як Злата, раптом змінилося бажанням обійнятися втрьох, замружитися, притиснутися до цього міцного і, вочевидь, доброго чоловіка, і щоб Амалія теж її обійняла і… погладила по голові, як у дитинстві це робила мама…

– Ой, та не вигадуй, Женю! Усі ми люди як люди! – махнула рукою жінка й замилувалася її молодістю та безпосередністю реакцій, але одночасно в глибині душі й співчувала їй, бо хіба знає ця дитина, скільки раптових ударів, можливо, готує для неї Доля.

Трохи шкода було й Віктора, який несподівано влаштував їм маленьке свято, а сам живе один, та ще й білого світу не бачить… Хіба легко так жити, харчуватися чужими історіями? Та й сама вона теж… Письменниця Амалія Ікс…

Вони вже спустилися вниз і прощалися з утомленими за день дівчатами, аж тут жіночка в робочому халаті визирнула з підсобного приміщення й зацікавлено глянула на всіх трьох.

– Ой, яка ж сьогодні гарна компанія зібралася! – зненацька промовила вона, а дівчата озирнулися на її голос.

– Так, – покрутив головою Віктор, – здається, славно посиділи.

– А я раніше поглядала на кожного з вас окремо зі своєї схованки, а тут не втрималася.

– Це Галина Павлівна, вона в нас прибирає, – пояснила Віра.

– Так-так, я боєць невидимого фронту! – засміялася жінка, вік якої важко було визначити. Могло їй бути і п’ятдесят, і шістдесят, і невідомо скільки. – Просто я живу з мамою, а вона переважно вдома сидить, то я її розважаю різними історіями, і про нашу акцію розповідала, і про всіх вас.

– Ааа… Зрозуміло! – розпливлася в усмішці Женька. – То ви теж маєте, мабуть, якусь історію? Але ж ми вже йдемо…

– Та і я на роботі! Але історія на два абзаци, якщо дівчата дозволять, – подивилася вона на Віру з Анею, а ті синхронно глянули на годинник на стіні і так само синхронно втомлено кивнули, і жінка не змусила себе просити.

– У квітні мама повернулася з Пущі-Водиці, зі шпиталю. Я її туди вкладаю раз на рік – діагностувати, підлікувати, підтримати. Ну і свіже повітря, сосни… Цього разу лежала вона в палаті на двох, правда, трохи за це доплатили. І на одну ніч її сусідка поїхала додому. А мама лишилася сама. На дев’ятому поверсі. Охайна така бабуся… Саме перед тим, як лягати спати, вирішила прибрати трохи в палаті, протерла пил і витрусила через вікно серветочку, якою накривала тумбочку, ну, щоб крихти струсити.

– І?… – зацікавлено нахилила голову набік Амалія.

– І вляглася спати. – Галина Павлівна зробила артистичну паузу, а потім продовжила: – Але якесь тривожне відчуття змусило її обережно помацати ту тумбочку, накриту серветкою, а потім одягнути окуляри, ввімкнути світло й роздивитися ще уважніше…

– Ой, лишенько… Витрусила?! Що ж там було? Обручка? Сережки? – не втрималася Женька.

– Ні… Там була… її вставна нижня щелепа!

– Ого! – відреагував Віктор і чемно стримав сміх.

– Отож! Кинулася вона в коридор, але відділення замикається пізно ввечері, і навіть якщо когось умовити відкрити, то ліфт однаково вночі не ходить! А хіба мама у свої вісімдесят із гаком впорається пішки з дев’ятого і знову на дев’ятий? Та ще й холодно було, місцями сніг лежав, а вона в капцях, і взагалі на вулиці ніч…

– І що ж було далі, Галино Павлівно? – Аня й сама зацікавилася історією, поки Віра вирушила до останніх відвідувачів, які хотіли розрахуватися.

– Ой, каже, усю ніч не заснула, ввижалися їй жахи та уявлялися нові витрати й довге ходіння до стоматологів. Але о сьомій ранку ввімкнули ліфт, і вона першою рвонула на вулицю. Вдягла теплі шкарпетки, накинула на плечі кофту і мовчки-мовчки…

– Невже знайшла?!

– Уявіть собі! Двірник іще там не підмітав! А вона прикинула траєкторію польоту щелепи і заходилася шукати! І знайшла! Але… Лише половину, що відкололася від удару, – розвела руками оповідачка.

– Аааа… – вхопилася за голову Женька.

– Шкода бабусю.

– Але сталося диво! – засяяла Галина Павлівна. – Якийсь літній чоловік спостерігав за тим, як вона нишпорить обіч доріжки та попід вікнами корпусу, і вирішив допомогти. Але мама аж ніяк не збиралася розмовляти з незнайомцем за відсутності половини зубів! Вона відвернулася від нього й продовжила пошуки.

– І що? – нетерпляче перепитала Аня.

– А дідок виявився колишнім льотчиком. Чи то в нього око інакше, чи неабиякий досвід польотів і падінь, але він глянув угору, певне, теж прикинув траєкторію, і почав нишпорити очима з іншого боку доріжки.