Текст книги "Живі книги"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

3

Троє дівчат років двадцяти розпрощалися неподалік від спуску до станції метро «Контрактова площа», як зазвичай прощаються приятельки: кілька цілунків у щічки, потім помахали одна одній руками, розійшлися в різні боки, озирнулися і ще раз помахали. Одна з них спустилася в підземний перехід до метро, друга попрямувала через площу в бік Андріївського узвозу, а третя рушила на кінцеву зупинку трамваю, метрів за двадцять позаду. Ця, остання, була невисокою на зріст фарбованою білявкою з чудернацькою зачіскою – голову її оповили спіраллю майстерно виплетені косички, які закінчувалися розпушеним асиметричним хвостиком над лівим вухом. Вбрана вона була в коротенькі джинсові шортики та футболку, що ледве сягала пупка, а на ногах мала білі кросівки з різнокольоровими шнурками – салатовим і помаранчевим. Невеличка джинсова сумочка, більше схожа на чималий гаманець, висіла на довгій ручці, перекинутій через плече.

Дівчина потупцяла з хвилину на місці, озирнулася в напрямку площі, куди пішла одна з її приятельок, потім кинула погляд на спуск до станції метро, розвернулася й рушила через трамвайні рейки на північ.

Вона завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро, як і те, що тече він із півночі на південь. Принаймні так виглядало на мапі. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній її компас жодного разу не надурив. Власне, вона довго вважала, що інші також орієнтуються подібним чином, і не раз дивувалася, коли люди не розуміли її пояснень про «100 метрів на схід», або «два квартали на південь». Зрештою, розібравшись, що інші влаштовані інакше, вона залишила свою систему координат для власного вжитку.

Тож дівчина пройшла один квартал у північному напрямку і, про всяк випадок озирнувшись, звернула праворуч. Тобто на схід. Вона точно знала, що ця не надто широка, але пряма, немов прокреслена під лінійку, вулиця вивела б її до річки. Але наразі дівчина мала на меті інше.

Тенькнув дзвоник над дверима, й офіціантка за барною стійкою, що навпроти входу, здивовано глянула на відвідувачку.

– Щось забули? – чемно спитала вона, впізнавши одну з дівчат, що хвилин десять тому вийшли з кав’ярні.

– Ні. Тобто так, – наблизилася до неї власниця чудернацької зачіски та непарних шнурків, – я хотіла трохи розпитати про вашу акцію… Знаєте, я, мабуть, залишу свої координати…

– Хочете бути Читачем чи Книгою? – стримано всміхнулася їй книжниця Аня.

– Давай на «ти», а? – махнула рукою відвідувачка, й обидві розсміялися, бо мали приблизно однаковий вік й офіціоз у їхньому спілкуванні виглядав доволі дивним.

– Давай! То ким хочеш бути? До речі, тебе як звати? Мене Анею.

– Та бачу, що ти Аня, тебе ж підписано! – знову засміялася гостя, але зиркнула на людей за найближчим столиком і затулила собі рота долонею. При цьому жесті Аня жіночим оком оцінила її бездоганний манікюр.

– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.

– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?

– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.

– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…

– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.

– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!

– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…

– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!

– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?

– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…

– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!

– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!

– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі уявляла, але… Може, ти трохи й права, – знизала плечима Женя. – Ну, тоді я побігла, бо мені на роботу треба заскочити, хоч і вихідна, а ти той… Раптом що – маякуй!

– Добре! Домовилися! А ти де працюєш?

– У салоні краси. Адміністратором.

– Ух ти! Круто!

– Та не дуже круто, невелика перукарня в спальному районі, – махнула рукою Женя, – проте майстрині хороші.

– Ага, я вже помітила, – підморгнула їй Аня і поворушила в повітрі пальцями.

Юна адміністраторка хмикнула, карикатурно, немов гламурна білявка, зробила обома руками «Бай!», розвернулася і легкою спортивною ходою рушила на вихід.

– Це хто така дивна приходила? – спитала книжниця Віра, яка саме спустилася з третього ярусу по замовлення.

– Це? Нова Читачка! – всміхнулася Аня й помахала перед своїм обличчям листівкою-анкетою.

– О! Дивись, а процес, здається, пішов. Хто б міг подумати! Вдалий день! Зранку військовий заходив, потім письменниця з французами розговорилася, а тепер іще ця.

– Письменниця! Як же я не подумала?! Авжеж! Хоча… Може, це й не те, що тій Жені треба, хто їх знає… – вона озирнулася на Віру, але та зникла за дверима кухні, а невтомний дзвіночок сповістив про нових відвідувачів – спекотний травневий полудень заганяв людей до затишних приміщень із кондиціонерами.

4

Амалія їхала маршруткою додому. Сьогодні вона не відчувала дискомфорту від людей, із якими доля звела її в обмеженому залізному просторі. Може, тому, що був вихідний і маршрутку не напхали вщент кияни та гості міста, що всі одночасно говорять між собою або по мобільному, при цьому хтось лузає насіння, а дехто жує смердючу шаурму з часниковим соусом, що продається в кіоску на кінцевій… Власне, у таку ситуацію вона втрапляла всього кілька разів, і то, нездатна терпіти до місця призначення, виходила, щоб пересидіти годину пік десь у кав’ярні або піймати таксі. До останнього часу чимало років вона їздила на власній машині, але життя інколи міняється так, що й не впізнати… І поломка автівки – то, мабуть, далеко не найгірше.

Звична й майже рідна її Пежуля тепер стояла на платній парковці неподалік від нового помешкання, привезена туди евакуатором. Після останнього цьогорічного снігопаду на неї впала товстезна гілка, яка відчахнулася від старої розлогої тополі, не витримавши ваги мокрого снігу. Гілка завтовшки у дві жіночі руки розтрощила лобове скло та погнула капот і трохи дах. Щастя, що власниця тієї миті не сиділа в ній і навіть не стояла поруч, а лишень наближалася до машини. Мабуть, хтось там, «нагорі», вирішив, що зарано…

Ще довго Амалія бачила це, ніби в уповільненому відеоролику, який раз по раз прокручувала їй пам’ять. А потім вона стояла на вечірній київській вулиці біля скаліченої машини і плакала. Від переляку, безсилля, образи, самотності, не знаючи, що робити взагалі і як діяти наразі. Підходили люди, знімкували на мобілки побиту машину, співчували, давали якісь недолугі поради, але вона все те сприймала ніби крізь сон. Аж поки якийсь таксист, що пригальмував на «Ланосі» поруч, не запропонував конкретну допомогу. Він спитав, чи застраховано машину, і, почувши, що ні, викликав евакуатор.

Термін страховки, до речі, скінчився рівно два тижні тому. Але вона не поспішила поновити угоду ще на рік, не впевнена, чи це взагалі їй буде потрібно. Той «іще рік» видавався тоді дуже далеким, туманним і довгим, і невідомо було, чи й сама вона дотягне його до кінця. Бувають у житті такі періоди…

Інколи вона грішним ділом думала, що якби йшла трохи швидше, то гілка, можливо, жахнула б її по голові – і по всьому! Це закрило б завісу спектаклю, у якому життя ніби випхало її на сцену грати чужу роль замість своєї, звичної за багато-багато років. При цьому ні сценарію, ні слів нової ролі вона не знала, а жила-грала неначе навпомацки, роздивляючись навколо, причмелена такою несподіванкою. Але гілка і сили небесні натомість вцілили в Пежулю, а її лишили грати далі.

Треба сказати, що з машиною могло бути й гірше, адже ходова частина зовсім не постраждала. Просто Амалія уявлення не мала, що тепер робити, адже в старому спектаклі поруч із нею був персонаж, який швидко і вміло, ніби за помахом чарівної палички, вирішував купу питань – і побутових, і автомобільних, і решту, про які вона звикла не замислюватися. Але завіса впала несподівано і, здавалося, розрубала п’єсу навпіл. Далі кожен вів своєї – і вона мусила грати сама навмання чи не грати взагалі.

Але сьогодні Амалія їхала маршруткою додому і не відчувала дискомфорту, адже в голові ще звучали фрази французькою: і розповідь Крістін про її бретонську бабусю, котра зазнала стільки прикрощів у житті, хоч і провела його серед шикарних квітів, і добрі слова про Київ, які захоплено промовляв на прощання чоловік Крістін, і компліменти її французькій вимові, і їхнє запрошення: «Коли будете наступного разу в Парижі, неодмінно зателефонуйте, ми вам покажемо наші улюблені місця…»

«Коли будете наступного разу в Парижі…» – сумно всміхнулася Амалія, поправила на руках мереживні рукавички, колись привезені саме звідти, і знову ввімкнула «внутрішнє відео» на повтор несподівано «прочитаної» сьогодні історії.

5

– …Ох і загорлав я тієї миті! Жбурнув болгарку на підлогу, вхопився за руку, затупотів ногами, зціпив зуби, присів і завмер… Тихо стало так, ніби я втратив слух. Раптом десь за стіною завив пес. Потім у під’їзді загудів ліфт.

Біль не вщухав, а, навпаки, підіймався вище по руці. Я розплющив очі. Болгарка валялася долі, шнур був висмикнутий із розетки. А на паркеті за метр од мене лежали на відстані один від одного… два пальці. Я стискав правою рукою ліву долоню і боявся відпустити, мабуть, іще не вірив, ще сподівався, що все не так погано…

Але раптом потекла кров. Страшно і якось несподівано. Я кинувся на кухню – зазвичай саме тут люди тримають медикаменти. Здоровою рукою я смикав одну за іншою шухляди кухонних меблів, інколи знову хапаючись здоровою рукою за поранену, щоб затиснути рану. Усю підлогу кухні забризкав кров’ю, але тоді це було байдуже. Не знайшовши аптечки, я схопив зі стопки чистий рушник і туго обмотав ним руку. «Спокійно! Без паніки! – ніби в армії, скомандував я собі і вмить пригадав нещодавно бачену передачу про досягнення сучасної хірургії. – «Швидку»! Терміново викликати «швидку»! Треба встигнути!»

Я кинувся в коридор, де на поличці стояв хазяйський телефон, притиснув замотану руку здоровою до свого боку і набрав «103».

Молодий широкоплечий чоловік стукнув правицею по столу, а потім покрутив перед собою лівою рукою. Він не був упевнений, що його співрозмовник, Віктор, розгледів відсутність двох пальців, адже той сидів у приміщенні кав’ярні в темних окулярах, і хоч і реагував на розповідь, але дивився ніби понад головою оповідача.

– І що? Як ви діяли далі? – зацікавлено спитав його слухач. – Невже не намагалися врятувати руку?

– Намагався. За мить я відшукав на чужій кухні порожню півлітрову банку, навіть сполоснув її для годиться й повернувся до вітальні, де саме й робив господарям ремонт того пам’ятного дня.

Знаєте, не буду приховувати – стрьомно було на них дивитися… А тим більше – взяти і покласти в банку. Мені одночасно і не вірилося, що це насправді, і хотілося швидше бігти до лікарів по допомогу, щоб вони все залагодили…

Я присів навпочіпки і зробив це. Вони були ще не холодні і впали на скляне дно один за одним тихо, як у німому кіно. Запам’яталося, що здорова права рука тоді страшенно тремтіла.

Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, вже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою і кинувся до дверей. По дорозі помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, а далі штовхнув їх ногою, щоб закрилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.

Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.

Відкрилися двері вантажного ліфта. Мені було байдуже, який приїде першим, аби лишень швидше! Я ввійшов до кабіни, наштовхнувшись на стривожено-незадоволений погляд молодої особи з пишним рудуватим волоссям, і ліктем натиснув кнопку першого поверху. Здавалося, ліфт спускається безкінечно довго. Я втрачав сили, а перед очима все ще стояла абсурдна картинка – мої пальці сантиметрів за двадцять один від одного на світлому паркеті вітальні, і біля кожного з них крихітна червона калюжка.

Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Але тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору і при цьому повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, але нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.

Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»

Я вже втратив контроль за часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти і заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоб не впасти, я поміняв позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся і завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене і відсахнулася – я не мав сил говорити і лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?

Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.

Якусь мить ми дивилися очі в очі, але раптом вона хитнулася і почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку й обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.

Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, крім як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, що десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.

Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.

– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Ой, пробачте, я знову забув, що ви… Тобто…

Вибачте, щоразу хвилююся, коли переповідаю цю історію, хоч розказую її, мабуть, тридцятий раз, але то все своїм, а ось так, як Книгу, – то вперше.

– Нічого, Ярославе, не варто вибачатися. Тим більше, що, коли дозволите піднести екран до очей, я можу й побачити, він же світиться. А це полегшує… – слухач прийняв на долоню смартфон і підніс екран до очей, тобто до темних окулярів.

– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.

– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.

– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»

Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»

Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки один перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…

Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»

Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.

Не знаю, скільки минуло часу…

Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»

«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.

Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»

Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»

«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.

«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.

«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…

Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.

– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.

– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.

Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.

«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»

Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.

«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.

«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.

«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»

Впритул до під’їзду стояла «швидка».

Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.

Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.

Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»

«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»

І ми поїхали зашиватися. От така історія.

Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.

Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.

– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!

– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.

– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.

– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.

– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…

– А компенсацію?

– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.

– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.

– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!

Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.

Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!