Текст книги "Живі книги"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

16

Віра провела пана Віктора нагору за стіл до Амалії, заразом забрала її порожні тарілки й прийняла замовлення на каву. Відходячи, краєм ока спостерігала за Читачами.

– Доброго дня! – привітався Віктор і сів навпроти.

– Доброго! – луною відповіла Амалія й подумала, що для самотнього і майже незрячого чоловік виглядав він дуже пристойно – поголений, пострижений, вдягнений у строкату теніску з коротким рукавом, джинси й кросівки.

Амалія знову спробувала розгледіти його очі за скельцями окулярів, але побачила лишень своє відображення. Зависла пауза.

– Вам дівчата вже розповіли, що трапилося?

– А щось трапилося? – з усмішкою відповів запитанням на запитання чоловік.

– Як сказати. Нам із вами хтось передав пакунок.

– Нам із вами? Якби то вам, я б не здивувався. Ви ж, мабуть, відома людина, купа прихильників, шанувальників… А до чого тут я?! – наче підколював її Віктор.

І що за манера говорити?! Він, здавалося, провокував її, й Амалія дійсно почувалася невпевнено поруч із ним, чужим, незнайомим чоловіком, який, хоч і по-доброму, але щоразу ніби вставляв їй шпильку, змушував знічуватися й добирати відповідь. От і минулого разу…

Замість слів Амалія взяла пластикову пляшечку з вином і вклала йому в праву руку. А на розвернуту до неї долоню лівої поклала скручений трубочкою аркуш паперу. Чоловік завмер. Покрутив у руках предмети. Жінці здалося, що він опустив голову, щоб глянути на них, і в неї майнула думка: певне, цей пан не так давно втратив зір, якщо такі рефлекси в нього ще лишилися.

– Що це?

– Вино з ожини. Домашнє.

– А на папері?

– Історія.

– А до чого тут я?

– В інструкції до дарів було написано, щоб ми прочитали й продегустували разом, – нерішуче мовила Амалія.

– І хто цей щедрий добродій? Певне, збоченець якийсь прислав кур’єром пакунок, а сам сидить десь неподалік і спостерігає, що ми робитимемо.

– Навряд чи, – усміхнулася вона й озирнулася: крім них, на балконі нікого не було. – Там написано, що це від моєї шанувальниці.

– Аааа! Ну, то інша справа! – Віктор промовив це так, що Амалія зашарілася й відвела погляд, хоч він її і не бачив.

Аня принесла каву і два бокали. Змовницьки подивилася на Амалію.

– Але ж у таких закладах не можна «приносити і розпивати»?! – здивувалася письменниця.

– Так ви ж і не приносили! – приснула сміхом Аня, яку дуже забавляла сьогоднішня інтрига.

– А як директорка дізнається? – Читачка кивнула кудись униз, адже одного разу бачила молоду жінку, яка доволі суворо контролювала тут порядок.

– А ви швиденько! Не в підворітні ж вам дегустувати з горлечка! – хмикнула дівчина.

– Бачу, непоганий видався день! – проголосив Віктор. – Тобто не бачу, але нутром чую! Ну, пані письменнице, наливайте, сподіваюся, там не отрута від якихось ревнивців, а дійсно ожинове вино від шанувальників!

Жіноча рука, що, було, вже потягнулася до пляшечки, на мить зависла над нею. Ото вже! Як скаже… Хоча хто його знає, що там дійсно може бути за саморобна речовина в тій пляшечці з-під солодкого газованого напою? Власне, навіть якби там дійсно була отрута, то хіба було їй що втрачати в цьому житті?

Амалія зітхнула, торкнулася пляшки, відкрутила кришечку.

Налила по третині в кожен бокал.

Один узяла в руку, а другий обережно підсунула до Вікторових пальців.

Його рука виявилася теплою, а він відчув прохолоду її шкіри.

Обидва хитнули бокали й піднесли до обличчя, щоб відчути аромат.

Брови обох здивовано поповзли вгору.

Густуватий запах ягід торкнувся ніздрів.

Так само густуватим здалося й вино.

Для того, хто міг його бачити.

Пригубили бокали й зробили по ковтку.

Обличчя їхні виразили синхронні здивування й цікавість.

Навряд чи щось подібне подається в київських винарнях.

Віктор повільно випив до дна.

Амалія ковтнула двічі й поставила келих на стіл.

– От якби ним полити морозиво… – несподівано мрійливо сказала вона.

– Пригощаю! – Віктор пробігся пальцями по столу й натиснув кнопку виклику офіціанток.

– А ви нічого не забули? Чи ми тільки їсти-пити сюди прийшли?

– Ой, справді! Мене ж викликали підвищувати культурний рівень за посередництва чарівної пані-письмен-ниці, – мужчина ляснув себе по лобі.

– Може, й так, – знизала плечима Амалія й розгорнула аркуш із текстом.

– А зізнайтеся, ви його вже прочитали, поки я їхав?! – засміявся Віктор, і їй знову захотілося цієї миті побачити його очі.

– Прочитала, – знову зашарілася вона, але миттю опанувала себе, навіть трохи розсердилася, що так легко втрапляла в його пастки, і продовжила, – адже передача адресована мені. Що хочу, те й роблю. А от звідки відправник знає, що тут іще й ви поруч полюєте на історії, то вже друге питання, і не до мене!

Віктор уперше почув у її голосі хоч якусь енергію, адже раніше ця загадкова жінка здавалася йому подібною до людини під гіпнозом. Чомусь саме таку асоціацію викликали і її голос, і немов уповільнені рухи.

– Отже, якщо текст уже пройшов високий контроль і визнаний прийнятним для моїх вух… Читайте, коли пані така добра!

Він відкинувся на спинку стільця і сплів руки на грудях. Амалія піднесла до губ бокал і зробила ще один ковток – для хоробрості. Дивний смак солодкуватого ягідного вина на її язиці сплівся зі словами, які вона почала неголосно промовляти:

– Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини…

Амалія зробила паузу, аби знову набрати повітря, й усвідомила, що, читаючи вголос, уже інакше сприймає написане. Вона спробувала уявити ту жінку, що писала ці слова… Вона й сама почувалася останнім часом зовсім непристосованою до звичного життя звичайної людини…

– Це все?! – іронічно-невдоволено ворухнув бровами Віктор.

– Вибачте, – спохопилася вона і продовжила.

– …Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.

Амалія видихнула й поклала аркуш на стіл.

– Ого! – не втрималася Аня, яка стояла з двома порціями морозива на таці й чекала, коли Амалія дочитає.

– Мда… – промовив Віктор, і важко було зрозуміти, що він хотів цим сказати. – Гарно читаєте, як акторка! Пропоную допити залишки вина, але тепер з усвідомленням його цілковитої ексклюзивності!

Він швидко знайшов рукою свій келих і підняв його вгору.

– Не женіть коней! Ваш бокал порожній! А я пити не хочу, я хочу полити вином морозиво! – заперечила Амалія.

– Ох, ці жінки… Ніколи не знаєш, чого від них чекати! А там ще багато лишилося?

– Ну… приблизно стільки, скільки ми випили.

– Якщо ми й досі живі, то це не отрута. А навіть дуже навпаки. Чудесний натуральний букет… Який пробуджує лірично-романтичні почуття. Тож полийте своє морозиво, а мені таки краще в спеціальний посуд! – знову похитав келихом у повітрі Віктор.

Вони вийшли з кав’ярні разом і якийсь час блукали старим Подолом, неквапно розмовляли ні про що й дослухалися до того, як десь удалині знову гримів грім, попереджаючи про можливу грозу.

– Як гадаєте, буде злива? – спитав Віктор.

– Навряд. У мене перед грозою голова тріщить, а зараз нічого.

– А може, то на вас «медикамент» подіяв?

– Який медикамент?!

– Ожиновий! – засміявся чоловік. – Гомеопатичні дози алкоголю корисні для тендітних дамочок, чутливих до погоди!

– Думаєте? Може, й правда. Але ж якась дивна історія… Якщо людина хотіла поділитися нею, чому сама не прийшла? І ще цей подарунок…

– До речі, за правилами гри, ми винні невідомій особі по тістечку!

– Точно! А тому пану Юрію теж іще одне, адже слухали його удвох!

– Таки цікаву штуку вони придумали з цією акцією, правда? – взяв Амалію під руку Віктор. – Але ж це треба бути досить незайнятою людиною, щоб так активно «читати», а?

Вона знітилася й почала розглядати старовинну ліпнину на будинках. Віктор не став розпитувати про її спосіб життя. Та й сам не дуже хотів отримати зустрічні запитання.

Раптом здійнявся вітер, бруківкою закрутило пісок, папірці, зі старого каштана посипалися зів’ялі біло-рожеві квіточки, що завершили цвітіння, затріпотіло ще молоде листя на деревах. Важка темна хмара, яка рухалася від центру, знаскоку розпорола своє пузо об верхівку Андріївської церкви й швидко сповзла з верхнього міста на Поділ, поливаючи перехожих дощем.

– Ховаймося! – Амалія потягла Віктора за руку через дорогу у відкритий під’їзд будинку навпроти.

Вони стояли в напівтемряві під’їзду старовинного будинку, а на вулиці блимало і гриміло, гуділи сигналізації припаркованих неподалік автівок, торохкотіли по металевих водозливах рясні важкі краплі, дзюрчали ручаї, зливалися в потік, який нісся бруківкою похилої вулиці, і всі ці звуки створювали неповторну музику травневої грози, яку доповнював запаморочливий запах бузку, свіжовимитого молодого листя, озону та вогкої штукатурки.

Коли вони сховалися в під’їзді, Амалія подумала, що як для незрячого Віктор упорався з пробіжкою дуже вдало, хоч і тримав її за руку. А ще… він ніби «порушив дистанцію», проходячи разом із нею у двері – на якусь мить вони, мокрі й розпашілі від бігу, притислися один до одного, ніби пара в танці. А може, то їй просто здалося. Бо швидше за все було абсурдом. Після краху свого шлюбу вона не те що не шукала когось іншого, у неї навіть думок не виникало про можливість нових стосунків. Ні думок, ні потреби в тому. А підозрювати незрячого в зазіханнях на її тіло взагалі було нісенітницею.

Амалія труснула головою, як колись у дитинстві, і краплі з мокрого волосся розлетілися в усі боки. Віктор витер долонею щоку, але обличчя його було повернуте до відкритих дверей.

– Вибачте, – промовила жінка, – геть уся промокла, це ж треба – за пару хвилин! Та й ви теж…

– Не з цукру, не розтану! – махнув рукою Віктор, і жінка помітила, що його допоміжна паличка знову перетворилася на коротку трубку. – А вам би треба висушитися. Відчуваєте, який тут протяг?

Амалія озирнулася на кручені старовинні сходи зі сто разів пофарбованими кованими перилами, і на площадці між першим і другим поверхами побачила розбиту шибку.

Знизала плечима. Огледіла себе.

Мокра батистова блузка прилипла до тіла і відверто окреслювала його опуклості та вишукану білизну. Біла спідниця теж була мокра, а весь її низ – у плямах від брудної води. Амалія почепила сумочку на плече і провела обома руками по грудях згори вниз, вирівнюючи блузку. І раптом ніби відчула на собі погляд. Вона скоса глянула на мужчину. Той досі стояв біля дверей, але повернувшись обличчям всередину під’їзду. Вона намалювала умовний вектор його погляду – той проходив повз неї.

«Маячня!» – подумала жінка, осмикнула блузку та спідницю, поправила тонкий ремінець.

– Я можу викликати таксі, бо застудитеся, буде на моїй совісті одним гріхом більше, – промовив Віктор і повернув голову, ніби дослухаючись до ознак присутності тут жінки.

– Дякую. Слушна думка. Але не переймайтеся, я викличу сама.

– Гаразд. Вам куди?

– На крайню північ. Куренівка. А вам?

– Цікаво. Я думав, такі пані живуть десь на Ярославовому Валу.

Амалія здригнулася від несподіваного влучання в ціль. Адже їхня з Артуром квартира була на одній із прилеглих до «Ярвалу» вулиць.

– Було й таке… – неочікувано навіть для себе відповіла вона, здивувалася, навіщо це сказала, і швидко змінила напрямок діалогу: – А куди вам їхати?

– Мені в принципі теж у той бік – на Виноградар. Підкинете?

– Так! – коротко відказала, шукаючи в списку мобільного потрібний номер.

17

Амалія вийшла з машини першою. Хотіла розрахуватися з водієм, але Віктор не дозволив.

Злива вщухла, а може, то таксі виїхало з-під дощової хмари, евакуювавши цю пару із залитого весняною водою Подолу. Віктор не знайшов приводу подовжити спілкування, попрощався і поїхав далі, висадивши Амалію біля її під’їзду.

Машина невдовзі звернула ліворуч з основної дороги, вулиця пішла вгору, потім поворот праворуч, знову ліворуч – і за хвилину водій повідомив, що вони приїхали «під “Сільпо”» і що на Виноградарі знову сонце.

– Велике місто! – констатував таксист. – Буває, за день разів десять перескакую з однієї погоди в іншу і назад. Особливо в травні. Може, вам допомогти кудись дійти?

– Ні, дякую вам! Ось, прошу, – простягнув із заднього сидіння водієві гроші.

– Ваша решта! – поклав йому в долоню кілька купюр водій і попрощався.

Коли машина від’їхала, Віктор повернувся до сонця, зняв окуляри, міцно заплющив очі й підставив обличчя теплим променям. Десь неподалік верещали весняні горобці, розмовляли люди, що рухалися повз нього до супермаркету і назад, трохи далі гули машини, у повітрі відчувалася післядощова свіжість. Джинси, намочені несподіваною зливою, були й досі вологі, а сорочка вже майже висохла. Вертатися додому не хотілося, до того ж він раптом відчув спрагу. Енергійно потер очі долонями, знову прикрив їх темними окулярами й неквапом рушив до нещодавно встановленого шатра з логотипом розрекламованого пивзаводу.

Засинаючи того вечора, Віктор прокручував у голові свій день. До обіду ніщо не віщувало несподіванок. Але той раптовий «виклик» до кав’ярні його збентежив, як і неочікуване спільне читання якогось дивного оповідання від якоїсь дивної особи. Спочатку все скидалося на жарт, чи то над ним, чи над цією Амалією, але чортик із табакерки так і не вискочив, усе ішло як ішло, і вони дегустували те густе запашне вино, кількість якого аж ніяк не могла вдарити в голову, скільки там його було?! Але щось ніби затремтіло тоді у вухах, залоскотало так, що він ледве втримався, щоб не покрутити в одному, а потім у другому вусі мізинцем, перетерпів, бо ж це було незручно в компанії такої пані, та ще й за столом. А потім у ньому прокинулася якась поблажливість до всього цього непростого світу, а особливо до пані, яка старанно стримувала хвилювання, читаючи той містично-поетичний текст про вино і не тільки…

Згадував, як ішли вони Подолом навмання, розмовляли й вона інколи торкалася його ліктя, пориваючись, але не наважуючись допомогти. Аромат її парфумів був той самий, що його вперше відчув, коли розминувся з нею у дверях кав’ярні, і це його збуджувало й сердило одночасно.

Чоловік усміхнувся, спробував уявити, що думає про нього Амалія і чи думає взагалі. Вона така дивна. Ой, дивна… Але він і сам не надто ординарний… Хмикнув, згадавши «посилку від шанувальниці». Знову всміхнувся: бач, і йому дісталося від її популярності!

«Цирк на дроті! – промовив сам до себе Віктор. – Письменниць мені тільки не вистачало!»

18

– Женю, привіт! Це Аня. З кав’ярні.

– Привіт! Ну, що там? Записався хтось цікавий?

– Так! Думаю, що це саме те, що тобі треба!

– Отакої! Клас! І хто ж?

– Жінка! Заходила до нас із донькою й побачила оголошення.

– Жінка з донькою?

– Гарна – ух! Самостійна, ефектна, впевнена в собі, без сумніву – успішна, і видно, що відкрита до спілкування. Я миттю й згадала про тебе. Навіть пожартувала, що саме таку Книгу в нас замовляла одна дівчина.

– А вона що? – насторожилася Женя.

– Сказала, що залюбки. Але є проблема.

– Ну от… Як тільки…

– Зрозуміло, що такі люди мають дуже щільний графік життя. Тож вона запропонувала два варіанти: завтра із самого ранку «на каву», чи вже за тиждень, коли вона повернеться з відрядження.

– А завтра о котрій? – загорілася Женя.

– Ми працюємо з дев’ятої, а вона сказала, що прокидається рано.

– Але хіба це зручно – витягувати людину в таку рань, щоб поговорити? Це ж субота… Хто я їй? І в неї ж дитина…

– Але ж вона сама згодилася! І дівчинка не така й мала, мабуть, уже піде до школи. Але в тебе як із роботою?

– Я з восьмої починаю. Але… Але відкрию, гляну там ранковим оком, видам рушники, усяке таке і попрошу дівчат години на дві мене прикрити, зранку багато народу не буде, а я їм потім віддячу.

– Ну, дивись, щоб не нагоріло тобі. То що? Домовлятися?

– А чим хоч вона займається, та жінка?! – раптом завагалася Женя від такої несподівано щедрої пропозиції.

– Не знаю, я не встигла розпитати, Віра з нею розмовляла більше. Але нутром чую – то твоя Книга!

Так, давай метикуй швидше, я ж на роботі, відійшла подзвонити. А от із понеділка Оксана з Катею замість нас заступають, то я тебе їм передам.

– Ну, давай! Якщо зможе на дев’яту, буду вдячна. Правда, це виглядатиме трохи дивно, коли я пригощатиму ту успішну жінку тістечком.

– Закон є закон! – удавано серйозно констатувала Аня й попрощалася.

– То маякнеш, як домовитеся! А я вже своє владнаю.

Вони ввійшли до кав’ярні, коли Женька вже була там. Сиділа найпершою відвідувачкою за столиком неподалік від старовинного настінного годинника. Вона напружилась і підвелася зі стільця. Ніби аж стала вищою – так потягнулася вгору і вперед, щоб роздивитися понад перилами сходів, хто там зайшов. І за мить їй стало незручно через свої джинси й кросівки, і навіть за нещодавно куплену картату блузку, схожу на чоловічу сорочку…

Сходами підіймалися дві леді, жіночні до запаморочення, схожі між собою хіба що цією манерою триматися, йти, пливти, нести себе легко й елегантно. Старша з них мала навколо голови німб із сонячного кучерявого волосся, яке спадало спіралями на плечі, а на обличчі її грала стримана приязна усмішка. Кремового кольору мереживна блузка, пишна, але вузька в талії спідниця з візерунком кольору кави, оригінальний браслет на одній руці, невеличка сумочка в іншій, босоніжки на підборах – усе це Женька побачила миттю, ніби сфотографувала. Менша леді мала темне пряме волосся, перехоплене великим гребінцем із білою квіткою на ньому, вбрана була в бузкового кольору сукню (теж із тонкою талією та пишною спідничкою), та ще й із білим мереживним комірцем! Серйозний, але зовсім не сумний чи сердитий вираз обличчя не дуже відповідав її п’яти-шести рокам. У руках дівчинка тримала альбом для малювання та пачку фломастерів.

– Злата! – сонцекоса жінка простягнула вузьку долоню і всміхнулася. – А це моя донька, Лідія.

– Доброго дня! – подала руку у відповідь Женька й усвідомила, що принаймні манікюр вона має бездоганний, хоч і заяскравий проти пастельних тонів вбрання та манікюру гості. – Дякую, що прийшли в таку рань! Мені аж незручно…

– Усе нормально! Я рано прокидаюся, просто сьогоднішню каву перенесла з дому до кав’ярні. Але час обмежений, можу приділити вам лише годину, – приязно промовила Злата і жестом запросила сідати.

– Так, звісно. За умовами акції саме про годину і йшлося. Я теж сьогодні вже була на роботі, просто викроїла годинку…

– А де ви працюєте? – Злата повісила сумочку на спинку стільця, сіла навпроти Жені й поклала на край столу ключі від машини. Дівчинка всілася за сусідній столик і розгорнула альбом.

– У перукарні. Адміністратором, – раптом зашарілася дівчина, – я вчилася на перукаря, манікюр теж можу, але так сталося… Шукала одну роботу, а підвернулася інша. Але я ще стрижу знайомих, роблю весільні зачіски, коли просять, знову ж – манікюр… Заробляю собі якусь копійку.

– А салон великий? Справляєтеся? Це ж непросто: робота з людьми, майстрами, клієнтами – треба бути неабияким психологом та організатором, плюс матеріальна відповідальність! – усміхнулася Злата.

– Натякаєте на мій вік? – уточнила Женя. – Мені скоро двадцять один! А психолог я, мабуть, уроджений – умію налагодити стосунки, і то не від розумних книжок, я просто до людей по-людськи. Правда, трапляється всяке, але… А щодо матеріального – звітів, графіків, запису клієнтів, прання, закупівлі реманенту – то теж справляюся. Усього можна навчитися… Але що ми все про мене? Сьогодні ви – Книга!

Дівчина зиркнула на годинник і несподівано змінила тему, аж сама від того знітилася. Злата стримано усміхнулась, оцінивши той факт, що дівчину не так просто збити з обраного шляху.

Підійшла Віра з меню.

– Мені лате, – сказала, не заглядаючи в нього, Женя.

– Мені теж, будь ласка! – енергійно повторила за нею Злата.

– А десерт? За умовами гри, я пригощаю вас десертом! – захитала головою дівчина.

– Десерт? Передайте, будь ласка, меню моїй доньці, хай вибере сама, делегую їй свій заробок.

– Ааа… – відкрила було рот Віра, дивлячись на дівчинку, яка вже взялася малювати.

– Вона прочитає, не турбуйтеся, – вгадала її запитання Злата.

Дівчинка справді досить швидко пробігла очима відкриту для неї сторінку з пропозицією десертів і промовила:

– «Медівник»!

Женя з Вірою здивовано перезирнулися, а Злата виразом обличчя ніби промовила: «Знай наших!»

– Перепрошую, а у вас є яблучний сік? – чемно спитала Лідія, коли Віра збиралася відійти.

– Звісно! Принесу вам «Медівник» із соком! – шанобливо прийняла замовлення в дівчинки офіціантка.

Женя глянула на годинник на стіні, було п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Вона не носила годинника на руці, їй вистачало функцій мобільного телефону, але наразі зазирати туди було незручно. Проте дівчина помітила, що на руці в Злати теж годинника не було. Це її здивувало, адже ділові люди мають слідкувати за часом, а крім того, годинник для них ще й іміджева річ, дорогий аксесуар, який підкреслює статус…

– Я не ношу годинник уже багато років, – вгадавши її думки, промовила Злата, – він ніби вбудований всередині мене, завжди зі мною, я навчена контролювати свій час зі студентських років.

– Розкажіть, будь ласка… Розкажіть про себе. Я розумію, що ви – неординарна жінка, сильна, з тих, що змогли. Серед моїх знайомих немає таких людей. Знаєте… я дивилась якийсь американський фільм, про стюардесу. І запам’ятала фразу, що та дівчина втекла зі свого селища, бо там не було жодної людини, яку їй хотілося б узяти собі за приклад… Я довго думала про це. Адже в Києві, де я провела все життя, повно людей, на яких можна рівнятися. Але десь вони немов за склом. За екраном телевізора. У глянцевих журналах… Вони для мене абстрактні. Я не розумію, як вони стали такими. Чому вони змогли, а купа інших – ні. І що треба робити, яким бути, щоб не животіти на дні, у сірій масі, а самій зробити себе і базу своїм дітям, – вона глянула на Лідію, яка старанно щось вимальовувала в альбомі. – Я ж не чекаю манни небесної! Я готова щось робити, трудитися. Уже дещо бачила в житті й не хочу повторювати долі тих, кого маю у своєму оточенні. Я відчуваю в собі сили, але просто не знаю, куди їх направити, як і що саме робити… А нещодавно ми з приятельками зайшли сюди на каву, і я побачила оголошення про акцію… Мені немов стрельнуло… Щось таке ніби штиркнуло… Правда, не було великої надії, що якась успішна людина раптом надумається ходити сюди й розповідати мені свої історії, але… Ось бачите, як вийшло… Дуже вдячна вам, що знайшли час. Тож я готова вас слухати, – дівчина склала руки на столі, як слухняна учениця, уже забувши, що мають принести ще й каву, адже споживання її – то лише ритуал, камуфляж, який зазвичай прикриває собою набагато глибші речі.

Повернулася Віра, подала каву для Книги та Читачки, тістечко із соком для юної леді, побажала смачного й зникла в глибині порожньої зранку кав’ярні.

– Мамо, – Лідія підійшла до Злати й зазирнула їй у вічі, – а чому в офіціантки на бейджику написано «Книжниця»?

– Мабуть, тому, що тут, крім їжі, є чимало книжок, – вказала рукою на полички мати, – певне, дівчата можуть давати поради і про це, думаю, книжки теж продаються. Ти можеш пройтися і роздивитися, тут дуже гарно.

– Добре, але спершу я з’їм «Медівник»! – дівчинка тихо повернулася на своє місце, відклала альбом і зайнялася десертом.

– Їй шість років, – усміхнулася Злата, – але вона така маленька, що всі її вважають молодшою. А ми вже закінчуємо перший клас! Власне, відлік мого «нового життя» практично такий самий – шість років, трошки більше. Нове життя почалося несподівано: дитина без батька, новий бізнес без досвіду…

– Перепрошую, а чим ви займаєтеся? Я зовсім не в курсі…

– Останні шість років я й займаюся жіночою модою. Хоча освіту маю дуже чоловічу – факультет енергетики політехнічного інституту. Та ще й була співвласником серйозного чоловічого бізнесу в царині енергетики… Але вже сталося, як сталося. Інколи життя збиває тебе з ніг, і маєш вибір: чи залишитися лежати, чи підійматися і йти далі.

– Так, це саме те, про що я б хотіла дізнатися: як люди долають труднощі, як приймають рішення, знаходять сили, з чого починають.

– На жаль, сьогодні я не маю достатньо часу, щоб переказати вам усе моє життя чи хоча б із тієї миті, коли помер батько й ми вже не відчували його плеча й підтримки у звичному, буквальному сенсі… Хоча я потім не раз згадувала та заново усвідомлювала і його слова, і вчинки, які допомагали мені вирішувати проблеми. І я не готова давати комусь глобальні поради, як і нав’язувати себе за приклад. Дівчата-книжниці сказали, що можна просто розповідати «історії з життя». А в мене, без сумніву, вони є. Але зараз якось важко почати не з початку. Та це не привід стояти на березі і не пливти! Може, наша зустріч не остання і ви потім складете всі пазли в картинку, якщо схочете, звісно, – Злата всміхнулася. – А поки що пропоную вам історію, пов’язану з донькою, якщо вже ми прийшли до вас удвох. Згода?

– Так, звісно! – закивала Женька й пригадала, як нервувала кілька днів тому, накручуючи себе наперед, як далі бути, як жити, чи лишати ту гіпотетичну дитинку від нещодавно, але остаточно розірваних стосунків із Деном, чим годувати і як її ростити… І хоч побоювання не виправдалися, але в ті дні тема самотнього материнства крутилася в дівочій голові дуже активно.

Злата ковтнула кави й заговорила:

– Колись ти мусиш починати йти вперед і вгору. Але буває, що несподівано зриваєшся вниз і все досягнуте тобі вже не належить. І треба вирішувати, що робити. Чи вгризатися зубами у втрачену тему, іти по трупах, відвойовувати своє, чи змиритися з цим, залишити все, відмежуватися і не витрачати більше на це сили. Дослухатися до себе, шукати інший шлях, свій, власний, і накопичувати сили для нового ривка, але в іншому напрямку.

Важко ображатися на тих, хто мене тоді не зрозумів. Адже після жорсткого бізнесу, у якому мене, м’яко кажучи, «обнулили», я взялася за жіночу моду. Практично з порожнього місця. Але… Треба зробити для вас невеличкий «флеш-бек», екскурс в історію…

Морозного січневого ранку 1931 року молода красива дівчина добиралася з Бухареста до Парижа. На ній було не нове, але дуже добре скроєне легке пальто, яке бездоганно сиділо на стрункій фігурі. У руках – невеличка валізка, у якій акуратно складений відріз тканини, кравецькі ножиці, булавки. Вона їхала у великий світ моди пізнавати і вчитися. Розгледівши талант юної модистки, господиня ательє, у якому вона працювала, відправила дівчину вчитися до столиці моди.

Дівчина була здібна, наполеглива, і їй пророкували велике майбутнє. Її талант згодом робив щасливими багатьох жінок і рятував її власну родину від голоду у важкі воєнні роки. Ті, хто знав цю жінку, згадують, що це була надзвичайно освічена, чарівна пані, з нею мали за честь спілкуватися, бачитися й особливо шити в неї дивовижні сукні.

Але доля підготувала їй важке й недовге життя. Вона хворіла. І ось одного разу, у годину її відходу, у лоні іншої жінки, її невістки, заворушилася дитина.

Женька сиділа, невідривно дивлячись на цю молоду пані, яка неголосно, зі щирою, ледь сумною усмішкою розповідала дивну історію. І що з того, що, напевне, уже не вперше? За спиною оповідачки було вікно, завішене напівпрозорою фіранкою, ранкове світло ззаду окреслювало її силует і просвічувало крізь золотисте неслухняне волосся. Жінка здавалася прибулицею чи то з іншого виміру, чи з якогось іншого життя, казкаркою, яку доля навіщось послала звичайній дівчині зі спального району. Знати б навіщо…

Женька широко відкрила очі і ніби мовчки питала: «Що? Що там було далі?»

– Ви, певне, зрозуміли, що йдеться про те, як я «розминулася» з моєю рідною бабусею. Так, я її жодного разу не бачила. Але не маю сумніву, що між нами існує певний сакральний зв’язок, який суттєво вплинув на моє подальше життя. Хоч і не одразу.

Женька не дуже зналася на розумних словах типу «сакральний» і уявляла собі їхнє значення дещо узагальнено, але інтуїтивно відчула небуденність того, про що піде мова.

– На відміну від бабусі, я не вміла ні шити, ні малювати. Працювала в нежіночому серйозному бізнесі, на якому добре розумілася. Але мені вибили ґрунт з-під ніг, плюс при цьому я дізналася, що вагітна, а батько дитини не виявив інтересу до появи маляти, навіть більше за те: коли я відмовилася робити аборт, він оголосив це фіналом наших стосунків… І тут мені почали приходити сни…

– Ой, – приклала долоню до рота Женька, а Злата всміхнулася, побачивши її круглі очі.

– Так, мені почала снитися бабуся, а також… моделі жіночих суконь, пальт, блузок – красивий одяг. Раніше ні «нові тенденції», ні навіть шопінг у Парижі мене взагалі не цікавили. Тепер я прокидалася серед ночі, хапала олівець і замальовувала ці ідеї, геть не розуміючи, що зі мною відбувається. Серце моє калатало, я довго не могла заснути, а на ранок здивовано розглядала власні малюнки – невже це зробила я?! Мабуть, у той період моя люба бабуся, мій ангел-охоронець, простягнула мені свою руку підтримки, кинула ту соломинку, за яку я таки вхопилася.

Невдовзі містичний плин подій підсилив ще й глянцевий журнал, де на останній сторінці оголошувався конкурс дизайнерських ідей жіночого одягу. Хтось інший махнув би рукою, але не я. Не будучи впевненою у якості власних малюнків, я пішла в ательє, де нещодавно шила собі сукню, і попросила майстриню подивитися мої малюнки та виконати їх відповідно до прийнятих норм подачі на конкурси. Вона згодилася. Мої моделі було визнано цікавими, але ж хтось мусив їх пошити! Першу допомогу я отримала в тому самому ательє. А коли член журі конкурсу порадив мені не кидати цієї справи, хоч я і не профі, я почала мріяти про власну структуру. Незабаром знайшла кількох майстринь, орендувала невеличке приміщення під майстерню, і робота закипіла – спеціалісти створили мої перші пальта…

– Але ж у нас і так чимало людей намагається реалізуватися у сфері моди. Ви не боялися, що вас просто не випустять, не дадуть прорватися? Якщо я правильно зрозуміла, ви збиралися не просто зробити звичайне ательє й шити там одяг на замовлення, а дійсно десь заявити про себе? – зацікавлено спитала Женя.

– Знаєте, на той момент це стало моїм єдиним вектором. Я не думала про інших, про «конкурентів», про те, як мене сприймуть ті, кого вже знають у світі моди. Я чомусь твердо знала, що це МОЯ справа і я мушу її робити, хай би як складно мені було. Невдовзі я дізналася, що в Москві один відомий ще від радянських часів модельєр оголосив конкурс, і відправила фотографії своїх пальт. Моделі йому сподобалися. Мене запросили до участі. А коли я саме збиралася їхати до Москви, мені зателефонували й почали розпитувати, де я здобула освіту. Я чесно й розповіла. Організатори були шоковані тим, що в мене немає дизайнерської освіти, сварилися, як я посміла пхатися зі своїми речами до такого видатного модельєра… Я щось їм заперечувала, мовляв, він відібрав мої моделі, а не диплом, але ситуація напружилася.