Текст книги "Живі книги"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

13

– Я розповім вам історію про ревнощі. Ви не проти? – спитала трохи старша за Амалію жінка, навіть чимось на неї схожа, хіба що в ній відчувалося більше енергії й цікавості до життя.

Поки Людмила читала в меню пропозицію десертів, Амалія роздивлялася її, ніби справді крутила в руках нову книгу, вгадуючи, що там, під палітуркою. Читачку трохи збентежив анонс «про ревнощі», але ж вона сама свідомо обрала Книгу з цими чоловічо-жіночими історіями, невже сподівалася, що розповідь не зачепить її особисте? А може, і спеціально несвідомо «наривалася», шукала щось подібне, «поколупати рану» й переконатися: вона не перша втрапила в таку халепу, чи сподівалася знайти відповіді на власні запитання?

– Таки оберу «Наполеон»! Хоча калорій у ньому, мабуть… Але ж сама точно його вже не пектиму, а інколи хочеться відчути «смак минулого», у вас таке буває? – усміхнулася жінка Амалії, але та знітилася і знизала плечима, бо той «смак» не полишав її ні вдень, ні вночі.

Книжниця Віра пішла по замовлене, а Людмила глянула через перила на нижчий ярус і заговорила:

– Це цікава акція. Не знаю, що спонукало вас записатися в Читачі, адже кожному є про що розповісти. Хоча… я навіть сама міркую, чи не вписатися мені в обидві картотеки. У вас тут не було прецедентів такого роздвоєння? – зазирнула вона в очі Амалії, але та не відповіла, а знову непевно знизала плечима.

– До речі, я саме й хотіла розповісти вам про роздвоєння, – усміхнулася жінка. – Дівчата мені проговорилися про ваш фах. Я інколи думаю: от якби я вміла писати! Господи, скільки сюжетів навколо! Але хто вже на що вчився. Я звичайний економіст, маю справу з цифрами, чужими грошима, звітами, перевірками і теде. Але хіба мало історій трапляється з людиною за сорок із гаком років?! Розповім вам дещо, може, знадобиться для якогось роману.

Не буду занурювати вас у глибини й передісторії, не маємо на це часу, але не так давно був у моєму житті небанальний епізод, один із багатьох. Але цей цікавий саме з погляду психології, розуміння себе самої. Я розповім, а ви поміркуйте, хоча, може, з вами теж таке траплялося. Але зі мною – єдиний раз.

Мізансцена на описуваний момент така: я вже чотири роки розлучена, маю двох дітей, сина та доньку, вижила, вилюдніла, навчилася існувати й так, хоча спершу здавалося, що від мене відтяли половину. І самій вкрай важко було почуватися такою скаліченою, і ніби всі навколо бачили мою «інвалідність»… Але життя триває, і згодом знайшовся мужчина, якому я здалася цікавішою, ніж інші. Так буває. Він сам казав: «Твій чоловік пішов не тому, що ти погана. Ти чудесна! Кращої за тебе немає. Ти просто йому набридла за багато років. Так буває». Ось так, – зітхнула оповідачка, натомість Амалія напружилася й уся зосередилася на розповіді. – Минулого літа діти роз’їхалися хто куди, дякувати Богу, уже підросли, син подорожує з друзями Кримом, донька поїхала в село до бабусі, а я лишилася в Києві – робота не відпускала. Мій «містер Ікс», назвемо його так, того дня залишився в мене. Влаштували собі таке маленьке свято: сходили ввечері в ресторанчик на околиці міста, прийшли додому, я щось крутилася по квартирі, коли він раптом побачив на поличці під телевізором старий відеоплеєр. Давним-давно ми ним не користувалися, тепер дивимося диски – то на комп’ютері, то на DVD-плеєрі.

Причепився до мене: мовляв, таке ретро… Став просити, якщо «відік» працює, то подивімося разом… Я йому й кивнула на шухляду, у якій лежали старі касети. Він порився там кілька хвилин і аж зойкнув: «Ой! А тут ваше домашнє відео! Можна? Так хочеться глянути, якою ти була раніше!»

Не можу сказати, що ця ідея мені дуже сподобалася, я вже чимало років не торкалася тієї касети й сама не знала, як відреагую на це кіно. Нібито й зализала рани, перемололося, але ж…

– І що? Ви дозволили? – стривожено спитала Амалія.

– Так. На тій касеті було багато чого: виступи дітей на святах у дитсадку та школі, наші пікніки з родинами друзів – ну, самі знаєте, коли з’являлася в родині відеокамера, знімали все підряд, типу на згадку.

Хто ж тоді думав, якими очима дивитиметься на це через багато років?

– І що було далі?

– Умовив він мене. «Ну, хоч одним оком гляну! Я ж не уявляю, якою ти була тоді, ще до мене!» Згодилася, віддала йому ту касету із зеленою наліпкою «Домашнє». Хай уже, думаю, і я зазирну, якою була колись. Зовсім іншою – тихою, домашньою, забитою… Не почувалася жінкою. Не вміла за себе постояти…

Гість швидко розібрався з дротами та пультами й потягнув мене на диван: «Сідай! Подивимося!»

Що вам сказати?… Таки заворушилися десь у глибині душі уламки колишнього життя, закололи, коли побачила той час, як діти були маленькі і я була їм так потрібна… Здавалося, що так буде завжди.

Новорічне свято в доньчиному дитсадку – вона сніжинка, читає вірші…

Син іде в перший клас, усміхається на камеру – у верхньому ряду не вистачає двох зубів…

Пікнік у весняному ботанічному саду, де буяє бузок. Донька хитрує – з’єднала ніжки двох кульбаб в одну і хвалиться, яка та довжелезна, показує на камеру. Раптом нижня ніжка відвалюється, усі сміються, тато називає її брехушкою, а мала показує язика…

Але несподівано від того перегляду таке почалося! «Ой… Яка ти тут чудесна!» – зачаровано каже він.

Я відмахуюся, показую, які там чудесні діти, ледве втримую сльози в очах, а він, уявіть собі, сидить, як причмелений, і не відриває очей від екрану!

«Та ти ж не розумієш нічого! Це ж супер!»

«Ти що, з глузду з’їхав? – питаю. – Розплющ очі! Яка ж я чудесна там?! Мов із хреста знята! Очі без блиску, зацькована якась, немов миша в кутку! Я стільки сил доклала, щоб «видавити із себе раба», як сказав класик, а ти…»

Але він не замовкає, тільки показує рукою на екран: «Ріо-Ріта! А ця сукня! А зачіска! Усі ми родом звідти, з тих часів! Жінка-дівчинка! Чи дівчинка-жінка! Лоліта! Ооо… Аж серце закалатало! Дурень твій чоловік!»

Я сиджу ошелешена і вже не сперечаюсь. Особливо про чоловіка. Але… Як же це?! У мене і в самої закалатало серце, і вже не від ностальгії за часами, коли ще тільки набиралися оберти достатку, чоловіки вибудовували амбітні плани й ніщо не віщувало криз і сімейних руйнацій. Поки що там, на галявині, дві родини розстелили на траві покривало, молоді дружини дістають із сумок прості домашні наїдки, чоловіки вправно нарізають ковбасу та ранні огірочки, викладають зелену цибульку, діти казяться поруч на траві, регочуть… Але не лише від цього стислося серце.

Мабуть, уперше в житті мене охопили ревнощі. Безглузді й непоясненні ревнощі! І не до іншої жінки, а до мене колишньої!

Ви собі не уявляєте, що я відчула. Мені аж моторошно стало! Як же це можливо?! Я – майже з того світу… Я себе переробила і перекроїла… Я стала іншою й пишалася цим! Більш вільна, незалежна, сильна й щасливіша, ніж та, колишня! І я дійсно пишалася цим! Почувалася інакшою. Жінкою! А не тою бідачкою, яку можна скрутити в баранячий ріг і запевнити, що вона сама пропаде… Так, вона була доброю, тихою, домашньою… Матір’ю всім – і дітям, і йому. Я любила її. Але вона померла! Я інколи зітхала за нею і вперто нарощувала в собі якості, без яких мені було не вижити. А він…

Але хіба це можливо?! Адже ми зустрілися з ним тоді, коли я вже була інакшою, битою життям, а не такою наївною, як на цьому домашньому відео. І він же, бач, тоді закохався в мене теперішню! Чи напівтеперішню. Може, вловлював аромат тієї Лоліти? Але ж він сам допоміг мені стати інакшою! І що мені тепер було робити, коли мій власний фантом перетягував до себе чоловіка, який… Якби ж то інша жінка, але це було схоже на якийсь голлівудський фільм…

– І що ви?…

Людмила поклала до рота шматочок тістечка, відпила кави, не дивлячись на Амалію. Помовчала. Ковтнула ще шматочок «солодкого гріха» і знову запила, а потім інтригуюче всміхнулася.

– Я? Я тихо встала з дивана… Він мене навіть не затримував, так був захоплений картинками, що тремтіли й рухалися на екрані. Пішла на кухню, випила чарку коньяку за упокій мене колишньої, потім пішла в коридор, де біля вхідних дверей у простінку висів електричний лічильник, й обережно опустила вниз обидва тумблери.

– Ух ти! – видихнула Амалія.

– А то!

– А він же що?

– Почав гукати мене, мовляв, щось трапилося… Я по темному коридору повернулася на кухню, запалила свічки, налила коньяку, тепер обом, нарізала лимончик і трохи ковбаски… І все закінчилося дуже добре. Цілком лірично, романтично й полюбовно.

– Яка ви хитра! – аж сплеснула долонями Амалія. – Експромт при свічках організували!

– Та отож. Як вимушений захід. А потім ми заснули. Ну… не одразу, ви розумієте… Хоча вночі мені марилося те ретро-кіно, я крутилася й думала про несподівано пережите, про себе ту і себе теперішню, про людські стосунки, про колишнього чоловіка. Та й про цього… Котрий теж доклав своїх зусиль до моєї трансформації. Хоч і не був моїм чоловіком. Власне, якщо щиро, узагалі був чоловіком не моїм. І залишається до сьогодні.

Від останніх слів око Амалії тіпнулося і вся почута історія раптом перевернулася з ніг на голову. Вона вловила на собі уважний погляд оповідачки й втупилася у свою порожню чашку.

– Ааа… Бачу, ви досі вірите, що жінка у своєму житті грає лише одну роль. Чи хорошу, чи погану. Вірите в чорно-біле життя? Як у шахах? Ну-ну… Вибачте, якщо зачепила за болюче. Але ж це ви мене вибрали. Ви хотіли почитати чужі історії про чоловіків і жінок… – Людмила відкрила сумочку, дістала люстерко, підмалювала помадою губи. Ще раз глянула на Амалію, яка, здавалося, прокручувала в голові її розповідь від самого початку, намагаючись по-новому розставити фігури на дошці. – Дякую за каву. І за «Наполеон». Колись і в мене чудесно виходив. Для великої родини на великі свята. Бувайте!

Вона підвелася й рушила до сходів.

– Дякую вам! – неголосно промовила навздогін Амалія, зітхнула й залишилася нерухомо роздивлятися порожній посуд на столику.

14

Артур таки поклав на її рахунок ті десять тисяч доларів. Як обіцяв. Він узагалі виконав усі свої обіцянки. Усі пункти плану, який сам і склав, коли вирішив змінити своє життя, почати його спочатку. З іншою. Правда, початок цей був незрівнянним із їхнім колишнім «низьким стартом». А ще його початок цілком міг означати її кінець. Попри куплену квартиру і ті десять тисяч.

Це був стрес такої сили, настільки несподіваний, що вона просто не могла усвідомити того, що сталося. Не знаходила потрібних слів, майже не ставила запитань, зрозуміла, що програла, ще й не почавши гри. Що хай би ким була та, інша, її вагітність, що вже добігала кінця, була козирем з усіх козирів, проти якого в Амалії не було нічого настільки ж вагомого. Адже за шістнадцять років подружнього життя вона жодного разу не змогла сповістити чоловікові такої радісної новини. Не склалося. Не судилося. Не вийшло.

А коли приблизно рік тому Амалія обережно заговорила про всиновлення, Артур якось надто швидко згорнув тему. З другою спробою вийшло так само, і жінка вирішила, що треба дати йому час звикнути до цієї думки. Вона нишком читала в Інтернеті тематичні форуми, роздумувала, яким шляхом краще піти, щоб і швидше, і менше бюрократії, щоб їхній хлопчик (а вона хотіла саме хлопчика, навіть не стільки для себе, як для чоловіка) з найменшими втратами вислизнув із тієї жахливої системи і зажив щасливо в їхній великій сучасній квартирі в центрі міста… У чоловіка на це були гроші, а в неї – бажання заповнити їхнє життя тим, що надасть йому зовсім іншого змісту й сенсу. Вона ніби грала сама із собою в цю гру, розглядаючи новим оком їхнє помешкання, уявляючи, як воно зміниться з появою дитини. Шкодувала, що не насмілилася на це раніше – скільки часу було втрачено… Але озвучувати свої мрії знову поки що не наважувалася.

А потім усе рухнуло. Обвалилося водночас.

У голові Амалії думки не складалися в рівні ланцюжки, на вуста не приходили відповідні потрібні слова, вона мов заклякла, почувалася ніби раптово вимкненою з електромережі…

Артур не мав часу чекати, доки вона оклигає. Та й навіщо? Щоб почути ті «потрібні слова»? Докори, образи, прокльони, благання, нарікання, спогади про минуле й заклики до сумління – що ще могла сказати йому жінка, яка раптом стала колишньою? І що це змінило б? Усе вже було обговорено й вирішено за її спиною. Можливо, існували й інші сценарії розвитку подій. Але сталося, як сталося. «Хвоста» відрубали одним махом, а не різали кілечками. Мабуть, вважали, що це гуманно.

Амалія давно не працювала. Звільнилася з великої наукової бібліотеки, куди втрапила після закінчення Інституту культури. Подруг у неї там не залишилося, адже жіночий колектив – то надто специфічна спільнота. І її звільнення «в нікуди», а не на іншу роботу було сприйняте теж специфічно. «Ситий голодному не товариш! Але ти заходь, як скучиш!» – постановили під час прощального обіду колишні колеги й повернулися до своїх бібліотечних буднів.

Вона не заходила. Відчула бар’єр, який прозорою стіною виріс між нею й колишнім життям відтоді, як Артур пішов угору. Не мала потреби кудись ходити, щось робити, заробляти стандартну зарплатню. Чоловік доклав чимало зусиль, і його бізнес з імпорту автозапчастин нарешті розквітнув. Нині вони могли дозволити собі комфортне життя в столиці та закордонні подорожі, нерідко пов’язані з його роботою. Поверталися додому з купою спільних вражень, сувенірів і фотознімків, що мерехтіли тепер у її підсвідомості ночами.

Вона переїхала наприкінці лютого й намагалася не згадувати ті перші самотні зимові дні в чужому помешканні чужого району, серед нерозібраних коробок і нерозібраних думок.

Не знала, як і навіщо жити.

Просто не вміла жити сама.

Спочатку не вірила, що це не сон.

Потім повірила.

Усвідомила себе відрізаним апендиксом.

Хотіла вмерти.

Але так і не наважилася накласти на себе руки.

Потім у Києві запанувала весна.

Й Амалія вигадала гру.

Гру у звичайне життя серед звичайних людей цього міста.

Поки не скінчаться ті десять тисяч.

Амалії сподобалася кав’ярня на Хоревій, куди зайшла випадково кілька днів тому, а потім згодилася взяти участь у їхній трохи дивній акції. Тепер вона бувала там практично щодня й не тільки заради зустрічей із Книгами. Просто ходила містом, а потім завертала сюди обідати. Їй були симпатичні дівчата-книжниці, приємно було приходити кудись, де тебе знають. Але знають нещодавно. Без твого колишнього життя. Ті місця, де вони бували з Артуром, вона обходила десятою дорогою. Можливо, тому тепер так вабив Поділ, бо знала, що Артур його недолюблював і не раз жартома казав, що на місці цих запилюжених блощичників треба звести сучасний Мангеттен і це буде розумне використання дорогої площі привабливого для бізнесу міста.

Натомість вона сама почувалася тут затишно, неспішно розглядала старовинні дво– й триповерхові будинки, багато з яких німотно кричали до перехожих, благаючи про реставрацію чи бодай ремонт, вдивлялася в ліпнину, балкони, віконечка горищ, башточки, двері, старі ворота… Намагалася уявити, як тут жилося людям раніше, але її уяви на це не вистачало – переповнене раціональними метушливими людьми, теперішнє місто не було схильне до сентиментів. Так здавалося Амалії, яка заходила у дворики старих будівель, подібні до одеських чи навіть італійських, і зітхала, відчуваючи тут незворотній процес умирання. Процес, подібний до її власного стану.

Сьогодні вона випадково побачила на дверях якоїсь галереї плакат, що сповіщав про виставку картин «Літо». Зайшла, з годину блукала трьома залами з височенними стелями й роздивлялася літні спогади-враження різних художників: морські пейзажі, польові, міські, на яких буяли квіти, мерехтіли хвилі, надималися вітрила, гуляли жінки в яскравих сукнях і щедро сяяло сонце.

На картинах панувало літо, що відрізнялося від спекотного київського травня. Ось якийсь старанний живописець, що побував на островах Греції, зумів передати в кількох картинах прозорість моря й повітря, грайливість променів і навіть, здавалося, тепло бруківки. Картини було підписано назвами грецьких островів, і в Амалії защеміло серце, адже ще два роки тому вони з Артуром були в Афінах, але до островів того разу не дісталися, планували на потім.

І раптом їй страшенно захотілося кинути все і рвонути туди, відігрітися серед прозоро-яскравого світу чужих, але привітних людей, яким до неї байдуже.

«А чому ні?» – подумала жінка і невдовзі зайшла до туристичної агенції, що розташувалася неподалік. Хотіла дізнатися пропозиції щодо відпочинку на островах. Наприклад, на Мілосі, звідки родом усесвітньо знана Венера.

Вона подумала, що змогла б там узяти в оренду машину й об’їхати весь острів, а потім, можливо, перебратися на інший… Жити там, їсти свіжу рибу, салати із соковитих, напоєних сонцем овочів, приправлені грецькою оливковою олією з неповторним смаком, пити вино…

Від згадки про їжу в жінки засмоктало в шлунку, і невдовзі ноги самі принесли її до знайомої кав’ярні.

15

Замовила рис, рибне асорті та грецький салат. Сік. Каву.

В очікуванні обіду склала руки на столі, нахилила голову й заплющила очі. У пам’яті миттєво виникло море, – нереально синього кольору, – а на ньому вітрильник.

«На скільки вистачить грошей!» – промовила сама до себе Амалія й розплющила очі. Вона почула зі свого місця, хоч і не видно було з балкона, що дівчата з кимось розмовляють, і голоси їхні видалися збентеженими. А за хвилину підійшла Віра, і вираз її обличчя підтверджував існування якоїсь інтриги.

– Щось трапилося? – спитала Амалія.

– Та ні, але… Вам принесли передачу! – знизала плечима дівчина.

– Мені?

– Вам! – усміхнулася Віра загадково.

– Дивно. А що ж це за передача? Від кого?

– Кур’єр приніс пакунок, на ньому наша адреса і припис: «Передати пані письменниці».

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, он він ще чекає внизу, добре, що ви саме зайшли пообідати! То я його запрошу сюди чи ви спуститеся?

– Спущуся, – захвилювалася Амалія, не знаючи, що й думати, узяла сумочку й рушила сходами вниз.

Зовсім юний хлопець тримав у руках невеличку видовжену коробочку, схожу на упаковку від еклерів чи вафельного торту, а також якусь квитанцію, де вона мусила розписатися.

– А ви можете сказати, від кого це? – спитала вона в хлопця.

– Ні. Моя справа – доставка, і щоб не було нарікань від клієнтів.

– Дивно, – Амалія взяла до рук пакунок і похитала його. Їй здалося, що всередині щось булькнуло.

– До побачення! – мовив хлопець, і за мить за ним дзенькнув дзвіночок на дверях.

– Нічого собі! І що з цим робити? – розгублено глянула на дівчат.

– Мабуть, треба відкрити, – резонно порадила Аня.

Жінка розірвала цупкий папір, який огортав таки справді коробку від еклерів, і побачила невеличку пластикову пляшку з темною рідиною й написом від руки на білій квадратній етикетці «Вино з ожини. Домашнє».

– Оце так! – хмикнула Аня. – Мабуть, то ваші шанувальники дізналися, що ви тут збираєте сюжети, і зробили такий презент інкогніто! Он іще й записка!

Крім пляшечки з вином, у пакунку лежав скручений трубочкою й перехоплений тонкою резинкою білий листок, а також аркуш із зошита, складений учетверо. Хоч як їй було цікаво, та Аня мусила бігти обслуговувати інших клієнтів, а Віра залишилася за барною стійкою спостерігати процес відкриттів.

Амалія розгорнула чотирикутник, прочитала кілька рядків, і брови її поповзли вгору.

Віра стрималася і нічого не спитала. Але жінка сама простягнула їй той аркуш. На ньому було старанно виведено:

«Шановна пані Амаліє, на жаль, не маю можливості особисто розповісти вам свої історії, тому надсилаю одну разом із тематичним дарунком – домашнім вином. Якщо буде на те ваша ласка, прочитайте й продегустуйте мій подарунок разом із тим незрячим паном.

Ваша шанувальниця».

– Шанувальниця?! – Очі Амалії округлилися.

– Ого! Нічого собі! – здивувалася Віра, хоч і була набагато стриманішою за Аню в проявах емоцій. – То треба негайно зателефонувати пану Віктору, як вважаєте?!

– Не знаю, чи це зручно – смикати людину, у нього, певне, свої справи, – промовила Амалія і раптом відчула, що в глибині душі була б рада такому несподіваному приводу знову побачити дивного чоловіка, з яким нещодавно «читала» містичну історію про гувернантку, хоча обговорення сюжету й не склалося.

Поки жінка аналізувала те, що відбулося, а заразом і власні відчуття щодо перспектив нового спільного читання, Віра вже набирала Віктора зі свого мобільного.

– Де? На Лук’янівці? Саме збиралися заїхати? То коли будете? Ну, от і добре! – Віра вимкнула слухавку і всміхнулася. – Хвилин за двадцять – двадцять п’ять буде.

Амалія знизала плечима, витягла із сумочки цигарки і мовчки рушила на вулицю.

Вона вдихала гіркий дим тонких цигарок, приправлений ментолом, і думала, що знову її життям керує хтось ззовні, вирішуючи за неї, що робити. Таке траплялося й раніше, але не напружувало, адже її буття вже багато років спрямовував Артур, і вона йому цілком довіряла. А кому їй іще було довіряти? Батько помер, коли вона була школяркою. Мама раділа, що донька навчається в столиці, хоч і рано вискочила заміж, але ж за свого, за надійного… А коли мама за кілька місяців згоріла від раку, у неї зовсім нікого не лишилося. Крім Артура. Їхні долі сплелися і довго йшли в одному напрямку, аж поки…

Зараз вона сама намагалася визначати вектори, якось наповнювати та спрямовувати свої дні, але в глибині д уші відчувала, що це в неї доволі погано виходить. Інколи навіть здавалося, що вона існує десь в іншому вимірі, ніж усі люди навколо, які кудись мчать, щось роблять, киплять емоціями, і далеко не завжди позитивними. Натомість вона останні місяці плавала, як утомлена бджола в сиропі, байдужа до того, що відбувалося навколо, і навіть до того, що буде далі з нею самою.

Викинувши недопалок у смітничок, Амалія знову відчула голод, повернулася до кав’ярні й спитала, чи вже готове її замовлення.

– Вже-вже! Підіймайтеся! Дві хвилинки! – прощебетала Аня.

Амалія взяла з барної стійки коробочку-подарунок і рушила до свого столика. Ще до того, як підійшла Аня, вона зняла резинку, розгорнула білий аркуш-трубочку, й очі її побігли рукописним текстом – хто знає, що саме доведеться їй читати вголос тому дивному пану?!

Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини. Не розумію, як то: нидіти біля телевізора чи оцінювати новий одяг сусідки. Мене то не обходить.

У мене немає сім’ї, я не думаю про якусь там закоханість, не вірю в любов, мене не цікавить політика, я не запізнююся на роботу і йду пізніше за інших. А ще я завжди поспішаю додому. Найперше – до винного погреба. Туди дорогу знаю лише я. Темне і сухе його нутро тисячу літ сторожив Див, однак іще до мого народження він щез із насидженого місця. Перестав показуватися людям одразу після війни. Доти сидів біля входу до погреба, стеріг старий сад, що гіллям кланявся до землі; яблука падали, поміж них падали снаряди, і яблуні були в білому шумовинні соку. Він бродив, яблуні впивалися ним і плакали. Див заніс до погреба трохи яблук, ними й частував голодних птахів, а сам не їв. Він посивів і зістарився. Пильнував старий сад, витягав із покорчених стовбурів підгорілі гільзи, дерева стогнали од болю й розпуки. А потому раптово щез. Вхід до погреба закрив каменем.

Мені було два роки, коли полинова зірка,[14]14
  Чорнобильська катастрофа (чорнобиль – полин).


[Закрыть] як і віщували біблійні пророцтва, впала в українські степи. Третина вод стала гіркою, і мені снився сивий полин. Я не знала, що то полин, сиве марево пеклó, огортало ядучим димом. Див приходив у мої сни замість батька, виносив мене з того пекучого болю, дмухав на мене холодним рятівним вітерцем. Я не бачила обличчя, але відчувала його руки. Вони були холодними.

Так тривало ще дванадцять років.

…Мені шістнадцять. Учора отримала паспорт, завтра царюватиме останній місяць літа.

До матері неквапом підходить сусід.

– Маріє, ожина цього року вродила. Я вже й вино поставив бродити. Нині йду. Може, хто з вас хоче піти зі мною…

Мама не погоджується. У неї багато роботи. Але… тут же є я.

– Замість читати книжку, іди з паном Йосифом по ожину. Принесеш – наваримо джему. І вина зготуємо.

Ми йдемо довго. Пан Йосиф веде мене незнайомою дорогою. Ліс густішає, просвітку не видно.

– Нам ще далеко?

– Потерпи, ще трохи… Незабаром ми виходимо на велику світлу галявину.

Під ноги втрапляють ожинові грона, я ступаю обережно, але за мною залишається чорнильний слід. Ягоди солодкі, їм їх досхочу, збираю у дзбанок. Він наповнюється швидко.

Пан Йосиф сміється. Він погоджується йти додому. Ось тільки дозбирає відро ожинових ягід. Я допомагаю. Ми поруч, я чую його дихання. Він раз у раз зиркає на мене, найкращі ягоди сипле в долоню:

– Скуштуй…

Ягоди солодкі, погляд його лукавий.

Сонце тоне у вечірній куряві, ми ще не вийшли з лісу, а вже сутінки огортають усе довкіл. Пан Йосиф знаходить повалене дерево, неквапом всідається:

– Ходи сюди, спочинемо трохи.

Я сідаю біля нього.

– Ти, певне, змерзла, – і вкриває мене плащем.

– Пане Йосифе, а ви схожі на Дива…

– На якого ще Дива? – здвигує брови. І по хвилі додає: – А ти красива…

Погляд його знову стає лукавим, він обіймає мене. Його губи холодні і шорсткі.

Я вириваюся з його обіймів. Та він не надто прагне відпустити мене.

– Пустіть… Мені боляче. Боляче, чуєте…

Він неохоче відпускає.

– Чого боїшся? Я буду ніжним…

– Я не хочу мати з вами стосунків…

– А може, передумаєш? – змовницьки підморгує мені.

– Не передумаю.

Ми виходимо з лісу, він іде позад мене. На нашій вулиці промовляє:

– Ти нікому не скажеш, правда?

Я не скажу, бо мені соромно й боязко. Але…

– Не скажу, якщо тільки дасте мені рецепт вина з ожини. Інакше напишу на вас заяву в міліцію.

У пана Йосифа вино з ожини найкраще в селі. Так каже мій вітчим.

Увечері пан Йосиф приніс записаний на газетному папері рецепт вина. Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.