Текст книги "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Возможно, странний інцидент під час першого сианса, када у Капабланки сильно жгло в мозгу, – це й був той малозамітний міг істіни. А те, шо діавол ошивався зовсім поруч, – лиш свідчить в пользу моєї версії.

Казалось би, шо може бути проще, – поритись харашенько у архівах Капабланки, перелопатить все, шо він сиграв, і обнаружить клад. Повір мені, я так і здєлав. Думаю, шо й агенти пекла продєлали приблизно ту ж таки работу. І всьо напрасно.

Кілька разів я собирався просто скласти руки. Патаму шо маестро з Куби хоть і був напрочуд плодовітий, але творив у добу жосткого учота, й каждий чих гіганта подвєргся бурній докуминтації. Тим більше, шо ета партія не могла бути сиграна до 1912 года, тоість – пока він не получив благословіння просто в мозг на київській землі. Все прідєльно усложняв і той факт, шо Капабланка нікада не іграв у шахмати просто так. Дослідники щитають це странною пріхотью гєнія. Я ж розумів, шо старіна Рауль таким макаром подбав, шоб його тайну можна було розгадать.

– Доктор, не томіть. Скажіть лише, чи ви нашли її?

Падлюччо здєлав паузу на дим і два глотка.

– Нашов, мій мальчік. Це оказалось дуже просто. Все важне в цьому світі – дуже просте і льогке, як правільно подмітив Григорій Савич.

Для начала я припустив, шо єслі партії нима – це значить, шо вона заникана, і нада іскать ключ. Ето раз.

Потім, мислінно прокрутивши всі важні факти із жизні Капабланки, я кілька раз споткнувся об єдину вєщ, про яку нічого неізвєсно, – рукопісь Старицького. Точно відомо, шо Хосе Рауль спалив її. Навіщо? І тут мене будто прошибло током! Я поняв, шо ключ до тайни нада шукать у попелі, тоість – у проіграних партіях Капабланки. Якшо сопоставити цю догадку з його другим візітом у Київ – туман окончатільно розвіюється. Тада, у 1936 році, він сиграв у столиці два сианса, в которих проіграв тіки дважди! Причому одну партію він тупо здав якійто дівулі, тож круг моїх розисків зжався в точку. І ето два.

Найти ту партію, де чаплійона прижав до канатів якийто малінькій ачкарік, не составило труда – в архіві Дворца Піонерів збереглись усі тєксти.

Я чуть не поламався мозгом, питаясь розгадать, де там той ключ. Партія, говоря на чистоту, була бездарна. Капабланка чудовіщно вийшов із мітільшпіля – й малєц тіхнічно риалізував перевагу в ендшпілі. Учєбна така нудота. Я шукав подсказки в оддєльних ходах, питався уловить закономірність у прощотах, – но чисто шахматна логіка раз по разу заводила мене в тупік.

І от када розпука знову взялася трогать мене за жабри – я побачив отгадку. Не розгадав, не розшифрував, а імінно побачив!

Уставившись в бамажку, я застопорився на странній серії ходів Рауля, када він остаточно розвалив свою позицію. Чотири хода, із каторих три – каральом. Єслі точніше – каральом, каральом, турою, і опять каральом. Чотири букви. В латінскій нотациї – KKRK. Я просто прочитав це слово – і все поняв.

– Якето чеське слово паходу, – ляпнув Міша.

– Це ім’я. А точніше – прозвіще. Кікірікі. Так Капа називав свою другу жону, княгіню Ольгу Чубарову.

Доктор Падлюччо здєлав ще один глоток.

– Усе дальнєйше – дєло тєхніки й уловки джентльмена. Я полетів у Нью-Йорк і розискав старушку. Прецтавився рускім журналістом, каторий пише кнігу про Капабланку. Ми довго патякали про всяке, пили шампанське. Потім сходили в рускій ресторан і ше добавили. Вернувшись до княгіні в квартіру на Мангеттині, моя рука з діктофоном, скажу тобі, німного пошатувалась.

Када я поняв, шо момєнт настав, то вродіби нівзначай ляпнув: дєскать, напрасно ви оддали усі архіви Капабланкі мєсному шахматному клубу (а так воно й було). Бо все це дуже ценні вєщі. Й када би вдруг нашлась небачена бумашка з каракулями Хосе Рауля – то їй типер цени би не було. І шо ти думаїш? Ета амнезійна старушенция вдруг ляснула себе по лбу й сказала, шо в неї дето в закромах єсть один пам’ятний листочок, заниканий на чорний день. Када жи я почув історію про партію, катору збацали Капабланка з Тартаковіром, то похолов нутром. В прилівах чуств княгіня дажи показала мині цю рукопісь. І тут я вдруге чуть не скопитився, када побачив, шо ета партія страшно похожа на київську ігру Капабланки проти рибьонка. Тіки сиграна з переміною цвєта, з перестановками ходів у дибюті й абсолютно іншим рісунком ендшпіля.

– Заждіть, заждіть! Так значить, це її купив на аукционі чудовіщний Дєніс Іванович? – Міша вцепився руками в бильця кресла. – Но єслі це вона, тада виходе, шо всьо пропало?

Доктор Падлюччо закашлявся димом і затопав ногою.

– От довбень! Шо пропало? Єслі ти думаїш, шо ми сидим у пеклі, і власть у світі помінялась, то напрасно. Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, шо ви сиграли у примарному подвалі, – пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне.

– Но як таке могло случицця?!

Мінуту доктор размишляв над чимось, но потім всьо жи відповів:

– Не знаю, чи харашо я поступив, но каятись запізно. На слєдующий день я вновь призначив Ользі Євгеньївні встрєчу, шоб продовжить інтерв’ю. А за ночь один мій знакомий піріпльотчик поддєлав рукопісь. Мені осталось тіки отвлікти княгіню пустозвонством – і помінять бамажки.

Доктор Падлюччо знизав плечами.

– Але не цей галімий вчинок мені пече. Намного хуже, шо саме я порадив Ользі похвалицця пресі цим рарітєтом. Мовляв, оно шо в мене є, но нікаму не дам! Вона ж, бідняжка, була падка до того, шоб знову оказацця в центрі уваги. Як наслідок – внізапна смерть, яка случилась вскорє.

Дальше ти вже і сам все знаїш, нима смисла повторять. Архіви Ольги оказались в руках одного дєда. Хто надоумив його виставить цей тєкст на аукцион – не знаю, хотя й догадувався, шо рано чи пізно так і буде. По крайній мірі, я слідив за цим. Тому, када у нашому Дворці Піонерів появився новий дірєктор, я зразу жи згадав, як скучив за тобою!

(с) 2009