Текст книги "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Старік виключив світло і підійшов до вікна. Улічний ліхтар перетворив його на зловєщий силует.

– Ну шо там?

Це був басовити голос, який долинав із кухні.

– Пусто. Її тут нима, – прокряхтів огидний дід.

* * *

– Вам, душа моя, нада розвіятись! – заявив Боголюбов, і потянув Капабланку до екіпажа, який вже чверть часа поджидав під парадним Купєчіского собранія. – Я вас повезу до удівітільної людини, Миколи Лисенка, він кампазітор. Уже в годах, но лічность премаштабна!

– Як не в тіатр, так до кампазітора?! – єхідно парірував Рауль.

– Ба! А кстаті, дивне співпадіння… Я ж і діствітільно хотів зводить вас у тіатр, на спіктакль чудєсний. “За двума зайцями”…

– Да-да, я помню, шо про зайців. Ще й автор – якийто ваш мєсний шахматіст. Покойний.

– Старицький! Да! Я ж і кажу, шо збіг… Бо Лисенко, куда ми з вами їдем, – то його брад троюрідний. Він, правда, тожи в шахматах німного поніма, – Михайло Петрович научив. Вони росли разом, як рідні. А я ше малишом між ними бігав, мішав іграть. Ах, дєцтво златокудре! Сьогодні утром посильний мені доставив приглашеньє – Микола Віталійович, довідавшись про ваш візит, рішав зібрати общіство.

– Я, право, не в настроєнії… – Капабланка чуствував якесь странне замішатільство. З одної сторони, він був розбитий духом і жадав покоя, а з іншої його шось влєкло й одбирало найменші сили для спротиву.

– Да ладно вам, душа моя, не нада тіки лишньої скромності. Для нашого культурного бомонда ваш приїзд – подія неабияка, тому ізвольте не брикатись. Я увєряю, знакомство з Лисенком окажецця для вас полєзним. Кристальної чистоти і глубини людина!

Спустя мінут десять вони вже стояли в тьомній прихожій і топали ногами. Полумрак, царящий в карідорі, неабияк смутив Єфіма.

– Странно, дуже странно. Я думав, тут дим столбом і всьо кишить людьми. Чи я, бува, чого не перепутав?!

– Микола Віталійович вас ожидає, – тут жи розвіяла усі сомнєнья покоївка й отобрала у Боголюбова трость да шляпу. Впрочім, розвіяла не до конца.

– Нічо не понімаю… – Бурчав Боголюбов.

Капабланка мовчав, як і належить кабальєро, которий тожи ніфіга не понімає. Він приосанився і тщєпітільно оглянув свій костюм, покроєний на агліцкій манєр. Протягом багатьох год його прихильність до англосаксів тіки усилювалась.

У прихожій такжи було темно, штори опущені. Ніяких признаків гулянки не наблюдалось – і Боголюбов остаточно скис. Служанка провела їх до дверей бібліотеки, приоткрила двері й поклонилась.

Лисенко сидів у кожаному фотелі біля каміна, з карандашом у руці й стосом розлініяних листків. Шото мугикав собі під носа й питався у пориві вдохновєнія накручувати правий вус на гріфіль. Пред ним располагалось тіки одне кресло. На нізінькому журнальному століку тожи було накрито на двох.

– Мій дорогий Єфім, ти вибач старіка, – Лисенко попитався встать, но Боголюбов тут таки підбіг до нього, обільно жестікуліруя, шоб дід оставався на місці. – Я змахлював мальохо.

– Да я вже поняв, шо тут не наливають, – з удаваною мрачністю в голосі пророкотав Боголюбов. На самому ділі він дивився на діда з обожанієм і був готовий принять любу його виходку, кромі, пожалуй, щолбанів, – крєпкі селянські руки кампазітора він помнив з дєцтва.

– Тоді я попрошу тебе про одолженьє: сходи в кондітірську на розі Прорізної, й забери там тортік, – я утром заказав. А я займу Хосе Рауля старосвіцькою бесідою про наші нрави.

Боголюбов спершу питався ворчать, шо можна ж і покоївку на мороз вигнати, но Лисенко катігорічно одрубав:

– Залиш нас, Фіма. І не гніви старого понапрасну.

Када Боголюбов вийшов, тиатрально розкланявшись, Микола Віталійович всьо жи встав, ухватившись руками за поперек. Обличчя його здєлалось непроніцаємим і жосткім, як Хрещатицька набережна.

– Простіть, шо не прийшов на ваш сианс – здоровля вже не позволя по голольоду шастать. Пришлось німного прибрехать Єфіму, хоть як це стидно. Но мені конче нада було побачить вас. Така була остання воля мого дорогого брада.

Капабланка поклонився й сів у кресло. Чуства, которі ніколи не підводили його ані в шахматах, ані в житті, нарешті склались воєдино. Смисл цього пазла полягав у тому, шо імінно ради цієї встрєчі він прибув у город, про існування которого ше пару місяців тому дажи не догадувався.

– Я не знаю, – продовжив Лисенко, – шо стоїть за всім етім. За тими странними і незбагненними для мене тєнями, которі поєднали, наплювавши на врем’я і пространство, настільки різних і далеких один від одного людей. Скажіть мені, любєзний Капабланка, чи знали ви хоть шото про мого брада?

– Мені сьогодні наш общий друг Єфім німного розказав, у двох словах.

– Я так і думав, – нахмурився Лисенко. – Видно, Господь рішив оставити мене за бортом цього корабля. Да тільки шо це за посудіна й куди пливе?

В останіх словах кампазітора сквозило відчаєм і шумним диханням.

Капабланка тожи слігка напрягся. Він просто знав, шо должин бути тут.

– Михайло був німного странним хлопцем. – Вів далі Лисенко. – Він починав як діко талантлівий драматург, автор лібретто, – нам удалося кілька опер здєлать разом. Но потім дуже сильно увльокся шахматами. Я спершу думав, шо ця забава не удержить слішком довго його вертлявий мозг. Але ошибся. Останні годи перед смертю він зовсім занехаяв літєратурний труд, оддавшись шахматам. Собрав усіх прихильників цієї гри у київське шахматне общіство на Лютиранській, де вони ригулярно засідали по п’ятницях. Писав статті та составляв задачі для “Шахматного обозрєнія”. Дажи участвував у сильних турнірах мастіров. І хоть великих практичних успіхів він не достіг, проте врождьонна впертість не позволила йому остановицця вчасно.

– Ви так говорите, будто шахмати – якась опасная болєзнь, а не ігра… – обронив Хосе Рауль.

Лисенко задумався. Він шматував салфєтку дрожащими пальцями й, відімо, сильно волнувався.

– Для тих, хто знає міру, – ні, но для Михайла шахмати на певному етапі затьмили всьо: і родичів, і віру, і вітчизну. Як горько це мені признать. І шо я точно знаю…

Микола Віталійович позирив по сторонам, ніби опасаясь, шо їх підслуховують.

– … усі ці зміни й мутациї у нього начались після знакомства з Чігоріним.

Хосе Рауль питався не видать теліпання, яке возобновилось у глазу після цих слів. Канєшно, він був готовий почуть таке. І навіть більше.

– Чігорін. Міхаіл Чігорін. От хто був настоящим бізумцем! От хто втянув мого нещасного брата в цю опасну й непонятну для мене лічно ігру з невєдомим.

Лисенко заплющив глаза. Далі він говорив, будто у трансі. Без пауз, без остановок, словно спішив кудато.

– Чігорін спершу був його куміром, а потім – самим близьким другом. Када востаннє рускій мастєр приїжджав у Київ – це було в 1903 году, – Михайло не відходив від нього ні на шаг. Саме тада мого брада будто підмінили. З другої сторони, після того візіта він знову принявся писать. І це був адскій труд, який – я в цьому певен – і загнав його в могилу. Вже перед смертю, у брєдовому пориві, він розказав мені… про привидів, которі обуяли все його єство.

Признаюсь чесно, шо не все я поняв. Ба навіть більше – забуть питався… Як і ті, останні, слова Михайла… Він говорив, шо в город приїде мастір шахмат з далекого острова, який не знає пораженій. І шо у Києві він получить знак. Ви… получили знак?

Лисенко плохо скривав свою надєжду почути сладкє “нєд”. Капабланка ж нічого не одвітив, тіки кивнув головою.

– Впрочім, шо тут питать, раз ви сидите проти мене… Із того шо я поняв, постає ужасна чортовщина. Чігорін вірив, шо шахмати – це вовсє не обична ігра. Він примудрився окончатільно переконать Михайла, шо шахмати – це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность.

Чігорін увіряв, шо він не просто був одним із хранителів цієї тайни. Мовляв, Господь одкрив йому часть свого плана. Чігорін утвірждав, шо існує шахматна партія, смертельна для діавола, яка – коли настане час – воплотиться через одного із хранителів, як це уже случалось раньше. У нещасливу мить Чігорін возомнив, шо це про нього сказано, – і поплатився. Не видержав. Потух, як сємафор.

Мій бідний брад, Михайло Старицький, був одержимий цим сюжетом. Він все торочив, що должин записати це для нащадків. Потому шо у фіналі п’єси, яка триває не одне століття, усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві. Як ви догадуїтесь, закінчити свій труд він не успів – помер у мене на руках, бідняга.

Микола Віталійович кліпнув влажними глазами, і вдруг хрустко підскочив, крякнувши від болю, й направився до кніжної полки, звідки ізвльок рукопис, заключонний в піріпльот з телячої кожі. Протянувши його Хосе Раулю, він сказав:

– Тепер я виполнив свій долг перед моїм нещасним брадом. І більше не хочу вас бачити. Прощайте. Хай береже вас Бог.

* * *

– Того ж року Микола Лисенко помер.

Доктор Падлюччо нарешті дозволив собі закурить. Недавні гості здриснули так жи безсмислінно й внєзапно, як і з’явились.

– Впрочім, не думаю, шо кончіна класіка хоть якось повязана з цією історією.

Доктор питався пускать дим колєчками, но в нього получались в луччому случаї якіто клякси.

– Тепер я начинаю трохи доганять, – оживився Міша. – Увесь цей стрьом – через рукопісь Старицького? Там єсть вказівки відносно тєкста партії? Чи даже зашифрована вона сама?

– Уви, мій чаплійон. Тут я тебе разочарую. По-перше, чотко відомо, шо Капабланка зжог цей незакончений рукопис ше в дваццятих годах, як Гоголь – “Мертві душі”. Й про шо там наваяв наш славний битопісєц – невідомо, й уже ніхто не знатиме.

– Но тада… – Міша щолкав клапанами мозга, аж череп вібрірував. – Тада я опять нічо не розумію.

Доктору дуже нравилась безпосереність Міші, його суто юношеське устремління топать напролом, і таранить по путі всі стіни сомнєній. У таких ситуація він дуже любив подбросить дровішок в огонь.

– Ми не можем дажи догадувацця, що саме Капабланка узнав із рукопісі Старицького, а з чим уже явився на цей світ. Но я увєрєний у тому, шо імєнно внаслідок знакомства з цим манускріптом Хосе Рауль вдруге приїхав у наш город у 1936 році.

– Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?

Глава 4. Посіпака тьми

– Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша – звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…

У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:

– Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.

Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта:

– Шо ви собі позволяїте? Шо це за самоуправство? І куда типер, скажіть пожалуста, мому Колі ходити? На дзюдо? Чи на бокс? Чи лучче сразу в подворотню, з бандітами цими малолітніми, шоб вони його на наркотіки…

– Успокойтесь, уважаїма, ви тіки зашли – а стіки шуму! – Дєніс Іванович випростався на всі свої метр шієсят, шоб ця істірічка устрашилась камінного господаря Дворца Піонерів і побистріше снікла.

– … да я Новицькому вже докладну написала про це бізобразіє! Хто б міг подумати, шо в Дворці Піонерів, з такими то традиціями! Ето абсурд!

– Як вас зовуть? – Дєніс Іванович вийняв з ящика листок бумажки й плотоядно сжав ручку, вроді собрався записувать. Зі свого богатєйшого управлінського опита він знав, шо цей прийом работає безотказно.

– Лєвіцкая… Нінель Адамовна… Но не в тому діло, як мене зовуть! – стрепенулась гостя, аж по її обширних формах пройшло штормове попередження.

– А в чому діло? – улесливо подкатився Дєніс Іванович, підсовуючи взволнованій женщині стуло.

Тамара, схрестивши руки под грудью, вдруг почуствувала, шо канцерт іссяк, пробурмотіла під ніс шото тіпа “дура якато” й вишла у прийомну, громко хряпнувши дверима.

– Да як у чому? Мій Коля в началі весни подтвердив другий розряд, й собираєцця на осінь іграть на первий, вони із треніром, Миколою Платоновичем, уже рішили, шо підуть на “Бєлую ладью”, а потім в Тетерів, а тут – нате вам! – така новозть, як жи це так…

– Позвольте, позвольте, дак ваш син у нас занімається, правильно я поняв?

– Да! – Нінель Адамовна возмущонно чмихнула. – Тоість, получаїться, шо занімався!

Дєніс Іванович вдруг подобрів ше раза в два, а то й більше, і довірітільно пересів навпроти стурбованої мамаші.

– Водички не жилаїте? – звякнув він графіном, і налив у два стаканчика по половинці, не дождавшись одвєта. – От, глотніть, давайте по порядку. Так шо там з вашим Кольою? Шо за проблєма?

– З Кольою якраз проблєм нема! Слава богу, така хароша у вас ця секція, так йому нравилась, і цей тренір, Микола Платонович, – підагог од Бога, де таких найти?! Це ж у наше врем’я велика рідкість, шо і родітілям щастя та спокій, і шоб дєті довольні, тим більше, такий вік сложний, такий сложний вік, попаде на вулицю – не дай Бог…

– Шо ви так розволновались, – Дєніс Іванович глотнув водички, шоб показать приклад, і Нінель Адамовна його негайно зобізяннічала. – Повірте, нима причин переживать.

– Да як жи нима? – поперхнулась жещина. – Як жи нима, када він позавчора приходе, і я бачу, шо рибьонок ледь не плаче, і каже… Каже, значить, шо закрили шахматну секцію, шо ви лічно – так їм тренір сказав, – розпорядились… Сократить, бо нима фінансування і всяке таке… Ну разві ж так можна?

– Ах вот ви про шо… – Дєніс Іванович мєдлінно зняв очки й положив на стол, массіруя перенісся вказівними пальцями.

– Да, я про шахматну секцію! Вона ж всігда була в Дворці Піонерів! Всігда! І самі луччі виходили звідси, стільки грасмейстерів, на весь світ прославили, ето жи ціла школа, плеяда талантов! І тренер, Микола Платонович, – це ж настоящий клад! Да як у вас рука піднялась підписать цей приказ?!

Дєніс Іванович скрушно хитав головою. Якось так винувато і приречено, шо вдруг Нінель Адамовні аж стало його жалко.

– Ви знаїте, всі ми ошибаїмся… – таке начало вселило в маму Колі неабиякий оптимізм, но довго він не буяв. – Така, видно, людська природа шолі… Ви думаїте, я не понімаю? Невже ви діствітільно думаїте, шо я не понімаю, яка велика роль шахмат у цьому світі?!

Дєніс Іванович встав і принявся ходить по комнаті.

– Да я коли прийшов на ету должность місяць тому – так зразу ж, первим ділом, підписав папери, шоб обновить матіріальну базу. Для шахматної секції – в першу чергу. Нові столи у Польші заказали. Дажи еликтронні часи!

– Я знаю, Коля мені розказував, шо їх должні були от-от привезти…

– … а за поїздку на турнір в Гірманію, як думаїте, хто домовлявся? Це тожи були мої контакти! В останній момєнт в спорткомітеті шото напутали, но ви збагніть, – я ж не всесильний, це не моя вина! Да я сам щитаю, шо шахмати в нас должни буть всігда! Но разві ви самі не бачите, яке настало врем’я? Ви ж і в моє становище войдіть: копійку до копійки складаїм – і ні на шо не хватає, одні дирки! От і приходицця викручуватись, здавать в оренду… Хіба мені вам розказувать?!

Дєніс Іванович остановився і печально покачав головою. Потім тихо сказав:

– Ні, ви самі прецтавить не можите, яка це для мене втрата, аж серце кров’ю… Но шо я міг здєлать? Шо?

– Ну… ми ж могли якось разом собратись, з родітілями, учініками, треніром… І якось все рішить… Уладить… – було видно, шо через мить самообладаніє вернецця до Нінель Адамовни, – і буря гряне з новою силою. Тому Дєніс Іванович поспішив закончити розмову. Раз і навсігда.

– Уважаїма… Шановна… Да я би з дорогой душой… І собрались би, і рішили… Но тут такі обставини, шо вже нічого не ісправиш…

– … які такі…

– Тренір… Микола Платонович… помер сьогодні утром. Дуже жаль.

Када – при помощі Тамари, валєр’янки і пітнаццяти хвилин риданій – сєрдобольну мамашу все ж таки вдалося спровадити, директор Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар закрив двері на замок і вернувся до свого столу. Одкривши нижню шухлядку, він витянув звідтіля занятний жовтий ліхтарик із встроєним радіоприйомником і настроїв його на волну “Кісс-FM”.

* * *

– Якшо залить весь Лівий берег окіаном, то ця набережна нічим не буде отлічацця від моєї родної Гавани! Шучу, канєшно… – Капабланка ізумітільно прищурився, наче Васілій Ліванов у фільмі про “Сокровіща Агри”. Саме таким взглядом він свого часу прохромив серце балєріни Кончіти Веласкес, з которою зазнав найвищих взльотів у своїй душі. Й саме цей ігрівий взляд попутав із насмєшкою понурий старічок Еммануїл Ласкєр, када продув кубінському зайді всю славу старушенції Европи.

Ділігація совєцкіх шахматістов окружила Хосе Рауля на річному причалі №6, намагаючись увлєчь його з собою на Поділ, де в зданії Пивзавода уже були накриті столи й сотні простих трудяг чекали встрєчі з самим знамінітим чаплійоном.

Особо рьяно крутився навколо Капи – це прозвіще доволі крєпко причепилось до кубинця благодаря газетчикам – недомірок із лисиною на три чверті голови й огидними шерстінками на решті кожного покрова. Це був якийто секретар парткома, приставлений до славетного грасмейстера в ролі гіда, піриводчика й соглядатая. Капабланка, канєшно, прекрасно понімав усі нюанси совєцкого гостіприїмства, і всьо равно тутешні обичаї неабияк його смущали. Впрочім, не зря він стіки років трудився в дипломатичному корпусі, віляя поміж краплинами ненависті в безконечній грозі міжнародних отношеній. На Кубі всі ці роки відбувалося чортішо, – й те ж таки можна було сказати про решту світу.

Сквозь натовп, протиснувшись зі сходів, що вели на набережну від самого берега Дніпра, внізапно прослизнув ще один непомірковано актівний господін в білій панамці й круглих стальних очочках. Сива бородка клінишком і теніска, катора оставляла на видноті карікатурні плєті рук, вказували на те, шо ето натуральний шахматіст.

– Аміго! Буенос діас! – іступльонно викрикував цей персонаж, хватая Капабланку за рукав. – Ви должни мене помнить!

Капабланка знову прищурився не хуже Ілліча, – й моментально розгадав заховане у зморшках і якихто нездорових пятнах обличчя давнього знакомца.

– Да-да, я помню вас. Нічья вічним шахом на вечірньому сиансі, – Капабланка намагався припомнить, як називалась та конюшня. Собитія того дня невипадково закарбувались у його мозгах. – Позвольте мені спустя много лєт ісправити тодішню негречність і сказать, шо ви сиграли напрочуд ізобрітатільно! В аналізі я не найшов за білих способ ізбіжать повторення ходів!

– Дваццать чітири года прошло! Дваццать чітири! А він все помне! Непереможний Капабланка! Віват!

Секретар парткома почав недовольно шикать, питаясь отогнать фаната, – но з тим таки успіхом він міг би ополчитись проти іюнської жари, катора в 1936 році не знала пощади.

Інтілігєнтний очкарік тим часом заговорив до Капабланки по-французкі, й це остаточно збило з толку плєшивого камуніста.

– Я чув, шо цього разу ви до нас приїхали надовше?

– Да-да, мені устроїли тут настояще турне. Ваша молода страна не устає мене поражать. І ваш прекрасний город… Рішитільно, я не впізнаю його! Тепер він кажицця мені раз у двєсті луччим, ніж тада.

– Повірте, мосьє Рауль, для нас це дуже важно… Ваша прихильність… Я надіюсь, шо завтрашній сеанс у нашому Дворці пройде луччим образом! О, ксаті, забув прецтавитись: я – Платон Нікалаївіч Цейтов, діректор кієвського Дворца Піонерів…

– Ах, вот оно шо! – Капабланка розцвів. – Признаюсь вам, шо я волнуюсь чрезвичайно: ніколи раньше не давав сиансів дітям. Це така відповідальність…

– Таваріщ Капабланка, і ви… таваріщ… ізвінітє, але нас ждуть рабочиє! – одчеканив сєкретар парткома.

* * *

Яка все ж таки суєта роз’їдає цей мір ізнутрі! Казалось би, чого спішить, чого гнать коней… Просто надо подождать німного. Не більше, ніж сто год, – і вся гордость заоблачного гінірала упала би сама у наші руки, як согнивший прямо на дереві плод. Впрочім, він – наш вєчний апанєнт – усе це кльово просікає. Тому і вимага риваншу прямо щаз. Так нікстаті.

Дєніс Іванович, увльокшись цими мислями, которі розчинялися в пісенній нєжності фм-радіва, одкинувся на спинку крєсла. Взмахнувши куцими руками, він задрожав – і ця внєзапна дрож перекинулась спершу на стіл, потім на стєни, на підогу, й вскорє нею було охвачене все приміщення. Комната на глазах преображалась. Язики пламіні злизували пластік з підвісного потолка; ковролін, оповитий димом, покрився трєщинами, сквозь які пробивалось кроваве зарєво; окна розплавились і потекли по стєнах, будто на картінах Сальвадора Далі (там, правда, похожі коники викідували чаще разні годинники), обнажая тисячилітній камінь, ісцарапаний ногтями. Весь цей мілий офіс Дворца Піонерів за мить ніззя було узнать. Вскінув голову, Дєніс Іванович довольно глотнув слину, – з агромної висоти звисали піраміди сталактітов.

– Ну шо жи, – довольно потер руки злобний недомірок, – тепер проведем сілєкторне совіщаніє.

На протилежній од нього стіні, в прямоугольніку тумана, проявились якіто признаки двіженія. Спустя мінуту туман перетворився на кристалічний щит, який очінь сильно напоминав грамадний плазмінний екран. В його глибині бігло сущіство, не похоже на людину. Када воно, захекавшись, подошло ближче, Дєніс Іванович закашлявся од ізумлєнія:

– Мій мілий друг Аббадон, невже ти шастав по Манхеттену в таком нілєпом відє?

Подив Дєніса Івановича нетрудно було понять: істота по той бік загуслого тумана могла би напугати до всерачки дажи закальонного ідолопоклонніка. Це було чувирло, істочающе кашмар і ненависть, таке грамадне, шо жодні порівняння з тваринним світом тут неумєсні. Прецтавте собі нєчто середнє між цегельним заводом і невеликою атомною станцією, і при тому – живе і дишаще сєрним газом.

– Ви зря іронізуєте, монсеньор. Тепер така публіка пішла, – ні на шо не реагірує, крім СМС-повідомлень. Я дажи не знаю, як з ними говорить, єслі сначала не скрутити голову і не ізжарить душу в адовому пламєні.

Дєніс Іванович раздражонно махнув рукою.

– Харош про це. Мені немає діла, як ви там усі работаїте. Дай мені лучче відповідь на простий вопрос: ти нашов її?

Гіганський обломок гієни стидліво потупився.

– Одвічай жи, мій гнєвний Аббадон…

– Монсеньор, я пройшов по слідах етого доктора. Я повністю востановив картіну його мислєй, поступків і обманних реверансів, на які він мастєр.

– Я радий за тебе, но вот тянуть не нада.

Дєніс Іванович начинав нєрвнічать. Про це можна було судить по іспарєніям красновато-бурого дима.

– Він успів навістить княгіню Ольгу Чубарову-Кларк прєждє, чим ми змогли забрать її в свої лабети.

Дєніс Іванович подпригнув, внаслідок чого пісьминний стол перекинувся й розколовся пополам. Його дівної красоти туфлі репнули, обнаживши довольно таки неестетичні ратиці.

– І ето все, з чим ти осмілився явитися до мене на прийом?! Я й сам прекрасно знаю, шо ця дрожаща тварь, котора возомнила себе одним із ізбранних, об’їздила півсвіту включно із Внєшньою Монголією! І шо з того?

Аббадон окончатільно понік, но рішив, шо луче вивалювать все начистоту:

– Путьом нехитрого расслєдованія вдалося установить, шо він так і не вициганив у вдови нічого. Вона на старость здєлалась жеманною і вредною, – пасібо Асмодею.

– Дальше! – проричав Дєніс Іванович.

– Послі смерті княгіні всі її архіви перешли у власність одного глупого старікашки, який опікувався Ольгою до самої смерті оної. Но в кучі цього барахла її немає.

Діректор Дворца Піонерів раздражонно вишкірився:

– Мій глупий Аббадон, єслі ти не в курсі – нам уже нема часу іграцця в шерлокхолмса. Весь краткій курс отмазок і атсрочок вичерпаний. А потому ігра відбудецця в бліжайші дні. Мої попитки ліквідірувать істочнік небезпеки привели тіки до худшого – сьоні я получив дипешу від гєнірала ангєлов, шо єслі ми позволимо собі хотя би ше одну неспортівну виходку – буде війна, а не партєйка в шахмати.

Я вначалі й не поняв, про шо мова. Такий ідіотізм з вогненними шарами і потоками крові міг придумать тіки чокнутий Піфон, гамно мале… Ніби не знають, шо нада діяти навєрняка й без цирку.

Ну, то таке. Убить їх ми всігда успієм, єслі до того дійде. Но вчора я лічно завітав до доктора на квартіру… Він, комік едакій, заникався із малишом у шафу… Умора… Но факт у тому, шо там її діствітільно нима. Вот шо вселяє в мене біспокойство. Цей гадкій доктор слішком нагло себе веде, аби повірити, шо він блєфує.

Поетому моя тобі порада: займись-ка лучче старіком. Вона у нього, хоть він сам ни знає, яка це нужна вєщ. Вона у нього – вкриваєцця пилюкою десь на чирдаку… Я чуствую… Займися ним. Возьми в напарніки Мамону… Шоб цей старік вдруг рєзко захотів розбагатіть ше більше. Хай виставить усе добро княгіні на який-нібудь прилічний аукцион в інторнеті – ни нада цих понтів із Крісті чи Сотбі. Ти поняв, в чому состоїть мій план? Тада вали мерщій… Тіки ета, веди себе прілічно, не ходи такім вулканом.

– Повінуюсь! – придурочно одкланявся дємон, імітіруя героя мультіка про Алладіна.

Твердиня згущеного ефіру помєркла і розсіялась.

Рештки розплавлених окон странним образом собрались в кучкі й поповзли на місце, – по ходу двіженія вони відновлювали свої правильні геометричні форми й набували прозрачності. Ковролін, воставши із пєпла, неприродно зазеленів, як у буклєті. Й дажи основатільно розламаний стіл зі страшним тріщанням стулився докупи, повінуясь незримій волі потустороннєго клєя “Момєнта”.

Спустя кілька хвилин кабінєт директора київського Дворца Піонерів востановився шо той Фєнікс.

Дєніс Іванович з огидою харкнув в поставлений рядом з креслом вазон, де проростало якесь покручене і чахле растєніє (воно під час усіх попередніх трансмутацій практично не змінилось), глянувши на свої босі ноги, які ще слігонца парували. Два роздертих і оплавлених сгустка кожі й різіни валялись рядом, – на них разві шо можна було почепить табличку: “Відновленню не підлягає”.

– Ну шо за мєлкі капості, – пробормотав Дєніс Іванович, інстінктівно обернувшись. У нього за спиною, на стіні, в хаотічному порядку були понавішувані разні вимпіли да фотографії, на которих чорно-білі люди в костюмах і ачках вручали переможні кубки субтільним юношам і дітям. Його взгляд аж прикипів до малінької фотки, розміром 10 на 15, яку він дажи не замічав раньше – відтоді, када ввійшов у цей кабінєт дірєктором. Канєшно він, узнав його. Це була группова фотографія 1936 года. У центрі, в окруженії різнокаліберних дітей, стояв Хосе Рауль Капабланка. У верхньому ряду, нада понімать, красувались тодішні шахматні дєятілі да партійні функционєри. Крайнім справа – довольний, як заїць, которий токо шо полиняв на зиму, – був непримітний старічок з бородкою клинишком, в круглих стальних очках.

– Ах, вот оно шо! – сплеснув у ладошки Дєніс Іванович. – Дак, значить, і це все неспроста. От хто у нас тут шахматами занімався… Ну-ну…

Сорвавши фотографію зі стінки, він зіжмакав її в галімий шарік і викинув у мусорне відро. Затим нажав на телефонному камутаторі кнопку й визвав сікрітаршу.

– Усі камплєкти шахмат, шо числяться у нас на балансі, – оддайте у якийсь дєтдом для умствінно отсталих. А лучче вибросіть. І здєлайте це нізамідлітільно, Тамара.

Ізящна сікрітарша таінствінно поклонилась і рєтіво щезла.

– Отнині в етому Дворці – тільки доміно! – Торжествінно прогоготав Дєніс Іванович. – І, канєшно жи, шашкі.

* * *

В готелі “Контіненталь”, де цього разу остановився Капабланка, ближче до вечора собралось дофігіща народу.

Хосе Рауль не міг пожалувацця на організаторів його туру совєцькою Україною, но всьо жи був здивований кількістю партій, сиансів да творчіскіх встрєч з поклонніками, – програму йому состряпали насищену, як для коня.

Мєсні партійно-шахматні чиновники чули страшну історію, як у Москві Хосе Рауль распоясався, отлічившись дєрзкими виходками та аморалкою. Сославшись на мігрєнь чи ше якуто чіпуху, від одмінив вечірню лєкцию й тіпа скромно остався у готелі. На самому жи ділі він страсно хотів трахнуть одну готельну продавщіцу папірос. Укатував її він пару днів, а та всьо хіхікала й ламалась, мол, у мєня работа. Тада він купив у неї весь її лоток папірос – і утянув до себе в номер. І це при тому, шо в Росії Капу і так любили іскріннє й безплатно.

Но саме гнусне у тій інтрижці з папіросною гєйшою началось, када Капа наступного дня відтарабанив цілий табачний магазін портьє – мол, нате сувєнір. Сам він, як відомо не курив, – тіки сладіньке обожав. Канєшно жи, до вечора слухі про причуди Капабланки заполонили уші всіх обивателів. А папіросна діва стала чим то вроді ходячої миморіальної доскі.

В радянській Україні рішили боротися з подобним бляцтвом при помощі спортівних упражнєній. Када у Капи не було сиансів і виступів – його возили на тенісні корти, поіграть з чаплійоном страни. Після таких розваг Хосе Рауль ні разу не жалувався на свій сон. Впрочім, чиновники, як ето заведено у нас, перестарались. У триццять шостому году Хосе Рауль уже два года, як був опять жонатий. І хоть поїхав на гастролі сам, но мислями і серцем був зі своєю Кікірікі.

Після тусні з рабочим класом на подільському пивзаводі разум гєнія був подьорнут димкою. Але його чекав іше один сианс – і не з якимись доходягами, а з шістьма самими натасканими псами шахматного Києва.

Путьом віртуозної діпломатії Хосе Рауль звів цей надлишковий поєдинок унічию, порадувавши всьо ту ж таки орду репортьорів, яка нічуть не змінилась ще од різдва Христового.

Після останнього рукопожатія, Капабланка вислизнув з обьятій да цвітов, мічтая про чисто фізіологічне полегшення. Атлічно провівши час у туалєтній кабінці, він направився до умивальників. А там його вже поджидав давєчний директор і фанат в одній персоні – товаріщ Цейтов.

Капабланка, як і кажда настояща звєзда, не любив надокучливих граждан, але воспітаніє не позволяло йому дерти кирпу. Впрочім, Платон Нікалаївіч – попри всі ознаки приліпали – чомусь не визивав у Хосе Рауля раздраженія. То лі від цього нескладного індівідума распространялись особі емоціональні модуляциї, то лі так благотворно вплинув на грандмастіра ухожений готельний унітаз.

– Моє почтєніє, синьйор, – вклонився Платон Нікалаївіч, ледве не ударившись лбом об край умивальніка. – Ви уж ізвініть за столь неподходяще місце да обстановку, но в мене єзть для вас один сюрприз.