Текст книги "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Капабланка вопросітільно зирив на дірєктора Дворца Піонерів, омивая руки. Єслі його шото й огорчало в цю мінуту – дак це упущена возможность, шоб позбуцця денних залєжей соплів.

– Просто я хотів сказать, шо завтрашній сианс для всіх нас, в опрідільонному сенсі, особінний.

– Да-да, я ранше з дітьми нікада… Впрочім, кажись я говорив вам про це.

– Діствітільно! – сплеснув руками товаріщ Цейтов. – Але не тільки потому. Ви ж понімаїте, про що я?

І він, склонивши голову набік, питліво взглянув на Капабланку.

“О, Боже, ну зачєм жи так внізапно?!” – взмолився шахматний Моцарт, почуствувавши, як у глибині його мазгов рождається впізнаване жженіє да істома.

– Ми всі надіялись, шо ви вернетесь в город Київ, аби завершити свої діла. – Інтонациї дірєктора вдруг затянуло тучами; карікатурний старічок остався за бортом розмови. – І от ви тут. Повірте, ми дєлаїм усе можливе, шоб завтрашній сианс пройшов удачно.

Прошла всього лише сікунда наряжонного мовчання – і мара зникла, сталь покінула старіка, оставивши лише груз прожитих днів і дєцкіх іздіватільств.

– Да, чють не забув! Скліроз! – спохопився Платон Нікалаївіч. – Я ж мав для вас приятну новозть! Ми тут у шахматній федерації посовіщались, з товаріщами у комітеті… Карочі, для дальшого турне по Україні вам предоставлять лічний самольот!

Тільки врождьонна делікатність помішала Капабланці піднять сканадал: він раньше нікада не літав на єропланах, ба навіть більше – сильно їх боявся. І тут – нате вам. Добро пожалувать у транспортний кашмар.

* * *

Пять часов утра. Безжальний час, када самий устойчивий організм комизиться і матюкає свого хазяїна, який не хоче спать. Ця абсолютна істіна не стосуїться лише трьох катігорій народонаселення: лунатіков, влюбльонних і спасителів світу.

Впрочім, доктор Падлюччо і його прекрасний учень Міша не задумувались, до якої катігорії вони належать, – їм просто не хотілось спать, як це буває з екзальтіруваними лічностями перед вступним екзаменом в аспірантуру.

– Як нам ізвєсно дажи із газєтних хронік 1936 года, сианс Хосе Рауля Капабланки на триццяти досках состоявся у приміщенні Колонного зала імені Миколи Лисенка. По такому случаю кубінскій самородок облачився у свій любімий темно-сірий кастюм. Чогото всі були переконані, шо ето шоу перетвориться на поддавки. Но Капабланка вийшов на ігру, заявивши журналістам, шо слішком уважає дітей, аби давати їм фору ілі якісь інші поблажки.

Доктор Падлюччо глянув на часи й покачав головою. Тим часом сіра паволока дрожала й розвалювалась на куски – сонце ступило на третю горизонталь небесної дошки.

– Етот сианс він запомнив на всю жизнь, і часто згадував його, як одне із самих інтірєсних собитій в своїй жизні. Серед усіх присутніх дєток, яких він ліхо одарив своїм найлуччим взглядом, йому особо приглянулась дєвочка років пітнаццяти, в скромному сіренькому платті. Від його жгучих взглядов юна шахматістка вже на третьому ходу зарділась маком і пилала алінькім цвітком. Ця ніловкость, похоже, обом доставляла неудобство, тому на п’ятому ходу грасмейстер Капабланка “зівнув” фірзя – і признав свою поразку. Київська Лоліта, єдва не обвалившись на пол, задрожала й через мить торпєдою покинула зал. Сікрітар парткома покрився мєлом. Бо на самом ровном місці вдруг образувалось справжнє зміїне кубло непристойних домислів і слухів.

За винятком цього курйоза, який списали на кубінську романтичну вдачу, третій чимпіон міра провів сианс без скідок і подстав. У решті партій він задєлав п’ять нічиїх і тіки на одній дошці зазнав поразки.

Тодішні хронікьори утвірждають, шо проігриш тієї партії визвав у гросмейстера столь странний приступ радості да щастя, вроді він тронувся умом.

Доктор Падлюччо знову зиркнув на часи, на вулицю, і знову на часи.

– Ми кудись спішим? – освідомився Міша.

– На жаль, ми не просто спішим – ми опаздуїм!

Чере пару сікунд доктор вже взувався біля дверей.

– Не панімаю, куда це можна опоздать в таку рань…

Доктор Падлюччо глянув на Мішу, як на тупіцу.

– Це в нас заповідаєцця на раннє утро, а в Токіо, мій друг, нєкоторі вже вспіли пообідать.

– У Токіо? Я надіюсь, нам не нада летіть в Токіо? Бо у мене ж іще дажи паспорта нема…

– Нє, мій сонний умом учень, у Токіо летіть необізатільно. А вот у бліжайший кампутірний клуб летіть прийдецця.

– Клуб? О, Боже! Зачєм нам клуб?

Надивившись вдоволь у дверний глазок, доктор Падлюччо приоткрив двері й озирнувся.

– Бо ровно через час на одному японському інтернет-аукционі буде виставлено на продаж лічний архів княгіні Ольги Євгеньївни Чубарової. Ілі же госпожи Чагодаєвої, катора померла почтєнною вдовою знамінітого американського адмірала Кларка. Для нас жи важно, шо нєкоторе врем’я вона підписувала свої пісьма, як Ольга Чубарова-Капабланка.

Глава 5. Княгіня на жимчужині

– Хто там, Кікірікі? Хто прийшов?

Хосе Рауль висунувся з ванної, неудачно прикрившись полотєнцем. Тоість, він то щитав, шо прикрився достаточно, як для джентльмена, но сміх в прихожій заставив його усомніцца в цьому.

– Ба! Вілікій чимпіон расхажує по свому номиру акі Адам! От тіки Єва шото не соотвєцтвує!

Ці басовиті раскати Капабланка опознав навіть раньше, ніж спохопився нащот полотєнца, яке зацепилось за дверний пройом і потому не вполнє дотянулось до місця призначення.

– Савєлій, ти лі?! – всьоравно обрадувався Капабланка, отряхнувши мокрі волоси. – Яким же вітром?

У відповідь готельний номер знову наповнило утробне гоготанье.

– Княгіня, я вас молю, почті шо на колєнях: ну, поясніть ви своєму супругу, шо Росія – не такий мєдвєжий угол, як йому кажицця здаля! Тим більше, шо я давно живу побліже к вашому готелю!

Ольга тожи на повну громкость включила свої сміхові калакольчіки, й атмосфєра номера вміг прогрілася від передчуття грядущої попойки.

Бистро і качіствінно одягнувшись, Капабланка появився в гостінній, широко розвівши руки.

– Савєлій, позволь тебе обнять!

– Рауль, опомнись, в Парижі так не принято! Послєдня здєшня мода полягає в тому, шоби при зустрічі слєгка коснуцца лбами, – як кажуть на югє моєї далекої та незнаної родіни, німного буцнутися!

– Ха-ха! Твій юмор, брат, нічуть не ізмінився! Все такий же гєрмітічний і полукорєктний, як і придумана тобою сістєма в Галанському захисті.

Після жостких обніманій мужчіни угомонились і притихли. Ольга зі скорбним відом встала, охнувши не без притворства:

– Пойду к горнічній, закажу чаю.

Хосе Рауль тут жи і сам подпригнув:

– Душа моя, вам не нада прилагать таких усілій, – я сам спущусь. Ти лучче возьми собі подушку побольше. Хочеш, я принесу тобі шаль?

І, повернувшись до Савєлія, пояснив:

– Ольга ще відучора плохо себе чуствує. Тіки но приїхали в Париж – і на тобі. Впрочім, нема чому тут удівляться: Франция – страна простуди, кашлю і мігрєні.

– Постойте, друг мій, – восклікнув Савєлій, – но це ви, мабуть, попутали наш солнічний Париж із слякотним і мєрзкім Лондоном! Клянусь, тут клімат самий луччий для всіх недужих!

– Ах, Тартаковєр не був би Тартаковєром, якби у нього вирвать нещадне жало подлої сатіри! – вигукнув Капабланка. – Скіки можна іздівацця над моїми чуствами до всього агліцкого? Да, я не скриваю, шо самий грязний участок Темзи в районі доков мені рідніший, ніж ваші луври да мон-мартри.

– Скажіть спасібо, – не унімався Савєлій, – шо перед вами сидить істовий поляк, которому ця Франция також у печінках сидить! Га-га!

Ольга знову з охами і ахами приподнялась, упрєждая допомогу галантних шахматістов.

– Прошу простіть мене покорно, но я, пожалуй, піду прилягу нинадовго. Дасть Бог, і пожже я составлю вам компанію, за ужином.

– Княгіня, ми уповаєм на ваше бистре і рішитільне виздоровлєніє! – бодро вигукнув Тартаковєр провожая Ольгу полупоклоном.

Спустя два часа вона проснулась од жуткої тішини, царящої вокруг. Єслі Ольга чогось і боялась у своїй веселій і беззаботній жизні – то це мгновєній, када навколо не чути звона бокалов, мілого щибетання і шороха. Впрочім, вона атлічно виспалась і чуствовала себе бодрим агурцом, тоість – мімозою.

Потративши всього мінут дваццать на туалєт, вона вошла в гостінну й застала удівітільне й небачене раніше зрєліще: мужчіни сиділи молча за столиком, согнувшись над шахматною доскою. Тут нада пояснить одну странность Капабланки: він нікада не занімався шахматами дома, даже під час турнірів, када жив в готелях. І за всі три года їхнього брака Ольга не помнила такого случая, шоб Капабланка з ким то шпілив за межами турнірного пространства. Більше того, у них ніколи не було жодного камплєкта шахматних фігур!

– Капабланка! – взволновано вигукнула Ольга. – Чим це ви тут занімаїтесь?! Шо це за новозті?

Хосе Рауль винувато улибнувся і розвів руками:

– Це все Савєлій, змєй! Припер з собою шахмати. А ти ж уснула, дарагая, і нам рішитільно не було куда себе подіть! Впрочім, ми уже сиграли, і можем прямо щаз отправитись у ристоран!

– Да? Ну шо ж, атлічно, – прококєтнічала Ольга. – Кстаті, хто виіграв?

– Капабланка вкотре доказав, шо можна бути луччим, і в тоже врем’я – першим! – блєснув потрьопаним афорізмом Савєлій Тартаковєр (ету мисль він уже встиг опубілкувать в мєсних газєтах).

Капабланка, смущонно одмахнувшись, встав із-за стола і взяв листочок, списаний шахматними закарлюками.

– Шоб ти на мене не сильно злилась за етот инцидент, возьми-ка лучче цю бамажку – і спрячь її. Кадато вона буде безцінним бриліантом, люба Кікірікі.

– А как жи! – Піддакнув Тартаковєр. – Єдина неізвєсна партія маестро Капабланкі! Поклонніки та всякі прочі охотніки за рарітєтами будуть убивать друг друга, шоб завладіти нею!

– Да ладно, Савєлій, харош паяснічать… – і зовсім тихо додав. – А втім, у твоїх шутках всігда намного менше юмора, ніж прозріння.

* * *

Коли сисадмін спить – це ще не значить, шо він не работає. Доктор Падлюччо з Мішою самі змогли в цьому переконатися, оказавшись перед входом до кампутірного клуба “Дицибел”. На дверях було написане завєтне слово “круглосуточно”, й тому вони були закриті. Прильнувши до стікла, доктор роздивився, шо в дальній комнаті, расположеній за стойкою адміністратора, наблюдаєцця опридільонне копошеніє людських масівов. Якшо виражацця точніше – там було шото вроді бара, а практіка свідчить, шо в барах нікада не припиняється броженіє закваски.

Доктор звонко постукав у вітрину монєткою. Потім ше раз. Міша, нічого не сказавши, нажав три раза подряд на хітро замаскований збоку звонок.

Наставнік удівльонно глянув на мальчіка.

– Тіки не кажи, шо ти харашо знаїш це завідєніє.

– Можу й не казать, – покорно відповів Міша.

З-під стойки адміна спустя мінуту показалась голова і часть тощого туловіща у майці. Нескладне сущіство, яке остановилось у розвитку на порозі повноліття, подошло до дверей і приоткрило їх сантіметрів на п’ять.

– Шо вам нада? – спитав недружилюбний сисадмін.

– Угадай з трьох раз, мій друг, – з разгона наїхав доктор. Не ожидая ескалациї конфлікта, Міша вміг все розтлумачив луччим образом:

– Інтернет на пару часов, жилатільно номер 25 і 27 в залі для курящих. І принесіть туда два кофе, томатний сік і два пірожних “Сьомий левел”.

– Я не хачу пірожного! – бистро вмішався опитний тренір.

– Дак то я для себе, – винувато уточнив Міша.

Істота, яка на глазах набувала осмисліності, пропустила їх всередину і почапала к бару.

Доктор Падлюччо, дорвавшись до кампутіра, дажи не став сідати, а первим ділом набив у строку бравзера завєтний рядок. Вказавши логін і пароль, він в три кліка оказався на странічці потрібних лотів.

– Єзть! Він виставив її, ти бачиш? – взволновано скрикнув доктор.

Міша здивовано кліпав глазами, але не міг роздуплитись.

– Ееее, а в цього сайта хіба нима агліцкої версії? Ну, шоб не вот етіми палочками було написано?

Тіки типер до доктора дошло, шо Міша – в силу своїх скромних язикових познаній – просто не може бачити то жи саме, шо бачить він. Поетому він щолкнув на флажок британської имперії, – й контент преобразився.

– Типер ти бачиш, мій будущій герой ересес-потоків?

Міша втупився у монітор і пробіг глазами кілька верхніх рядків. Там були виставлені які-то лічні вєщі княгіні Чубарової-Кларк, її пісьма разним вельможам, а так жи золота олімпійська мидаль її третього мужа, большого спєца по греблі, ше якісь награди і пам’ятна фігня. Внизу екрана, у виділеному мишкою фреймі, було написано таке: “Рукопісь третього чимпіона міра по шахматам Хосе Рауля Капабланкі. Неізвєсний ранєє текст партії, сиграної в 1937 році, в парижському готелі “Регіна”, між Капабланкою і гросмейстером Савєлієм Тартаковєром. Стартова цена – 20 000 $. Купить без торга – 350 000 $”.

– З ума посходили… Триста пієсят тищ за бамажку… – восхіщонно промугикав Міша.

Доктор Падлюччо так разволновався, шо облив себе кофієм, поставивши досадне пітно прямо на штани в області репродуктивного органа.

Міша супроти своєї волі гигикнув – і тут жи получив запотиличника.

– Ти лучче доїдай своє пірожне, і дивись сюда…

– На шо дивицця? Як ви щаз продасте свої обмочені штани і купите цю ріліквію?

– От олух! – доктор нарешті пододвинув стуло, і всівся. – Дивись вніматільно! Щаз дядя Падлюччо покаже тобі настаящий фокус.

Він дважди клацнув на кнопку “обновить”. У фреймі явно шото змінилося. Дрожащою рукою він навів мишку на одне-єдине красне слово, виділене жирним шрифтом: “ПРОДАНО”.

– Обана! – тіки й зміг сказать Міша. – Обана!

Тим часом кров покінула лице доктора, й на ньому поселилась льодяна рішучість.

– У тебе, мій юний поліглот, єзть полчаса, шоб поіграть в якето убожиство. Я лічно рикомендую друге “Дьябло”. Просто так, для трініровки… А я тим часом поработаю німного журналістом – скліпаю гідну новозть для денних випусків.

Глава 6. Послєдній кантроль

Ровно у двінаццать часов дня двері в прийомну дірєктора київського Дворца Піонерів Дєніса Івановича Крамара распахнулись, іздавши жалобний візг. Сікрітарша Тамара спершу, не подимая глаз, одчеканила фразу, яку сьоні з смого утра повторила вже, навєрно, раз дваццать:

– Дєніс Іванович не принімає, зайдітє завтра.

Коли ж у відповідь їй раздалась гнітюча тішина й поскрипування половіц, Тамара грозно подняла вєки. Її дліннющі, як у рикламі Максфактора, рісніци сначала дьорулись, а потім наче прилипли ко лбу.

– Дірєктора нима на місці, шо ни ясно! – протівно взвізгнула вона, вільнувши гібкім тілом. Доктор Падлюччо, внєзапно підскочивши, шо той нінзя, повалив її на пол. За його спиною Міша нєлєпо одкрив рота і наслаждався стрьомом. Спершу йому ця виходка наставніка показалась забавною, но тут він обратив вніманіє на причоску сікритарші, – це зрєліще заставило Мішу одступити шаг назад і почуствовати спиною влажность фудболки. Укладка цієї молодої женщини, яка ше мить назад оповіщала тільки про те, шо хазяйка не звикла економить на балончиках із лаком, розтріпалась так неприродньо й бізумно, як малінький кусочок урагана. А єслі вже говорить начистоту, вмєсто волос на голові Тамари звивались настоящі гади, – вони жутко шипіли і в єдиному пориві тянулись к доктору, роззявивши свої многочислені пасті. Сама ж сікрітарша обхватила шию доктора столь цепко, шо у певному ракурсі все це напоминало непрілічну сладострасну позу, характєрну для служебних романів і порнухи. Доктор жи, всупереч такій драматургії, питався одстранить опасне кубло, оджимаясь лівою рукою від підлоги, як Владімір Висоцький. Права ж длань Мішиного наставніка полізла у собствінний задній карман штанов, – нєлєпость цього жеста остаточно руйнувала еротізм епізода, но – як бистро з’ясувалось – наближала його до фіналу. Одним бистрим двіженієм, яким можна було б хвалицця навіть перед самураями, доткор Падлюччо ізвльок із кармана пластікове розп’яття – і припечатав до лоба сікрітарши. Та іздала вопль нелюдського тіпа, з її упругіх форм повалив ядучий дим, і вже спустя десять сікунд вмєсто Тамари на полу красувалась тіки зеленовата клякса нечистот, в которій брєзгліво одпльовувався доктор.

– От же ж не можуть, суки, шоби хреста святого не обригать, – сокрушався він, питаясь привести себе в порядок, якшо так можна назвать розмазування потусторонньої жидкості по брюках.

Міша глотав слину, будто йому лічили зуби, но в остальному держався молодцом, як догадався доктор, професіонально глипнувши на штани ученіка в області таза.

– Тепер пора переступить чіртог, мій мальчік… Ступай за мною, – проронив доктор і толкнув двері, на которих свєркала нова бронзова табличка із лаконічним написом: Д.І.Крамар.

Канєшно жи, застукати дірєктора Дворца Піонерів в расплох не получилось. Наївно було полагать, шо цей посіпака тьми – настіки глухий пиньок.

– Признаюсь чесно, вам удалось мене німного здивувати! – восклікнув Дєніс Іванович, отсалютувавши доктору стаканчиком молока. Він розвалився в креслі, як старий гангстер, а ноги в новіньких блістящих туфлях схрестив на столі.

Доктор Падлюччо, принципіально не поздоровкавшись, підійшов до краю длінного дірєкторского стола й усівся на стуло, жестом показавши Міші, шоб і він не стовбичив, як осика.

– Не ожидав я, мілий доктор, шо ви наважитесь на це одчаяне глупство, ісполніне дішового героїзма. А впрочім, це у вашому характірі… А з Тамарою – це ви напрасно… І хто вас тіки учив так з женщинами обращацця? – Дєніс Іванович надмєнно хіхікнув. Потім мєдлєнно перевів взгляд на Мішу й іспитав на ньому дриль свого ацкого взгляда.

– Тобі ж, нещасний мальчік, я міг би тіки посочуствовать. Якби, канєшно, міг… – Довольний каламбуром, Дєніс Іванович убрав ноги зі столу, сів ровнінько й трохи нахилився вперед, як класний керівник. – Як кажуть у таких випадках амириканці, тобі просто не повезло, парінь…

Тим часом доктор глянув на часи й довольно хмикнув, попутно переконавшись, шо в кабінєті єзть тілівізор. Попередній хазяїн цієї должності все поривався викинуть бісовський ящик, которий з годами все сильніше його раздражав. Но, видно, не успів.

– Ітак, отважні дурачки, дозвольте для проформи запитати: чєм обязан? – вичекавши паузу, Дєніс Іванович водив глазами від доктора до Міші, будто слідив за ігрою в пінг-понг. – А впрочім, облишим еківоки. Якби ви не додумались до етого странного наскока, ми всіравно сьоні стрілись би. Причому саме в цьому кабінеті. Прикиньте, яка іронія судьби?

Мовчання гостей начинало напрягать Дєніса Івановича.

– Я так і думав, шо світська бесіда у нас навряд чи вийде. Чим же вас занять? Невже прийдеться знову іграть у шахмати?! – цього разу дірєктору Дворца Піонерів удалось розвеселити себе по-настоящому.

– Хоть як це странно і нілєпо, но фігури вже розставлені з утра. – Крамар звертався до Міші. – А ти, бідняга, нібось і не догадувався про це, правда? Я стіки років знаю твого наставніка, що можу допустить найгірше… Навірняка він парив тобі мозг загадками, а саме главне попросту забув сказать…

По цих словах Дєніс Іванович мєдлінно й урочисто, як на брачній церимонії, возвисився над столом.

– Не бачу повода тянуть різіну й жонглірувать словами. Начнем, пожалуй. Кстаті, – просіяв Крамар, – спиціально для вас, доктор, я припас один малінький, но ефектний сюрпризєц. Право же, як жалко, шо ізбранний – не ви, а який-то неповнолітній засранєц. Признайтесь, доктор, шо час од часу думаїте про це. Ну, шо ето не зовсім справедливо… Я ж угадав?!

Падлюччо тожи встав, надмірно виправивши спину.

– Як на те пішло, то і я признаюсь, шо заготовив для вас, Дєніс Іванович, одну пікантну неожиданность.

– Так-так-так-так-так… – оживився дірєктор Дворца Піонерів, імітіруя одного шибко культурного тілівидучого. Доктор отловив намьок:

– Ви абсолютно праві нащот того, шо мій сюрприз – теливізійного свойства. – Падлюччо знову глянув на часи. – Більше того, прямо щас його преподнесуть у прямому ефірі. Так шо, єслі вам інтірєсно, можите взглянуть… У новозтях на п’ятому каналі.

Злобно прищурившись, Дєніс Іванович нашарив на столі пульт і направив його на ящик.

– Ну-ну, полюбопицтвуєм.

Новини на п’ятому якраз кончались, – ведуча в студії об’явила, шо зара буде сюжетєц про культуру.

“Як стало ізвєсно п’ятому каналу від власного кариспандєнта, сьогодні на японському інтернет-аукционі “Мамуна” був виставлений унікальний лот – невідома раньше рукопісь третього чимпіона міра Хосе Рауля Капабланки, катора ніде і нікада не публікувалась. Єслі точніше – йдеться про тєкст шахматної партії, сиграної одним із вілічайших шахматних гєніїв світу. Ця рукопісь, свого часу подарена Капабланкою своїй другій жоні, княгині Ользі Чубаровій, много років пролежала в часних архівах і ніхто дажи не догадувався про її існування. Тим боліє парадоксальним можна щитать той факт, шо рарітєт був мгновєнно проданий на аукционі за 350 000 доларів. Нашому каріспандєнту вдалося встановити ще один удівітільний факт: калікционєром, которий виложив таку крупніньку суму бабла за аркуш паперу з шахматною нотациєю, являєцця дірєктор київського Дворца Піонерів Дєніс Іванович Крамар. Ми, канєшно, від усієї душі поздравляєм нашого співвітчизника з такою атлічною покупкою, і попитаємся в наступних випусках предоставить вам, дорогі зрітєлі, камінтарій цього істинного цінитиля шахмат, а такжи попробуїм вияснить, откуда у скромного чиновника стіки бабліща. Харошого вам дня!”

Доктор Падлюччо давився сміхом, – і нічо не міг із собою подєлать. Міша осторожнінько пирхав у кулачок, косо поглядуя на дірєктора.

Крамар жи, напротів, чомусь не радувався внізапній славі. Принаймні, када людина (дажи єслі вона не зовсім людина) так сильно гатить по лічному робочому столу, аж він трощицця в щєпкі, – це сложно розцінить, як приступ щастя.

Подальші мітаморфози, які заскочили врасплох доктора і його учня, лише потвердили це наблюдєніє.

Міші казалось, шо комната почала обертатись вокруг невидимої осі, центр якої постоянно зміщався. Від цього йому німножко захотілося ригать, чим він негайно й занявся. Ригаки, покідая його рот і носоглотку, прічудліво вращались разом із навколишньою плинною ріальністю. Часть риглів – случайно – обрушилась під час цього харавода прямо на туфлі Дєніса Івановича, внаслідок чого жуткій вой заглушив мальчіка.

Скрєжет і смрад заполонили приміщення, яке тепер більше нагадувало піщєру або ше якусь мрачну катівню. Все це такжи напоминало обичний глюк, ібо в каждій настаящій печері чи, тим більше, подвалі має бути якесь склепіння тіпа потолка; тут жи його попросту не було – погляд вихвачував з чорного пространства тіки якіто гіганські бурулькі.

Дірєктор Дворца Піонерів змінився обліком: типер він менше був похожий на службовця, хотя і до хелбоя явно не дотягував. При такому рості взагалі трудно визивать страх і повагу, дажи якшо одростить копита вмєсто п’яток, а морду заліпити чешуєю.

Внізапно Міша почув здавлений крик – і озирнувся. Доктор Падлюччо, каторого він буквально на мить випустив із поля зрєнія, любуясь общим ороговінням Дєніса Івановича, оказався в дальньому кутку цього ацкого сарая; мощні сталактіти опустились перед ним стіною, образувавши шото тіпа надьожних гратів. І хоть він питався звідти вибратись, Міші було понятно, шо з таким номером не впорався би сам Гуддіні.

Інфірнальний дірєктор помітно приободрився. Ізоляция доктора явно пішла йому на пользу й повисила самооценку.

– Ну шо жи, доктор, як бачите, і я умію пошутить.

Він підійшов до камінної рішотки.

– Для мене люди, єслі чесно, всігда були притиреною і нелогічною загадкою. Одним ти пропонуєш власть, гроші й всі соблазни плоті – а вони морду воротять і всю жизнь в якомуто гамні колупаюцця. А інші самі стають в очірідь, шоб швидше попасти у кіпящу сєру – із чистого любопицтва і безтолковості. Якшо ви всі – созданья божі, то як могло так получицця? Но потім, наблюдая за метаннями вашого небесного гінірала, я поняв, шо він і сам достаточно протіворічивий. Тада то я і предложив йому партєйку в шахмати сиграть… На інтірєс… – Дєніс Іванович, якого ми продолжим так називать чисто по інерції, заулибався власним спогадам. – Дак вмєсто того, шоби безропотно принять моє чисто ігрове прівосходство, він і сам рішив шукать лазєйки! Хто б міг подумать! На щастя, нєкоторі вєщі вам, людям, доручать ніззя. Він цього попросту не врахував! От і типер… Даремна суматоха, стіки нєрвів, іспорчена судьба… Вам, доктор, не обідно? А втім, не одвічайте. Напрасниє слова.

Крутнувшись на своїх огидних ратицях він щолкнв пальцями – і в центрі зала появився оригінальний столік із мраморною шахівницею да ікрустірованими клєтками.

– А вот і мій для вас сюрприз! Ви должни узнать цю дівну мебіль. – Мєтнувши бистрий взгляд на клєть, дірєктор воодушивився. – Да-да, це він! Той самий столік Старицького. На цих от клєтках бізумєц Чігорін кадато показав старіку мою ефектну партію в монастирі Святой Сабіни, чим тронув його зибкій ум. Я пощитав, шо буде символічно сьогоднішній риванш сиграть на ньому. Ради цього мені пришлось вступити в корупционну связь, і стирити його прямо із фондів вашого замічатільного музєя Тараса Шеченка. Втім, там і без мене тирять ізрядно…

Ще один щолчок пальцями – й на столику вистроїлись шахматні фігури. Тим часом Міша, забившись в угол, зажав голову мєжду коліньми й качався із сторони в сторону, – в його мозгу наростало якесь странне, небувале раніше, жженіє.

– Ітак, ісполним прєдначертане. – Торжествінно пробасив пекельний дірєктор.

Міша відчув, як якато сила штовхає його до столика, – й не став їй противитись. В глазах у нього все плавилось і свєркало радугою. Він дивився на фігури, словно крізь занавєску. На каждий ход Дєніса Івановича він одвічав миттєво, – в його ушах громко тікали незримі часи, намікая на цейтнот уже в началі гри.

Дірєктор же, напротів, не спішив. Він наслаждався каждим ходом, який усилював його редути і заставляв Мішиного караля тікать із одної сторони в іншу.

Через полчаса позиція упростилась.

Крамар мєдлінно зняв з доски свого фірзя й прошептав.

– Ну от і всьо. Готовте з доктором пожитки – вас жде дальня й не дуже приятна дорога. Всьо врем’я вниз, а там – направо.

Фєрзь опустився на дошку рядом з Мішиним каральом.

– Тобі мат, дружок.

Міша закрив глаза. Він прекрасно понімав, шо програв цю партію. Хоть і не здєлав у ній жодного самостійного хода. Він чуствовав, шо все навколо знову починає дрожать і тарахтіти – й приготовився до худшого.

З оціпеніння Мішу вивів странний крик. Странний, бо видався мальчіку вкрай недоречним в цю мить общєлюдського фіаско. Це був крик пінсіонєра, якому наступили в тролєйбусі на ногу, – такий же безпомощний і слабий.

Одкривши глаза, Міша побачив не сталактітовий морок, а самий обичний підвісний потолок. Дєніс Іванович, перевоплотившись обратно в плюгавого недомірка, сидів на ковроліні, ошаленіло уставившись на свої босі ноги, які слєгка диміли жуткою вонью. Доктор Падлюччо, возвишаясь над малишом, питався одчищать штани.

Тим часом двері в кабінєт дірєктора Дворца Піонерів распахнулись – і внутрь увалилась сйомочна група п’ятого канала.

* * *

– Я знаю, шо вчинив не дуже харашо, подвєргнувши твою ше неокрєпшу псіхіку такому іспитанью. – Доктор хлєбнув з бокала і затянувся тонкою сігарою. – Прости мене, мій мальчік. Я більше так не буду.

Дим подимався над двома старінними кожаними креслами, які розділяв тіки опецькуватий столик на витих ножках. Витянувши ноги до каміна, в якому затєйліво тріщали дубові поліняки, як то показують поляки по тілівізору в ночний прайм-тайм, доктор Падлюччо розширяв своє сознаньє, а Міша самозабвєнно смоктав крізь соломинку молочний кактейль.

– Да ладно Вам! Нам крєпко повезло – я так щитаю. – Міша, похоже, не сильно рефлєксірував по поводу нівіроятних приключєній, які йому довилося пережить протягом послєдніх суток. Впрочім, деякі вопроси не давали йому покоя. По-перше, ця странна партія, котору він продув. Собствінно, дажи не сама партія, а повна відсутність апокаліпсіса, которим так грозив йому і доктор, і цей обдрипаний дірєктор з магічними прохватами. Прєдвосхіщая його распроси, доктор Падлюччо сам ударився в дітальний отчот.

– Тебе, навєрно, хотя би чуточку цікавить, шо ж там случилось, в тому кабінеті, й чому ми вмєстє з людством не загриміли в тартарари… Прийшов нарешті час розставить все по полкам. Начнем із того, шо много год, проведених мною у пошуках сакральної партії, чимто напоминали перегонки чи ше якето перетягування каната. На каждому шагу я чуствував, шо мені в слєд ступає зловєща ратиця. І, відповідно, цей посіпака ада, з яким учора ти познакомився, не ісчизав із мого кругозора.

З чого би начать? Шоб не з початку, але і не з кінця… Начну з середини.

Хосе Рауль Капабланка, як ти вже знаїш, був ізбранний. Один із тих хранителів, которим Господь довірив тайну про метафізичний смисл шахматной ігри і сутність апокаліпсису. Таким жи був Чігорін. Чуть пожже – чудаковатий данець Бент Ларсен. І ти, мій малінький нівєжда, іще одне звіно цепі, котрому ше належить звякнуть, ісполняя своє призваніє.

– Постойте, доктор! – чуть не подавився Міша. – Як це: “ще прийдеться?” Ви хочите сказать, шо цей кашмар був тіки триніровкой? Фальстартом чи іще чимто подобним?

– Отнюдь. Но ти даремно питаєшся стрибать поперед мене… Да, не очінь умєсна поговорка… Ну її к пням. Дак слухай. Круг ізбранних – це люди, які були і єзть фрагмєнтами величної мозаїки, но не знали допуття, у чому їхня місія. Так, напрімєр, великому Чігоріну Господь одкрив страшне минуле людства – ту партію, котору проіграв у 1393 році од Різдва Христового домініканець Йоганн. Случилось це у Римі, й відтоді ціла епоха, яка должна була відкрити людству істіну да світло, вдруг обернулась темними віками середньовіччя. Ти й сам у курсі: костри для світочів, жистокость питок, казні в ім’я добра… Карочі, ацкі морди порєзвилися на славу. Чігорін получив це одкровення в тища восімсот сімсят читвертому году, – цю доленосну партію він скромно розкатав проти одного посрєцтвєнного ігрока з гусарською фамілією. Я вже казав тобі, шо тексти доленосних партій мають свойство воплощатись час од часу. Тоість, вони являюцця нерідко, опіріжая час і простір, а потім виринають у многочіслєнних повторах, як в телепрограмі. Частічно вся ця кутірьма должна запутать больно любопитних посланців пекла. Впрочім, шукать пояснень Божим планам – прєдєл зухвальства, і я совєтую його не переступать.

Уви, бєдний рускій мастєр, як це у них заведено, упав у соблазн. Чігорін размічтався, шо раз він получив такий кусок просвітлення – то упаде ще більше. В якийсь момент своєї жизні він страсно повірив, шо імінно йому поручено воплотить текст партії за будуще планєти. Він слідив за собою і був осторожним, постійно слухав колєбанія ефіра, – но так до старості почті шо ніфіга і не вловив. Оце “почті” сиграло ключову роль в нашій історії. Небесна канцилярія всо жи відкрила для Чігоріна маленьку толіку. А імінно – перед самою смертю він узнав, хто жи насправді втілить рокову для діавола партію. Тоість, він узнав про Капабланку. І шо він приїде в Київ, де буде йому знак. Де, собствінно, глаза його відкриюцця і разум озарицця. Все це Чігорін розпатякав Михайлу Старицькому, і той питався запихнуть цю аграмадну тайну в чохол літіратурного труда. Не дописавши п’єсу (чи шо воно було – це вже не звєсно), він помер, заповівши браду, Миколі Лисенку, оддати рукопісь кубінскому грандмастіру, який приїде в город із сиансом. Так і случилось.