Текст книги "Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Intro. Як канули пси

– Пересічному гражданіну тої доби понадобилось би півдня, шоб описать нісуразний наряд приблуди, який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись. Нам жи достатньо кратко упомянуть, шо на ньому був кастюм-тройка фірми “Prada”. У лівій руці він стискав трость, набалдашнік якої був нічим іним, як вирізьбленою з кості головою мордатого пса. В правиці він тримав зажжонну сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак.

Це був середніх літ мущина, з чорними і якимито вроді мокрими волосами, уложеними на голові вкрай визивающе. Не забувай, мій мощний учень, шо то було давно, іще до Елвіса і красних кхмерів. Цей тіп не озирався по сторонам, як принято серед туристів і чим грішать дажи нєкоторі паломніки, а зразу ломанув у служебне приміщення, будто все тут знав, як свої затянуті в тонку кожану пірчатку п’ять пальців. Тиша і благодать у храмі забриніли тривогою, і якби тут було кому занюхать воздух, то зразу б стало ясно, хто пожалував. Впрочім, і без того ясно.

У каждій церкві, мій чудесний вундеркінд, єзть шото тіпа тої каптьорки, де ми з тобою провели свого часу стіки упоїтільних годин і днів. Ну, священикам жи тоже нада випить чаю, погріть кінцівки, надіти змінну обув, – да шо тут об’яснять. Так вот, саме в одній із таких комнат і оказався спустя мінуту опівнічний гість. Там все було обставлено не менш аскетічно, ніж ото було у мене в супермаркеті: два стула, стіл квадратний, – от і все убранство. Ну, ще камін, як у фільмі про Буратіно.

Прикривши двері, солідний чувачок вмостився в кресло. Він явно когось ждав. Прошло мінут пітнаццать, і стало зрозуміло, кого саме.

– Доктор, я сильно уважаю ваше стремління к точності в деталях, но тут, признайтесь, ви включаїте в собі фантаста. Откуда вам знать, шо діавол прождав імінно пітнаццать мінут?

Доктор Падлюччо глузливо усміхнувся, вчасно подавивши у зародку приступ високомєрія:

– А от якраз про це судить нетрудно. Бо книжка пише, шо пєпєл двічі впав з його сігари, мій начинающий Фома.

Так от, када верховний чорт – а це був, звісно, він – уже почав демонстративно зівать і щолкати зубами, двері відкрились, і в комнату зайшов настоятель храму – Йоганн. У білій рясі, білому капюшончику і чорній пєлєріні, як то заведено в домініканців. Навіть не глянувши в сторону свого відвідувача, він поставив на стіл принесену з собою свічу, зажог її, й усівся навпроти розфуфиреного люципера.

Світло трохи розігнало зловєщі тіні по кутках кімнатки, й деякі деталі проявились, як на фотопльонці. Прямо над головою Йоганна, на стіні, був виложений разноцвєтними камушками красівий гербовий малюнок: велика й доволі зла собака, яка тримає в пасті горящий факєл. І напис під зображенням – Domini canes.

– А я то думав, чого тут всюди псятиною тхне, – заулибався подлий діавол. – Аж он воно шо. Дак ви себе щитаєте псами Господа, еге ж?

– Ти много знаїш, але все твоє знання – то прах і сморід, і не тобі судить про те, хто ми.

– Да ладно, я люблю собак. У мого друга, умного такого парня по імені Агріппа, тожи єзть пес. І я тобі скажу, шо вряд лі хто-то з вас міг би погладить етого мілого цуцика. Ха-ха.

Йоганн опустив голову, і капюшон покрив верхню чазть його лиця. І даже нижню. Тіки підборіддя стирчало над столом, іграя мишцами.

– Я пропоную, – тихо проказав монах, – зразу перейти до справи. Не я шукав цієї встрєчі. Мені б твоєї харі ще тищу лєт не бачити, но шо ж поробиш. Не всім везе з сусідами, як писав один із учнів блаженного Томи. Викладуй вкратце, чого прийшов і завоняв приміщення.

Діавол крякнув, виняв невідомо звідки жилєзний кейс із кодовим замком, порився в ньому пять сікунд, і витягнув якісь бумажки, скріплені золотим зажимом. Поклавши їх на стіл, він когтьом на правому мізинці легенько підштовхнув папери в бік Йоганна.

Монах і бровою не повів.

– Нам нада утрясти одну формальність, для того я й прийшов, – і адскій мордоворот ще на пару сантиметрів підсунув ближче до Йоганна стос документів. – Як вам відомо із ваших же святих цидулок, час партії за будуще міра настав. І я прийшов, щоб утрясти умови, ригламент і, канєшно, гонорар.

Після цих слів Йоганн німного здригнувся.

– Гонорар? Який ше гонорар, гидотна морда? У наших циркулярах такого ніде не вказано. Невже тобі цілого світу, як ставки на одну ігру, замало?

Діавол розреготався. Він явно був довольний ефектом внізапності.

– Я говорив кадато твому Патрону, шо вся оця затєя із участю людей у наших з ним раскладах – то лишні хлопоти. Як про судьби міра – то це вам запросто язиком чесать, а як про гонорар – то зразу кіпіш. – Рогатий церемонно розвів руками. – Я просто пошутив.

Йоганн чуток стушувався, але бистро опанував себе.

– Нічо-нічо, настане час – і ми також пошутим всласть. А шо касаєцця цієї писанини, – то не збираюсь я марать свій взор нечистими каракулями. Тим більше, шо і так про все домовлено.

Діавол кинув недокурену сігару на підлогу й наступив на неї тонкою длінною туфльою.

– Отут вже дудки, прочитать прийдеться. І підписать – можна і чорнилами, я не брєзглівий. До завтра.

Після цих слів у повітрі ще сильніше завоняло, і цар всіх монстрів щез. Йоганн зітхнув, перехрестився, прочитав молитву і вже збирався йти, як келійну тишу пронизав гулкій стук, – в таких випадках кажда людина, дажи єслі вона високої духовності, встигає подумать: “Бляха, шото упало”. Перехилившись через стіл – бо саме звідти раздався цей кам’яний звук, – Йоганн побачив, шо то упала залишена діаволом побіля кресла трость із головою пса. Монах, порившись у кутку, дістав оттуда здоровий отрєз ткані, накинув його на ацкій сувенір і вийшов геть.

Наступної ночі відвідувач із підземелля світу не забарився: з двінаццатим ударом годинника, він увійшов до храмової комнати. Йоганн уже поджидав його, привично згадавши у молитві папу Сільвестра другого, який придумав це маятнікове устройство для ловлі часу. Побачивши біля вільного стула свою трость, смуглий обладатіль ратиць невимовно зрадів:

– От як харашо! Бо я вже думав, де забув цю ценну вєщ: у параходстві чи в етому святому закамарку.

– Де-де? – не второпав Йоганн. – У якому ше параходстві?

– Да це довго пояснювать, іше ж навіть Колумб не приплив, куда нада. Ви підписали?

Монах мовчав, і тіки пальці його видавали крайнє схвилювання тіпа збудження, вони плясали на костяшках чоток, як укушені тарантулом безумці. Вдруг він одкинув капюшон з чола, і рєзко випрямився, будто проглотив шось вкрай невкусне.

– Так шо там із контрактом? – мрачно дихнув сєроугліродом діавол. – Я бачу, вас тірзають ізнутрі якісь напрасні слова, віньєтка ложной суті?

Йоганн, ободрившись до крайньої межі, грюкнув кулаком по столу.

– Я показував твою вонючу писанину самому кардіналу. Він сказав – це гоніво якесь. І не велів підписувать, пока на це не гляне Папа. Так шо прийдеться обождать. Я тіки завтра утром отошлю депешу з голубями.

Діавол почорнів і став таким красним, як ацтек під впливом огнінної води.

– Я так і знав, що ви надмєнно будете тянуть різіну, бо знаїте, чим все для вас скінчиться. Тому покончимо із цим негайно! Чи ти забув, нещасний, шо сфера крючкотворства – це моє хоббі? Нема нічого проще, ніж поддєлать твій дрожащий розчерк – дивись!

І після цих слів дето у повітрі закружились листки вощоної бумаги, на каждому з яких, в куточу, було каліграфічно виписано: “Не возражаю”, і дата з підписом. Зіткнувшись із такою підлою фальсифікацією, Йоганн покрився пятнами гнєва, і закричав:

– Ах ти ж паршивий виповзок!

При цьому він проворно зіжмакав бамажки, які самі сложились на столі акуратною стопкою, і бросив їх в камін.

Діавол із неприхованим подивуванням вирячив очі.

– Нє, ну ви бачили таке, Міхаіл Афанасьєвіч? – проворкотав він. Дето з-під фундамента раздалось приглушене хіхікання. – Тепер я розумію, шо вираженіє “свята простота” нада сприймати буквально.

Йоганн тщєтно намагався уловити смисл бісовського белькотіння, а тому перейшов у контрнаступ.

– Як бачимо, нема конракта, він нечаяно згорів. А нема угоди – то й нема ігри.

З-під масівних плит підлоги знову почулося те ж таки мерзенне гиготіння, в якому можна було розчути котячі нотки.

Тим часом стіни храму завібрірували від якихось мощних поштовхів. Зола в каміні вспихнула і закружилась, і вже за мить кіпа списаного паперу, як будто й не була в огні, знов оказалась на столі.

– Ми будемо іграть, – упевнено прохрюкав злобний дємон, наступивши під столом монаху на ногу. – І прямо щаз. Уже і шахмати, як чуєш, на подході.

Двері в кімнату прочинились, і ошелешений Йоганн побачив, шо в храмі вирує якесь стрьомне двіженіє.

– О, Боже… – видихнув він, побачивши, як між колонами, задівая бівнями прадавній камінь, питаєцця пролізти слон.

– Скажи, чудесно? Ето живі шахмати, дружок.

Тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях.

– Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка – я вже чуствую – буде атлічна.

Востаннє глянувши на саван Йоганнового лиця, повелитель мразі отправився на восьму горизонталь, состроївши гримасу повної покори перед злючою мігєрою в ролі фірзя.

– Да, кстаті, забув сказать! – сатірічно провіжжав діавол. – Твій Джізаз дуже некстаті полетів на Луну. А це значить, шо ждать тобі подмоги нема від кого.

Глава 1. Нога судьби

1894 рік од Різдва Христового, Гавана, Куба

Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, – вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі. Куба в усі часи славилась етіми насікомими, як і піщаними блохами – нівзрачними, але напрочуд дошкульними потворами, яких Господь створив ексклюзивно для нащадків еспанських колонізаторів, котрі кадато витруїли звідси кілька атлічних індіанських племен, завізши натомість дофігіща негрів.

Поки значна часть народу товклась на безкінечній набережній, наповнюючи легені гарячим воздухом, а голови – сладкіми хвилями чисто кліматичного бізумія, на задрипанках бульвара Прадо, побіля одного із тих добротних домів у староеспанському стилі, до яких і нині водять туристів, ігрався мальчік. Він тікишо вдоволь покатався на трьохкольосному вілісапєді, потім рішив передохнуть, і при помощі картонної коробки з-під сігар поймав птічку, після чого слєгка подружився з нею – і відпустив. Птічка спершу довго не хотіла нікуда летіть – новий хазяїн припав їй, відімо, до душі. Но мальчік разумно пощитав, шо птіцам положено літати в небі, а не плентатись фостиком за людьми, тож він пошпурив її у найближчі кусти, де ця гагара ловко спряталась. Мальчік вовсі не був переконаний, шо поймав імінно гагару, но позавчора мама читала йому сказку, де упоминалися якіто гагари, й це слово зацепилося за серце малінького Хосе Рауля, як жувачка за підошву.

Оцінивши погодні умови і підвішеність сонця в дальокій лазурі, мальчік рішив, шо можна ще трохи погулять – мама навірняка ще не вернулась додому. Хосе схилився, шоб зав’язать шнурок на своїх нових ботінках. Йому подарили ці класні й по-настоящому взрослі черевики всього лише два тижні тому, на день народження. Батько, воєнний капітан Хосе Маріа, так і сказав: “Тобі вже стукнуло шість год. Тепер ти настоящий мужик. Носи цю взрослу обув – і помни про цей день”. Впрочім, носить ці ботінки йому не дуже й разрішали. Мама наполягала, шо не нада виходити в них на гулицю просто так, – для глупих ігор існує всяке інше дрантя. А вот неділя – саме той день, када єзть повод похизувацця новим взуттям рибьонка по путі до собору Непорочного Зачатія.

Малінький Хосе прекрасно розумів усі ці нєлєпі тонкості – він був непомірковано башковитим. Гораздо пожже, када Хосе Рауль став гєнієм, звіздою та куміром молоді, його мама сказала в інтерв’ю газєті “Вашингтон Пост”: “Я всігда знала, шо з нього виросте спортсмен ілі діпломат, хотя і не могла собі прецтавить, шо вийде, як у рикламі: два в одному”. Отже, він вже у дєцтві хитрував: када батьків не було дома, він любив пощиголять у нових туфлях, – ця страсть до шику в ньому з годами розвинулась теж нехіло.

Зі шнурками у нього не получалось так гладко, як з поімкою птічки. Вони казались мальчіку занадто грубими і негнучкими, а відповідні отвори – слішком тісними. Возможно, шо так воно і було насправді. Зашнурувавши половину кожаних дирок, мальчік вдруг помітив прямо перед своїм носом, в якихто двух шагах, пару інших черевиків, шо не йшли ні в яке сравнєніє з його обновочкою. Це були не просто модні, нові, блискучі й щегольські туфлі, яких у Гавані ніхто й нікада не бачив. Ця обув була божественна– ось як подумав малінький Хосе Рауль, не справившись із звуком “аххх”, шо вспоров йому дихатільну систему щирим подивом. Туфлі, правда, були не самі по собі, шоб ними милуватись і тянути руки, глотая слину й озираючись по сторонах (та й мальчік – син офіцера – ніколи б не скотився до таких мислішок); в цих туфлях були ноги гаспадіна, шо возвишався над Раульом, як калакольня. Мєдлінно переповзаючи восхіщонним поглядом од туфель уверх, чотко по віртікалі, мальчік не переставав дивуватись, дажи навпаки, – його охватував дедалі більший восторг і трєпєт. З одного боку, малиша легко понять. Дажи його батько у парадній формі, свіркая иксильбантами і усіма трьома медалями, не був настільки величавим.

– Здрастуй, Рауль! – привітався незнайомий дядя, елєгантно вклонившись і махнувши шляпою у мальчика перед носом.

Рибьонок зацікавлено роздивлявся цю імпозатну фігуру, яка закрила собою сонце і чазть красівої тучки у формі лашадки, котора вроді обволакувала голову привітного іностранца. Про те, шо цей дядя – не місцевий, Рауль догадався зразу. По-перше, всіх мєсних він знав. А про тих, кого не знав, – міг легко угадать. Всьо жи Гавана на початку двадцятого століття – це був не той город, який можна було б назвать Вавілоном, хотя деякі признаки великого смєшенія та плутанини людського матіріала в ньому були заложені з самого початку.

– А звідки ви знаїте, як мене звуть? – спросив мальчік.

– О, це дуже просто, мій юний друг! – дядя лучізарновсміхнувся, поправивши краватку. В уголках його рта закопошилася ігріва тайна. – Всьо діло в тому, шо я знаю твого гєройського папашку. Ми з ним служили в одному полку.

– Но ви не похожі на воєнного! – резонно замітив Хосе Рауль.

Дядя іностранного віда оглянув себе так, ніби це для нього була велика новина.

– У тебе цепкій ум! А й справді – не схожий ні на грам! Просто я вийшов у відставку не так давно, й живу тепер далеко. А сюда приїхав по ділам – і рішив зайти до старого друга.

– Папи нема дома. І мами тоже. Ви прийшли дуже рано.

– І це прекрасно! Бо, в іншому випадку, мені б уже пришлось пить чай з твоїми родітілями. – Він схилися до мальчіка й біла лашадка знову з’явилася перед очима Рауля. Правда, тепер облако було похоже не на лашадку, а на небачене страшне животне з агромною пастью, в якій пульсірувало кроваве сонце. – А мені, чесно кажучи, більше хочеться з тобою побалакать.

– Тада пішли!

Рауль діловито сів на вілісапєд, і поїхав гулицею. Низнайомець вирушив за ним, насвистуючи якуто веселу милодію.

Мальчік остановився біля свого дому й показав на нього пальцьом.

– Я тут живу!

– Чудесно! Я бачу, там у вас в садку єзть мілая бісєдка? Давай там почикаєм твоїх батьків і поіграєм!

Хосе Рауль кивнув і пострибав на одній нозі в сторону бісєдки. Низнайомиць ішов рядом, смішно розгрібаючи по путі камушкі да сухі травинки своєю розкошною тростью.

– Дядя, а можна подивицця? – не витримав мальчік, якого ця трость повєргла в ше більший восторг, ніж туфлі загадкового гостя.

Це була особінна трость – мальчік зразу відчув, шо вона не така, як всі інші трості на світі. Вона була дуже дрєвня, хоча й казалась зосім новою. Її не хотілося випускати з рук. А більше всього мальчіку сподобався костяний набалдашнік у вигляді собачої голови. Таке було враження, шо ця голова не просто дуже похожа на настоящу, а шо вона діствітільнонастояща, і дивиться на тебе так жи вніматільно, як тьотя Марія, мамина подружка, з якою вони після церкви ходили в одну кандітірську.

– Хароша собачка, правда?! – дядя положив руку мальчіку на голову, но тут жи отдьорнув.

– Када ти виростеш – я тобі її подарю!

Хосе Рауль скептично подивився на дядю, но на всякій случай подякував – і вернув йому трость.

За кілька шагів до бісєдки мальчік раптом скрикнув і відскочив у бік, словно ужалений. Дядя звів брови доміком, но за мить от душі розсміявся.

– От тобі й лашадка! – хлопнув він в ладоші.

Всьо діло в тому, шо Рауль вступив у кучу конячого гамна – і розтірявся. Не тому, шо йому вдруг стало неудобно перед низнайомцем, да й не вперше йому доводилось вступати у какашкі. Але ж сьогодні на ньому були нові туфлі! А які ж вони після цього нові? Й шо скаже мама?

Но казалось, шо странний дядя був навіть радий такому случаю, вроді тіки його і ждав.

– Ти зря переживаєш про свої ботінки, – лагідно мовив він, свіркнувши зубом. – Оця брєзглівость, заложена в людській природі, мене зажди смішила. Знаїш чому? Бо в світі єзть сотні набагато худший речей і речовин, одне прікосновєньє до яких мало б визивати дрож, – но люди так не щитають! Натомість морщать носа, вступивши у гамно, яке в своїй природі – безневинне.

Мальчік не все поняв з цих слів, но у його душі з’явилася підозра, шо цей странний дядя любить гамно. І ніби у підтвердження невисловленої мислі, елєгантний гість вдруг наклонився й підібрав какашку.

– Запомни, мій юний друг, – сказав він крайнє серйозним голосом, від чого мальчік відчув льогкій холодок, – запомни одну тіки вєщ, яка тобі в житті страшенно пригодицця.

Він підступив зовсім близько до Рауля, мяцькаючи в руці комочок бридоти і продовжив:

– Цей світ влаштований таким образом, шо все у ньому – омана да обман. І все вокруг може міняти свої свойства. І те, шо ти щитав раніше непотребом галімим, одного дня окажицця чистим золотом. От взять, наприклад, цей кусок гамна. Шо ти про нього думаїш?

– Я думаю, шо це какашка. І вона воняє.

– Це чотка відповідь. І справедлива. У більшості випадків – так оно і єзть. Но дажи ця какашка бєсполєзна може перетворитись на щось інше. Ти віриш в магію, мій мальчік? А впрочім, дурне спитав. Осьо, дивись.

Кусочок гамна затріпотів у пальцях дяді-чародєя й за мить разітільно змінився.

– Дивись, що я тепер тримаю у руці? Скажи мені: шо це таке?

– Це лашадка! – радісно вигукнув Рауль. – Лашадка із лашадкіної какашкі!

– А тепер скажи, – лукаво мовив дядя, – якби ти не знав, із чого здєлана ця лашадка, ти б ігрався нею?

Рауль задумався і вже готовий був ствердно кивнути, но вдруг передумав:

– Ні, не ігрався б. Вона воняє. Ця лашадка воняє, бо здєлана із гамна.

Низнайомець цього разу розсміявся так, шо в окнах сусіднього будинку появились дві голови. Обидві були чорні й належали тамошнім слугам. Вони спєрва тожи машинально залибились, но вдруг їх перекосило. Раулю, який замітив цей двіжняк, показалось, шо кожа в етіх слуг якось посвітлішала, й глаза їхні стали випучені; вони вдруг отпрянули й опустили занавєску.

– Я радуюсь, бо ти, малиш, способний учінік! І все хватаїш на льоту! Впрочім, так і мало бути… Дак я про шо: тобі не хочеться іграть з цим коником, бо ти знаїш, з чого він здєланий. Це дуже просто – знати суть речей. І вміти пользувацця цим знанням. Тим більше, шо цим коником можуть ігратись інші. Скажу тобі, шо большинство людей усе життя іграються саме такими кониками. Ти вспомниш про мої слова, када настане час, і зрозумієш. А типер – мені пора.

– А як жи мама й папа? Ви їх не дождетесь? Вони от-от прийдуть!

– Уви, малиш, мене зовуть діла. Передай прівєт своєму батькові. Він буде радий.

І незнайомець, рєзко обернувшись, попрямував до калітки. Рауль хотів було за ним побігти, но када побачив, шо дядя пряче гамняного коника в карман піджака, чото передумав.

Вже оказавшись на вулиці, дядя востаннє повернувся до Рауля, поклонився йому і підняв трость високо над головою.

– До зустрічі, малиш!

У сусідському вікні вдруг задрожала занавєска, й за стіклом появились обличчя двох смертельно перепуганих слуг. Вони бурно хрестились і шото шепотіли.