Текст книги "Як будується оповідання"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Петит – фальшиві сюжети й особи.

Розбивка – психологічна мотивація.

Пояснення дивись нижче, в розділі «Аналіза».

Аналіза

Оповідання взагалі можна поділити так: 1) оповідання з переважно структурною (механічною) мотивацією розв'язки («авантурні» оповідання) і 2) оповідання з переважно внутрішньою (психологічною) мотивацією розв'язки (просто «оповідання»).

Треба, одначе, сказати, що в нашій (українській і російській) літературі перший ґатунок мотивації мало розроблено. Його загнано в бульварні романи, де він шаблоново списується з ненайкращих європейських зразків. У цім підпіллю він зостається й по цей час. Тим часом корифеї західної літератури вживають його з такою ж обачністю, пошаною й пильністю, як і мотивацію психологічну.

Треба й ще сказати, що психологічна мотивація куди більший дає простір філософії, а зокрема моралі.

Основна фігура старої російської літератури – «кающийся дворянин» полюбляв саме отакий напрям мислення, що, очевидно, йому й припадало «по штату».

Наведене оповідання належить саме не до цієї категорії. Це типове англійське «поуєі» з ілюстрованого часопису, ще й за рік 1895.

Спочатку про порядок аналізи:

Структурна (механічна) мотивація розв'язки. Що це значить? Коли авторові треба пояснити, яким чином його герой потрапив, прим., у Каліфорнію, він вигадує для цього щось, – скажемо, втечу, наукову експедицію, спадщину, нещасливий чи щасливий випадок тощо. Оце все будуть гатунки структурної мотивації.

Психологічна (внутрішня) мотивація. Коли герой у Каліфорнії забиває свого батька (свідомо), то це треба вмотивувати. Батько міг мати намір сам убити його, міг відняти в нього наречену, міг бути його класовим ворогом тощо. Це буде психологічна мотивація. Наколи б це вбивство сталося випадково, була б потрібна механічна (структурна) мотивація такої випадковости.

Це дві головних категорії. Інші, дрібні, з'ясуються в ході аналізи.

І. Головні дієві люди

У данім оповіданні є дві головних дієвих особи. Це, по-перше, «Червоний Вартовий», це, по-друге, злочинець Комбо Картер.

Почнімо з першого.

Буй («Червоний Вартовий»).

А. Структурна мотивація появлення буя.

Буй, в якому має загинути Комбо, повинен з'явитись на суші, щоб Комбо міг у нього влізти. Це перша найпростіша, найочевидніша вимога.

Треба вмотивувати досить великий розмір буя. Для цієї, здавалося б, подробиці написана половина першого розділу. Центр цієї мотивації є речення: «Малі країни полюбляють великі речі». Це речення заховано під грубу шкаралущу побутового нарису життя колоніяльного порту.

До опису цього побуту, до місцевого патріотизму додано також економічну його мотивацію – мотивацію мотивації. Колонія Англії, переведена на самооплатність, не хоче давати метрополії замовлень. Не забуваймо, що оповідання 1895 року, отож одбиває ще цілковиту індустріяльну нерозвиненість домініонів.

Але нас цікавить зараз не те. Нас цікавить монструозна послідовність: економічні стосунки, як причина збудування буя в колонії; збудування буя в колонії, як причина його великого розміру. Старанність і майстерність мотивації – просто дивовижні!

Ще з більшою пильністю розроблена мотивація 2) появи буя:

а)назва «Кіт і Кошенята» для рифу настільки мистецька й яскрава, що якийсь буй здається проти неї дрібничкою;

б)починається дія історією з начальником портової управи. Ця побічна тема, що служить воднораз фальшивими рамцями оповідання, дає фальшиву зав'язку якоїсь історії яко-

гось капітана Гейнса. Читач жде, що оповідання буде на

морську тему;

в)«зелений промінь» маяка, виявляється, нікуди не годиться. Як антитеза до нього, вперше з'являється ідея про буй...

або про світляний корабель; (звернімо увагу на докладність мотивації. Здається, чого простіше – просто треба встановити буй. Але тоді читач, може, зарано звернув би на нього увагу з іншого погляду. Ще раз підкреслюється неминуча потреба в буї. Буй народжується не як Атена Паллада із Зевсової голови, а наростає органічно, як у реальному житті, може – ще органічніше);

г)охрещення буя цілком легалізує цей персонаж в очах

читачів оповідання. Він має остерігати кораблі від «Кота».

Лінія морського оповідання продовжується. Цілий розділ на структурну мотивацію!

Б. Дзвін на буї.

Дзвін на буї відограє службову ролю. Він править за зв'язок поміж буєм і Комбо Картером; 1) Комбо ненавидів дзвони; 2) дзвін на буї нагадує коров'ячі дзвоники, що були дуже знайомі скотокрадові Комбо; 3) коли Комбо тікає з в'язниці, йому навздогін гуде тюремний дзвін, і, нарешті, 4) ці два роди дзвонів об'єднуються в момент смерти Комбо: гуде дзвін на буї, а він чує тюремний дзвін коло шибениці.

Остання сцена якнайкраще підготована попередніми натяками.

Але тут ми маємо вже мотивацію психологічну. Про це нижче.

Комбо Картер

А. Структурна мотивація втечі Комбо: 1) смертний присуд; 2) незвичний до служби вартовий – рекрут Аштон; 3) зубний біль Аштона, що дасть Комбо змогу сховати своє обличчя; 4) Комбо удає акт самогубства; 5) Комбо покриває курява вулиці.

Ми бачимо, з якою пильністю розроблено цю мотивацію. Але, щоб додати їй більшої реалістичносте, автор не забуває перешкод до втечі й перекидає їх по одній, утрудняючи помалу становище втікача.

Б. Перешкоди до втечі: 1) кайдани на ногах; 2) ґрати; 3) біла картка (відпуск Аштона); до цієї основної перешкоди, потрібної для того, щоб зчинити сполох, додано ще й мотивацію – формалізм старого полковника; щоб здійснити цю перешкоду, треба заранше звернути на неї увагу Комбо, інакше він знайшов би її в кишені; 4) Сюлліван – його фізична сила, рушниця.

В. Комбо наближується до буя. Моменти: 1) рана в ногу, 2) ніде тікати, 3) паркан гамарні, 4) буй, 5) гроза і шквал, 6) неможливість порятунку (див. нижче).

II. Другорядні дієві люди

А. Статисти для структурної мотивації: 1) Сюлліван. Вартовий при вході.

Майстер Сем Джонсон.

Це чисто службові ролі, звичайні для всякого оповідання з куди слабшою мотивацією.

Майстер Джонсон одночасно потрапляє у:

Зв'язок між розділами І та II

Статисти для зв'язку між Комбо і буєм:

Майстер Джонсон (приймає до себе в науку сина забитого Картером Страттона).

Дочка начальника тюрми (каже спіч над буєм, дає йому ім'я «Червоний Вартовий»). Цей спіч і вся сцена підводить читача до розд. II. Зв'язує їх особа дочки начальника тюрми.

Дзвін на буї, коров'ячі дзвоники й т. і.

III. Побічні фальшиві дієві люди

Тобто люди, потрібні не для справжньої зав'язки оповідання, а для фальшивих зав'язок та розв'язок.

Начальник Портової Управи.

Капітан Гейнс.

Ці двоє починають фальшивий морський сюжет – між ними зав'язується якийсь стосунок, що в кінці виливається в коротку розмову. Цей фальшивий сюжет має аж три завдання:

а)умотивувати появу буя;

б)дати зовнішні рамці оповіданню («обрамление»). Але ця облямівка фальшива – капітан і начальник не розповідають одне одному даного сюжету;

в)одвести читачеву увагу від справжньої теми.

Можна б іще додати, що попередня історія з капітаном служить для того, щоб надати авторитетпости заяві капітана про шруби й прогоничі в буї в кінці оповідання і, таким чином, унеможливити для Комбо порятунок.

3) Страттон, син забитого управителя контори, служить для того, щоб одвести думку читача від справжньої розв'язки. Читач бачить месника, що стоїть уже поруч зі схованкою злочинця; мало того, Страттон «збирається пошукати» Комбо саме там, де він є. Як особа, що фігурує в ролі особи дієвої (хоч і фальшивої"), він подається повніше; є його характерне тика, коротенька історія його після смерти батька й т. д. Це стоїть у згоді з загальним принципом: що реалістичніше й повніше трактується якась особа в оповіданні, то більшу ролю мимоволі віддає їй читач у ході подій [20]20
  «Let any man speak long enjugh, he will get believers» (Дайте комусь побалакати досить довго, і знайдуться такі, що поймуть йому віру). Так сказав дід Стівенсон (Master of Ballentrae)


[Закрыть][20].

4) У Страттона є ще одна роля, її ми побачимо нижче.

Перейдімо тепер до психологічної мотивації.

Дві категорії: 1) умотивування вчинків дієвих людей, 2) виправдання перед читачем розв'язки (мораль).

Психологічної мотивації вчинків дієвих людей в оповіданні, власне, майже немає. Рухи Комбо, Страттона, капітана Гейнса, начальника порту, Сема Джонсона, дочки начальника тюрми ми надибуємо в розділі структурної мотивації, їхня психологічна природність не потребує ніякої мотивації, – вона просто випливає з даної ситуації. Ми вже вказували, що дане оповідання має переважно структурну мотивацію. Є психологічна характеристика рекрута Аштона, але й вона зв'язується з механічним фактом саме його рекрутства, недавнього перебування в війську.

Бодай що не єдиний серйозний факт психологічної мотивації це – дзвін. Для того, щоб пояснити останнє почуття Комбо, дзвін зустрічається раніше в кількох натяках в оповіданні. Ці натяки мусять закласти в мізкові читача певну підсвідому базу для того, щоб потім цілком очевидною й навіть неминучою здавалась передсмертна думка Комбо про шибеницю, ту шибеницю, од якої він утік так щасливо. Треба сказати, що тут легко можна було обійтися без таких натяків, але вони надають кінцеві велику емоціональну силу.

Психологічне виправдання розв'язки під поглядом почувань читача.

Жахлива смерть Комбо вмотивовується так: 1) конокрадство, 2) вбивство, 3) відмова від послуг пана, 4) походження від чорних дикунів, 5) спритність і самостійність злочинця, б) ограбування банку, 7) глузування з Страттона.

Сім смертних гріхів проти буржуазного ладу! Останній гріх – це жарти з Богом. Можна втекти від помсти буржуазного суду, але не можна врятуватись від кари буржуазного Бога.

Для автора ця мотивація здавалася цілком достатньою, – і вона, безперечно, була достатньою для його читачів. По-перше – це англійський журнал XIX століття, по-друге – це звична, умовна, традиційна мотивація буржуазної літератури, її знаходимо таку саму хоча б і в Дікенса. Не забуваймо ще, що ця мотивація стоїть взагалі на другім плані в автора.

В цім оповіданні, як ми бачимо, психологічна мотивація розв'язки = моралі.

Тут ми підходимо до ідеологічної аналізи. Для автора (і його читачів) ідеологія – це мораль.

Нема чого розправляти довго про нужденність такої філософії. Мораль займає таке місце в цілім світогляді людини, як Нарком'юст в цілім Радянськім апараті. Отже, заміна ідеології на мораль є неймовірне звуження мистецької філософії. На це звуження, до речі, хибують мало не всі наші революційні письменники.

Мораль – це авторів суд над дієвими особами твору. Ав-тор-мораліст одягає шати прокурора або й адвокатський фрак.

Щоправда, журнальне «авантурне» оповідання стоїть уже близько до агітаційного твору. Отже, таке спрощення задачі у такім оповіданні – річ припустима, ба навіть звичайна.

Та в суто побутовому чи психологічному нарисові ідеологія є щось куди ширше.

Тут не тільки психологічна мотивація другої категорії (моральне виправдання розв'язки), а й психологічна мотивація першої категорії (виправдання вчинків дієвих осіб під поглядом імовірности), ба навіть структурна мотивація, коротше сказати – кожна цеглинка й кожний шрубик твору цілком залежить від ідеології автора.

Уданім оповіданні візьмім хоча б такий приклад:

«Ще не загартованим від тюремних сцен і зітхань серцем Аштон жалів засудженого на смерть».

Так виглядає психологічна мотивація «загальнолюдська», буржуазна, вчинку Аштона. Отже, з погляду авторового, рекрут – це «взагалі людина», тільки ще «не загартована».

Але рекрут не є «взагалі людина». Рекрут може бути селянин, робітник, інтелігент. У кожному з цих випадків психологічна мотивація його почуття до в'язня може бути інакша.

Візьмім приклад із структурної мотивації.

Ставлячи розміри буя в залежність від економічного становища домініонів, автор виступас як матеріяліст. Колосальний розмір буя можна було б змотивувати й інакше – якоюсь примхою «загальнолюдською», так сказати. Така мотивація була б куди слабша, отже, досвідчений автор висуває економічну мотивацію.

Ми, отже, бачимо, як економічна, матеріялістична мотивація уживається в автора поруч із попівською й міщанською мораллю.

А в наших нових оповіданнях раз у раз комуністична мораль живе поруч з «загальнолюдською» структурною, надто ж з психологічною першої категорії мотивацією.

Стільки про відношення: ідеологія – мораль. Тепер деякі підсумки.

Деякі підсумки

Загальна структура даного оповідання легка для аналізи ось чому. Перший розділ (у цілому) є структурна мотивація появи буя. Другий розділ (у цілому) є структурна мотивація наближення до буя Комбо Картера. Так само – третій розділ. Четвертий розділ – синтеза буя з Комбо Картером.

Такий (зручний для аналізи) розподіл частин спричинений потребами структурної, переважно, мотивації. Прикінцева ситуація вимагає довгого й солідного сюжетного підготування.

Буй виступає як самостійна дієва особа. На нього витрачено цілий розділ – і це не марнотратство, а солідне розуміння потреб сюжету. Таке оживлення буя дозволяє висунути його в кінці на ролю мораліста-мстителя. Буй, зроблений заходами Страттона, стає спочатку за схованку для вбивці його батька. Убивця глузує з цього, і мстивий буй стає його могилою.

Я не вгамуюсь, повторюючи й підкреслюючи блискучість прийому. Цілий розділ на структурну мотивацію!

Розділ другий: Комбо Картер. Легенький, суто зовнішній зв'язок поміж І і І! розділами – і таємниця авторського заміру зостається схованою. Перший розділ давав лінію морського оповідання. Другий розділ цю стежку покидає. Отже, читач перебуває під вражінням дуже розгонистої, широкої зав'язки одразу по двох географічних лініях. Третій розділ нічого по суті не роз'яснює: його заголовок «Гавань порятунку», навпаки, підтримує думку, що Комбо врятується і що широка зав'язка розвиватиметься собі далі. У четвертім розділі читача вражає несподівана розв'язка, раптом скорочуючи тему, як гарматний постріл!

Як могла постати ідея такого оповідання?

Уявімо собі, що, гуляючи в гавані, автор подивився на буй. Чи не можна сховати в цей буй людину?

Не можна! Буй все ж таки замала штука, щоб можна було в неї сховатись. Можна втиснути туди когось силоміць, але такий сюжет вимагав би фантастичної мотивації.

Для чого?

Отже, треба збільшити буй у два, у три рази. (Див. вище аналізу).

Коли це зроблено добре, подальша задача полегшується. Залишається тільки взяти такого, щоб його не шкода було уморити в буї. Це, як на англійського белетриста, справа теж нетрудна. (Див. психол. мотивацію 2-ої категорії).

Чи так, чи не так постала ідея даного оповідання – байдуже. Важно, що сюжет, безперечно, вигаданий, висмоктаний з пальця. Але як його розроблено!

Ні українська, ні вся російська література (за винятком Дос-тоєвського) не знає, не вміє й не хоче розробляти структурної мотивації. Романи Гончарова й Тургенєва, попри всій своїй непоганій якості, є не романи у справжнім цього слова розумінні. «Обломов», скажемо, це – те, що зветься «сімейна хроніка». «Отцы и дети» – так само. В однім романі Дікенса більше сюжетної розробки, ніж в усіх творах Тургенєва, Гончарова, Григоровича, Писемського і ще десятка «меншої братії».

Але так само в новій, революційній, російській літературі. Всі великі речі – хроніки!

Звичайна річ, хроніка – теж література. Примітивна, але література. Між письменником-хронографом і справжнім романістом таке, приблизно, відношення, як поміж Геродотом і... К. Марксом.

Об'єктивна (історична) реальність подій, що стають за основу для фабули, має тільки суб'єктивне значіння, як стимул, що захоплює, запліднює автора. Коли об'єктивна реальність подій зостається об'єктивною в творі, – автор зостається хронікером, журналістом, літописцем, істориком, – геродотом, одне слово. К ніяке матеріялістичне світовідчування йому не перешкодить зостатись геродотом.

У розглянутім оповіданні тема, очевидно, вигадана (суб'єктивна, не історична). Але читач перебуває під вражінням історичної події; конкретного, реального випадку.

Цю фантастичну витівку розроблено так, що вона справляє вражіння реальної події. Це досягається засобами композиції й реалістичного стилю.

ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

Недосвідчений дух

(“The Snexperienced Ghost”. Оповідання Герберта Дж. Велза)

Сцену, при якій Клейтон розповідав свою останню байку, я згадую дуже живо. Сидів він мало не ввесь час у куточку старовинної лави коло широкого відкритого каміну; Сандерсон сидів поруч його й курив брозлівську череп'яну, що носить його ім'я. Був також Івенс і Віш, чудо серед акторів, ще й дуже скромна людина. Ми всі поприходили до Мермед-клубу цього суботнього ранку, окроме Клейтона, що вже був мав там тієї ночі – це і дало йому зачіпку для його оповідання. Ми були грали в голф, аж поки не стало поночі, потім ми пообідали й бул и в отім спокійнім, доброзичливім настрої, в якім люди можуть слухати байок. Коли Клейтон почав, ми, ясна річ, думали, що він бреше. М ожл и в а річ, що він-таки й справді був брехав – про це читач швидко зможе сам судити незгірш від мене. Він, щоправда, почав так, наче розповідаючи факт, але нам здавалося, що це просто була його вічна неминуча манірність.

«Я кажу, – сказав він, довго дивившись на фонтан іскор з поліна, що розворушив Сандерсон, – бачите, я був тут сам останньої ночі, ви чули?»

«Коли не рахувати прислуги», – сказав Віш.

«Яка спала в другому корпусі, – одказав Клейтон, – так. Так от...» Він посмоктав свою сигару, помалу, наче він ще вагався зробити своє признання.

Потім він сказав зовсім спокійно:

«Я зловив духа».

«Зловили духа, справді?—сказав Сандерсон. —Де ж він?»

Івенс, що надзвичайно шанує Клейтона і був тижнів з чотири в Америці, гукнув:

«Спіймали духа, справді, Клейтон? Оце діло! Розкажіть нам усе, як було».

Клейтон обіцяв розповісти і попрохав зачинити двері.

Він подивився на мене, наче прохаючи вибачення.

«Ніхто, звичайно, не підслухує, але нам не слід лякати нашу добру прислугу тим, що тут з'являються якісь духи. Тут забагато темряви й дубової обшивки, щоб жартувати з цим. Та це, бачите, був не постійний привід. Не думаю, щоб він прийшов хоч коли-небудь знову».

«Тобто ви його не затримали?» – сказав Сандерсон.

«У мене не вистачило мужности», – сказав Клейтон.

«Дивна річ», – мовив Сандерсон.

Ми посміялися, а в Клейтона був трохи кислий вираз. «Гаразд, – сказав він з дуже слабим проблиском усмішки, – але факт той, що то справді був дух, і я цього певний як того, що я з вами оце зараз балакаю. Я не жартую. Я маю на увазі саме те, що кажу».

Сандерсон глибоко смоктав свою люльку, дивлячись одним червонуватим оком на Клейтона; потім він випустив тоненький струмінь диму, красномовніший від усяких слів.

Клейтон не звернув уваги на це. – «Це найхимерніша річ, що мені колись була. Ви знаєте, я зроду не вірив у привиди, чи щось подібне, зроду-звіку; коли ж раптом я загнав одного в куток, і все діло було в моїх руках».

Він замислився глибше, дістав і почав протикати другу сигару якимсь чудним маленьким шильцем...

«Ви балакали з ним?» – спитав Віш.

«Протягом, мабуть, однієї години!»

«Балакучий?» – спитав я, приєднуючись до скептиків.

«Бідний хлопець був у біді», – сказав Клейтон і нахилився над своєю сигарою, з малесенькою ноткою докору.

«Плакав?» – спитав хтось.

Клейтон дуже реалістично зітхну в, згадуючи, як воно було. «Боже, – сказав він. – Так,– потім додав: – Сердешний хлопець!»

«Так!»

«Де ви його вдарили?» – спитав Івенс, старанно демонструючи свій найкращий американський акцент.

«Я ніколи не гадав, – сказав Клейтон, – яка то нещасна штука може бути такий собі дух», – і він знову помучив нас трохи, поки шукав у кишені сірників, запалив сигару й закурив.

«Я був у вигіднім становищі», – висловився він нарешті. Ми всі мали часу вдосталь.

«Характер, – сказав Клейтон, – завше зостається той самий, хоча б сама істота і позбулася тіла. Це факт, що ми його частенько забуваємо. Люди з певною силою й упертою волею, мабуть, стають привидами з певною силою й упертістю волі – більшість духів, що з'являються як привиди, мабуть, маніяки й уперті як ішаки, бо вертаються знов і знов на те саме місце. Але це сердешне створіння було не таке».

Він звів очі, вираз їх був трохи гумористичний, і обвів поглядом кімнату. «Кажу, – сказав він, – як це не чудно, а це чистісінька правда. З першого погляду я побачив, що він плохенький».

Він підкреслив речення з допомогою сигари.

«Я зустрів його, знаєте, у довгім коридорі. Він стояв до мене спиною, і я бачив його перший. Я з першого погляду впізнав, що це привид. Він був прозорий і білуватий; крізь його груди я саме міг бачити маленьке віконце край коридору. І не тільки його тіло, а й постава відразу здалися мені кволими. В його, бачите, був такий вигляд, наче він абсолютно не знає, що йому робити. Одну руку він притулив до дубової обшивки, а другою махав коло свого рота. Отак!»

«Яке в його було тіло?» – спитав Сандерсон.

«Худорляве. Ви знаєте, бувають у молодих людей потилиці з двома довгими кістками вдовж, отут і тут! Маленька вульгарна голова, рідке волосся, негарні вуха. Плечі вужчі, ніж стегна, низький комір, короткий піджак з магазину готових костюмів, штани як матня і обтріпані знизу. Побачив він мене ось так: я дуже спокійно піднявся східцями, я не мав з собою світла – свічки стоять на столі в сінях, а тут оця лямпа – я був у своїх нічних пантофлях і побачив його, ідучи нагору. Я спинився ураз – коли його побачив. Мені не було страшно анітрохи. Мені здається, що в таких випадках лякаєшся куди менше, ніж можна б уявити собі попереду. Я тільки здивувався й зацікавився. Я подумав: далебі! Нарешті тут з'явився привид! А я не вірив у привиди протягом останніх двадцяти п'яти літ».

«Гм», – сказав Віш.

«Здається, я не дійшов до ґанку на один момент, коли він спостеріг, що я був там. Він прикро до мене повернувся, й я побачив обличчя молоденького хлопця, м'який ніс, ріденькі, маленькі вуса, кволе підборіддя. Так ми один момент стояли – він дивився на мене через одне плече – і дивились одне на одного. Тоді він, видима річ, згадав своє високе призвання. Він повернувся зовсім, вип'яв своє обличчя, звів угору руки,розчепірив пальці, от як звичайно привид, – і пішов на мене. В цю мить його спідня щелепа опустилася, й він зробив отаке тоненьке, протяжне «Бу-у ». Ні, це не було таки страшно аніяк. Я оце був пообідав, я був випив пляшку шампанського і, на самоті бувши, дві чи три – може, навіть чотири чи п’ять шклянок віскі, отже, я був твердий мов та скеля і злякався не більше, як коли б мене напала зелена жаба. – «Бу-у, – сказав і я. – Нісенітниця! Вам тут не місце. Що ви тут робите?»

Я міг бачити, як він знітився: «Бу-у», – сказав він.

«Буу-уу! Хай мене повісять! Ви член клубу? – спитав я і, саме щоб показати, що мені на нього тьху! я пройшов через край його тіла й налагодився засвітити свічку.– Ви член клубу?» – повторив я, дивлячись на нього збоку.

Він посунувсь трішки, так, щоб випростатись від мене, і його поводження зробилось ніякове. – «Ні, – сказав він, одповідаючи на невпинний запит моїх очей. – Я не член клубу – я привид!»

«Так, добре, але це ще не дає вам права на вхід до Мермед-клубу. Може, тут є хто-небудь, кого ви хочете бачити, чи що?» І, працюючи якмога акуратніше, щоб він не узяв безпечність від віскі за розгубленість чи переляк, я засвітив свічку. Я повернувся до нього з свічкою в руці. «Що ви тут робите?» – сказав я.

Він опустив руки й припинив своє букання;він стояв, прибитий і незграбний дух плохенького, дурненького, розгубленого молодого чоловіка.

«Я появляюсь тут», – сказав він.

«Вам тут абсолютно нема чого робити», – сказав я спокійним голосом.

«Я привид!» – сказав він, ніби боронячись.

«Може, воно й так, але вам ніяк не виходить тут появлятись. Це є порядний приватний клуб; люди часто спиняються тут з няньками й дітьми, і, ходячи отак необачно, ви легко можете натрапити на якесь сердешне малятко й перелякати його на смерть. Я гадаю, ви про це не подумали?»

«Ні, сер, – сказав він. – Я про це не подумав».

«Ви повинні були подумати. Ви не маєте ніякого відношення до цього місця, чи так? Вас не вбили отут, чи щось подібне?».

«Ні, сер; але я гадав, що як це місце старе і тут є дубова обшивка...»

«Це не є аргумент!» – я подивився на нього суворо.

«Те, що ви прийшли сюди – це прикре непорозуміння, – сказав я в тоні дружньому, але навчальному. Я зробив, наче я шукаю сірників, і подивився на нього відверто. – На вашім місці я не став би чекати, поки заспівають півні. Я б зник негайно!»

У нього був дуже збентежений вигляд. – «Справа в тім, сер...» – почав він.

«Я б зник!!» – сказав я суворо, не даючи йому висловитися.

«Справа в тім, сер, що... до деякої міри... я не можу!»

«Ви не можете?»

«Ні, сер. Я забув одну штуку. Я прив'язаний до цього місця з півночі вчора, я ховався в шахвах порожніх спалень і тому подібне. Я збився з пантелику. Я раніше ніколи не появлявся, і воно, здається, вискочило в мене з пам'яти».

«Вискочило з пам'яти?»

«Так, сер. Я пробував декілька разів, і в мене нічого не виходить. Я забув якусь подробицю і не можу повертатися назад».

Це на мене, бачите, вплинуло. Він дивився на мене так принижено, що я нізащо в світі не міг далі держатися того чванливого тону, що я був прибрав спочатку. «Чудна річ! – сказав я, і в цей момент мені здалось, наче хтось ходив внизу. – Зайдіть до мене в кімнату й розкажіть мені про це докладніше,—сказав я. – Я поки що нічого не розумію». І я попробував взяти його за рукава. Але. звичайно, можна було б з таким самим успіхом ухопити струмінь диму! Я, здається, забув нумер своєї кімнати, в усякім разі, я пригадую, що заходив у декілька спалень – щастя, що я був сам-самісінький у всім корпусі – поки я побачив свої речі.

«Ми прийшли, – сказав я і сів у крісло. – Сідайте й розкажіть мені все про це діло. Мені здасться, що ви потрапили в гаспидськи невигідне становище, старий друже!»

Отже, він не схотів сісти, він сказав, що з більшою охотою він буде літати взад і вперед по хаті, коли я нічого не маю заперечити. Так він і зробив, і скоро ми вв'язались у довгу й серйозну розмову. Під цей час, бачите, деяка частина віскі з содою вже випарувала з мене, і я почав трохи розуміти, в яке химерне й надзвичайне діло я оце встряв. Він був, був тут, напівпрозорий – звичайний і типовий привид, беззвучний, окроме тіні свого голоса – він шурхав взад і вперед по цій затишній, чистенькій, завішаній китайськими куртинами старій спальні. Можна було бачити крізь нього блиск мідних підсвічників, одблиски на мусян-жовій решітці каміну, куточки облямованих гравюр на стіні, і він розповідав мені за своє маленьке, мізерне життя, що недавно скінчилось на землі. Його фізіономія не мала вигляду надзвичайної чесности, то так, але, бувши прозорим, він, звичайно, не міг ховати правду...

«Як?» – сказав Віш, раптом схоплюючись у кріслі.

«Що?» – сказав Клейтон.

«Як-то – бувши прозорим, не міг ховати правду? Я не розумію», – сказав Віш.

«Я теж не розумію, – сказав Клейтон з колосальною впевненістю в голосі.—Але воно так, я вас запевняю. Не думаю, щоб він хоч на крихту одступив від просто-таки біблійної правди. Він розповів мені, як його вбито – він зійшов униз у льохи під Лондоном подивитись, де утікає газ, і казав, що він був старшим учителем англійської мови в одній Лондонській приватній школі, коли це сталося».

«Бідне!» – сказав я.

«Отак я й собі подумав, і чим більше він казав, тим більше я це думав. Такий він був нікчемний у житті й нікчемний поза ним. Він казав про свого батька й матір, про свого принципала. 1 про все, що мало для нього якесь значіння в житті, і про все погано. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, ніхто з них, мовляв він, не оцінив його як слід, не розумів його, як треба. Здається, в нього зроду не було в житті справжнього друга, він ні в чім не мав успіху. Він уникав спорту й провалювався на іспитах. – Буває отаке з людьми, – казав він, – варт мені було ввійти в екзаменаційну кімнату, чи що, і вже мені здавалось, що все пропало. Він був заручений, очевидно, теж з якоюсь зверхнервозною особою – коли необачність з утечею газа поклала край його ділам. «Де ж ви тепер? – спитав я. – Чи не в...»

Він не дав мені ясних відомостей у цій справі.

В мене залишилося вражіння непевного, посерединного місця, спеціяльно для душ занадто невизначених щодо таких певних речей як гріховність чи святість. Я не знаю. Він був занадто егоїстичний і неуважний, щоб дати мені ясне поняття про те місце, ту країну, що є потойбіч усього сущого. Де б він не був, він, здається, потрапив у товариство споріднених душ, духів плохеньких роззяв [21]21
  … weak Cockney young men (лондонське міщанство).


[Закрыть][21], як-от він сам, що були проміж себе на «ти», і в них було багато балачок про те, щоб «являтися» і тому подібне. Так, «являтись» здавалось їм надзвичайною пригодою, і більшість з них ввесь час про це базікали. Отак підготований, бачите, він прийшов.

«Ну дійсно!» – сказав Віш, звертаючись до вогню.

«Таке вражіння зосталося в мене, як хочете, – сказав Клейтон скромно. – Можливо, звичайно, шо я був у трохи некритичнім стані, але таке було вражіння від усієї його особи. Він пурхав ото взад і вперед, і його тоненький голосок балакав без краю про його мізерне «я», і хоч би одно слово було ясне, тверде, послідовне з початку до кінця. Він був ще плохіший, дурніший і безцільніший, ніж якби він був насправді живий. Але, в такім разі, я вам скажу, його не було б отут у моїй спальні – якби він був живий. Я б його викинув геть!»

«Звичайно, – сказав Івенс, – бувають отакі бідні смертні».

«І вони з таким самим успіхом можуть являтись, як привиди, як і всі ми», – погодився я.

«Єдине, що ніби було в його подібного до мети, – це той факт, що він не міг видертися з цього світу. Неприємна історія, в яку він устряв з своїм «появленням», страшенно його гнітила. Йому розповідали, що цс надзвичайно сенсаційне діло, він на це сподівався, і що ж! Ще одна невдача до довгого списку його попередніх невдач! Він казав, що він сам – одна самісінька халепа. Він казав, і я цілком цьому вірю, що він не брався ні разу за що-небудь, щоб не зробити все догори ногами, і, мабуть, що й иовіки-віків так з ним буде й надалі. Хіба що, може, якби йому співчували... Він тут спинився і деякий час дивився на мене. Він сказав, що, дивна річ, але ніхто ніколи досі не виявляв до нього такої симпатії, як я. Я одразу побачив, куди він гне, вирішив ураз його здихатись. Може, я свиня, але бути «єдиним справжнім другом», довіреною душею цих егоїстичних плохут, чи живих, чи духів, – це повище моїх фізичних сил. Я узявся до справи прикро.

«Не сушіть собі голови над цими питаннями, – сказав я. – Вам треба зробити одне – вибратись з цього діла. Підтягніться й спробуйте».

«Я не можу», – одповів він.

«Спробуйте!» – сказав я. І він спробував.

«Спробував! – сказав Сандерсон. – Як?»