Текст книги "Великий характерник"

Автор книги: Марія Морозенко

НАРОДЖЕНИЙ УТРЕТЄ

Останнє випробування здавалося зовсім неможливим. Третій іспит характерництва лякав багатьох. Ті, що здавалися зовні міцними, поступалися перед цією найважчою “пробою на виживання”. Пройти науку бажали сотні, проходили одиниці.

На світанку ворожбитка Рода розбудила хлопця:

– На цю справу виправляю тебе я. Мусиш, Іване, забути про голод і спрагу. Мусиш забути цілком, що ти людина. Щоб вижити, стань частиною всього сущого.

– Що взяти із собою? – запитав на це.

Стара засміялася:

– Нічого – і все.

– Як це, зовсім нічого?!

– Але ж і все, пам’ятай це. Посеред Олешківської пустелі таїться секрет безсмертя. За місяць мусиш відшукати його.

Іван вражено дивився на волхвиню. Чи не глузує вона, бува, з нього? Про цю пустелю ходили страшні перемовини – тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку. “Олешки – пряма дорога в пекло”, – так говорилося поміж козацтвом. Без ковтка води у пустелі не вижити. Він уже знав, що це означає “згоряти під сонцем”.

Стара віщунка мовби прочитала ці його схарапуджені думки:

– Отам, посеред гарячого піску, є великий скарб, – нахилилася над його чолом. В її затемнених очах чи не мерехтів блискавицями сміх? – Знайдеш його – житимеш довго і славно, хлопче.

Вона таки сміялася з нього напевне.

* * *

Сьомий день блукав Іван Половець пустелею.

Від безводдя перед очима поставало марево. То він бачив себе у Мерефі біля купальського багаття, що немилосердно палило його з ніг до голови, то видавалося йому, що стоїть він прив’язаний до дерева, а навколо вирує полум’я ватри.

Геть виснажений, уже заледве брів пісками, з останніх сил переборюючи сонячне сяйво і знемагаючи у цій протидії.

Плівся поволі, наближаючись до ночі. Чекав її як єдине спасіння, бо лишень у нічний час мав кволий перепочинок.

Але й ніч, ота неспокійна ніч посеред плетива розпечених на вугілля думок, ніч бажаного порятунку видавалася зовсім короткою. Вона не приносила спокою. Посувалася разом із темрявою геть, поступаючись пекучому вже зрання сонцю. Здається, сама ніч знемагала від спеки.

* * *

На сьомий день Іван чекав ранок із острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала геть до крихти надію на порятунок. Блукаючи тиждень пісками, без крихти хліба і без рісочки води у роті, він поволі згасав під спекотним сонцем.

У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись лицем від сонця, зустрівся поглядом з мудрими очима свого лісового вихованця. їх він упізнав би серед тисячі інших вовчих очей. Вони були особливі для нього. Заглиблені в його душу.

Розумні очі вірного вовка заблисли над його лицем. Сприйняв це як вірний знак смерті. “З потойбіччя приходять по душі”. Щойно це подумав, як йому видалося, що Сірий нахилився над ним, зволожуючи лице шорстким язиком. Це він й справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо і вочевидь. Потягнувся до нього рукою. Сірий відскочив на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.

“Не залишай мене, друже”, – заледве прохрипів.

Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого піску опалювала все його тіло. Коли доповз зовсім близько до Сірого, той знову відскочив на кілька кроків назад.

“Куди він кличе мене?!”

Вовк тицьнувся носом в обпалені сонцем руки. Від цього доторку Іван відчув полегкість.

Скільки він повз – хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над ним, потормосив рукав сорочки, зариваючи руку в гарячий пісок.

“Боляче, відпусти! – поривався вирвати руку. Вовк не поступався. – Що там може бути в цьому мертвому піску?”

Несподівано для себе відчув, як розпечені пальці намацали туге коріння, торкнулися якоїсь рослини, що загубилася в пісках. Слабим поривом руки витягнув її на поверхню. “Що це? Для чого? Невже цьому незнаному корінцю судилося стати моєю останньою поживою у житті?”

Вовк заохочувально дивився на нього. Поклав корінь у рот, спробував розжувати. Поволі... Поволі... Поволі верталися до нього втрачені сили. Слабовитий пустельний корінець невідворотно вихоплював його з обіймів смерті.

– Сірий, ти де?! – підвівся на коліна, озирнувся навкруги. Вовка ніде не було видно. Різонуло прямісінько в серце: “Я ж убив його!.. Мого вовка немає в живих!..”

Упав на пісок, зрошуючи розпечену пустелю пекучими сльозами. І саме в цю мить переходу із межі смерті на межу життя на світ народився Іван Сірко.

ПОЦІЛЕНИЙ У СЕРЦЕ

Підходив до Перевозького хутора, коли почув пісню.

Дзвінкий дівочий голос несподівано виринув із-за березового гайку, різко прорізавши груди, торкнувся його серця, забринів у ньому щемно і ніжно:

 
Ой збираю я зело,
Не на втіху й не на зло.
А щоб листом, рясним-цвітом,
В моїм серці проросло
Землі рідної зело.
 
 
Козаченьки йдуть похід,
Я молюся їм услід.
Щоби листом, рясним-цвітом,
Їх в походах берегло
Землі рідної зело.
 
 
Отамане, озирнись,
І на мене подивись.
Щоби листом, рясним-цвітом,
В серцях наших проросло
Долі світлої зело.
 

* * *

“Хто це так гарно співає?!” Щойно подумав це, глянь: молода дівчина з туго заплетеною косою на плечі вибігла із гайку, в руках тримаючи запашний оберемок трави. Ніколи не бачив її тут раніше. Висока, струнка, ступала гордо стежиною.

– Дівчино, стій!

Різко спинилася на стежці, зблиснула на нього очима:

– Хто ти такий, щоб віддавати мені накази?

– Я?! – замилувався її засмаглим чолом, осяяним зеленими очима. – Хіба ти не бачиш – козак.

– Теж мені козак, – відкрито глузувала, оглядаючи його подертий одяг. – Звідки ти тут узявся такий?

Спалахнув:

– Що це ти за одна, щоб так ось говорити зі мною?!

– Я?! – примружила насмішкувато очі. – Волхвиня! Ось так. Знаєш таких?

Його серце на ці слова негадано спалахнуло вогником, забилося сильніше, так, як, буває, б’ється в сітці нерозважлива пташина, потрапляючи в пастку. Спогад дитинства разюче постав перед очима, вигортаючи з найпотаємніших куточків душі те, що купальської ночі вразило його найбільше. Отеретіло дивився на неї:

– Дана?!

Стенула плечима:

– Яка ще Дана?! Мене звати Софія.

Зітхнув – з жалем, а чи полегшено:

– Тоді ти не волхвиня.

– Спитай у моєї господині, знатимеш, – зацікавлено позирала на нього.

– Спитаю, – запевнив твердо.

– Ти?! – знову позирнула на нього, оглядаючи обірване шмаття на ньому. – Моя господиня й не розмовлятиме з тобою.

Почувався непевно перед цією дівчиною. Вона вражала його своїми словами погорди. Так уже було в дитинстві. Але зараз він не міг допустити зневаги. Блиснув блискавицею люті:

– Ти гарна, але ж зла. Йди собі, куди йшла.

Зачервонілася, як маків цвіт, який трапився поміж зелом, що тримала в руках:

– Я не зла, – промовила присоромлено, немов вибачаючись перед ним. – Злі люди здатні до руйнування та зради. А я нічого не поруйнувала і нікого не зрадила.

Засміявся на її поважний тон:

– І звідки ти така мудра взялася тут?

– З Поділля.

* * *

Серце його знову забилося гучніше. Він ні разу не був на Поділлі, але мимоволі мав у серці любов до батьківщини своїх батьків. Вони, либонь, перелили йому це почуття разом із своєю кров’ю.

– А як ти опинилася тут?

– Багато знатимеш, скоро зістаришся.

– А все ж, розкажи. Мені це цікаво.

– Бач який, – блиснула очима, повними яскравих барв зеленотрав’я. – І все тобі цікаво.

– Не все. Тільки це.

Стенула плечима:

– Як хочеш знати, слухай. Мої батьки померли одне за одним – спочатку тато, він захворів пропасницею, а за ним від сухот померла мама. Мене сюди забрала тітка. Але я затрималася в неї ненадовго. Не догодила їй своїм характером. Ось так.

Дівчина непоквапом ішла стежкою. Дивився на неї іншими очима – вона оповідала про свої негаразди просто і щиро. Так, ніби говорила зовсім не про себе, а про когось стороннього.

Йому це було близьким. І ця дівчина із яскравим полиском зелених очей з кожним промовленим словом ставала йому все ближчою.

– А де ж ти тепер живеш? – запитав турботливо.

– У старої волхвині.

– Роди? – йому аж перехопило подих. Він уже знав, що вона скаже у відповідь.

– Так, – аж спинилася на дорозі. Обвівши його поглядом і немов пригадавши щось, дзвінко розсміялася:

– То ти, Іван Половець?! – запитала, а чи ствердно відповіла собі сама.

Посміхнувся:

– Відтепер мене звати Іван Сірко. Затям це.

– Чому так? – в її очах було щось більше, як цікавість.

І він оповів їй. Те, що не розказав би нікому іншому, несподівано для самого себе відкрив цій незнайомій дівчині. Вона йшла неспішно поряд із ним, не зронивши ані слова. І лише коли Іван зізнався, що мало не вмер від спеки і безводдя, на її очах зблиснули сльози.

Це зворушило його. “Як я міг сказати, що вона зла? Ця дівчина особлива”.

– Стій! – сяйнула зеленобарвним поглядом. – Он бачиш долину, там є джерело з найліпшою водою. Підемо туди, нап’ємося води та й підемо собі далі.

– Ти хочеш пити?

– Чому б це я? Думаю не про себе, – і знову вкрила його смарагдовим сяйвом погляду.

* * *

Вода в долині видалася й справді смаковитою. Він все не міг її напитися. Дивувався, чому не знав цього джерельця раніше. Вона сміялася, бо ж сама недавно його очистила. Цього її ще батько навчив. Тішилася тим, що хлопець хвалив цю воду, так, ніби саму її нахваляв. А він черпав широколистим лопухом холодні краплі води, вгамовуючи велику спрагу. Вона й собі не втрималася – човником долонь приклалася до джерельця.

А потім вони сиділи біля джерельця і розмовляли. Вона підгорнула рукою жмут зеленої трави:

– Тільки ж ти не смійся, чуєш. Знай, що цю траву я несу для тебе. Турбувалася волхвиня, що, як повернешся, не матимеш де й спочити. У нас в дворі трава геть від сонця вигоріла. А посеред гаю є галявина.

Я знайшла її тоді, коли чар-зілля збирала. Там трава шовковиста. Ой, і що це я розказую тобі все це! – зашарілася, прикривши вільною долонею вуста.

– Ти добра, – м’яко і ніжно промовив, розчулений її турботою.

– Уже і не зла? – зазирнула в очі його сонячним сяйвом, оперезаним зеленим цвітом очей.

– Ні, не зла. Моя дружина має бути доброю, затям собі.

– Овва!!! – великими очима вражено дивилася на нього.

Підвівся і пішов, не сказавши більше ані слова.

* * *

Що особливого було в цій дівчині? Чим вразила вона його, поціливши прямісінько в серце, – ласкавим поглядом зелених очей, тихоплином розмов, чи погожістю усміху?

Нічної пори Іван Сірко не мав спокою. Намарно змагаючись із безсонням, вдивлявся у блиск нічного неба, визирав у сяйві ночі бажане. Перед його очима незримо поставала струнка дівоча постать. Пригадував собі, як Софія зустрілася йому вперше, як турботливо напувала джерельною водою, зігрітим теплом наповнювала дубові ночви для нього. Щоб він із дороги умився як слід.

Діткнутий у серце цією щемливою турботою, хлопець нараз зніяковів перед юною волхвинею. На мить зустрівшись поглядом із нею, уперше в житті пізнав, як щось млосно торкнулося серця. І не відаючи, не знаючи анічогісінько про те, що сталося, не загадуючи наперед, що буде потім, юнак відчув у собі потребу стати ближчим цій дівчині, огорнути її своїм захистом та оберегом непорушної сили. Софія видавалася йому особливою з-поміж інших, досі знаних йому, дівчат. Вона була в розмові щирою, не приховуючи думок, виповідала усі свої біди легко і просто, не потребуючи навзамін ні жалості, ані співчуття. І водночас Софія була гордою. Це він помітив відразу. Але ж гордість юної волхвині геть-чисто цуралася гордині. Ані крихти не позначена надмірністю та зневажливістю у ставленні до інших, її гордість вивищувалася над погордливими почуттями. Та й сама ця дівчина, із полиском зелених очей, була вищою за багатьох приземлених людських створінь. Іван Сірко вмів уже гаразд розрізняти це. З нею не можна було заговорювати легковажно. Вона вмить, одним тільки поглядом, зупиняла пустопорожні балачки. Вона не любила цього.

Юна волхвиня, здається, не знала людських пороків. Недаремно ж Рода так полюбила її. А це вже немало. Стара провидиця бачила людей наскрізь. Дарма, що була сліпою.

* * *

Знемагаючи від довготривалого безсоння, Іван Сірко не знав, як йому бути і що робити з усім цим далі. Поривався до Софії і... завмирав від неясного трепету на місці. Негадано для себе рвучкий відчайдух пізнав почуття несміливості. Софія й собі сторонилася його. Нерідко, щойно побачивши його на віддалі, дівчина мерщій повертала куди-інде. Як наполохана пташка, втікала від нього.

І тоді він ішов до Роди. Та щойно розпочавши про своє, зупинявся на півслові. Лякався, що волхвиня не зрозуміє його почуття. Бо ж сказано, молодість для старості недосяжна.

Але ж Рода сама приходила йому на поміч. Вона нічого не розпитувала, ані про що не звірялася. Диво дивне! Відтепер стара волхвиня розмовляла із ним загадками. Заплутуючи свої думки у міцний вузол, змушувала його замислюватися над плутанкою нерозгаданих слів. Мало вимовляючи, багато оповідала. Недомовлене почасти відбивалося й на її лиці. Не раз, уклякнувши на місці, Іван Сірко видивлявся в поморщене лице старої, немов на пошерхлому листку паперу, вичитував розважливі поради.

Іноді вона, нібито так, як годиться, вимовляла вголос:

– Найліпший час для весіль – осінь. Треба Софію ладнати заміж.

І усміх півмісяцем вигинався на пошерхлих губах старої волхвині.

Іван Сірко люто скидався із трави, йшов “від дурної баби” геть. Плівся безтямно, куди вели ноги, не розбираючи шляху та не озираючись на час. Спинявся, втрапивши у болото, а чи зайшовши геть далеко. На відлюдді міркував над словами старої. А доп’явши її натяку, розвеселений, хутко поривався назад.

Софія занепокоєно стояла біля воріт. Та, помітивши його ще здалеку, мерщій ховалася в двір. Він знав, що вона виглядала його. Але ж і сторонилася теж його. Це було очевидним. Що вона почувала насправді? Ця дівчина була для нього нерозгаданою таємницею.

Іван Сірко не мав спокою. Його стара порадниця знала це. Але вона не сміла втручатися. Бо ж як же інакше? Означене Богами неминуче станеться. Само по собі. Змагатися із Богами мудра волхвиня не збиралася. Але, проживши чимало на своєму віку і бачивши та знаючи чимало, єдиний раз у своєму житті вона посягнула на більше. Випросила у всесильних Богів право посприяти тим, кого вона всім серцем полюбила. Якось вона зронила перед Іваном:

– Наша Софія щосвітанку побирається до гаю. Вона у росах, либонь, вмивається. Щоб бути любою для свого нареченого. Але ж диви, ще застудиться.

Наступного світання Іван Сірко стояв перед дівчиною. Він застав її під березою. Зажурену та смутну. Софія, здається, плакала.

– Хто тебе скривдив, Софійко?

Побачивши його перед собою, дівчина поспіхом схопилася на ноги, краєм розшитого рукава витерла сльози на лиці.

– Як ти тут опинився?

– Я... Я... прийшов до тебе, – тремтячим голосом зізнався юнак. І похапцем перепитав:

– Хто тебе скривдив?

Та як же здивувався він, зачувши нараз негадане:

– Ти.

– Я?! – його подиву не було меж. – Як це?

– Ти... цураєшся мене.

– Цураюся?! – із зачудуванням дивився на вигадливу дівчину. Оце то так! Втікаючи від нього, його ж і звинувачує у цім.

– Я не цураюся тебе. Чуєш! Тому що я... у тебе... – непогамовні почуття, які досі він стримував у собі, не бажали залишатися у сховку душі. Те, про що думав він стільки ночей та днів, відкрилося одним-єдиним словом, – закоханий.

Вона затріпотіла, зачувши це зізнання. Готова була утекти геть.

Порухом руки спинив її:

– Спинись, Софіє. Це ще не все.

Завмерла сполохано перед ним, очікуючи.

Він говорив твердо. Виповівши головне, почувався певно:

– Я подамся за кілька днів на Січ. Перед цим мушу знати. Чи ти хочеш бути моєю назавжди? Чи любий я тобі?

Софія мовчала. Невідривно дивилася на нього, нарозтіж відкритими очима горнулася до сяйва його чистого погляду.

– Чому ж ти мовчиш? Скажи хоч слово у відповідь.

– Я... кохаю тебе, Іване, – зашарівшись на мить, ніжним цвітом зеленобарвних очей навіки проросла в його серці.

* * *

За сім днів Іван Сірко одружився. Просто і тихо. Довірившись в цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, “щоб багатим життя їхнє спільне було”. Одягла обом на голову вінки – йому з дубового листя, “щоб міцним та дужим чоловіком був”, а їй з різнотрав’я – барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, “щоб красою й здоров’ям наділити, а від зла оборонити”.

А потім, розламавши кусник короваю, волхвиня вмочила його у мед та подала їм, “солодкого життя” молодим бажаючи. І вже коли все було сказано й виспівано нею – перелляла водою шлях молодим, провівши їх до очищення. За підказкою Роди він узяв наречену на руки, переніс її через цю воду.

А затим була перша їхня спільна ніч. Весільною постіллю стало для молодят шовковисте ложе галявини, хвалене в день зустрічі Софією. І зоряне простирадло вкривало їх. Небеса подарували їм надію на продовження роду. Тієї ночі зав’язалося нове життя. Ні він, ані вона ще цього не знали.

Наступного дня по весіллі Софію відправлено у Мерефу. А Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, помчав на Січ. Його призначення було не тільки в родинному щасті. Він був народжений задля більшого.