Текст книги "Великий характерник"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Встань і ступи сім кроків уперед, – владно звелів голос.

– Ще чого?! – зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед.

– А зараз перехрестися навпаки.

“Як це?” – тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки самі склалися в трійцю і поклали на ньому виворітний хрест – знизу доверху, а затим зліва направо.

– А тепер розгорни траву. Бачиш, куценький лист папороті?

– Бачу, – покірно слідував за голосом.

– Виворітний хрест поклади на цей лист.

Сам того не бажаючи, Іванко зробив і це. Щойно він опустив руку, із землі забило миготливе світло, яскравим сяйвом витинаючись вгору. Прямісінько перед очима хлопця замайоріло незнаної краси суцвіття – схоже на полум’я, сяюче, як блиск сонця.

– Що се?! – від подиву він завмер на місці.

– Цвіт папороті, – почулося у відповідь.

НАРОДЖЕНИЙ ВДРУГЕ

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки.

– Не стій на місці, дурнику, – гримнув з височини голос. – Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку в свій палець.

“Нащо я маю робити це?!” – хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи.

– Обтинай ножем голівку квітки і прикладай до мізинця.

Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, взявся вростати у руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча і млосна хвиля огортала тіло – з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку – жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.

– Де ділася квітка?

– Проросла в твоєму серці.

– Нащо?!

– Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику.

– Яку іще силу?

Голос не відповів йому.

– Яку силу?

І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною.

Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він напевно що злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром!

Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав...

* * *

Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить – і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, з силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. “А-а-а!” – голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі. “Аби тільки не впасти”. Туманіючи від болю, вхопив шию вовка руками, спробував стиснути її. Але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. В руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.

Позаду почувся приглушений сміх.

Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла:

– Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя – твоє.

* * *

Сон це був, чи марево. Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому Ніби не він був свідком усього того.

Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, які гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки і аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті:

– Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся – за день все зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків та знак вовчих зубів.

– Я хочу додому.

– Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? – розсміялася сивокоса баба.

Хлопець почервонів.

– Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла.

– Я не боюся.

– От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку.

– Звідки ви знаєте, як мене звуть? – вкотре цієї ночі здивувався хлопець.

– Бо я мушу все знати.

– Ви – Баба Яга?

– Хи-хи! – затіпалася від сміху сивокоса. – 3 виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино.

– То ви не справжні?

– Дурню малий, маєш знати, я справжня.

– А хто ж ви?

– От заладив: “Хто ви? Що ви?” Замалий все знати.

– Не замалий, – уперто схитнув головою.

– Не малий? – пильно поглянула йому в очі. – Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.

Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.

* * *

– Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.

– Як це?

– Слухай, не перебивай... А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище – це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.

У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар – змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було...

– І я так хочу! – не стримався хлопець.

– Ти вмієш це відтепер.

– Не вмію.

– Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.

– Як це?

– Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?

– Я знаю, знаю! Воно хоче води! – вигукнув хлопець.

– То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.

Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:

– Розкажіть мені ще про Дану.

– Ти хочеш знати?

– Хочу.

– Що ж, тоді слухай... Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.

Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: “Що пошлють Боги, те й матимемо”. Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.

Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: “Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке – мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади”.

– Тату, що маємо робити?! – з розпачем вигукнула Дана.

Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:

– Велінням Богів мусиш, донько, покоритися.

– Ніколи! – гордо заявила красуня.

– Маєш народ наш врятувати.

Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.

– Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати.

– Який?!

– Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.

Розгнівався батько:

– Чи мислиш, що говориш?

– Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.

– Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?

На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:

– Великий волхве, пусти мене, чуєш?

Мусив Богодар поступитися.

...Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік – коня у збруї.

– Хто ти? – здивовано запитала юна волхвиня.

– Я... подорожній. А ти хто?

– Я – Дана, донька волхва Богодара.

– А що ти шукаєш тут, дівчино? – підвівся з трави незнайомець.

– Свого судженого.

– Овва яка! – засміявся той. – Хіба пізньої ночі шукають суджених?

Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.

Вислухав він її, аж тоді сказав:

– Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.

– Хто ти, рятівнику мій? – запитала наостанок дівчина.

– Завтра дізнаєшся, – засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.

Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала...

А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом – відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.

З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.

Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:

– Смачна вода з твоїх рук, Дано.

Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина – нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:

– Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг... честь мою.

Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав – гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди...

* * *

Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:

– А де тепер князь Святослав, бабо?

– Гм... Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.

– Я буду таким. От побачите!

– Авжеж, що побачу, – посміхнулася на це.

– Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.

– Звісно, що побореш, – не заперечила і в цьому.

І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:

– А Дана?! Що сталося з нею?

Зупинилася на порозі:

– Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї, після смерті волхва Богодара, люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів – біда настала. В густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й все, Іванку.

– А потім?.. А що було потім, бабо?

– Нічого... Кажу ж тобі, оце й все. Я – остання волхвиня з роду Богодара.

– Скільки ж вам років?

– Цього ніхто не знає, – посміхнулася стара.

– То, може, ви – Дана? – підійшов до неї близько, зазираючи у її лице.

– Може, й Дана, – вона сміялася вже вголос.

– Ні, ви не Дана, – зітхнув сумно.

– Чому ж це вже й ні? – зацікавлено позирнула в його оченята.

– Коли б ви були Даною, то були би ще старішою, і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.

– Авжеж, – заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.

Кварта з трав’яним чаєм випала із рук хлопця.

СІРИЙ ПОБРАТИМ

Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.

– Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? – Дмитро Половець, втомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.

– Чи, може, козака іншого собі прийняла?

В очах жінки зблиснули сльози:

– Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. – голосно ридаючи, впала на його груди.

– Що сталося без мене?! – відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.

– Маю тобі сказа... – і недомовлене слово затихло в її вустах.

– Тато повернувся! – дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.

Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:

– Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.

– Не зважай, не зважай, соколику, – лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: – Синочку мій, любий!

– Тьху ти! – насмішкувато сплюнув чоловік. – Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?

– Ой, Боже ж мій милий, – сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. – Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому...

– Та чом було й не добитися, коли в гурті. Ну, йдемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.

Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:

– Йдемо ж до хати, ріднесенькі, – на ходу погладила Іванка по голові.

В її голосі, рухах чулося стільки ніжності й любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху, ні духу.

І ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син, були поряд. Що іще треба вірній дружині та люблячій матері? Все щастя її було разом з нею. Їй так втішно було цієї миті.

* * *

Доки чоловік давав розпорядження у дворі, щаслива Марія пестила сина, змиваючи його лице літеплом.

– Давай, синочку, знімемо сорочечку, вмиєшся гарно.

– Не хочу! – потупив очі.

– Вибити його треба як слід, щоб не вештався, – від причілка бубоніла служниця, гнівно позираючи на малого пройдисвіта, та Марія, цілком вдоволена щасливим завершенням усього, не слухала її.

– Піди до комори, внеси до столу солонини та меду, – звеліла невдоволеній молодиці, аби чим мерщій залишитися з сином наодинці.

Та, осудливо хитнувши головою, подалася за двері. А Марія, за тих кілька днів знудившись і сплакавшись за своїм єдиним синочком, гомоніла до нього тепло-тепло, так, ніби погідним вітерцем обвіваючи його неспокійні думки, потішаючи малого:

– Ніхто тебе й пальцем не зачепить, синочку, сама ж і винна – відпустила на свою голову. Послухай-но, що ми зробимо: ми батькові нічого не казатимемо, так буде ліпше. А зараз давай-но вмиватися, бо ж бог зна де ти й віявся... – і затихла. Ні слова! Жодних докорів у такий радісний день. Про все пізніше. Ниньки не слід полохати радість. Горнулася мати сяйвом усміху до сина. – Треба вмитися, Іванку. Дивись-но, яка сорочечка на тобі.

Пильно поглянула. Що це? На всю довжину сорочки ззаду – велика латка полотнини. “Де ж він був усі ці дні? Хто це зашив?” – знову боляче забилося в скронях. Поглянула синові в очі. У відповідь потупив свій погляд. “Не скаже. Нині не варто й питати. Не треба й говорити про все це. Хай, потім. Та й Дмитрові скажу не тепер. Чого в такий день заводити?”

Рвучко взялася за поділ сорочки:

– Скидай, спалимо у вогні.

Щось заскімлило під сорочечкою.

“Боже мій, що за проява?! Чи ж не щеня притягнув?”

Коли ж з-під сорочки на долівку викотилося сіре вовченя, мимоволі скрикнула. Донька лісника зразу ж розпізнала гаразд цього, бодай ще маленького, та найлютішого лісового звіра. Того, якого всі люди жахаються. З переляку немов оніміла.

– А це що за звіряку завели без мене? – на порозі став господар.

* * *

– Де ти взяв цього вовка?! – Дмитро Половець стояв над сином, як скеля, намарно допитуючись в нього про вовченя, що злякано заховалося під лаву. На всі батькові намагання дізнатися правду Іванко насуплено мовчав.

– Хто тобі дав його?

Хлопець шморгнув носом, та й тільки.

– От упертий! Бити тебе, чи що? – насупився Половець. – Жінко, – обернувся до Марії, що мовчки та якось аж ніби принишкло поралася біля столу, – а чого ти мовчиш на це? З твоєї згоди зроблено?

І тоді Половчиха не стрималася. Сльози, які вона так гарно сховала на дні серця, щойно скінчилися всі біди, ці сльози знову пробудилися, затим вибралися з потаємного сховку, рясним потоком полилися з її очей.

– Та що це за напасть? Цей мовчить, як бусурман, а ця плаче! – Дмитро Половець не на жарт розлютився. – Вернувся додому так, наче не в свій дім ступив. А ну ж бо, розказуйте мені, що тут у вас і як. Бо виб’ю обох, та й тільки.

Марія схитнулася від мисника:

– Бий, чоловіче. Обох бий, бо ж провина є і на синові, і на жінці.

Ошелешений чоловік махнув рукою:

– Та це завжди ще вспіється. Розказуйте ліпше: що та як.

І тоді Марія повідала йому все – як купальського вечора зник Іванко, як бігала вона всіма усюдами, вишукуючи сина поміж людей, і що вже й не передумала в ці страшні дні, і чого тільки не взяла в голову, і як мучилася, доки не знайшовся сьогодні малий, а він бач який – мало, що сам з’явився, так ще й лісового харцизяку приволік із собою.

– Чого ж заховалася з цим зразу? – невдоволено позирнув на неї чоловік.

– Хотіла ж... Хотіла сказати, аж Іванко надбіг. І вже потім, не думала сьогодні говорити, в хату свято надійшло разом з вами.

– Свято! – вчепився за слово Дмитро. – А ти, тиняйло, що на все це скажеш? Чи й далі мовчатимеш?

Іванко понуро поглянув на батька:

– Мені не можна казати.

– Чого б це?!

– Бо я обіцяв.

– Угу... Кажеш, обіцяв. Це добре, що слова хочеш дотримати. Але це не тут, і не до цього. Мусиш казати, бо я тобі он що обіцяю – коли не скажеш, чого і за чим подався, доводячи матір до такого, то не дивлячись ні на що – ні на те, що сам тільки сьогодні до хати прибився з чумаками, ані на те, що, як твоя мати каже, “свято” разом з твоїм поверненням в хату ступило, все ж виб’ю вербовою різкою, та так, що знатимеш надовго, як подаватися з дому.

Іванко аж голову в плечі увібрав на ці слова. Він гаразд знав, що батько словами не любить розкидатися.

Йому на виручку, як і завше, прийшла мати. Вона знала, що мусить сказати, щоб втишити гнів чоловіка:

– Дмитре, – благально поглянула на нього, – хай уже потім. Сідаймо до столу, бо все прохолоне. А це вже нікуди не втече.

І Дмитро Половець, втомлений з дороги, одумавшись, розважливо махнув рукою:

– Звісно, що не втече. Буде про це ще мовлено, чуєш, халамиде?

Похилений Іван кивнув головою. Це, здається, вдовольнило батька цілком.

– Сідаймо обідати, – і вперше провів очима по стінах. – Хвалити Бога, цього дня вдома!

Від цих простих слів усі водночас відчули полегкість. З хати посунулася суперечка. Посміхалася привітно Марія, до батькових рук, які щойно погрожували “березовою розправою”, пригорнувся Іванко. Всміхнувшись, розкуйовдив рідке синове волосся: “Ух, і забіяка ж росте! Нічого-нічого, життя поправить”. І пригадавши про винуватця всієї цієї оказії, позирнув під лавку: – А вовка завтра ж віднесеш до лісу.

– Угу, – тільки й сказав у відповідь хлопець, стріпнувши головою. Він уже добре знав, що все воно буде не так, як мовиться нині. Коли він чогось хотів, те неминуче ставало його. Батьки ще жодного разу не відмовили йому в забаганках.

* * *

Так і не домоглися батьки правди про Іванкові блукання. Розпитування і погрози нічого не дали.

– Ет, – зрештою махнув рукою Дмитро, – головне, що вернувся цілий додому. Де вже блукав, то така справа – схоче колись, розкаже все сам.

Половчиха підтримала чоловіка:

– Авжеж, що так. Що вже про те питати? Може, малий злякався чогось в мандрівці своїй? Коли так, то зовсім не треба розпитувати. Вдруге, далебі, не побереться з рідного двору.

– Хай тільки спробує! – погрозливо застеріг батько. – А ти жінко, гляди мені, щоб більше цього не траплялося. Бережи сина, один він у нас.

– Та хіба ж я ворог своїй дитині? – з Маріїних очей покотилися рясні ручаї сліз...

* * *

Іван мало переймався турботами старших Половців. У той час, коли батьки пообідньої пори сиділи під грушею, обмірковуючи історію з його блуканням, він мав своє заняття у дворі – одягнувши на голову привезену батьком “прямісінько із Січі” козацьку шапку, втішаючись цим бажаним подарунком, грався із Сірим. Так він назвав вовченятко, заледве вмовивши батьків залишити звіра в себе.

І хоч це вдалося йому ой як не легко, все ж навчити сірого побратима “просити” виявилося складнішим. Проморивши вовченя голодом, не поклавши зранку в миску аніякої їжі, хлопець піднімав угору шмат солонини, змушуючи Сірого тягнутися за рукою. Одначе вовк все ніяк не піддавався муштрі. Дивився жадібно на смаковитий кусень, крутився під ногами хлопця, жалібно завивав. Іван підніс солонину до носа свого норовливого “учня”:

– Чуєш, як смачно пахне? Хочеш мати, стань на задні лапки і попроси.

– Та не муч ти бідолаху! – краєм ока батько спостерігав за вправами сина.

– Я не мучу, а вчу, – запевнив хлопець.

– Де ж це не мучиш, коли голодного змушуєш дибки ставати? – не втрималася мати й собі.

– Ой, мамо, не знаєте, а кажете! Якщо я нагодую Сірого, то він не схоче зовсім слухати моєї команди.

– Ти диви, який розумник! – Марія не стримала подиву. – Ліпше матері усе гаразд знає.

– То знатимемо тепер і ми, жінко, – примруживши хитро очі, зауважив Дмитро. – Щоб син слухався нас, треба он що робити – не давати йому обідати. Так, сину?

– Та то не для людей, – шморгнув носом Іван. – Так тільки звірі піддаються.

І немов на підтвердження його слів, вовченя, порвавшись за солониною, стало на задні лапки.

– Ось бачите?! Бачите?! – хлопець аж завертівся на місці від великої радості.