Текст книги "Великий характерник"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

ЗАПОРОЗЬКІ ПОСЛАНЦІ

У березні 1624 року славне запорозьке козацтво, з гетьманом Дорошенком на чолі, здійснило морський похід на Кафу. Щойно збудована флотилія з вісімдесяти чайок спустилась на води Чорного моря і рушила до берегів Босфору.

Добре пошарпавши обидва береги, захопивши при цьому чимало зброї й довівши до переляку Царгород, запорожці без втрат повернулися додому.

Головним завданням походу було скріплення стосунків із кримським ханом Шагін-Гереєм у боротьбі проти турків. Самі ж козаки давали польським комісарам зовсім заплутані пояснення – мовляв, до Криму занесла їх хвиля, коли вони прибилися до донських козаків, щоб разом із ними в морі погуляти. Потрапивши в біду, мусили найнятися у військо Шагін-Герея, який за гарний кошт закликав їх на службу. По війні відправив хан додому їх із честю, нагородивши щедро за вірну службу. Разом із козацтвом повернулися на Запорожжя й сімсот бранців, які перебували в Криму.

* * *

Відразу ж після походу, погожого квітневого дня в Мерефу прибули козацькі гінці. Ватагу із Січі очолював молодий козак Іван Дуб. Громада, як і повелося в поселенців віддавна, достойно зустріла козацьких посланців. Чого тільки не принесено до столу – солонину, мед, молоко, яйця, свіжоспечені житні коржі та все, що треба для щирої розмови.

Обід для побратимів-козаків влаштовано в садку козака Михайла Діброви. Вельми тішився він цим пошануванням.

До столу закликано всіх мереф’ян. І прийшли мало не всі. Окрім, звичайно, дітвори та ще доглядальниць, яких на те й залишено, щоб, бува, якого лиха діти не накоїли.

Усі інші були тут. Авжеж, усім було цікаво, з якими вістями прибули козацькі посланці. Обід затягнувся до вечора. Коли було з’їдено й випито чимало, зав’язалася жвава розмова.

– Приїхали закликати вас на війну, – без всякого якогось там вступу, просто встав і сказав Іван Дуб.

– Ой леле! – не втрималася якась молодиця.

– Тихо мені, – трусонув в повітрі кулаком Михайло Діброва. – Дайте козакам слово сказати.

І тоді молодий козак продовжив. Він почав говорити те, що мав би сказати на початку. Але вийшло вже так, як воно вийшло. Тому й мовлено слідом:

– Віру поганську турецьку ще Байда прокляв. За це вони нашого славного отамана на залізний гак над морем почепили. І скількох ще після нього четвертовано, розтерзано, посаджено клятими бусурманами на палі. Мусимо відплатити за всіх їх, бо інакше ганьба нам і неслава.

– Гарно говорить, – струснув сивою чуприною Михайло Діброва.

– Початок цьому вже покладено. Влітку наш батько, гетьман Дорошенко, похід на Стамбул готує. Поміч у цій справі вже є. Кримський хан взявся підтримати нас. Закликаємо славне парубоцтво, здатне зброю в руках тримати, іти на Січ, самим добувати собі права й волю, відстоювати рідну віру. Тепер або ж ніколи! Поженемо ж, браття, бусурманів геть із землі, щоб і не смерділо ними на всіх просторах і усюдах українських.

– Славний козак! – не стримався й собі Дмитро Половець.

– Хто може чим Січ підтримати, мусить це зробити зараз, бо ж знаєте й чули – чайки тепер будуємо, зміцнюємо наші сили.

Молодь Мерефи аж загорілася. Це й не дивно. В той час навіть кожному малолітку кортіло хоч раз побувати на Січі, бодай день прожити серед запорожців.

– Кого найдужче потребуете? – обізвався сміливець із гурту молодецького.

– Усіх по можливості – комусь є робота рихтувати човни, відливати кулі, іншим – шити одяг і чоботи, чи навіть пекти й варити харчі на дорогу.

– От тобі й маєш! – не стримав розчарування Тарас Чорнопліт. – До бабських справ братися? Ха-а, теж мені чоловіче діло!

– А ти зможеш побороти ворога на голодний живіт? – різко обірвав його Іван Дуб.

Гоноровий юнак замовк. А козацький ватаг блиснув білозубою усмішкою:

– Мусимо, побратими, братися до всіх справ. Козак на те і козак, щоб сто і ще одну справу знати.

З-за столу підвівся Михайло Діброва:

– Що ж, вислухали ми тебе, козаче, тепер послухайте – і ти, й інші козаки, та й вся громадо, що думаю я, старий, як світ, чоловік Михайло Діброва. А думаю я ось що. Чули ми про те, що погуляли гарно запорожці на вулицях Царгорода. Злякалися бусурмани, принишкли. Чи ж надовго? Вірно розсудив славний гетьман Дорошенко – доки наші вороги по запічках, як таргани, поховалися, доки їхніми душами клятими страх порядкує, час відвідати їх удруге. Знищити начисто! Мусять на Січ піти ті, що можуть. Пішов би і я, – зітхнув на свої слова старий козак, – так мало вже з мене якогось толку. Хіба що кашоваром?

Всі засміялися за столом.

– А я думаю ось що, – Дмитро Половець не втримався й собі. – Чи не час вже нам, браття, гуртуватися та й разом вдарити не тільки на турків, а й шляхтичів клятих під корінь підтяти. Бо ж гнані ми з місць родовідних нагайками їхніми лютими. Всі як один.

Іван Дуб кивнув головою на ці його слова:

– Ось що скажу вам, люди. Запорожці пам’ятають підступно вбитого шляхтою Косинського, четвертованого у Варшаві Северина Наливайка, всіх наших побратимів, загиблих у битвах. Щойно розгромимо турків, з допомогою хана підемо й на шляхтичів. Так буде!

– А чи ж правда те, що чулося тут? Кажуть, що отаман-Дорошенко зичливий до шляхти.

Гнівно зблиснули очима на ці слова козацькі посланці. Не втримав сердитого викрику Іван Дуб:

– Все це не більше, як домисли. Нині – зичливий, бо мусить подбати, щоб двох ворогів нараз не мати на шляху. Щойно справиться з одним – підемо гуртом на іншого. За зайцями двома погнатися – жодного не піймати. А не схоче піти на шляхту, іншого гетьмана настановимо. Буде так, як козацька громада вирішить.

– Добрий козак. Ох і добрий! – підкрутив сивий вус Михайло Діброва.

– То що, приєднуєтеся до нашого коша на славну справу, побратими?

Не встиг ніхто й слова сказати на це, як вискочив із-за вишні сірий звір і жалібно завив.

– Це ж вовк! Хапайте сіроманця! – кинувся з-за столу Іван Дуб. І доки хтось оговтався за столом, вхопивши наляканого звіра за шию, взявся за шаблю.

– Не треба! – почувся голосний викрик. Під ноги козаку впав хлопець. – Відпустіть мого Сірого, чуєте?

Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:

– Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.

Дмитро Половець невдоволено став біля сина:

– А ти чого тут?!

– Я... – під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.

– Кажи, синку, якщо маєш, що казати, – підтримав похресника Михайло Діброва.

Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:

– Я хочу... на Січ.

Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:

– Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!

Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.

– Треба було рубанути, – Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.

Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.

* * *

До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.

Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.

– Щось тут воно не те, хлопці, – насторожився Іван Дуб. – Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?

З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.

– Що се за проява? – захрестився молодий козарлюга.

– Егей, хто ти такий?! – вигукнув Іван Дуб.

– Це я, – продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.

– Чого тобі треба? – невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. – Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!

– Візьміть нас... у козаки, – несміливо промовив хлопець.

– Ого-го! – покотився дзвінко молодечий сміх. – А не зарано?

– Не зарано.

– Та й кого це, вас? – роззирнувся Іван Дуб довкола.

– Мене, Івана Половця, і Сірого.

– І Сірого?.. Де ж він?!

Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.

“От харцизяка, – всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, – припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє”. За ним спішилися й двоє інших козаків.

Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче;

– Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею...

Козаки аж затіпалися від сміху. Іван Дуб нахилився над звіром:

– А який з нього толк на Січі?

– Він вміє багато! Я навчив його!

– А ну ж бо, покажи! – видно було, що козаків зацікавив затятий хлопчисько.

– Ось, погляньте: Сірий, проси! – ставши на задні лапки, вовк жалібно завив. – Ляж, Сірий! – звір вклався посеред дороги. – Тихо мені! – нашорошивши вуха, вовк притисся до ніг свого господаря. – Бачите?

– Диви який, дещо таки вміє, – дивувалися козаки.

– Гм, мало що вміє, – Іван Дуб узяв за повід коня, який видно що лякався звіра. – Ці вовчі викрутаси на Січі не пригодяться. Та й твої, малий, теж.

– Я пригоджуся, тільки візьміть!

– А ти на що нам?

– Я буду бусурманів бити, за Байду відплачу їм!

– Це гарно! – втішилися козаки. – Але ось підрости ще трохи, тоді вже приходь. Поки ще ти замалий для цих справ.

– Я не малий! – Іванко вхопив коня за вуздечку.

– А батьки знають, куди ти подався? – з надією вхопився Іван Дуб за те, на що знав наперед відповідь. Хлопець опустив голову. Мовчав. – Бач, який козарлюга! Подався в світ за очі, батькам і слова не сказавши на прощання. Е ні, хлопче, так не можна. Йди додому і скажи батькові, а тоді вже...

Іван аж сіпнувся:

– Я не вернуся! Мене не пустять!

– Ні-ні, так не можна. Йди додому, а нам час їхати. І так біля тебе досить часу змарнували. Хлопці, їдьмо!

Почувши це, Іван метнувся прямісінько під копита коня:

– Візьміть мене з собою!..

– Ах ти, чортів сину! – притримавши коня за вуздечку, сердито гримнув Іван Дуб. – Скалічитися хочеш?

– Я хочу з вами...

Козацтво втомилося змагатися з хлопцем. Мовчки перезирнулися між собою і, здається, зрозуміли в одну мить один одного:

– Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати – козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, – притишив застережно голос Іван Дуб, – дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед, уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?

Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.

– Отож бо, подумай гарно, а вже тоді... Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, – додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

* * *

Якби Іван Дуб гаразд знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й всім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха...

* * *

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час – на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.

Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем в його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати “чужинця в собі” сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав.

І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем все сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий.

Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний, Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало – навчився плести із лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости і податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили гаразд, не раз просили сина жити по-людськи, як всі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися в дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали “малим перевертнем”. П’яничка-дяк, який не знати чому мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, “нагородив” малого цим прізвиськом. Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв, щойно позирнув на їхню молоду корову Лиску, вона й перестала давати смачне солодке молоко, яким потішала всю дякову родину досі, а дає лишень кислий перебрід.

Що частіше мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.

Батьки Іванові все це чули і усе бачили гаразд. Але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а затим Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць та шматком солонини, з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк та дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про “малого перевертня” поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не півдня, намагаючись втрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.

Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа золи посеред хащаків та кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути, і що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її й зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.

На світанку, коли всі в дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порогу, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, із ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима вочевидь постали хвилини спілкування із хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван з роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття.

Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: “Бач, нікому й не втямки, що я можу, як всі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того й треба дослухатися, і тому слідувати. Бо так мусить бути”.

Вражений у самісіньке серце своїми невтішними думками, хлопець спинився посеред дороги. Рішення прийшло блискавично: “Втекти! Самому піти до козаків і сказати: так, мовляв, і так – візьміть мене з собою, не пожалкуєте. Коли гарно попросити, певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер хлопців у похід. А в мене і зброя вже своя є – срібний ніж, захований на горищі .

Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб та хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Всілякі перепони викликали ярий спротив його душі – що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.

Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:

– Ну що, звіряко, подамося на Січ?

ХОРТИЦЯ

Хортиця – величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і очерети, посновані річками, лиманами та озерами – усе це стало з часом стійким природнім оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях.

Укріплена міцним валом, зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у стійкості з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи бистрокрилі козацькі чайки, тут гуртувалися повстанці Тараса Трясила й Івана Сулими. Козацтво, яке вимуштровувалося на козацькому острові, сповідуючи єдину мету – захист рідних земель, – сповідувало прості умови життя: курені вони сплітали із лози, вкривалися від дощу кінськими шкірами.

На Хортиці не було слабаків, а тим паче дітваків. Але саме такого товариства прагнув малий Іван Половець. А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що.

* * *

Чимало сіл і хуторів стало на шляху козацьких посланців. Справилися вони із своїм завданням як слід та й повернулись на Січ. У мандрах були мало не місяць.

Перше, що уздріли за валами, це те, що насипалося козацтва тут, як маку. Поміж доволі знаними козаками, які мали за плечима не один славний похід та битву, виднілися й новачки, ті, що прибули сюди на їхній заклик. Звідусіль чулися веселі жарти, подекуди зривався сміх. Найбільше козацтва згуртувалося посеред майдану біля мурованої Покровської церкви. Ставши колом, козаки потішалися тим, що заохочували когось вигуками:

– Ану ж бо, нехай стане дибки, як коняка!

– А чи ж потягне за горлянку бусурмана, якщо його натравити?

– А до чого ще здатний цей сірий харциз?

“Що ж там таке коїться?” Розштовхавши цікавих, посунувши декого вбік, Іван Дуб вийшов наперед і мало не остовпів. Перед ним стояв малоліток із Мерефи! Це біля нього так згуртувалося козацтво. Та й не так біля нього, як біля сірого вовка, який сидів перед хлопчаком і на його накази виробляв всілякі викрутаси. Це неймовірно втішало вдячних глядачів:

– Ти диви, яка розумна тварюка!

– Скільки живу на світі, не чув і не бачив такого.

– А зуби у цього вовка, далебі, такі, як у нашого Ковша – різці-різцями, – голосний регіт покрив ці слова.

Іван Дуб став перед хлопцем:

– Де ти взявся тут?!

Малоліток стрепенувся, лице його просяяло, так, наче він побачив найближчого родича перед собою. Поклавши долоню на голову сірого вовка, гордо промовив:

– Ми прийшли і ждемо.

– Кого?

– Вас, – очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням.

Козацтво принишкло. Дехто, знаючи гаразд, чим зрештою обернеться все це, посміхався у вуса. Хтось відійшов убік, побачивши, що забаву із сіроманцем скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, знітивши плечима:

– А з якої такої радості, я тобі родич чи що?

– Ми ж домовились! – спантеличений хлопчик дивився на нього великими очима. Його, здається, вразили до болю ті слова. Усмішка поволі сповзла із губ, залишивши на кінчиках борозенку гіркої розгубленості.

І тоді молодий козак пригадав свою обіцянку. А пригадавши, почухав рукою потилицю:

– Але ж тебе, мабуть, сюди хтось привіз, чи як?

– Ми прийшли самі! – хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. “Так іноді обачно веде себе звір”, – мимоволі подумав Іван Дуб і здригнувся, провівши очима по вовчиську, що досить сумирно лежав біля ніг свого малого господаря.

– Як же ти добирався, хлопче?!

– Вночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень відсипався у гущавині.

– Гм, – недовірливо схитнув головою на ці слова. – І тобі не було страшно?

– Нє, я ж був не сам, а з Сірим.

– А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?

Хлопець скинув гнівно брови:

– Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?

Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:

– Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна у тебе немає, помічника у цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй Богу, що не вірю.

– Та що це ви за невіра?! – не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. – Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб:

– А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. В їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:

– Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його із вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми з Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порогу заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько, – хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, вклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. – Сірий порятував мене, вхопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, – і з тим задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.

Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. В їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочечки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:

– Сірий – справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.

– Та й ти, бачиться, теж не боязкий, – весело запевнив хтось із гурту. Козаки підбадьорливо засміялися.

Хтось зронив уголос:

– Бравий хлопчак. Чом такого не взяти до коша?

Малий вдоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.

– Взяти то воно не штука, – роздумував Іван Дуб, – але ж...

Хлопчак не став чекати дальших слів.

Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:

– Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлении з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:

– Та, раз така охота в хлопця, хай буде. – І, повернувшись на малолітка, застеріг: – Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу – жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?

Іван Половець зачервонівся так, наче лице його хтось густо покрив буряковим соком:

– Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!

Козацтво гучно зареготалося – голосний сміх градом сипонув на майдан.