Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"
Автор книги: Марк Твен
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Розділ третій
ЗАКЛОПОТАНИЙ ВІЙНОЮ І КОХАННЯМ
Том з'явився перед тіткою Поллі, яка сиділа біля розчиненого вікна в затишній кімнаті, що воднораз була і спальнею, і їдальнею, і бібліотекою.
Лагідне літнє повітря, навколишній спокій, запах квітів і заколисуюче дзижчання бджіл зробили своє: тітка Поллі заснула над шитвом, а єдиний її компаньйон, кіт, спав у неї на колінах. Свої окуляри вона підняла вгору для безпеки, і вони лежали на її сивому волоссі. Вона, звичайно, була певна, що Том уже давно втік, і тому дуже здивувалася, коли побачила, що він здався їй на ласку. Том сказав:
– Можна мені тепер піти погратись, тітко?
– Як! Уже? А скільки ти зробив?
– Уже зроблено, тітко!
– Томе, не бреши! Я цього не терплю.
– Я не брешу, тітко. Справді, зроблено все.
Тітка Поллі не повірила.
Вона пішла подивитися. Вона була б задоволена, коли б двадцять відсотків того, що говорив Том, було правдою. Коли ж вона побачила, що весь паркан вибілений, і не просто вибілений, а вкритий кількома густими шарами вапна, та навіть іще біла смужка проведена по землі вздовж паркану, її здивовання було безмежне.
– Ну, знаєш, ніколи б я не подумала… Тепер бачу, що ти таки можеш працювати, коли захочеш, Томе. – Схаменувшись, вона пом'якшила комплімент і додала: – Але дуже рідко тобі цього хочеться. Ну, гаразд, іди гуляй. Але сподіваюся, що ти повернешся додому вчасно. Бо я тобі…
Вона була настільки вражена великим подвигом Тома, що повела його до комори, вибрала найкраще яблуко і дала йому, виголосивши невелику лекцію про те, що після старанної роботи яблуко буде ще смачнішим. І поки вона закінчила свою промову барвистим висловом із біблії, Том нишком поцупив пряника.
Він вискочив надвір і побачив Сіда, що підіймався вгору сходами. Сходи були зовні будинку і вели до задніх кімнат горішнього поверху. Напохваті у Тома трапилися дуже зручні грудки землі, і в одну мить повітря аж загуло від них. Вони падали на Сіда, як град. І поки тітка Поллі зібралася з думками і поспішила на допомогу, шість чи сім грудок уже влучили в ціль, а Том переліз через паркан і зник. Була, звісна річ, у дворі й хвіртка, але у Тома ніколи не було часу добігти до неї. Душа його тепер була спокійна, бо він поквитався з Сідом за те, що той завдав йому клопоту, вказавши тітці Поллі на чорні нитки.
Том обійшов вулицю і гайнув у брудний провулок, який проходив за тітчиною короварнею. Він був у цілковитій безпеці. Тут уже йому не треба було боятися, що його спіймають і покарають. Він попростував до міського майдану, де, за попередньою угодою, вже зійшлися для битви дві армії. Однією з них командував Том, а другою – його найближчий приятель Джо Гарпер. Обидва великі полководці не поганили собі рук, б'ючись особисто, – то більше личило дрібноті, – а сиділи разом на пагорку і керували воєнними операціями, віддаючи накази через ад'ютантів. Після довгого й важкого бою армія Тома здобула перемогу.
Потім обидва війська підрахували вбитих, обмінялися полоненими та призначили день наступного бою. Після цього армії вишикувались і церемоніальним маршем пішли геть, а Том подався додому сам.
Проходячи повз будинок, де жив Джеф Течер, він побачив у садку незнайому дівчинку – чарівне створіння з голубими очима, золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білому літньому платтячку й мереживних панталончиках. Щойно увінчаний славою герой був переможений без жодного пострілу. Еммі Лоренс відразу зникла з його серця, не залишивши там навіть сліду. Він гадав, що палко любить її, а тепер побачив, що то було тільки мимовільне захоплення. Кілька місяців боровся він за Еммі, вона лише тиждень тому сказала, що любить його. Протягом цих семи коротких днів він вважав себе найщасливішим хлопцем у цілому світі. І ось за якусь хвилину вона залишила його серце, наче випадкова гостя.
Том потайки милувався своїм новим ангелом, поки не помітив, що вона теж побачила його. Тоді він удав, ніби не помічає дівчинки, і почав, як це властиво хлопцям, кривлятись на всі лади, щоб сподобатись їй і викликати її захоплення. Деякий час він виробляв усякі безглузді штуки і посеред якоїсь карколомної гімнастичної вправи він глянув у той бік і побачив, що дівчинка, не дивлячись на нього, простує додому. Том підійшов ближче і засмучений сперся на паркан, йому так хотілося, щоб дівчинка побула в садку ще трохи. Вона, справді, зупинилась була на ґанку, але потім підійшла до дверей. Том важко зітхнув, коли вона ступила на поріг. Але раптом його лице осяяла радість: перш ніж зникнути за дверима, дівчинка обернулась і кинула через паркан квітку.
Том підбіг, зупинився за два кроки від квітки, прикрив долонею очі і почав пильно вдивлятися в далекий кінець вулиці, ніби там з'явилося щось цікаве. Потім підняв з землі соломинку і поставив її собі на носа, намагаючись, щоб вона зберегла рівновагу; для цього закинув голову назад. Балансуючи, він дедалі ближче підходив до квітки. Нарешті наступив на неї босою ногою, захопив її гнучкими пальцями, пострибав на одній нозі геть і зник за рогом із своїм скарбом. Але стрибав він так недовго, поки розстебнув куртку і сховав квітку на грудях, ближче до серця, а, може, й до шлунка, бо Том був не дуже великим знавцем анатомії і мало розбирався в таких тонкощах.
Тоді він повернувся і вже до самого вечора не відходив од паркану, витіваючи усякі штуки. Але дівчинка більше не з'являлася, хоч Том утішав себе надією, що вона дивиться десь у вікно і бачить, як він старається для неї. Нарешті він неохоче пішов додому. Бідна його голова була сповнена фантастичних мрій.
За вечерею весь час він був такий збуджений, що його тітка зацікавилася: який біс вселився в дитину? Діставши доброго прочухана за те, що кидав у Сіда грудками землі він, як видно, нітрохи не засмутився. Том спробував поцупити грудку цукру під самим носом тітки і зазнав за це суворої кари, але знов-таки не образився і тільки сказав:
– Тітко, чому ви не б'єте Сіда, коли він бере у вас цукор?
– Сід не мучить людей так, як ти. Коли б не стежила, ти не вилазив би з сахарниці.
Тітка пішла на кухню, і Сід, щасливий своєю безкарністю, зараз же простягнув руку до сахарниці, ніби знущаючися з Тома. Але сахарниця вислизнула з пальців у Сіда, впала на підлогу і розбилася. Том неймовірно зрадів, так зрадів, що стримав свій язик і навіть не скрикнув. Він вирішив не говорити ні слова, навіть коли ввійде тітка, а сидіти тихо й спокійно, поки вона спитає, хто це зробив. І тільки тоді він розкаже все. Ото буде весело, коли зразковий хлопець дістане по заслузі. Він так радів, що ледве міг утриматися, коли старенька повернулась і зупинилась над розбитою сахарницею, кидаючи блискавки гніву поверх окулярів. Том сказав собі: «Ось воно, починається!» Та через мить він лежав на підлозі. Владна рука вже піднялася для нового удару, коли Том, плачучи, закричав:
– Стривайте, стривайте! За що ви б'єте мене? Це ж Сід розбив її!
Тітка Поллі остовпіла. Том чекав, що вона зараз же пожаліє його.
Та коли до неї повернувся дар мови, вона сказала тільки:
– Гм! А, проте, я гадаю, тебе побито недарма. Ти, напевне, теж нашкодив, поки мене не було тут.
Совість мучила її, і їй кортіло сказати хлопцеві щось ніжне, але вона боялася, що коли виявить до нього ласку, то хлопець подумає, нібито вона визнає себе винною, а цього не допускала дисципліна. Тому вона мовчала і з важким серцем взялася за свої справи. Том сидів надутий у кутку і роз'ятрював свої рани. Він знав, що в душі тітка ладна стати перед ним навколішки, і похмуро втішався усвідомленням цього. Він не зробить нічого для примирення і не помічатиме її запобігань. Він знав, що час від часу тітка благально дивиться на нього крізь сльози, але не звертав на неї уваги. Том уявляв собі, як він лежить хворий, помирає, а тітка схиляється над ним і благає його промовити хоч одне слово прощення, але він повертається до стіни і помирає, не сказавши цього слова. Як-то почуватиме вона тоді себе? Він уявляв, як його приносять додому мертвого: його щойно витягли з річки, кучері його мокрі, і його розбите серце заспокоїлось навіки. О, як вона тоді впаде на його труп, і сльози її поллються дощем, і уста її молитимуть бога повернути назад хлопця, якого вона ніколи, ніколи більше не каратиме даремно! Але він лежатиме там холодний, блідий, мовчазний – бідний маленький мученик, горе якого скінчилося навіки.
Він так розхвилювався, що мало не задихався, стримуючись від плачу. Очі його наповнилися солоною водою, яка переливалася через край, коли він моргав, текла вниз і капала з кінчика носа. І так приємно було йому переживати свої нещастя, що він не міг стерпіти біля себе веселих облич і сміху, його горе було занадто священне для цього. І тому, коли в кімнату пританцьовуючи влетіла його кузина Мері, рада, що вона нарешті повернулася додому після довгого перебування на селі в гостях, яке тривало цілу вічність, тобто тиждень, і внесла сонце й пісні в одні двері, – він, сумний і похмурий, вийшов у другі двері.
Він блукав віддалік од тих вулиць, де звичайно гуляли хлопці, і шукав собі відлюдних місць, повитих сумом, як його серце. Довгий пліт на річці привабив його, і він сів скраєчку, спостерігаючи похмуру течію і мріючи про те, як добре було б втопитися в одну мить, і щоб при цьому нічого не відчути і не зазнати жодних незручностей.
Потім він згадав про свою квітку, витяг її з-під куртки – зім'яту і зів'ялу – і це ще збільшило його горе. Він думав: чи пожаліла б його вона, коли б знала, чи заплакала б, захотіла б обняти його і втішити? Чи, може, вона холодно відвернулася б, як відвернулись од нього тепер усі ці горді люди? Ця картина була йому така гірка і водночас така приємна, що він уявляв собі її знову й знову, розглядаючи її в різному освітленні, аж поки вона не поблякла. Нарешті він, зітхаючи, підвівся і пішов у темряву.
Годині о десятій він пробрався безлюдною вулицею туди, де жила його кохана незнайомка. На хвилину він зупинився і прислухався – анічичирк. За завісою вікна на другому поверсі миготіла свічка… Чи не там була вона? Том переліз через огорожу, тихенько пробрався садом до її будинку і став під самим вікном. Довго й розчулено дивився вгору, потім ліг на землю під вікном, схрестивши на грудях руки і тримаючи в них свою бідну, зів'ялу квітку. Отак він помре, вигнаний холодним світом, без покрівлі над головою, без дружньої руки, яка стерла б передсмертний піт з його чола, і ніяке дружнє обличчя не схилиться над ним з любов'ю, коли прийде його смертний час. Таким вона побачить його завтра, коли вигляне у це вікно, милуючись веселим ранком. І невже ж вона не проллє хоч одну сльозину над його бідним мертвим тілом? Невже ж вона не зітхне хоч раз, побачивши це юне життя, обірване так безжалісно, так передчасно?
Раптом вікно розчинилося. Крикливий голос якоїсь служниці порушив священний спокій ночі, і ціла злива води ринула на бідну жертву.
Приголомшений герой миттю скочив на ноги, пирхаючи і обтрушуючись. У повітрі просвистів камінець, пролунала тиха лайка, задзвеніло скло, розлітаючись на шматки; маленька, ледве помітна тінь перестрибнула через паркан і зникла в темряві.
Коли Том, уже роздягнувшись, при світлі лойового недогарка оглядав свій мокрий одяг, прокинувся Сід, але якщо у нього й було бажання висловитися з приводу недавніх образ, – він утримався, бо щось лихе виблискувало у Тома в очах. Том заснув, не помолившись, а Сід намотав це собі на вуса.
Розділ четвертий
ЯК ТОМ МАЛО НЕ СТАВ ПЕРШИМ УЧНЕМ
Сонце зійшло над спокійною землею, ллючи проміння на мирне містечко, ніби благословляючи його. Після сніданку тітка Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалось з молитви, побудованої на міцному фундаменті з біблійських текстів, скріплених ріденьким цементом власних вигадок.
Потім Том засів зубрити вірші з біблії. Сід уже давно вивчив свої уроки. Том напружував усю свою силу, намагаючись запам'ятати п'ять віршів. Він вибрав собі частину з нагірної проповіді, бо коротших віршів не міг знайти в усьому євангелії.
Через півгодини Том мав хіба що невиразне уявлення про свій урок, бо в цей час думки його витали далеко, а руки шастали по столі, шукаючи роботи. Мері взяла книжку, щоб перевірити, скільки він вивчив, і Том намагався наосліп знайти свою дорогу в тумані:
– Блаженні… е… е…
– Бідні…
– Атож, бідні… Блаженні бідні… е… е…
– Духом…
– Духом. Блаженні бідні духом, бо вони… вони…
– Їм…
– Бо їм. Блаженні бідні духом, бо їм… належить царство небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони… вони…
– Бу…
– Бо вони… е…
– Буд…
– Бо вони бу… ой, я не знаю, що таке!
– Будуть…
– Я ж кажу, будуть. Бо вони будуть… Бо вони будуть… е… е… будуть плакати… блаженні ті, що будуть… ті, що… е… ті, що будуть плакати, бо еони будуть… е… будуть що? Чому ти мені не підкажеш. Мері? Нащо ти мене мучиш?
– Томе, дурненький ти, хіба ж я тебе мучу? Треба ще повчити. Сміливіше, Томе. Ти це зробиш. І, якщо ти вивчиш цей урок, я тобі подарую одну гарну, дуже гарну річ. Ну, будь розумненький.
– Гаразд… А що ти мені подаруєш, Мері? Скажи!
– Почекай, Томе. Ти знаєш, коли я кажу, що гарну річ, значить, вона гарна.
– Воно таки так, Мері. Гаразд. Я знову буду зубрити.
І він знову взявся зубрити і, окрилений цікавістю та добрими сподіванками, добився блискучих успіхів.
Мері подарувала йому новісінький складаний ножик, ціною в дванадцять з половиною центів. Том не тямився з радощів. Хоч ножик був тупий, але то був «справжній» ніж фірми Барлоу. І в цій назві було щось невимовно велике… Звідки хлопчики Західних штатів взяли, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка була б не гірша за оригінал, абсолютно невідомо – і треба думати, назавжди залишиться таємницею. Том зараз же почав шкрябати ножиком буфет і вже добрався до комода, коли його покликали вдягатися, щоб іти до недільної школи.
Мері винесла йому миску з водою і кусок мила, він вийшов надвір і поставив миску на лавочку, вмочив мило в воду й поклав його на місце; закачав рукава, обережно вилив воду на землю, а потім повернувся в кухню і почав старанно терти обличчя рушником, який висів за дверима… Але Мері відняла рушник і сказала:
– Як тобі не соромно, Томе! Хіба можна бути таким поганим хлопцем? Вода тобі зовсім не зашкодить.
Том трохи збентежився. У миску знову налили води. Цього разу Том трохи постояв над нею, наче набираючись сміливості, нарешті глибоко зітхнув і почав умиватись. Коли він удруге ввійшов на кухню, заплющивши очі і намацуючи руками рушника, мильна піна й вода на обличчі свідчили про його сумлінність. Але ж, коли він виринув з-під рушника, наслідки виявилися не дуже блискучі. Чиста територія, неначе маска, обмежувалася підборіддям і щоками. Нижче й вище цієї межі простягався темний, не зрошений водою простір, що обіймав спереду лоб, а ззаду – шию. Мері взяла його в свої руки, і після цього він уже нічим не відрізнявся за кольором шкіри од своїх блідолицих братів: волосся його було дбайливо зачесане; коротенькі кучері лежали гарно й рівно. (Сам він завжди дуже дбайливо пригладжував свої кучері й намагався притиснути їх до голови, бо вважав, що кучері роблять його схожим на дівчину, і це псувало йому все життя). Потім Мері витягла для Тома костюм, який він ось уже протягом двох років одягав тільки в неділю. Костюм цей називався, «той, другий» – отже, ми можемо судити, скільки костюмів було в Тома. Коли він одягнувся, кузина причепурила його. Вона застебнула йому куртку на всі ґудзики, розправила на плечах великий комір сорочки, почистила щіткою його вбрання і нарешті увінчала його строкатим солом'яним брилем.
Усе це дуже прикрасило його, але не радувало. Ніяково йому було від цього вбрання, від цієї чистоти. Він сподівався, що Мері забуде хоч про черевики, але сподіванки ці були марні: Мері помазала черевики, як годиться, салом і принесла йому. Тут терпець Томові урвався, і він почав скаржитись, що його завжди змушують робити те, чого він не хоче. Але Мері лагідно попросила його:
– Будь ласка, Томе… будь же розумненький!
І він, мимрячи щось, узяв-таки черевики. Мері одяглася швидко, і всі троє дітей вирушили до недільної школи, що її Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили.
Навчання в недільній школі тривало з дев'ятої до пів на одинадцяту. Потім починалася церковна служба. Сід і Мері завжди з власної охоти лишалися на проповідь. Том теж лишався, але – з іншими, важливішими намірами.
Тверді лави в церкві були розраховані сотні на три відвідувачів. Сама церква була маленькою, непоказною будівлею, з незграбною дзвіницею.
У дверях Том відстав на один крок від своїх і звернувся до одного теж по-святковому одягнутого товариша:
– Слухай, Біле, є в тебе жовтий квиток?
– Є.
– Що ти візьмеш за нього?
– А що ти даси?
– Кусок локриці і риболовний гачок.
– Покажи.
Том показав. Речі були в належному вигляді, і майно перейшло з рук до рук. Потім Том виміняв дві білі мармурові кульки на три червоні квитки і ще пару кульок на пару синіх квитків. Він. зупиняв біля входу інших хлопців і всім пропонував свої скарби в обмін на квитки, різних кольорів. Це тривало десять або п'ятнадцять хвилин. А тоді вже він увійшов до школи разом з юрбою чистеньких і галасливих хлопців та дівчат, підійшов до свого місця і почав сварку з першим же хлопцем, який трапився на дорозі. Втрутився вчитель – суворий, літній чоловік. Але тільки-но він одвернувсь, як Том ударив одного хлопця, ущипнув другого і, коли той обернувсь, уткнув носа в книгу. Через хвилину Том уже вколов шпилькою іншого сусіда, щоб почути, як той зойкне – і знову дістав догану від учителя.
А втім, увесь Томів клас був один в один – галасливі, метушливі хлопці й дівчата. Виходячи відповідати, жоден з учнів ніколи не знав як слід уроків, але йому підказували з усіх кінців.
Сяк-так вони відповідали вчителеві, і кожний діставав свою нагороду – маленький синій квиток. Синій квиток був платою за два біблійні вірші, вивчені напам'ять. Десять синіх квитків обмінювалися на один червоний. Десять червоних квитків дорівнювали одному жовтому. За десять жовтих квитків директор нагороджував учня біблією, що в простенькій палітурці коштувала сорок центів в ті добрі давні часи.
Та чи багато з моїх читачів мали б силу і терпіння вивчити напам'ять дві тисячі віршів, хоч би в нагороду за це їм була обіцяна біблія з малюнками Доре? Проте Мері здобула таким чином дві біблії; для цього їй довелося терпляче попрацювати два роки. А якийсь хлопець з німецької сім'ї навіть чотири чи п'ять. Якось він прочитав підряд три тисячі віршів, не зупиняючись. Але таке напруження спричинилося до сумних наслідків, і від зубріння він став ідіотом. Це було велике горе для шкільного начальства, бо директор завжди в урочистих випадках викликав цього хлопця «ляпати язиком», як казав Том.
Тільки старші учні умудрялись зберігати свої квитки і довго і нудно зубрили, щоб одержати в подарунок біблію. Тому видача таких нагород була не частою і пам'ятною подією. Учень, що одержував біблію, ставав героєм дня. Тому серце кожного школяра негайно спалахувало честолюбством, якого іноді вистачало на цілих два тижні. Можливо, Том не був захоплений духовною жадобою настільки, щоб прагнути цієї нагороди заради неї самої, але, безперечно, останні дні вся його істота горіла від бажання здобути будь-якою ціною славу і блиск.
Тим часом директор вийшов на кафедру, тримаючи молитовник в руках, і заклав вказівний палець між сторінками.
– Увага! – гукнув він.
Коли директор недільної школи виголошує невелику промову, молитовник в його руці така ж необхідна річ, як ноти в руці співака, що стоїть на концертній естраді і співа своє соло, – а для чого йому ноти, ніяк не зрозуміти, бо ні в молитовник, ні в ноти ці мученики ніколи не заглядають.
Директор був плюгавим чоловічком років тридцяти п'яти, стрижений, з цапиною борідкою. Верхні краї його туго накрохмаленого комірця сягали до самих вух, а гострі ріжки стирчали вперед, дістаючи до куточків рота. Цей комірець, схожий на паркан, примушував його дивитися прямо перед собою і повертатися усім тулубом, коли треба було глянути вбік. Підборіддям він спирався на величезний галстук – широкий і довгий, наче банковий білет, з торочкою на кінцях. Носки його черевиків гостро загиналися вгору, як у лижах. Така була тоді мода, і молоді люди терпляче сиділи годинами біля стіни, притиснувши до неї носки свого взуття, щоб вони задиралися вгору. Обличчя у містера Волтерса було серйозне, а серце – щире і чисте. Він так побожно ставився до всього святого, так поважав усе церковне, що коли виступав у недільній школі, його голос лунав зовсім інакше, ніж у будень. Почав директор приблизно так:
– Ну, діти, я хотів би, щоб ви сиділи якнайсмирніше і віддали мені всю свою увагу на одну-дві хвилини. Отак! Саме так і мають сидіти хороші хлопчики і дівчатка. Я бачу, що одна дівчинка виглядає у вікно; боюсь, вона гадає, що я десь там – може, на одному з тих дерев – промовляю до пташок! (Схвальне хихотіння)… Я хочу сказати вам, як приємно мені бачити стільки світлих, чистеньких, маленьких облич, зібраних у цих священних стінах, де навчають добру і правді.
І так далі, і тому подібне. Наводити решту слів нема потреби. Такі промови були завжди однакові, отже, відомі всім нам.
Під час останньої третини промови «погані» хлопці почали бої та інші забавки. По всьому класу чулося шепотіння, шарудіння; хвилі цього галасу підточували підніжжя навіть таких неприступних скель, як Мері і Сід. Але тільки-но голос директора почав стишуватися, всі принишкли, і кінець промови був зустрінутий прямо-таки вибухом вдячної мовчанки.
А шепотіли й шаруділи головним чином з приводу події, яка траплялася не часто: до школи завітали гості. То були суддя Течер і сивий миршавий дідок, а також огрядний літній джентльмен і поважна пані – безперечно, його дружина. Пані вела за руку дівчинку. Том сидів як на голках. Совість мучила його. Він не міг зустрітися очима з Еммі Лоренс, не міг витримати її лагідного й ніжного погляду. Але, коли він побачив маленьку незнайомку, душа його миттю, пройнялась блаженством, і він одразу почав «показувати себе», як тільки міг: тусав хлопців, смикав їх за волосся, кривлявся, одне слово, вживав усіх заходів, які, на його думку, мали викликати схвалення дівчинки. Тільки одна річ заважала йому, псувала настрій – згадка про те приниження, якого він зазнав під вікном ангела в саду. Але пам'ять про цю подію була, так би мовити, написана на піску, і могутні хвилі щастя змивали її.
Гостей посадовили на почесні місця, і, закінчивши свою промову, містер Волтерс відрекомендував їх школярам.
Літній чоловік, виявилося, був поважною персоною – не хто інший, як окружний суддя. Такого високого сановника діти ще ніколи не бачили: вони дивувалися, глядячи на нього, і питали себе, чи з тієї глини він виліплений, що й усі люди. Діти не то страшенно хотіли послухати, як він гарчить, не то боялися, як би він не загарчав. Суддя прибув із містечка Константинополя за двадцять миль звідси, отже, подорожував і бачив світ. Він на власні очі бачив будинок окружного суду, на якому, кажуть, цинковий дах.
Урочиста мовчанка. Ряди очей, що побожно дивились на славетну людину, показували, яке благоговіння викликали такі думки. Так ось він, великий суддя Течер, брат їхнього власного судді. Джеф Течер негайно вийшов наперед і довів, що близько знайомий з великою людиною. Неначе музика, звучав в його вухах шепіт:
– Дивися, Джіме, він іде туди! Та подивись! Він збирається потиснути руку йому… Він уже йому стискає руку… Бач, як – за руку! Хотів би ти буть на місці Джефа?
Містер Волтерс заходився «показувати себе». Він гарячково радив, віддавав накази, розпорядження, гасав туди, сюди.
Бібліотекар теж «показував себе», бігаючи всюди з оберемком книжок і страшенно галасуючи. Молоді вчительки «показували себе», ніжно схиляючись над дітьми, – яких вони тільки що частували стусанами і скубли за вуха, – з усмішкою сварячись пальчиками неслухняним хлопчикам і підбадьорюючи слухняних.
Молоді вчителі «показували себе», проявляючи свою владу коротенькими зауваженнями й доганами та запроваджуючи похвальну дисципліну. І вчительки, і вчителі заклопотано по кілька разів навідувалися до книжкової шафи, що стояла біля кафедри.
Дівчатка теж «показували себе» всякими способами, а хлопчики «показували себе» так старанно, що повітря було сповнене шелестом паперу і мурмотінням голосів.
А над усім цим височіла постать великої людини, котра, сидячи в кріслі, розливала гордовиту суддівську посмішку, так би мовити, гріючись у промінні власної величі, бо суддя теж «показував себе».
Одного лише бракувало містеру Волтерсу для цілковитого блаженства: він прагнув видати комусь біблію в нагороду і похвалитися дивом-дитиною. У декого з учнів було по кілька жовтих квитків, але ніхто не мав їх досить. Даремно директор перепитував найкращих учнів. Він оддав би все на світі, щоб повернути глузд хлопцеві з німецької сім'ї.
І от тієї хвилини, коли його надія вмерла, виходить наперед Том Сойєр і показує цілу купу квитків: дев'ять жовтих, дев'ять червоних та десять синіх і вимагає собі в нагороду біблію.
Неначе грім ударив з ясного неба. Містер Волтерс давно вже махнув рукою на цього хлопця і був певний, що не бачити йому біблії протягом найближчих десяти років. Але не час був розмірковувати. Пред'явлено незаперечні документи, і по них треба платити. Отже, Тома запросили туди, де сидів суддя та інші обранці, і велику новину було проголошено з кафедри. Це була найдивовижніша несподіванка за останнє десятиріччя. Враження вона справила неймовірне. Новий герой піднісся на таку саму височину, як і знаменитий суддя. І тепер уся школа бачила два великі дива замість одного. Всіх хлопців поїдала заздрість. Та найбільше страждали, пізно зрозумівши, ті, що самі допомогли Томові досягти такого великого успіху, продаючи йому квитки за. ті багатства, які він зібрав під час фарбування паркану. І вони зневажали себе за те, що стали жертвами низьких хитрощів цього лукавого змія.
Нагороду було вручено Томові з найзворушливішою промовою, яку тільки зміг видушити з себе директор за таких обставин, але в його виступі не було справжнього натхнення. Щось підказувало бідоласі, що тут криється таємниця, якої, може, краще і не виявляти. Неймовірно, щоб оцей хлопець зберіг у коморах своєї пам'яті дві тисячі снопів біблійної мудрості. Безперечно, коли у нього не вистачало розуму і на десяток віршів. Еммі Лоренс була горда, щаслива і намагалася, щоб Том помітив її радість, але він не дивився на неї. Вона здивувалася. Потім трошечки схвилювалася. Далі в неї з'явилась і зникла легенька підозра. Знову з'явилась підозра. Дівчинка почала придивлятися до Тома. Один його швидкий погляд розкрив їй очі на все – і серце її розбилося; вона ревнувала й гнівалася, плакала і ненавиділа всіх, а найбільше Тома.
Тома познайомили з суддею. Але язик у хлопця ніби заціпило, серце у нього стрибало – частково від страху перед грізною величчю цієї людини, а головне тому, що це був її батько. Том ладен був упасти перед ним навколішки і молитися йому, коли б тут було темно. Суддя поклав руку Томові на голову, назвав його гарним хлопцем і спитав, як його звуть. Хлопець запнувся, роззявив рота і видушив з себе:
– Том.
– Та ні, не Том, а…
– Томас…
– Оце так. Я знав, що ти додаси щось. Добре, добре! А все ж у тебе, звичайно, є прізвище, ти ж мені скажеш його, адже так?
– Скажи джентльменові своє прізвище, Томас! – втрутився Волтерс. – І не забувай додавати: «сер». Треба стежити за своїми манерами.
– Томас Сойєр, сер.
– Оце так. Хороший хлопець, розумний хлопчина. Молодець. Дві тисячі віршів – це багато, дуже, дуже багато! І ти ніколи не шкодуватимеш праці, витраченої на те, щоб вивчити їх. Знання важливіше за все на світі. Знання робить людей великими і добрими. І ти сам будеш колись великою людиною, доброю людиною, Томасе. І тоді ти оглянешся назад і скажеш: «Це все завдяки чудовій недільній школі, яку я відвідував у дитинстві; це все завдяки моїм любим учителям, які навчили мене працювати; це все завдяки доброму директорові, який підбадьорював мене і стежив за мною і дав мені чудову біблію в гарній, елегантній оправі, щоб у мене була власна біблія і щоб вона завжди була при мені; це все завдяки правильному вихованню!» Ось що ти скажеш, Томасе. І ні за які гроші ти не віддаси ці дві тисячі речень, ні за які гроші! А тепер, чи не скажеш ти мені і цій пані дещо з вивченого тобою. Я знаю, ти не відмовишся, бо ми пишаємося дітьми, які люблять учитися. Ти, безперечно, знаєш імена всіх дванадцяти апостолів? Ще б пак! Чи не скажеш ти нам, як звали двох перших?
Том крутив ґудзика і тупо дивився на суддю. Потім почервонів і спустив очі. Серце містера Волтерса впало. Він знав, що цей хлопець не зможе відповісти на найпростіше запитання…. І нащо тільки суддя питає його? А проте він визнав за потрібне сказати:
– Відповідай же джентльменові, Томасе, – не бійся!
Том переступав з ноги на ногу.
– Я знаю, меніти скажеш, – мовила пані. – Перших двох учнів Христа звали…
– Давид і Голіаф! [4] 4
За біблійним переказом Давид був цар, а Голіаф – силач і борець. Першими учнями Христа біблія називає Петра і Андрія.
[Закрыть]
Краще спустимо завісу над кінцем цієї сцени.