Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ десятий
ВИТТЯ СОБАКИ ВІЩУЄ БІДУ

Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев'яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.

– Тільки б нам добігти до старої чинбарні, – прошепотів Том, захекавшись. – Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

– Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

– Якщо лікар Робінзон помре, – думаю, вийде шибениця.

– Та що ти!

– Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

– Хто ж розповість? Ми?

– Ти що? З глузду з'їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять, – то він же тоді нас неодмінно вб'є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

– Я й сам так думаю, Геку.

– Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п'яний…

Том помовчав – він знову задумався; потім прошепотів:

– Геку, адже Меф Поттер нічого не знає, – як же він може розказати про вбивство?

– Тобто як це він не знає?

– Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

– Ай справді, Томе!

– А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

– Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап'ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою – нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

– Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

– Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш, – цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять, – подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

– Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

– Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров'ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

– Чекай, не роби цього, – шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

– Мідянка? Що це таке?

– Отрута така. Спробуй-но проковтнути – побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

– Томе, – прошепотів Гекльберрі, – ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

– Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми – ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

– Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

– Кому це він виє? – задихаючись, прошепотів Гекльберрі. – Тобі чи мені?

– Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

– Ні, ти глянь!

– Я не можу, не можу, Геку.

– Будь ласка, Томе. Ось знову…

– О, боже, який я радий! – прошепотів Том. – Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

– Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

– Ой, це не він, – прошепотів Гекльберрі. – Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

– Ой, Геку. Це собака– волоцюга!

– Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

– Мабуть, на нас обох – ми ж зовсім поруч один з одним…

– Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

– А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

– Це ти – поганий? – І Гекльберрі теж зарюмсав. – Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

– Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

– Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

– Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

– Тсс! Що це таке? – прошепотів він.

– Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

– Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

– Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся – з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

– Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?

– Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?

Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.

Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.

– То це він на нього! – в один голос вигукнули хлопці.

– Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ґанку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.

– Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.

– Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.

– Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.

І хлопчики розійшлися в задумі.

Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями. За п'ять хвилин він одягся і зійшов униз, хоч почував себе дуже сонним і розбитим.

Уся родина сиділа ще за столом, хоча сніданок уже закінчився. Ніхто нічого не сказав Томові, не дорікав йому, але всі уникали його погляду. В кімнаті панувала така урочиста тиша, що винний полотнів від переляку. Він сів і намагався бути веселим – даремно! Ніхто навіть не посміхнувся на його жарти, і він теж замовк, почуваючи, що серце його стиснула туга.

Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже повеселішав, сподіваючись, що його тільки відшмагають. Але сталося не так. Тітка почала плакати і скаржитись, як у нього вистачило духу розбити її старе серце, і кінець кінцем сказала, що тепер він може робити все, що йому завгодно: погубити себе, вкрити ганьбою її сиве волосся, загнати її в могилу – однаково виправити його ніяк не можна; вона вже не буде й намагатися.

Це було гірше за тисячу різок, і серце у бідного Тома боліло тепер більше, ніж його тіло. Він теж плакав, благав пробачення, знов і знов обіцяв виправитися і, нарешті, був відпущений, але почував, що тітчине пробачення неповне і що колишнього довір'я до нього немає.

Він вийшов з дому, почуваючи себе таким нещасним, що навіть не думав про помсту Сідові. Отже, зовсім даремно Сід поспішав утекти від нього через задню хвіртку. Похмурий і сумний прийшов Том до школи і разом з Джо Гарпером підставив спину під різки за те, що вчора не з'явився до школи. Кару він приймав з виглядом людини, душа якої пригнічена більшим горем і байдужа до таких дрібниць. Потім він повернувся на своє місце, поклав руки на парту й голову на руки і дивився в стіну кам'яним поглядом, в якому світилося страждання, що досягло останньої межі. Під ліктем він відчув якусь тверду річ. Він через деякий час змінив позу, зітхнув, взяв цю річ. Вона була загорнута в папір. Він розгорнув її. Глибоке, затяжне, важке зітхання вирвалось у нього з грудей, і серце його розбилося. То була його мідна кулька!

Остання соломинка зламала спину верблюда.

Розділ одинадцятий
ТОМ ЗАЗНАЄ МУК СОВІСТІ

Годині о дванадцятій вдень по всьому містечку раптом пронеслася жахлива звістка. Не треба було й телеграфу, про який за тих часів і не мріяли, – звістка ця переходила з уст в уста, від сусіда до сусіда, з будинку в будинок майже з телеграфною швидкістю. Певна річ, учитель відпустив учнів додому; все місто здивувалося б, коли б учитель не догадався про це.

Біля вбитого було знайдено скривавленого ножа, і хтось пізнав, що цей ніж належав Мефові Поттеру. Говорили також, що вночі, годині о другій, один запізнілий житель, повертаючись додому, бачив, як Поттер вмивався в струмку, і що Поттер, побачивши його, негайно втік, – обставина підозріла, особливо вмивання: це не було звичкою Поттера. Казали також, що поліція винишпорила все місто, розшукуючи вбивцю (обивателі не люблять возитись з доказами і негайно проголошують вирок), але ніде не могла його знайти; що в усіх напрямах розіслано вершників, і шериф певний, що злочинця спіймають до вечора.

Все місто зібралося на цвинтарі. Том забув про своє розбите серце і приєднався до всіх не тому, що йому цього хотілося, – він волів би бути за тисячу миль звідти, – але його тягла туди незрозуміла сила. Прийшовши на це жахливе місце, він протиснувся вперед і знову побачив похмуре видовище, йому здавалося, що від того часу, як він був тут, минула ціла вічність. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся і зустрівся очима… з Гекльберрі! Обидва негайно стали дивитися в різні сторони, запитуючи себе, чи не помітив хто чогось особливого в їхніх поглядах, але всі балакали, і увага всіх була прикута до жахливого видовища.

«Бідолаха!» «Бідолашний хлопець!» «Це наука крадіям трупів!» «А Мефа Поттера повісять, якщо спіймають», – гомоніли навкруги. А священик висловився так:

– Тут перст божий! Тут воля господня!

Раптом Том затремтів з голови до ніг, бо неподалік побачив непорушне обличчя індійця Джо. Цієї миті юрба завирувала. Пролунали голоси:

– Ось він, ось він! Сам іде!

– Хто, хто? – заволали двадцять голосів.

– Меф Поттер!

– Дивіться, він зупинився. Глядіть, повертається. Тримайте його, щоб не втік!

Люди, що сиділи на деревах, над головою Тома, повідомили, що Меф Поттер і не думає тікати, – він тільки збентежений і не знає, що робити.

– Нечуваиа зухвалість! – сказав один із присутніх. – Прийшов, щоб спокійно подивитися на діло рук своїх… Не сподівався, що тут люди.

Юрба розступилася, і до могили урочисто підійшов шериф, ведучи Поттера за руку. У нещасного лице було сіре, а в очах – жах.

Зупинившись перед убитим, він затрусився, мов у пропасниці, закрив лице руками і заплакав.

– Це не я зробив, друзі мої, – схлипував він, – слово честі даю вам, не я.

– Хто ж тебе обвинувачує? – прогримів чийсь голос.

Постріл начебто влучив у ціль. Поттер підняв голову і оглянувся навкруги з гіркою безнадійністю в очах. Він побачив індійця Джо і вигукнув:

– О, Джо! Ти обіцяв мені, що ніколи…

– Це ваш ніж? – І шериф підніс до самого його обличчя знаряддя вбивства.

Поттер упав би, якби його не підтримали і не посадовили тихенько на землю. Потім він сказав:

– Щось підказувало мені, що коли я не вернусь туди і не знайду… – Він здригнувся і, безнадійно махнувши рукою, мовив: – Скажи їм, Джо, скажи їм! Тепер уже байдуже…

Гекльберрі й Том оніміли і вирячили очі, коли цей нахабний брехун, нітрохи не соромлячись, заходився розповідати вигадану ним сцену вбивства. Хлопці щохвилини чекали, що ось-ось з ясного неба впаде грім на голову вбивці: вони дивувалися, чому божа кара забарилася. А коли він закінчив і все ж стояв живий і цілий, їхній слабкий намір порушити присягу і врятувати життя невинно обвинуваченого Поттера зовсім пропав: очевидно, цей мерзотник Джо продався дияволові, а сперечатися з дияволом було небезпечно.

Хтось спитав Поттера:

– Чому ж ти не втік? Навіщо прийшов сюди?

– Я не міг інакше… я не міг! – простогнав Поттер. – Я хотів тікати, але самі ноги притягли мене сюди! – І він знову заридав.

За кілька хвилин на допиті індієць Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою; і хлопці, бачачи, що небесний грім так і не побив його, остаточно переконалися, що Джо продався дияволові. Він тепер став для них найцікавішою, хоч і найжахливішою істотою, яку вони бачили коли-небудь, і вони не могли відірвати від його обличчя своїх зачарованих очей. Потайки вони вирішили стежити за ним уночі, коли нагодиться випадок, сподіваючись як-небудь побачити його жахливого хазяїна.

Індієць Джо допоміг підняти з землі тіло вбитого і покласти його на віз. У натовпі пробіг трепет: усі почали шепотіти, що якраз цієї хвилини з рани просочилися краплі крові. Хлопчики подумали, що ця щаслива випадковість вкаже юрбі справжнього вбивцю, але їм довелося розчаруватись, тому що багато з присутніх казали:

– Коли це сталось, Меф Поттер стояв за три кроки від убитого.

Жахлива таємниця і докори сумління цілий тиждень після цього не давали Томові спати вночі. І якось вранці, за сніданком, Сід сказав:

– Томе, ти так крутишся і так багато говориш уві сні, що не можна заснути… я половину ночі не спав.

Том пополотнів і опустив очі.

– Це поганий знак, – серйозно сказала тітка Поллі. – Що в тебе на думці, Томе?

– Нічого! Нічого!

Але руки хлопця тремтіли так, що він розлив каву.

– І весь час верзеш такі дурниці, – вів далі Сід. – Вчора вночі ти, наприклад, говорив. «Кров, кров, ось що це таке!» І знов і знов без кінця. І ще ти казав: «Не мучте мене так, – я скажу». Що ти скажеш? Що таке ти скажеш?

Усе попливло перед Томом. Важко сказати, що могло б статися, але, на щастя, цієї хвилини тривога зникла з обличчя тітки Поллі, і вона, сама того не знаючи, прийшла Томові на допомогу. Вона сказала:

– Ох! Це все те жахливе вбивство. Мені самій воно сниться мало не кожну ніч. Іноді мені сниться, що вбивця – це я.

Мері сказала, що й з нею буває таке саме. Сід начебто задовольнився цим поясненням.

Том поспішив піти геть. Після цього він протягом тижня скаржився на біль у зубах і на ніч перев'язував собі щелепи хусткою. Він не знав, що Сід навмисне ночами не спав і частенько, ослабивши його пов'язку і спершись на лікті, прислухався до його слів, а потім знову поправляв пов'язку.

Помалу Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і ця вигадка була залишена. Якщо Сідові справді пощастило довідатись щось із невиразного Томового бурмотіння, то він, у всякому разі, тримав це при собі.

Томові здавалось, що його товариші ніколи не облишать чинити слідство над дохлими кішками; ці забавки весь час нагадували Томові про страшну подію. Сід помітив, що Том ніколи не був слідчим під час цих допитів, хоч досі він дуже любив верховодити у всіх нових забавках; Сід помітив також, що Том ухиляється від ролі свідка – і це було дивно: він також не випускав з-під уваги, що Том взагалі виявляв огиду до цих ігор і завжди, коли міг, уникав їх. Сід дивувався, але нічого не казав. А втім такі ігри нарешті вийшли з моди і перестали турбувати Томове сумління.

Мало не щодня у цей сумний час Том принагідно підходив до невеличкого ґратчастого віконечка тюрми і передавав туди контрабандою «вбивцеві» всякі смачні речі, які вдавалося здобути. Тюрмою була невеличка цегляна будівля, що стояла на болоті край містечка. Вартового при ній не було, та нечасто там були й в'язні. Ці подарунки дуже заспокоювали совість Тома.

Мешканцям містечка дуже кортіло покарати метиса Джо за крадіжку трупів, вимазати його смолою, обкачати в пір'я і вигнати з містечка верхи на жердині. Але він викликав такий страх, що ніхто не наважувався взяти на себе почин у цій справі, а тому цей намір був залишений. На обох допитах метис починав свою розповідь з бійки, не згадуючи про попереднє викрадення трупа: тому визнано було за краще поки що не притягати його до суду.

Розділ дванадцятий
КІТ І ЛІКИ

У Тома з'явилися нові турботи. Беккі Течер перестала ходити до школи. Том кілька днів боровся з своєю гордістю і пробував викинути Беккі з голови, але йому не щастило. Він почав уночі блукати навколо її будинку і почував себе дуже нещасним. Вона була хвора. Що, коли вона помре? Ця думка гнітила його. Том не цікавився більше ні війною, ні навіть піратством. Усі чари життя зникли, лишився тільки сум. Він закинув навіть свій обруч і палицю: вони більше не розважали його.

Тітка стурбувалась і почала його лікувати, пробуючи всі можливі засоби. Вона була з тих людей, які дуже захоплюються патентованими ліками і всіма новими лікувальними методами. Невтомно вона проводила різні медичні досліди. Коли в цій галузі з'являлося щось нове, їй кортіло спробувати новину – не на собі, бо вона ніколи не хворіла, але на першому-ліпшому, хто їй траплявся.

Саме на той час входило в моду лікування водою, і пригнічений стан Тома був дуже до речі. Тітка Поллі вдосвіта підіймала Тома з ліжка, вела його в сарай і там обливала холодною водою і терла рушником, як скребачкою; потім вона загортала його в мокре простирало й укривала ковдрами, щоб він пропотів, і нещасний потів доти, поки, як він сам казав, «жовті плями його душі вилазили крізь пори».

Незважаючи на все, хлопець і далі бліднув і марнів, і вигляд у нього був дуже сумний. Тітка додала гарячі ванни, «сидячі» ванни, душі. Хлопець лишався похмурим, як катафалк. Тітка приєднала до води вівсяну кашу і гірчичники. Крім того, вона щодня наповняла його, ніби глечик, силою-силенною ліків.

Помалу Том збайдужів до всіх тортур. Це бентежило стареньку до глибини душі.

Треба було зламати за всяку ціну його байдужість. У цей час вона вперше почула про нові ліки – «болевгамовувач» і замовила собі величезну кількість цих ліків. Покуштувала їх і зраділа: то був справжній вогонь у рідкому стані! Вона облишила лікування водою й таке інше і поклала всі свої надії на нове зілля. Вона дала Томові випити повну чайну ложку і схвильовано стежила за наслідками. Тривога її відразу минула, і душа заспокоїлася, бо байдужість була зламана: хлопець не міг би стати жвавішим і палкішим навіть тоді, коли б його посадили на жар.

Том відчув, що час уже справді прокинутись. Таке життя цілком відповідало його пригніченому настрою, але в ньому дуже багато страждань і мало поживи для душі. Він став обмірковувати всілякі плани порятунку, і нарешті йому спало на думку удати, ніби «болевгамовувач» йому дуже сподобався. Він почав так часто просити нову порцію зілля, що, зрештою, надокучив тітці, і вона сказала, щоб він сам приймав ліки і не чіплявся більше до неї. Коли б це був Сід, до її щирої радості не примішувалося б ніякої тривоги, але йшлося про Тома, отже вона потайки стежила за пляшкою. Вона помітила, що ліків справді меншає, але вона й гадки не мала, що хлопець лікував не себе, а щілину в підлозі вітальні.

Якось, коли він лікував у такий спосіб щілину, до нього підійшов тітчин жовтий кіт, замуркотів і, жадібно поглядаючи на ложку, попросив, щоб йому дали покуштувати. Том сказав:

– Он, Пітере, не проси, якщо тобі не хочеться.

Але Пітер дав зрозуміти, що йому хочеться.

– Дивись, не помились… пошкодуєш…

Пітер був переконаний, що помилки тут нема ніякої.

– Ну, якщо ти вже так просиш, я тобі дам, бо я не жадібний. Але, коли тобі не сподобається, – дорікай сам собі.

Пітер погодився. Том розтулив йому рота і влив туди ложку «болевгамовувача». Пітер підстрибнув на два ярди в повітря і з бойовим покликом став кружляти по кімнаті, натикаючись на меблі, перекидаючи горнятка квітів, чинячи страшенний розгардіяш. Потім він зіп'явся на задні лапи і затанцював на підлозі у шаленому захваті, закинувши голову назад і волаючи на весь будинок про своє невимовне щастя. Далі знову заметушився по кімнаті, несучи на своєму шляху руйнування і хаос. Тітка Поллі ввійшла саме тієї хвилини, як він, перекинувшись кілька разів у повітрі, виконав свій останній номер: вискочив у розчинене вікно, тягнучи за собою ті квіткові горнятка, які ще лишилися цілі. Старенька остовпіла, оглядаючи кімнату поверх окулярів, а Том качався по підлозі, знемагаючи від сміху.

– Томе! Що таке з нашим котом?

– Не знаю, тітко, – ледве вимовив Том.

– Зроду нічого подібного не бачила! З чого він збожеволів?

– Слово честі, не знаю, тітко Поллі; коти завжди перекидаються, коли у них яка-небудь радість.

– Невже?

Щось у її голосі змусило Тома насторожитися.

– Так… тобто, я так думаю.

– Ти думаєш?

– Так, тітко.

Старенька нахилилася. Том зацікавлено й стривожено спостерігав за її рухами. Занадто пізно він догадався, до чого вона «гне»: з-під ліжка стирчав доказ вини – чайна ложка. Тітка Поллі витягла її звідти і потрясла у нього над головою. Том здригнувся і похнюпився. Тітка Поллі підняла його з підлоги як завжди – за вухо – і боляче стукнула по голові наперстком.

– Ну, сер, поясніть, будьте ласкаві, навіщо ви так мучите безсловесну тварину?

– Я пожалів його і дав ліки, бо ж у нього нема тітки.

– Нема тітки? Дурню! При чому тут тітка?

– Як то – при чому! Коли б у нього була тітка, вона попекла б його тельбухи. Вона випалила б йому всі кишки без жалю… Вона не подивилася б, що він кіт, а не людина…

Тітку Поллі почала мучити совість. Її лікування уявилося їй у новому світі: те, що було жорстоким для кота, могло бути жорстоким і для хлопця. Старенькій стало соромно, і на очах у неї з'явилися сльози. Вона поклала руку йому на голову й лагідно проказала:

– Я ж думала зробити краще, Томе. І це ж пішло тобі на користь.

Том серйозно глянув їй в обличчя. Тільки куточки його рота ледь-ледь здригалися від прихованої усмішки.

– Я знаю, тітонько, що ви хотіли зробити мені добре, але ж і я хотів добра котові. Це було і йому корисно. Я ніколи ще не бачив його в такому веселому…

– Годі, годі, Томе, поки я не розгнівалась знову. Поводься добре, будь розумненький, і тобі не доведеться пити ніяких ліків.

Том прийшов до школи до початку уроків. Усі помітили, що це повторювалось з недавніх пір щодня. І сьогодні, як і завжди цими днями, замість того, щоб гратися з товаришами, хлопець крутився на шкільному подвір'ї, біля воріт. Він одмовився від ігор, говорячи, що нездужає. Та й вигляд у нього справді був поганий.

Він удавав, що дивиться навкруги, а насправді, весь час дивився на дорогу. Поблизу з'явився Джеф Течер, і Том зрадів. Але за хвилину обличчя його знову було оповите смутком. У школі Том не відходив від Джефа ні на хвилину і всіляко намагався навести його на розмову про сестру. Але недогадливий хлопець не розумів натяків. Том увесь час чекав і чекав, підбадьорюючись щоразу, коли в далині з'являлося легеньке пляттячко, і ненавидів ту, кому належало воно, як тільки переконувався, що вона не Беккі. Нарешті платтячка перестали з'являтися, і Том остаточно зажурився. Засмучений увійшов він до порожнього класу і сів на своє місце, щоб мріяти і страждати. В цей час біля воріт майнуло ще одне платтячко, у Тома теленькнуло серце. Мить – і він був уже на подвір'ї, лютуючи, немов індієць: він гукав, реготався, ганявся за товаришами, стрибав через паркан з небезпекою для життя, ходив на голові, – одне слово, робив усякі геройські подвиги і весь час при цьому поглядав убік, чи помічає його Беккі Течер. Але вона, здавалося, нічого не помічала і навіть не дивилася в його бік. Невже вона не помічає його? Том переніс арену своїх подвигів ближче до неї. Він гасав навколо неї з войовничим покликом, зірвав з когось бриль і закинув його на дах, вдерся в юрбу школярів, розкидав їх в різні боки і розтягся на землі перед самим носом у Беккі, мало не збивши її з ніг. Вона відвернулася, задерла носа і сказала:

– Пхі! Деякі люди гадають, що вони дуже гарні… і завжди кокошаться…

У Тома запалали щоки. Він підвівся, і сумний, знищений, відійшов набік.