Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ п’ятий
«ЖУК-КУСАКА» І ЙОГО ЗДОБИЧ

Щось о пів на одинадцяту загув розбитий дзвін маленької церкви, і парафіяни почали збиратися на ранкову проповідь. Учні недільної школи розбрелися по різних кутках церкви, вмощуючись на ті самі лави, де сиділи їхні батьки, щоб увесь час бути під наглядом дорослих. Ось прийшла тітка Поллі. Том, Сід і Мері сіли біля неї, причому Тома посадили якнайдалі від розчиненого вікна, щоб він не розважався спокусливими літніми краєвидами.

Церква поволі наповнювалася людьми. Ось старенький злидар поштмейстер, який колись бачив кращі дні; ось міський голова з дружиною, – бо серед інших непотрібних речей у містечку був і міський голова; ось мировий суддя і вдова Дуглас, гарна, чепурна жінка років під сорок, добра, щедра і, крім того, багата: її будинок на горі був справжнім палацом, єдиним палацом у містечку. До того ж це був гостинний палац, де влаштовувалися розкішні свята; поважний, зігнутий у дугу майор Уорд з дружиною. Ось адвокат Ріверсон, поважна персона, що недавно приїхав сюди здалека; ось місцева красуня в супроводі зграйки гарненьких дівчаток, виряджених у батист і стрічки. Ось юні клерки ^[5] _{5
   Клерки– дрібні урядовці.}


[Закрыть], напомаджені поклонники жінок: вони, посмоктуючи свої тростинки, півколом стояли у вестибюлі, поки повз них не пройшли всі до одної дівчата. І останнім прийшов Віллі Меферсон, зразковий хлопець, який дбайливо оберігав свою матір, ніби вона була кришталева. Він завжди проводив її до церкви, і всі матері ставили його в приклад синам. А хлопці – всі до одного – ненавиділи його за те, що він такий вихований, а головне за те, що його цнотою раз у раз їм «у носа тикають». З кишені у нього, як завжди в неділю, ніби випадково, стирчав кінчик носовика. У Тома носовичка зовсім не було, і тих, хто мав хусточку, він вважав за франтів.

Коли вся церква наповнилася людьми, знову прогудів дзвін, підганяючи ледарів, і в церкві запанувала урочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння і перешіптування хору на галереї. Хор завжди хихотів і шепотів протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, тільки я забув, де саме. Це було щось дуже давно, і я майже нічого про нього не пам'ятаю, але, по-моєму, це було не в нас, а десь за кордоном.

Священик прочитав гімн завиваючи, як люблять у цім краю. Він починав на середніх нотах і поступово дерся вгору і залазив на більшу височину, робив сильний наголос на передостанньому слові і потім раптом летів униз головою, ніби в воду з трампліна:

 
Невже на небо я зійду, на квітах спочивать,
Тоді, як інші в боротьбі примушені страждать!
 

Священика вважали за чудового декламатора. На церковних зборах завжди просили його почитати вірші, і коли він кінчав декламувати, дами підіймали вгору руки, потім опускали їх безвладно на коліна, закочували очі, похитували головами і зітхали, ніби бажаючи сказати: «Ніякими словами не передати нашого захвату. Це занадто чудесно, занадтогарно для цієї грішної землі».

Проспівавши гімн, вельмишановний містер Спрег перетворився в місцеву газету і прочитав цілий ряд повідомлень про майбутні мітинги, бесіди, збори тощо, і здавалося, що цей довжелезний список триватиме аж до страшного суду…

Потім священик почав молитву. Молився він з багатьма подробицями. Він благав бога за цю церкву; за маленьких дітей церкви; за інші церкви містечка; за саме містечко; за округу; за штат; за чиновників штату; за Сполучені Штати; за церкви Сполучених Штатів; за конгрес; за президента; за міністрів; за бідолашних моряків, які блукають по бурхливих морях; за тих, що не мають очей, щоб бачити, і ушей, щоб чути; за жителів далеких островів у морі. Він закінчив усе це благанням, щоб слова його дійшли до престолу всемогутнього бога і були подібні до зерна, що впало на добрий грунт, і дали багатий урожай добра. Амінь!

Зашелестіли вбрання, і парафіяни посідали на лави. Хлопець, що його історію ми розповідаємо в цій книжці, не відчував ніякої насолоди в молитві, він тільки терпів її, як неминучу нудоту. Йому не сиділося на місці: він не вдумувався у зміст молитви, а лише підраховував пункти, які згадувалися у ній, не слухаючи слів, бо здавна звик до цієї знайомої дороги, але, тільки-но священик вводив у молитву яку-небудь нову подробицю, Томове вухо відразу помічало її, і все його єство обурювалося; він вважав будь-яке затягування цієї молитви нечесним вчинком, шахрайством.

Під час молитви на спинку передньої лави сіла муха. Ця муха просто-таки вимучила його; вона так спокійно терла свої лапки, обхоплювала ними голову і полірувала її так старанно, що голова її ледве не відривалася від тіла, і видно було тоненьку ниточку шиї; потім задніми лапками вона чистила й шліфувала крильця і розгладжувала їх, ніби то були поли фрака, щоб вони щільніше прилягали до тіла; і весь свій туалет вона робила поволі, спокійно й упевнено, ніби знала, що їй нічого не загрожує. Та й насправді їй нічого не загрожувало, бо хоч як свербіли руки в Тома, але він не наважувався зловити муху під час молитви, бо вірив, що одразу погубить свою душу. Але тільки-но пастор виголосив останнє слово, рука Тома сама собою простяглася вперед; а коли пролунало «амінь», муха вже була в полоні. Та тітка помітила цей маневр і змусила Тома випустити муху.

Священик виголосив цитату з біблії і монотонним гугнявим голосом почав проповідь, таку нудну, що незабаром слухачі закуняли, хоч проповідник загрожував грішникам киплячою смолою й сіркою, а число обраних, яким обіцяне було довічне блаженство, зводив до такої мізерної цифри, що виходило: такої жменьки праведників, мабуть, і не варт рятувати.

Том перелічив сторінки проповіді. Він завжди знав, скільки сторінок у проповіді, і майже ніколи не знав нічого з їхнього змісту. Але цього разу дещо зацікавило його. Священик намалював величну і зворушливу картину того, як настане царство боже на землі і зберуться всі народи, що населяють всесвіт, і лев ляже поруч з ягням, і малесенька дитина поведе їх уперед. Пафос і мораль цього величного видовища нітрошки не зворушили Тома; він думав тільки про те, яка це важлива роль буде для дитини та ще на очах усіх народів. Він спіймав себе на думці, що хотів би бути на місці тої дитини… якщо лев смирний. Але незабаром знову пішли сухі міркування, і Томові муки поновились.

Раптом він згадав, який скарб у нього в кишені, і поспішив витягти його. То був великий чорний жук з міцними щелепами – «жук-кусака», як називав його Том. Жук був схований у коробочку з-під пістонів. Коли Том відкрив коробочку, жук насамперед укусив його за палець. Природно, що хлопець швидко відкинув його геть і сунув палець у рот. Жук покотився по церкві, впав на спину і безпорадно борсався, не вміючи перевернутись. Том дивився на нього і прагнув схопити його знов, але жук був далеко. Зате він послужив розвагою для багатьох інших, які не цікавилися проповіддю.

Та ось до церкви забрів пудель – сумний, вимучений літньою спекою і тишею; йому надокучило сидіти на одному місці, він прагнув розваг і нових вражень. Побачивши жука, він одразу підняв хвоста догори і радісно закрутив ним. Пудель довго вивчав свою здобич, кружляв навколо неї, здалеку нюхав її; потім насмілився, підійшов ближче; потім роззявив пащу, схотів схопити жука – і промахнувся; повторив цю спробу ще і ще; очевидно, це йому сподобалося; він ліг на живіт, поклавши лапи обабич жука, і провадив далі свої досліди. Нарешті це йому набридло; він став байдужий і неуважний, почав куняти; поволі голова його схилилась на груди, і нижня щелепа його торкнулася ворога, а той не забарився вчепитися в неї. Пудель заскавучав, закрутив головою, жук відлетів на два кроки і знову впав на спину. Ті, що сиділи поблизу і бачили це, тіпалися від німого сміху; багато облич сховалося за віялами й носовичками, і Том був цілком щасливий.

У пуделя був збентежений вигляд – очевидно, він сам почував, що пошився в дурні. Але серце його сповнювали образа й жадоба помсти. Тому він підійшов до жука і знову став обережно атакувати його: стрибав на нього з усіх боків, майже торкаючися ворога передніми лапами, клацав на нього зубами і крутив головою так, що вуха ляпали. Але зрештою йому й це надокучило. Тоді він спробував розважитися мухою, проте й це здалося йому нецікавим; постежив за мурашкою, нишпорячи носом по підлозі, але й тут незабаром занудьгував; позіхнув, зітхнув, зовсім забув про жука і спокійнісінько сів на нього. Розляглось несамовите скавучання, і пудель почав гасати по церкві; перед самісіньким вівтарем перебіг на другий бік, прожогом кинувся до дверей, від дверей – назад, не перестаючи скавучати, бо жук, уп'явшись йому в живіт, не розтуляв своїх щелепів; що більше пес гасав, то нестерпніший ставав біль, і зрештою собака перетворився на якусь вкриту шерстю комету, що кружляла по своїй орбіті з швидкістю світла. Нарешті очманілий нещасний пудель скочив на коліна своєму хазяїнові, а той викинув його у вікно: жалісне скигління чулося дедалі тихше і нарешті завмерло в далечині.

Усі в церкві сиділи червоні, засапані, ледве стримуючись щоб не розреготатися. Навіть проповідь довелось перервати. І хоч проповідник відновив свою промову, але тепер. він уже шкутильгав і запинався. Нічого було й думати про її моральний вплив: навіть найсуворіші фрази парафіяни зустрічали приглушеними вибухами нечестивого реготу, неначе проповідник сказав щось неймовірно смішне.

Всі зітхнули полегшено, коли ці тортури закінчилися, і проповідник благословив свою паству.

Том Сойєр повертався додому веселий, вирішивши, що можна знайти задоволення й у молитві, коли тільки внести в неї деяку різноманітність. Одне лише псувало йому настрій: він нічого не мав проти того, що пес погрався з його жуком, але навіщо було забирати жука з собою? Це вже нечесно.

Розділ шостий
ТОМ ЗНАЙОМИТЬСЯ З БЕККІ

В понеділок уранці Том Сойєр почував себе дуже нещасним. Так завжди бувало з ним у понеділок, бо з цього дня починався тиждень нових страждань у школі. Він навіть шкодував, що вчора було свято, бо після волі повертатись у рабство ще важче.

Том лежав і думав. Раптом йому спало на думку, що добре було б захворіти, тоді він залишиться вдома і не піде до школи. Це був деякий вихід. А справді, чи не можна захворіти? Він уважно оглянув себе. Ніде нічого не боліло. Обмацав себе ще раз.

Цього разу йому здалося, що в нього починається легенький біль у животі, і він зрадів, сподіваючись, що біль збільшиться. Але, навпаки, живіт незабаром зовсім перестав боліти. Том знову почав міркувати. І раптом виявив, що у нього хитається зуб. Це було до речі. Він уже збирався застогнати, але вчасно збагнув, що коли скаже про зуб, то тітка просто вирве йому зуба, – а це дуже боляче. Тому він надумав залишити зуб про запас і пошукати чогось іншого. Деякий час Том нічого не міг винайти; потім пригадав, як лікар розповідав про якусь хворобу, що уклала пацієнта в ліжко на три тижні й загрожувала йому втратою пальця. Хлопець похапцем вийняв ногу з-під ковдри і почав досліджувати хворий палець. Але він не знав, які ознаки цієї хвороби. Принаймні спробувати можна. Він заходився стогнати з великим натхненням.

Сід не прокидався.

Том застогнав голосніше, і йому здалося, що палець у нього справді болить.

Сід не відгукувався.

Том навіть задихався від зусиль. Він перепочив трохи, набрав повітря в легені, а потім видихнув цілий ряд чудових болісних зойків. Сід так само хропів.

Том розгнівався. Він вигукнув: «Сіде! Сіде!» і потрусив брата за плече. Це дало деякі наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягнувся, підвівся на лікті, засопів і витріщився на Тома. А той собі стогнав. Сід гукнув:

– Томе, чуєш, Томе!

Ніякої відповіді.

– Чуєш, Томе? Томе! Що сталося, Томе?

І Сід схопився за брата, тривожно дивлячись йому в лице. Том простогнав:

– Ой, не треба, Сіде! Не чіпай мене!

– Та що ж сталося, Томе? Я піду покличу тітоньку.

– Ні, не треба. Це минеться, мабуть. Не клич нікого.

– Але треба покликати. Та не стогни ж так, Томе, це жахливо! Давно це з тобою?

– Кілька годин. Ох! Ой, не смикай мене так, Сіде! Ти мене вб'єш.

– Томе, чого ти мене раніш не збудив? Ой, Томе, не треба. В мене мороз по шкірі йде, коли ти кричиш. Томе, що сталося?

– Я все тобі прощаю, Сіде!.. (Стогін). Все, що ти мені зробив. Коли мене не буде серед живих…

– Ой, Томе, невже ти вмираєш? Не треба, Томе. О, не треба. Може…

– Я прощаю всім, Сіде. (Стогін). Так їм і скажи, Сіде. Мою раму од віконця і моє однооке кошеня віддай тій дівчині, що недавно приїхала до містечка, і скажи їй…

Але Сід уже схопив одяг і вибіг за двері. Том тепер справді страждав, – так чудово працювала його фантазія, і зойки його лунали цілком природно.

Сід мчав сходами вниз і кричав:

– Ой, тітко Поллі, йдіть швидше! Наш Том умирає!

– Умирає?

– Так! Так! Чому ж ви не йдете? Ідіть мерщій!

– Дурниці! Не вірю!

А проте вона щодуху помчала нагору. Сід і Мері – за нею. Обличчя в неї зовсім зблідло і губи тремтіли. Добігши до Томового ліжка, вона ледве могла вимовити:

– Томе! Томе! Що з тобою?

– Ох, тітко, я…

– Що з тобою, дитинко?

– Ох, тітко, в мене гангрена ^[6] _{6
   Гангрена– страшна хвороба, змертвіння частини тіла, так званий Антонів вогонь.}


[Закрыть]на пальці.

Старенька впала на стілець і заплакала. Від цього їй полегшало, і вона сказала:

– Томе, як ти мене налякав! А тепер покинь ці дурниці, і щоб більше цього не було!

Зойки припинилися, і палець миттю перестав боліти. Хлопець відчував, що пошився в дурні, і почав пояснювати:

– Тітко Поллі, мені здавалося, що палець у мене зовсім змертвів, бо він так болів, що я навіть забув про зуб.

– Про зуб? Невже? А що ж таке з твоїм зубом?

– Один зуб у мене хитається і страшенно болить.

– Ну, годі, годі, тільки без вереску. Одкрий-но рота! Справді, зуб у тебе хитається, але від цього не помреш. Мері, принеси мені шовкову нитку і гарячу головешку з кухні.

Том сказав:

– Ой, тітонько, тільки не виривайте, не треба – він більш не болить. Щоб я з цього місця не зійшов, коли він хоч трошечки болить. Не треба, тітко! Я вже не хочу сидіти вдома, я піду до школи…

– Ох, то ось воно що! Так увесь цей гармидер ти вчинив, аби залишитися дома і піти ловити рибу! Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти, ніби навмисне, своєю поведінкою надриваєш моє старе серце.

Тим часом зуболікарські інструменти були готові. Тітка Поллі зробила петлю на кінці нитки, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив'язала до ліжка. Потім схопила палаючу головешку і ткнула її майже в обличчя хлопцеві. Мить – і зуб повиснув на нитці, прив'язаній до ліжка.

Але за всі нещастя люди мають нагороду. Коли Том, поснідавши, прийшов до школи, всі хлопці заздрили йому, бо в нього тепер була така дірка у верхньому ряді зубів, що він міг плювати зовсім новим, чудовим способом. Коло нього зібралася ціла юрба зацікавлених цим видовищем хлопців. Один хлопець, який урізав собі палець і досі був центром уваги й пошани, тепер раптом опинився без жодного прихильника, і слава його згасла. Він був цим дуже засмучений і сказав з удаваним презирством, що кожен може плюватися, як Том Сойєр. Але інший хлопець відповів на це: «Нахвалялася синиця…», і розвінчаний герой пішов геть.

Незабаром Том зустрівся з Гекльберрі Фінном, сином місцевого п'янички. Всі матері в містечку ненавиділи Гекльберрі і водночас боялися, бо це був ледащо, поганий, невихований хлопчисько, який не визнавав ніяких законів. І ще тому, що всі діти заздрили йому, були в захваті від нього і намагалися наслідувати його у всьому. Том, як і всі інші хлопці з «порядних родин», заздрив Гекльберрі, що міг цілий день нічого не робити. І Томові теж було суворо заборонено гратися з цим голодранцем. Саме тому Том завжди, коли тільки міг, грався з ним. Гекльберрі одягавсь у недоноски з плеча дорослих людей; одяг його всякої пори року цвів різнокольоровими плямами і звисав лахміттям. Бриль його був цілковитою руїною величезних розмірів, від її крис було відкремсано великий шматок у вигляді півмісяця, його куртка, в ті рідкі дні, коли він її одягав, доходила аж до п'ят, і задні ґудзики містилися значно нижче спини, штани висіли на одній підтяжці і ззаду теліпалися величезним порожнім мішком, а внизу хльоскали по грязюці, коли він їх забував підкачати.

Гекльберрі був вільний птах; блукав, де йому хотілося. В хорошу годину він ночував десь на чужому ґанку, а в дощову – в порожніх діжках, йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, йому нікого було слухатися, над ним не було господаря. Він міг ловити рибу чи купатися, коли і де йому заманеться, і сидіти в воді, скільки йому хочеться. Ніхто не забороняв йому битися. Лягав спати він, коли хотів. Навесні він перший з усіх хлопців починав ходити босий, а восени взувався останній, йому не треба було ні митися, ні одягати чисту білизну, а лаятися він умів напрочуд. Одне слово, цей хлопець мав усе, що надає ціну життю… Так думали всі вимучені, скуті по руках і ногах «добре виховані» хлопці з «порядних родин» у містечку.

Том привітав романтичного волоцюгу:

– Агов, Гекльберрі! Здоров!

– Здоров і ти, коли хочеш…

– Що це таке в тебе?

– Дохла кішка.

– Дай подивитися, Геку! Ач, зовсім уже заклякла. Де ти її взяв?

– Купив у одного… у хлопця.

– Скільки заплатив?

– Синій квиток і бичачий пузир… що я поцупив на різниці.

– А де ти дістав синій квиток?

– Купив у Бена Роджерса два тижні тому… за батіжок.

– Слухай, Геку, а на що годиться дохла кішка?

– На що годиться? А бородавки виводити.

– Та ну? Я знаю кращий засіб.

– Б'юсь об заклад, не знаєш. Що це за засіб?

– Гнила вода.

– Гнила вода? Нічого вона не варта, твоя гнила вода.

– Нічого не варта?! А ти її коли-небудь пробував?

– Ні, я не пробував. А Боб Таннер – той пробував.

– А хто тобі сказав?

– Та бачиш, він казав Джефові Течеру, а Джеф казав Джонні Беккеру, а Джоні казав Джіму Голмсу, а Джім казав Бену Роджерсу, а Бен казав одному негрові, а негр сказав мені. От і знаю.

– Ну, і що з того? Всі вони брешуть. Принаймні всі, крім негра, його я не знаю. Нісенітниця! Тепер ти мені скажи, Геку, як Боб Таннер робив це?

– А так: він узяв та й засунув руку в гнилий пень, де була дощова вода.

– Вдень?

– Атож.

– І лицем стояв до пня?

– Ага. Начебто так.

– І казав він щось при цьому?

– Мабуть… Не знаю.

– Ага! Ще захотів виводити бородавки гнилою водою, коли берешся за діло таким безглуздим способом. Ні, так нічого доброго не зробиш. Треба піти самому в гущавину лісу, подивитися, де там є пень з гнилою водою, і саме опівночі стати спиною до пня, сунути руку в воду і сказати:

 
Ячмінь-зерно, ячмінь-зерно, розмелись мукою,
Гнилі води, гнилі води, візьміть бородавки з собою.
 

А потім, заплющивши очі, швиденьке відійди на одинадцять кроків, повернись тричі навкруги і йди додому і нікому нічого не кажи, бо коли скажеш – усі чари зникнуть.

– Так, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер… він робив не так…

– Та певно, що не так! І тому з усіх хлопців у містечку в нього бородавок найбільше. А коли б він знав, як поводитися з гнилою водою, у нього не було б жодної бородавки. Я сам їх тисячі вивів з своїх рук таким побитом, Геку. У мене їх було дуже багато, бо я граюся частенько з жабами. А то я ще виводжу їх гороховим стручком.

– Справді, стручком добре. Я теж так робив.

– Та ну? А як же ти виводив стручком?

– Береш стручок, вилущуєш горох, потім ріжеш бородавку, щоб показалась кров, капаєш кров'ю на половинку стручка, потім копаєш ямку і закопуєш цю половинку на перехресті доріг рівно опівночі на молодику. А другу половинку спалюєш. Розумієш, та половинка, на якій кров, буде весь час притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, від чого вона і зникає дуже скоро.

– Воно то так, Геку. Тільки, коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в яму, бородавко, геть з руки і назад не вертайся». – Так буде краще. Джо Гарпер теж так робить, а він, знаєш, де тільки не був. Навіть до самого Кунвілля доїжджав. Ну, а як же ти виводиш їх дохлою кішкою?

– А ось як: візьми кішку і йди з нею на кладовище, у таке місце, де поховано якусь злу людину. І ось опівночі прийде чорт, а може й два-три; але ти їх не побачиш, тільки почуєш ніби шум вітру, а може, почуєш, як вони розмовлятимуть. І коли вони потягнуть чолов'ягу геть, жбурни їм кішку навздогін і приказуй: «Чорт за мертвяком, кіт за чортом, бородавки за котом, геть від мене всі разом». Від цього всяка бородавка зійде.

– Схоже на діло. Ти коли-небудь пробував це, Геку?

– Ні, але мені стара Гопкінс казала.

– Ну, тоді воно таки так. Бо кажуть, що вона відьма.

– Кажуть! Я напевне знаю. Вона батькові наврочила. Батько це сам мені говорив. Якось він іде і бачить, що вона на нього чортів привертає. Так він схопив каменюку та в неї, – але не влучив. І що ж ти думаєш: цієї самої ночі він скотився з покрівлі, де спав п'яний, і зламав собі руку.

– Ото страх! Та як же він довідався, що вона чортів привертає?

– Ну от іще! Батько казав, що про це довідатись дуже легко. Коли хтось на тебе витріщає очі та ще й буркоче щось, то, значить, наврочити хоче. Бо коли відьма буркоче, то це вона читає молитву навпаки, задом наперед, – розумієш?

– Слухай, Геку, коли ти будеш пробувати з кішкою?

– Цієї ночі. На мою думку, чорти напевно прийдуть цієї ночі по старого Вільямса.

– Та його ж іще в суботу поховали, Геку. Вони, мабуть, уже вкрали його в суботу вночі.

– Та що ти кажеш! Як же вони могли його вкрасти до півночі? А опівночі вже була неділя. В неділю чорти не дуже люблять шльондрати по землі.

– Це правда. Про це я не подумав. Можна й мені з тобою?

– Звичайно, якщо не боїшся.

– Боюсь! Отакої! Ти нявкнеш під вікном?

– Добре… І ти нявкни у відповідь, якщо тобі можна буде вийти. А то минулого разу я доти нявкав під вікнами, поки старий Гейс почав жбурляти в мене каменюки й кричати: «Чорти побрали б цю кішку!» Я йому за це вибив шибку цеглиною, – тільки ти про це анітелень!

– Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути у відповідь, бо тітка за мною стежила. Але тепер я таки нявкну. Слухай, Геку, що це в тебе таке?

– Нічого особливого – кліщ.

– Де ти його взяв?

– А в лісі.

– Що візьмеш за нього?

– Не знаю. Я його не збираюся продавати.

– Як знаєш. Та й кліщ такий манюсінький.

– Ну, ще б пак! Чужого кліща кожен може лаяти. А я ним задоволений. Для мене і цей добрий.

– Та кліщів у лісі до чорта. Я б їх тисячу назбирав, коли б схотів.

– Так чого ж ти їх не назбираєш? Ага! Сам знаєш, що тобі не вдасться. Скажу я тобі, що цей кліщ дуже ранній. Це перший кліщ, якого я бачив цього року.

– Слухай, Геку, я тобі дам за нього свій зуб.

– Покажи.

Том дістав папірець і обережно розгорнув. Гекльберрі уважно оглянув зуб. Спокуса була дуже велика. Нарешті він спитав:

– Справжній?

Том підняв верхню губу і показав порожнє місце.

– Гаразд, – сказав Гекльберрі. – Значить, по руках!

Том поклав кліща в коробочку з-під пістонів, де ще недавно був ув'язнений жук, і хлопці розійшлися, причому кожен почував себе багатшим, ніж перед цим.

Дійшовши до дерев'яного будинку, де містилася школа, Том швидко ввійшов з виглядом людини, яка сумлінно поспішала на урок, повісив капелюха на гвіздок і з діловитим виглядом квапливо сів на лаву. Учитель, який сидів, як на троні, на високому плетеному кріслі, мирно куняв, заколисаний гудінням учнів. Поява Тома розбудила його:

– Томасе Сойєре!

Том знав, що коли вчитель називає його повним ім'ям, це не віщує нічого доброго.

– Сер!

– Іди сюди! Ну, сер, чому це ви знову спізнилися?

Том уже ладен був збрехати щось, коли раптом побачив дві довгі золотисті коси, які він одразу пізнав завдяки електричному струмові кохання. Він побачив, що єдине вільне місце в тій половині класу, де сиділи дівчата, було біля неї, і миттю відповів:

– Я зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном.

Учитель скам'янів від здивування: він безпорадно втупився в Тома.

Гудіння змовкло. Учні запитували себе, чи не з'їхав з глузду цей відчайдушний хлопець. Нарешті вчитель сказав:

– Ти… що робив?

– Зупинився на вулиці поговорити з Гекльберрі Фінном!

Помилитися в значенні цих слів було неможливо.

– Томасе Сойєре, це найдивовижніше визнання, що я коли-небудь чув. За таку зухвалість лінійки мало. Знімайте куртку!

Рука вчителя працювала, поки не втомилась, запас різок помітно поменшав. Потім учитель наказав:

– Тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатками! І хай це буде для вас застереженням.

Сміх, що чувся в класі, трохи ніби збентежив хлопця. Але це тільки здавалося. Насправді його більше бентежила близькість до свого незнаного божества і несподіване щастя, яке йому випало. Він сів на краєчок соснової лави. Дівчинка задерла носа і відсунулася. Усі довкола моргали, шепотіли, хихотіли. Але Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце, – і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть, – у мене є ще». Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче прошепотіла:

– Покажіть мені!

Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім прошепотіла:

– Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.

Художник поставив на подвір'ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори і прошепотіла:

– Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!

Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом'яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:

– І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!

– Це легко, – прошепотів Том. – Я вас навчу.

– Ну, невже? Коли?

– На великій перерві. Ви підете додому обідати?

– Не піду, якщо хочете.

– Добре. Як вас звуть?

– Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю, – Томас Сойєр.

– Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?

– Гаразд.

Том знову почав щось писати на дошці, ховаючи слова від Беккі. Але тепер вона вже не відсувалась, а просила показати їй. Том казав:

– Там нічого нема.

– Ні, є!

– Ні, нема; та вам і дивитись не хочеться.

– Ні, хочеться. Слово честі, хочеться. Будь ласка, покажіть!

– Ви кому-небудь скажете!

– Ні, не скажу. Слово честі, слово честі, не скажу.

– Нікому в світі не скажете? До самої смерті?

– Ні, ніколи нікому не скажу. А тепер покажіть!

– Та ви ж зовсім не хочете…

– Якщо ви такі вперті, Томе, я все одно побачу.

І вона поклала свою маленьку ручку на його руку. Почалась боротьба. Том удавав, ніби чинить серйозний опір, але поволі відводив свою руку, і нарешті розкрились такі слова: «Я вас люблю».

– Ах, ви поганий хлопчисько! – дівчинка боляче вдарила його по руці, але почервоніла, і було видно, що їй приємно.

Саме цієї миті хлопець відчув, що хтось міцно схопив його за вухо і поволі піднімає з лави. У такий спосіб його було проведено через увесь клас на своє місце під загальний нестримний сміх. Потім учитель протягом кількох жахливих хвилин постояв над ним, не кажучи ні слова, і нарешті так само тихо рушив на свій трон. Та хоча вухо у Тома боліло, серце його було сповнене радістю.

Коли учні заспокоїлися, Том зробив чесну спробу вчитися, але він був занадто зворушений. На уроці читання він збивався і плутав слова, на географії обертав озера в гори, гори в річки, а річки в материки, аж поки в світі знову не запанував первісний хаос. На уроці правопису Том так калічив найпростіші слова, що у нього відібрали олов'яний жетон, який він носив з великою гордістю протягом кількох місяців.