Текст книги "Пригоди Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ сьомий
ПЕРЕГОНИ КЛІЩА І РОЗБИТЕ СЕРЦЕ

Що більше намагався Том зосередити увагу на книжці, то більше розбігалися його думки. Нарешті він зітхнув і, позіхнувши, залишив ці спроби, йому здавалося, що велика перерва ніколи не настане. Було душно, жодного повіву вітру не відчувалось. З усіх снотворних днів це був найснотворніший. Одноманітне бурмотіння двадцяти п'яти школярів, що зубрили, навівало дрімоту, ніби гудіння бджіл.

Зелені схили Кардіфської гори лежали в тремтячому серпанку спеки. У небі ліниво ширяли кілька птахів. Крім них, не було видно ніяких інших живих істот, крім хіба що двох-трьох корів, та й ті спали.

Том усім серцем прагнув волі. Знайти що-небудь цікаве, щоб якось згаяти нудний час. Він засунув руку в кишеню, і лице його осяяла невимовна радість. Він нишком дістав із кишені коробочку, витяг звідти кліща і поклав на довгу плескату парту. Комаха, мабуть, теж в цю хвилину пройнялася вдячністю, але завчасно, бо тільки-но вона почала тікати, як Том завернув її шпилькою назад і примусив повзти в іншому напрямі.

Поруч Тома сидів приятель і друг його, страждаючи так само, як і Том. Він з глибокою вдячністю вхопився за нову забавку. Цього друга звали Джо Гарпер. Хлопці дружили цілий тиждень, а в суботу спільно воювали як вороги.

Джо витяг шпильку з куртки і почав допомагати другові муштрувати полоненого кліща. Обидва дедалі більше захоплювалися цим спортом.

Нарешті Том заявив, що вони тільки заважають один одному і жоден не дістає цілковитого задоволення від кліща. Тому він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і провів посередині риску згори донизу.

– А тепер, – сказав він, – умовимось так: поки кліщ буде на твоїм боці, ганяй його скільки завгодно, а я його не чіпатиму; а коли ти його випустиш і він утече на мій бік, то ти його не чіпай, поки він од мене не втече.

– Гаразд. Починай! Пускай його!

Незабаром кліщ утік від Тома і перейшов екватор. Тоді за нього взявся Джо. Кліщ знов кинувся тікати – і знову опинився у Томових володіннях. Ці переходи повторялися досить часто. Поки один хлопець ганяв кліща, захоплений такою цікавою роботою, другий з неменшою цікавістю стежив за ним. Дві голови схилилися над дошкою, і дві душі умерли для всього іншого на світі. Нарешті щастя нібито остаточно перейшло на бік Джо. Кліщ, збуджений і стривожений не менш, ніж самі хлопці, кидався туди й сюди, але щоразу, коли перемога була, так би мовити, в руках Тома і пальці його рвалися до комахи, шпилька Джо невблаганно завертала кліща назад. Нарешті Том не стерпів. Спокуса була занадто велика. Він простяг руку і почав підштовхувати кліща в свій бік. Вмить Джо розсердився:

– Томе, – сказав він, – не чіпай його!

– Я тільки хочу підігнати його трохи, Джо!

– Ні, сер, це нечесно. Дайте йому спокій!

– Та я не збираюся довго ганяти.

– Дайте йому спокій, кажуть вам!

– Не хочу!

– Ти не маєш права його чіпати; він на моєму боці.

– Слухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?

– Байдуже мені, чий він… Він на моєму боці, і ти не смієш чіпати його!

– Як то – не смієш! Це мій кліщ., я можу робити з ним все, що захочу!

Раптом страшний удар прута впав на Томові плечі. Другий, такий самий удар упав на плечі Джо. Протягом двох хвилин учитель найретельніше вибивав пил із їхніх курток, і весь клас радів і сміявся. Хлопці були занадто захоплені своєю забавкою і не помітили, що незадовго перед тим в класі раптом запала тиша, бо вчитель навшпинькак пройшов через кімнату і зупинився над ними. Він досить довго спостерігав їхню гру, аж поки не вніс у неї деяку різноманітність.

Коли, нарешті, пробило дванадцять і настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Течер і прошепотів їй на вухо:

– Надінь капелюшок і зроби вигляд, що йдеш додому, а коли дійдеш до рогу, почекай, поки всі пройдуть, заверни в провулок і повертайся сюди! Я піду іншою дорогою і теж скоро буду тут.

Таким чином, Том вийшов із школи з однією групою школярів. Беккі – з іншою. Трохи згодом вони зустрілись на дальньому кінці провулку і повернулись до спорожнілої школи. Вони сіли поруч, поклавши перед собою грифельну дошку. Том дав Беккі грифель і, водячи її рукою, намалював ще один, такий самий чудовий будинок. Коли інтерес до мистецтва ледь-ледь ослаб, вони почали розмовляти. Том був безмірно щасливий.

– Ти любиш пацюків? – спитав він.

– Ой, ненавиджу!

– І я теж… коли вони живі. Але я питаю про дохлих – надіти їм мотузочок на шию і вертіти круг голови.

– Ні, я пацюків взагалі не дуже люблю. Ось що я люблю – жувати гумку.

– Шкода, що в мене нема.

– Справді? У мене є трошки. Я дам тобі пожувати, тільки ти потім віддай.

Це було приємно, і вони почали жувати по черзі, дриґаючи ногами від надмірного задоволення.

– Ти була коли-небудь в цирку?

– Так, і тато обіцяв узяти мене туди ще раз, якщо я буду хороша.

– Я був у цирку три-чотири рази – багато разів! Церква просто дурниця в порівнянні з ним. У цирку весь час показують щось нове. Я, коли виросту, буду клоуном у цирку.

– Правда? От добре! Вони всі такі милі, строкаті…

– Ага, та ще й купу грошей загрібають… Бен каже: по долару в день. Слухай, Беккі, ти була коли-небудь заручена?

– Що це значить?

– Ну, заручена, щоб вийти заміж?

– Ні.

– А хотіла б?

– Чого ж? Не знаю. А як це робиться?

– Ти просто кажеш хлопцю, що ніколи ні за кого не підеш, крім нього – розумієш, ніколи, ніколи, ніколи, – і потім ви цілуєтесь. От і все. Це кожен може зробити!

– Цілуємося? А навіщо цілуватися?

– Ну, для того, щоб… ну так уже ведеться… Всі так роблять.

– Всі?

– Атож, усі закохані. Ти пам'ятаєш, що я написав на дошці?

– Так… так.

– Що ж?

– Не скажу.

– То, може, я скажу тобі?

– Т-так… тільки коли-небудь іншим разом.

– Ні, тепер.

– Ні, не тепер – завтра.

– Ні, ні, тепер, Беккі. Я тихенько, я шепну тобі на вухо.

Бачачи, що Беккі вагається, Том прийняв її мовчання за згоду, приклав губи до самого її вуха і ніжно повторив їй свої попередні слова. Потім додав:

– Тепер ти мені шепни те саме..

Вона довго вагалася і нарешті попросила:

– Одвернись, щоб не бачити мене, тоді я скажу. Тільки ти нікому не розказуй, чуєш, Томе? Нікому. Не розкажеш? Правда?

– Ні, ні, я нікому не скажу, будь певна. Ну, Беккі?

Він одвернувся, а вона так близько нахилилась до його вуха, що від її подиху затріпотіло його хвилясте волосся, і прошепотіла соромливо:

– Я… вас… люблю!

Потім скочила й почала бігати навколо лав і парт, рятуючись від Тома, що гнався за нею; потім забилась у куток і закрила обличчя білим фартушком.

Том схопив її за шию і почав умовляти:

– Ну, Беккі, тепер уже все скінчено, – тільки поцілуватися. Тут нема нічого страшного, це пусте. Ну, будь ласка, Беккі.

І він шарпав її за фартушок і за руки.

Мало-помалу вона здалась, опустила руки і підставила йому обличчя, зашаріле від довгої боротьби, а Том поцілував її в червоні губки і сказав:

– Ну, от і все, Беккі. Тепер ти вже нікого не повинна любити, крім мене, і ні за кого, крім мене, не виходити заміж, ніколи, ніколи. Ти обіцяєш?

– Так, я нікого не буду любити, Томе, крім тебе, і ні за кого іншого не піду заміж. І ти, гляди, ні на кому не женись, тільки на мені.

– Звичайно. Аякже. Така умова! І до школи і з школи ти повинна йти зі мною, – якщо за нами не будуть стежити, – і в танцях вибирай мене, а я тебе вибиратиму. Так завжди роблять жених і наречена.

– Чудово! Ніколи не чула про це.

– Це страшенно весело! Коли ми з Еммі Лоренс…

Широко розкриті очі Беккі Течер сказали Томові, що він ляпнув зайве, і хлопець зніяковів.

– О, Томе, то я вже не перша, з ким ти був заручений?

Дівчинка заплакала.

– Годі плакати, Беккі. Я не люблю її більше.

– Ні, Томе, ти любиш. Ти сам знаєш, що любиш.

Том намагався обійняти її за шию, але вона відштовхнула його, повернулась обличчям до стіни і плакала далі. Том почав умовляти її, називав ласкавими іменами і повторив свою спробу, але вона знов одіпхнула його. Тоді в ньому прокинулась гордість. Він попрямував до дверей і вийшов на вулицю, збентежений і стривожений, зупинився і час від часу поглядав на двері, сподіваючись, що Беккі ось-ось одумається і вийде слідом за ним на ґанок. Але вона не виходила. Томові стало дуже сумно: адже ж він справді винний, йому було важко примусити себе зробити перший крок до примирення, але він поборов гордість і ввійшов у клас.

Беккі все ще стояла в кутку і плакала, повернувшись лицем до стіни. В Тома защеміло серце. Він підійшов до неї і постояв трохи, не знаючи, з чого почати.

– Беккі, – промовив він несміло, – я й знати нікого не хочу, крім тебе.

Жодної відповіді. Самі лише схлипування.

– Беккі… (прохальним голосом). Беккі! Ну скажи що-небудь.

Знову схлипування.

Тоді Том витягнув найкращу свою дорогоцінність – мідну кульку від камінної решітки – і, простягнувши її так, щоб Беккі могла бачити, сказав:

– Ну, Беккі, будь ласка… Ну, хочеш, я тобі подарую оце?

Вона відштовхнула його руку, кулька впала й покотилася по підлозі.

Тоді Том вийшов на вулицю і вирішив піти куди очі світять і цього дня не повертатися до школи. Беккі раптом запідозрила щось недобре. Вона кинулась до дверей – Тома не було видно. Вона побігла навколо дому, сподіваючись знайти його на майданчику для ігор, але його не було й там. Тоді вона почала його кликати.

– Томе, Томе, вернись!

Вона дослухалась, але відповіді не було. Беккі залишилась без товариша. Кругом усе було тихо й пусто. Вона сіла й знову заплакала: вона почувала себе винною. Тим часом знову почали збиратися школярі; треба було затаїти своє горе, втихомирити своє розбите серце і взяти на плечі тягар довгих, виснажливих, тужних післяобідніх уроків. У неї ще не було подруги, їй ні з ким було розділити свій сум.

Розділ восьмий
МАЙБУТНІЙ СМІЛИВИЙ ПІРАТ

Том блукав провулками, звертаючи то праворуч, то ліворуч, поки не зайшов далеко від тієї дороги, якою поверталися додому школярі. Два чи три рази він перейшов струмок убрід, бо гадав, що у такий спосіб може обдурити можливу погоню. Через півгодини він був уже біля палацу Дуглас на вершині Кардіфської гори. Школа ледве виднілася внизу, в долині. Він увійшов у густий ліс, пробрався без стежок у самісіньку хащу і сів відпочити на мох під гіллястим дубом.

Тут у лісі було тихо і душно. У мертвій полуденній спеці замовкли навіть птахи. Природа лежала уві сні, що його іноді порушував тільки далекий стук дятла. І від цього стуку лісова тиша здавалася ще глибшою, а самотність – ще нестерпнішою.

Серце у Тома краяла туга, яка була у цілковитій гармонії з навколишньою природою. Довго сидів він, поставивши лікті на коліна і спершись підборіддям на руки, і думав, йому здавалося, що життя в найкращому разі – марнота і смуток, і він заздрив Джіммі Роджесу, який недавно вмер. Як добре, – гадав він, – лежати в труні, дрімати й мріяти без кінця, коли вітер шепоче в гіллі дерев, погойдує трави й квітки на могилі, а тебе ніщо не турбує, і нема про що горювати ніколи, ніколи. Ох, якби в нього були добрі оцінки в недільній школі, він сам був би ладен умерти й покінчити з огидним життям… А оце дівчисько, ну що він їй зробив? Нічого. Він бажав їй добра, а вона прогнала його, як собаку, – просто, як собаку. Вона шкодуватиме колись, – мабуть, коли буде вже занадто пізно. Ох, коли б можна було вмерти тимчасово!

Але гнучка душа юності не може бути стиснута протягом довгого часу. Помалу Том повернувся до міркувань земного життя. Що, коли він зараз піде світ за очі і таємниче зникне для всіх? Що, коли він піде геть – далеко-далеко, у незнані краї, за моря – і ніколи більше не повернеться? Що почуватиме тоді Беккі? Він згадав, як збирався стати клоуном у цирку, але тепер ця думка була йому огидна, бо клоунські жарти здавалися йому принизливими, коли його душа поривалась до туманних гордовитих висот романтики. Ні, він піде в солдати і повернеться через багато років, вкритий ранами і славою. Або, ще краще, приєднається до індійців і буде полювати з ними на буйволів, блукати гірськими стежками війни, серед високих гір і прерій Далекого Заходу, і коли-небудь повернеться додому великим індійським вождем, наїжачившись перами, розмальований, жахливий, і вдереться прямо в недільну школу з войовничим кличем, від якого холоне кров у жилах. Ото витріщать очі всі товариші! От будуть йому заздрити!

Але ні. Є на світі ще краще заняття! Він буде піратом. Ось воно що! Тепер він ясно бачив перед собою своє майбутнє, осяяне невимовною славою. Ім'я його лунатиме на цілий світ, і люди тремтітимуть, слухаючи це ім'я. Як гордо краятиме він бурхливі моря на своїм довгім чорнім фрегаті «Демон Бурі», з чорним прапором на високій щоглі.

І сягнувши вершин слави, він раптом з'явиться в старенькому рідному містечку і ввійде в церкву, весь засмаглий, обвітрений, у чорнім оксамитовім камзолі і таких самих штанях, у високих ботфортах з червоною стрічкою через плече; за поясом – пістолети, при поясі – ніж, заіржавлений від пролитої крові; на голові – м'який капелюх з перами; у руці – розгорнутий чорний прапор, а на прапорі – череп і кістки навхрест – і завмираючи від захоплення, почує шепіт: «Це Том Сойєр, пірат! Чорний Месник Іспанських морів!»

Так, вирішено! Шлях його обрано! Він завтра ж утече з дому і почне нове життя. Щоб бути готовим на ранок, треба вже тепер почати готуватись. Треба перевірити всі свої запаси.

Том підійшов до гнилого пня, що був поблизу, і почав своїм ножиком копати землю біля нього. Незабаром по звуку він пізнав під корою порожнє місце. Він засунув туди руку, урочисто вимовляючи заклинання:

– Що тут було, з'явись. А що тут є, лишись.

Потім він розгріб землю і побачив соснову дощечку. Він підняв дощечку – під нею відкрився маленький тайник, дно і стінки якого було викладено такими самими дощечками. У ньому лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він збентежено чухав потилицю, говорячи:

– Ну, це вже ні на що не схоже!

Він розгнівано відкинув кульку і почав міркувати. Справа в тому, що його обдурило повір'я, яке він і його товариші вважали за незаперечну істину. Якщо закопаєш кульку, проказуючи над нею певні заклинання, і протягом двох тижнів не чіпатимеш її, а потім відкриєш тайник з тими словами, що їх сказав Том, то замість однієї кульки знайдеш всі, що ти коли-небудь загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. Але дива не сталося, і Томова віра в чудодійні сили була підірвана. Він багато чув про вдалі спроби такого роду, але ніколи – про невдалі. Він забув, що й сам пробував цей спосіб не один раз, але потім ніколи не міг знайти місця, де сховав кульку. Він довго міркував і нарешті надумав, що тут втрутилась якась відьма і зруйнувала чари.

Але він хотів остаточно переконатися в цьому і, розшукавши чистеньку піщану місцинку, в центрі якої була заглибина, притулив губи до самої ямки і покликав:

 
Бука-бука, ти прийди,
Все, що хочу знать, скажи.
Бука-бука, ти прийди,
Все, що хочу знать, скажи.
 

Пісок заворушився, з ямки виліз маленький чорний жучок і відразу ж перелякано сховався.

– Він не хоче казати! Отже, тут побувала відьма. Я так і думав. Том добре знав, що з відьмами змагатися – марна річ, і зажурився.

Потім йому спало на думку, що непогано було б розшукати хоч ту кульку, яку він кинув. І він заходився повзати по траві, але нічого не знайшов. Він повернувся до свого тайника, став на те саме місце, з якого тільки що кинув кульку, витяг із кишені іншу й кинув її в тім-таки напрямі, приказуючи:

– Брате, піди знайди брата!

Він помітив, де зупинилась кулька, і заходився шукати там, але не знайшов. Мабуть, друга кулька або не докотилася або залетіла дуже далеко. Том спробував удруге. Та й це не пощастило, і він спробував ще раз, другий, третій. Нарешті він добився успіху: обидві кульки лежали на віддалі фута одна від одної.

Цієї хвилини в зеленій хащі пролунав слабкий звук іграшкової бляшаної сурми. Том швиденько скинув з себе куртку й штани, підперезався однією з підтяжок, – розгріб купу хмизу за гнилим пнем, витяг звідти саморобний лук, стрілу, дерев'яний меч і бляшану сурму, миттю озброївся і, босий, в одній тільки сорочці, яка маяла в повітрі, помчав назустріч ворогові. Під великим ясеном він просурмив сигнал у відповідь, почав тупотіти ногами і неголосно скомандував удаваному загону:

– Стійте, молодці! Не виходьте, поки я не засурмлю!

З'явився Джо Гарпер, так само легко одягнений і теж озброєний з голови до ніг. Том гукнув:

– Стій! Хто входить у Шервудський ліс без мого дозволу?

– Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу! Хто ти такий, що… що…

– «… смієш говорити так зі мною?» – поспішно підказав йому Том, бо обидва вони говорили «з книжки», напам'ять.

– Хто ти такий, що смієш говорити так зі мною?

– Хто я? Я – Робін Гуд ^[7] _{7
  Том і Джо Гарпер граються в Робін Гуда. Робін Гуд – знаменитий розбійник, герой англійських народних пісень та легенд, жив із своїми товаришами у Шервудському лісі. Хлопчики розігрують зустріч Робіна Гуда з лицарем Гаєм Гісборном.}


[Закрыть], як скоро в цьому переконається твій підлий труп.

– То ти – цей знаменитий розбійник? Я радий посперечатися з тобою мечем за володіння цим веселим лісом. Захищайся!

Вони вихопили свої дерев'яні мечі, кинувши решту зброї на землю, стали в бойову позу, нога до ноги, і почався жорстокий поєдинок, за всіма правилами мистецтва: два удари вгору і два вниз. Нарешті Том сказав:

– Битися, то битися жвавіше.

І вони почали битися жвавіше, обидва захекались і спітніли.

– Падай! Падай! – гукнув Том. – Чому ти не падаєш?

– Не буду я падати! Сам ти падай! Тобі ж дісталося гірше.

– Ну то й що? Це нічого не значить. Я впасти не можу. Адже ж у книжці не так. У книжці сказано: «І одним влучним ударом у спину він повалив на землю бідолашного Гая Гісборна». Ти мусиш повернутись і дати мені вдарити тебе в спину.

Проти такого авторитету не можна було сперечатись, і Джо обернувся, дістав удар і впав.

– А тепер, – сказав Джо, підіймаючись, – ти дай мені вбити тебе. Так буде по-чесному.

– Ну, я ж не можу цього зробити. Цього в книжці нема.

– Ні, це безчесно! Це на мою думку, підлість!

– Ну, гаразд, слухай, Джо: ти можеш бути монахом Туком або мірошниченком Мачем і вдарити мене дрючком. Або, хочеш, я буду шериф ^[8] _{8
   Шериф– урядова особа, що виконує обов'язки судді або поліцая в окрузі.}


[Закрыть]Нотінгемський, а ти – Робін Гуд, на одну хвилинку, і ти уб'єш мене.

Це задовольнило Гарпера, і гра тривала. Потім Том знову зробився Робін Гудом і з вини зрадливої черниці, яка погано доглядала за його ранами, смертельно ослаб від втрати крові. Нарешті Джо, який удавав цілу юрбу розбійників, що сумно плакали, потягнув його геть, вклав лука в його ослаблі руки, і Том сказав: «Де впаде ця стріла, там поховайте сердешного Робін Гуда, під деревом у зеленій діброві». Потім він пустив стрілу, впав на спину і вмер би, але потрапив у кропиву і підскочив занадто жваво для покійника.

Хлопці одяглися, поховали зброю і пішли геть, шкодуючи, що тепер нема розбійників, і питаючи себе, чим може сучасна цивілізація поповнити таку втрату. Обидва запевняли, що вони скоріше згодилися б бути протягом року розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів ціле життя.

Розділ дев'ятий
ТРАГЕДІЯ НА ЦВИНТАРІ

Цього вечора Том і Сід, як і завжди, о пів на десяту, пішли спати. Вони помолились на ніч, і Сід незабаром заснув. Але Том не спав, нетерпляче чекаючи сигналу. Коли йому здалося, що вже незабаром світатиме, він почув, як годинник пробив десять. Це було жахливо. Він не міг навіть крутитися на ліжку й совати ногами, як того вимагали його збуджені нерви, бо боявся розбудити Сіда. Тому він лежав смирно, напружено вдивлявся у темряву. Навкруги була моторошна тиша. Поволі з цієї тиші стали виділятись ледве помітні звуки. Передусім – цокання годинника. Потім таємниче потріскування старих балок. Слабкий скрип східців. Очевидно, в будинку блукали духи. З кімнати тітки Поллі долітало тихе, мирне хропіння. Потім почалося нестерпне сюрчання цвіркуна, а де саме – цього не може визначити ніяка людська мудрість. Потім – у стіні, біля ліжка, зловісне «тік-тік» шашелі. Том здригнувся: це означало, що хтось помре. Потім десь далеко в нічному повітрі завила собака і ще далі у відповідь їй – друга. Том переживав страшні хвилини. Нарешті він з задоволенням відчув, що час зник і починається вічність, і мимоволі став дрімати. Годинник пробив одинадцять – він не почув. Раптом крізь сон він почув сумне нявчання кішки. У сусідів одчинили вікно, і цей шум розбудив його. Пролунав крик: «Геть, клята!», і об стіну дровника з дзенькотом розбилась порожня пляшка. Том скочив, миттю одягся, виліз у вікно і порачкував по даху. Разів зо два він тихенько нявкнув, потім перескочив на дах дровника і звідти сплигнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з своєю дохлою кішкою в руках. Хлопці» рушили і незабаром зникли в темряві. Через півгодини вони вже пробиралися у високій траві цвинтаря.

Кладовище було старовинне, на західний зразок. Розташоване воно було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями – назовні, але ніде не стояв прямо. Усе кладовище поросло травою й бур'яном, старі могили осіли. Пам'ятників не було; над могилами бовваніли гнилі, старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою і похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. «Вічна пам'ять такому-то…» було написано колись на дошках, але на більшості з них написів уже не можна було прочитати, навіть коли було видно.

Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.

Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:

– Геккі, як ти думаєш, – почав він пошепки, – мертвяки не розсердяться, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

– А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?

– Атож!

Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:

– Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?

– Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.

Том – після паузи:

– Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.

– Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.

Це приголомшило Тома, – і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:

– Тсс!

– Що таке, Томе?

Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.

– Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?

– Я…

– О! Тепер і ти чуєш.

– Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?

– Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?

– Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!

– Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.

– Спробую, Томе. Але я весь тремчу!

– Тсс! Слухай.

Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.

– Дивись! Глянь туди! – прошепотів Том. – Що це таке?

– Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!

В темряві з'явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:

– Це. напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!

– Спробую. Але ти не бійся, вонинас не зачеплять. «Лягаючи спати, я…» – почав Том вечірню молитву.

– Тсс!

– Що таке, Геку?

– Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.

– Та ні, невже?

– Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п'яний, як і завжди. Це я знаю.

– Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!

– Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.

Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:

– Ось тут, – проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.

Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.

– Швидше, швидше, – тихо говорив він. – Кожної хвилини може зійти місяць.

Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок – звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю. ^[9] _{9
  За тих часів з релігійних міркувань медикам заборонялося вивчати анатомію на людських трупах. Тому лікарі й студенти мусили підкупати грабарів, щоб ті відкопували покійників.}


[Закрыть]Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив'язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:

– Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.

– Добре сказано, – крикнув індієць Джо.

– Слухайте, що це означає? – сказав лікар. – Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.

– Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки, – сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги. – П'ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!

Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:

– Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!

І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров'ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.

Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:

– Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!

І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.

Минуло три, чотири, п'ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.

– Боже мій! Як це сталося, Джо?

– Кепська справа, – сказав той, не ворухнувшись. – Нащо це ти зробив?

– Я? І не думав.

– Розказуй! Тут балачками не допоможеш!

Поттер пополотнів і весь тремтів.

– Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові, – гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах! Він був такий молодий, талановитий…

– Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п'яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.

– Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?

Нещасний упав на коліна перед убивцею і простягнув до нього руки, благаючи.

– Гаразд, Мефе Поттере, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, і я відплачу тобі тим самим. Будь певний, слово моє вірне. Тут і говорити більше нема про що.

– Джо, ти прямо ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя. – І Поттер заплакав.

– Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!

Поттер пішов, потім кинувся бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:

– Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа; а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться повернутися сюди, куряча душа!

Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навкруги знов була тиша.