Текст книги "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Розділ XXVIII

Тим часом надійшла вже пора вставати. Я зліз із горища й почав був спускатися сходами; але, проходячи повз дівчачу кімнату, побачив, що двері там відчинені, а Мері Джейн сидить перед своїм старим саквояжем і пакує речі – очевидячки, збирається їхати до Англії. Але в ту хвилину вона нічого не пакувала, – на колінах у неї лежала зібгана сукенка, а Мері Джейн, затуливши обличчя руками, плакала. Мене живий жаль узяв, як я це побачив; та й кожного на моєму місці узяв би. Я увійшов до покою та й кажу:

– Міс Мері Джейн, ви не можете байдуже на чуже горе дивитися, я теж часом не можу. Скажіть мені, чого ви так побиваєтесь?

І вона сказала. Це все через тих негрів – так я й думав. Вона казала, що подорож до Англії втратила тепер для неї майже всю свою принадність; вона собі там місця не знайде, пам'ятаючи, що матір навіки з дітьми розлучили; а тоді ще дужче заплакала, сплеснула руками й промовила:

– Ой лишенько тяжке! Подумати тільки, що вони ніколи більше одне з одним не побачаться!

– Побачаться, не пізніш як за два тижні побачаться, – я знаю те напевне! – скрикнув я.

Маєш! І незчувся я, а ті слова вже злетіли мені з уст. Та не встиг я й оком змигнути, як вона охопила мою шию руками й почала просити, щоб я проказав те ще раз, і ще раз, і ще раз!

Тут я зміркував, що зопалу бевкнув язиком зайвого і через те скочив на слизьке. Я попросив у неї дозволу трохи подумати; а вона тим часом аж горить з нетерплячки – сидить переді мною така збуджена та гарна й така радісна та вдоволена, як людина, що їй тільки-но зуба видерли. Тож і почав я з усіх боків моє власне становище обмірковувати, та й кажу сам до себе: по-моєму, людина, яка дозволить собі сказати правду, коли її в тісний кут загнали, страшенно ризикує; проте зі мною ще такого не траплялося, тож сказати напевне, так воно чи не так, я не можу, – хто його зна! А все-таки мені так здається; а тут саме на таке заноситься, що цим разом, їй-богу, краще, та й безпечніше, сказати правду, аніж збрехати. Принаймні я на вус собі це намотаю, а потім колись обміркую на дозвіллі, бо все це таки справді дивно-предивно. Я такого ніколи не чув і не бачив. Ну, думаю, що буде, те й буде, – спробую я сказати правду, хоч це однаковісінько, що сісти на бочку з порохом та, підпаливши ґнота, чекати, що з того вийде. І я запитав:

– Міс Мері Джейн, чи немає у вас тут десь недалечко від міста знайомих, у яких ви могли б днів зо три перебути?

– Так, у містера Лотропа. А навіщо?

– Не питайте, навіщо! А якщо скажу, звідки я знаю, що негри знову побачаться тижнів за два тут, у цьому будинку, і доведу це, поїдете ви до містера Лотропа на чотири дні?

– Чотири дні! – вигукнула вона. – Та я можу там перебути й цілий рік!

– Гаразд, – кажу я, – мені треба тільки вашого слова. Я повірю йому більше, аніж чиїмсь заприсяганням на Біблії.

Вона всміхнулася й дуже мило зашарілась, а я сказав:

– Коли дозволите, я зачиню двері й замкну їх. Потім вернувся на своє місце, сів та й кажу:

– Тільки не репетуйте. Сидіть тихо і вислухайте мене, як чоловіка. Я мушу сказати вам правду, а ви, міс Мері, повинні взяти себе в руки, бо новина ця – річ дуже прикра для вас і знести її буде тяжко, але іншого виходу нема. Ці ваші дядечки – зовсім вам не дядечки; це просто двоє шахраїв, справжня нечисть. Оце… найгірше сказав уже… тепер легше буде…

Певна річ, це її страшенно обурило; та я вже зрушився З мілини і шкварив навпростець, викладаючи все, що знав, а в неї від того в очах чимдалі більший гнів розпалювався; і такечки усе чисто їй розповів, починаючи з того, як ми тогр молодого йолопа здибали та підвезли його до пароплава, аж до того, як вона коло свого ґанку королеві до грудей припала, а він поцілував її тоді разів із двадцять, – отут уже Мері Джейн не витримала, та як схопиться з місця, та як спалахне на обличчі, мов небо на заході сонця, та як щнрше:

– Ах, тварюка! Не гаймо ж ні хвилини, ані секунди – вишмарувати їх дьогтем, виваляти їх у пір'ї, кинути їх у річку!

А я їй:

– Звісно. Але чи хочете ви зробити це перед тим, як до містера Лотропа поїдете, чи…

– Ох, – схаменулася вона, – що це я собі думаю! – Я знову сіла. – Не звертай уваги на те, що я тут набалалакав, будь ласка, добре? – і, так кажучи, вона поклала свою гладеньку ручку на мою, та ще й так ніжно, що я ладен був скоріше вмерти, аніж переступити «її волю. – Я ніколи не думала, що це мене так схвилює, – додала вона, – а тепер кажи далі, я більше не буду. Скажи мені, що слід робити, і як ти скажеш, так я й зроблю.

– Отож, – кажу я, – вони справжні паскуди, ті двоє ошуканців, і так уже мені випало, що мушу ще деякий час із ними мандрувати, чи хочу я того чи ні – про причину краще я помовчу. А коли б ви їх викрили зараз, мене, звісно, вирвали б з їхніх пазурів і мені було б добре; але існує ще один чоловічок, якого ви не знаєте, який через те вскочив би в тяжке лихо. Тим часом нам же треба його врятувати, чи не так? Звісно, що так. Отже, заради цього ми й не будемо зараз їх викривати.

І в цю мить мені набігла щаслива думка. Я раптом збагнув, як саме ми з Джімом могли б спекатися отих шахраїв: ото коли б їх отут до в'язниці запроторити, а нам самим дати драла! Однак я не наважувався пливти плотом удень, – та ще й коли я буду сам на плоті, – не хотів я клопоту набиратися, відповідаючи на запитання зустрічних; через те я й вирішив здійснити мої заміри десь пізно ввечері, як зовсім стемніє.

– Міс Мері Джейн, – звернувся я до неї, – я вам скажу, що ми зробимо, і тоді вам, думаю, не доведеться так довго у містера Лотропа нидіти. Чи далеко це звідси?

– Й чотирьох миль не набереться – зараз же за містом, на цьому боці.

– Чудово! Це нам підходить. Рушайте зараз прямісінько туди і перебудьте там до дев'ятої чи то пів на десяту годину вечора, а тоді попросіть їх відвезти вас назад додому, буцімто ви щось тут забули. Якщо ви повернетеся сюди раніше одинадцятої години, поставте свічку на це вікно, і якщо я відразу ж не прийду до вас, почекайте до одинадцятої години, і як і після того мене не буде, – це означатиме, що я забрався звідси й визволився з небезпеки. Тоді ви можете йти і викрити безчесне крутійство тих двох махлярів – нехай їх у тюрму засадять.

– Гаразд, – погодилася вона. – Я так і зроблю.

– А якщо мені не пощастить завчасно забратися звідси й мене схоплять разом із ними, то ви потрудіться, будьте ласкаві, тоді сказати, що я розповів вам про все заздалегідь, і заступіться за мене.

– Заступитися за тебе! Звичайно, заступлюся! Я не дозволю торкнутися й волосинки на твоїй голові! – вигукнула дівчина, і я побачив, як ніздрі її широко роздимаються, а очі горять вогнем.

– Якщо мені пощастить утекти звідси, – кажу до неї, – то я не зможу посвідчити, що ті шахраї ніякі вам не родичі; та й коли б я тут був – однаково не міг би. Я міг би, звісно, заприсягтися, що вони пройдисвіти та волоцюги, – оце й усе, хоч і це дечого варте. Проте є люди, що можуть викрити краще за мене їхні шахрування, і свідченням тих людей скоріше повірять, аніж моїм. Зараз я поясню вам, як їх відшукати. Дайте мені олівця й клаптик паперу. Ось – «Королівське Неабищо», Бріксвілл». Заховайте цього папірця, та, глядіть, не загубіть його. Коли судові потрібні будуть відомості про тих двох негідників, нехай пошлють до Бріксвілла і скажуть там, що впіймано акторів, які виставляли «Королівське Неабищо», та нехай попросять, щоб прислали свідків, – не встигнете ви й оком змигнути, міс Мері, як сюди злетиться все місто. Та ще й примчать тамтешні городяни люті-прелюті, ось побачите!

Я вирішив, що тепер уже справу залагоджено, і додав:

– А торги хай собі йдуть, як звичайно, ви не турбуйтеся. Ніхто не повинен платити за речі того самого дня, а ці ошуканці не заберуться звідси, поки не одержать усіх грошей; але ми все так улаштуємо, що продаж вважатиметься недійсним і ніяких грошей вони не одержать. Точнісінько так, як і з вашими неграми, – ніякого продажу насправді не відбулося, й вони незабаром повернуться додому. Обом шахраям не пощастить одержати грошей навіть і за негрів, – от уклепалися вони, міс Мері!

– Добре, – відказує вона, – я побіжу зараз поснідаю, а потім відразу – до містера Лотропа.

– Крий боже, і думати киньте, міс Мері Джейн, – кажу я, – в тому-то й річ, що тікати з дому треба перед сніданком.

– Чому?

– А як ви гадаєте, міс Мері, чого я взагалі запропонував вам звідси тікати?

– Я й не подумала про те… справді, я не знаю. А чого?

– А того, що ви не вмієте душею кривити, як ота негідь. У вас обличчя – наче розгорнена книжка. Кожен може вичитати з нього всі ваші думки, немовби їх там величезними літерами надруковано. Чи ж ви гадаєте, що зможете зустрітися з вашими дядечками? Вони прийдуть сказати вам «добрий ранок», поцілують вас, а ви…

– Ні, ні, це неможливо! Згода, я поїду перед сніданком – так буде краще. А сестри зостануться з ними?

– Ато я, про сестер ви не турбуйтеся. Доведеться їм потерпіти ще трошки. А то ці негідники, чого доброго, здогадаються, в чому річ, якщо ви всі разом звідси зникнете. Не слід вам із ними бачитися, ні з вашими сестрами, ані з ким іншим у місті. Якщо хтось із сусідів запитає вас, як ся мають ваші дядечки нині вранці, з вашого обличчя можна буде вичитати все чисто. Ні, ні, рушайте негайно, міс Мері Джейн, а з ними я вже якось упораю цю справу. Я попрошу міс Сьюзен, щоб вона поцілувала за вас дядечків та переказала їм, що ви подалися на кілька годин із дому, щоб трошки відпочити й розвіятись, чи то побачитися з подругою, а вернетеся десь надвечір або завтра вранці.

– Побачитися з подругою – на це я пристаю, але не хочу, щоб за мене з ними цілувалися.

– Гаразд, обійдеться й без поцілунків.

А чому б і не сказати їй цього, нічого поганого в тому немає. Поступитися такою дрібничкою – то клопіт невеликий. Таж кажуть: не все перескакуй, десь і перелазь; і Мері Джейн матиме спокій, і мені це не важко зробити. Тоді я ще додав:

– Я забув про одну штуку – про торбину з грішми.

– Ну що ж, вона в них, і така мене досада бере, тільки-но згадаю, як вона до них потрапила.

– Ні, ви помиляєтесь. Торбини з грішми в них немає.

– А в кого ж вона?

– На жаль, тепер я цього й сам не знаю. Вона була в мене, бо я її в них поцупив; а поцупив я її для того, щоб віддати вам; щоправда, я знаю, де я її сховав, тільки боюся, що її там більше нема. Мені так жаль, міс Мері Джейн, так жаль… Ну просто хтозна-як! Я намагався зробити якнайкраще, їй-богу, намагався! Та мало не вклепався з тими грішми, тож довелося впхнути їх у перше-ліпше місце й мерщій тікати, а місце те зовсім негодяще.

– Ой, покинь ти себе картати, то негаразд так робити, і я тобі цього не дозволяю – ти ж не міг інакше зарадити лихові; виходить, ти не винний. Де ж ти заховав ту торбину?

Я не хотів їй знову нагадувати про її нещастя; крім того, язик мені не повертався розповісти дівчині те, що могло б навіяти їй думку про небіжчика, який лежить у труні з тією торбиною на животі. Отож я трохи помовчав, а тоді й кажу:

– Якщо ви дозволите, міс Мері Джейн, я волію не розповідати вам, куди саме сховав я ті гроші; я напишу вам це на клаптику паперу, і ви зможете прочитати мою записку дорогою до містера Лотропа, якщо ваша ласка. Гаразд?

– О, звичайно.

Отже, я написав: «Я поклав торбину в труну. Вона лежала там, коли ви плакали над небіжчиком уночі. Я стояв за дверима, й мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн».

На очі мені навернулися сльози, коли я згадав, як вона, сама-самісінька, плакала тієї ночі, а підлі негідники, які туману їй пускали і збиралися її пограбувати, висиплялися тут же таки в її власній господі. Згорнувши записку й подаючи її дівчині, я побачив, що і їй на очі набігли сльози; а вона потиснула мені руку міцно-преміцно та й каже:

– На все добре! Я зроблю все так, як ти мені сказав; і, якщо більше тебе не побачу, ніколи тебе не забуду, і думатиму про тебе часто-часто, й молитимуся за тебе! – і вона пішла.

Молитиметься за мене! Я гадаю, коли б вона знала мене ближче, то вибрала б собі, мабуть, якусь легшу роботу. А втім, б'юсь об заклад, що вона все ж-молилася б за мене – таку мала вдачу. В неї стало б духу молитися і за Іуду – ніщо не могло ані злякати її, ані спинити. Кажіть, що хочете, а такої завзятої дівчини, як вона, я ще не бачив; то не дівчина, а кремінь, – так я гадаю. Ви, може, подумаєте, що то я їй язиком мащу? Ба ні, я й справді так думало. А щодо краси й лагідності – жодна дівчина її не доскочить. Я більш ніколи її не бачив відтоді, як вона причинила за собою двері, виходячи з кімнати; ні, я більш ніколи її не бачив, але не потаю від вас, що думав я про неї багато-багато мільйонів разів, а також і про те, як вона тоді сказала, що молитиметься за мене; і коли б я вірив, що моя молитва піде їй на користь, то молився б за неї до загину.

Мері Джейн вийшла з дому, мабуть, чорним ходом, бо ніхто не бачив, як вона, пішла. Коли я здибав Сьюзен і Заячу Губу, то запитав:

– Як звати ваших знайомих, які живуть по той бік річки що до них ви часом їздите в гості?

Вони відповіли:

– Мало там яких нема! Може, Проктори… найчастіше ми відвідуємо їх.

– Атож, атож, саме це прізвище… – кажу я. – Тю, зовсім вискочило з голови. Ну, то міс Мері Джейн доручила мені переказати вам, що вона подалася до них, і то страх як квапилася – хтось у них заслаб.

– Хто ж саме?

– Не знаю… не пригадую… Проте здається мені, що то…

– Крий боже! Сподіваюся, що не Хенна?

– Мені дуже прикро, – кажу я, – але мушу сказати, що йшлося, здається, саме про Хенну.

– Господи, таж минулого тижня вона була здоровісінька! І тяжко вона занедужала?

– І не кажіть! Міс Мері Джейн розповідала, що від неї не відходили цілу ніч. Навряд чи й протягне кілька годин.

– Жах, хто б міг подумати! На що ж вона слабує? Нічого кращого не спало мені в ту хвилину на думку, і я бовкнув:

– На завушницю.

– В бабки твоєї завушниця! Не сиділи б над хворим цілісіньку ніч, коли б він заслаб на завушницю.

– Не сиділи б? Овва! Із такою завушницею неодмінно сидять. Ця завушниця якась зовсім нова, нечувана, міс Мері Джейн так казала.

– Що ж у тій завушниці такого нового?

– Та ускладнення якісь, ще й інші халепи.

– Які ж саме халепи?

– Ну, там і кір, і кашлюк, і бешиха, і сухоти, і жовтяниця, і запалення мозку, і… чого там тільки немає!

– Боже мій єдиний! І все те зветься завушниця?

– Так міс Мері Джейн сказала.

– Не розумію, чому ж власне та хвороба зветься завушниця?

– Як чому? Тому що це і є завушниця. Саме з неї хвороба й починається.

– Що ти верзеш? Таж у тому немає ніякого глузду! Уявімо собі, людина забила пальця на нозі, а потім випила отрути, а потім впала в криницю, скрутила в'язи й розчерепила голову, і хтось прийде й запитає – від чого вона померла, а якийсь йолоп відповість: «А від того, що вона забила собі пальця на нозі». Чи є в тому будь-який глузд? Немає. І в цьому теж ніякого глузду немає, нінайменшого. А ця хвороба заразлива?

– Чи вона заразлива? Звісно, заразлива. Вона може підчепити людину, як борона: пройдеш повз неї в темряві – обов'язково вона тебе підчепить! Як не на один зуб, то на другий, еге ж! А вже як зачепишся за один зуб, доведеться всю борону тягти за собою, еге ж! Отож така завушниця, як оця, – то справжня борона, як упіймаєшся їй на зубок, то вже не скоро від неї відчепишся.

– Виходить, ця завушниця таки й справді жахлива хвороба, – мовила Заяча Губа. – Я зараз же йду до дядька Гарві й…

– Еге ж, еге ж, – кинув я, – біжи мерщій! На твоєму місці я поспішив би. Не гаяв би й хвилини.

– Та й чого б оце ти не пішов?

– Подумай, може, сама збагнеш. Чи ж не мають твої дядечки повернутися додому до Англії якомога швидше? І як ти гадаєш, чи можуть вони зважитись на таку підлоту й податися туди без вас, щоб ви потім відбули далеку подорож самі? Ти ж знаєш, що вони чекатимуть на вас. Тепер далі. Твій дядько Гарві – проповідник, чи не так? Чудово! То як ти гадаєш, проповідник дуритиме пароплавного агента? Та невже ж він дуритиме суднового агента для того, щоб вони прийняли міс Мері Джейн на пароплав? Га? Ні, ти ж знаєш, що не дуритиме. Ну, то що ж він зробить? Він скаже: «Шкода, дуже шкода, але хай справи моєї парафії котяться, як самі собі знають; але якщо вже моя небога заразилася отією множинною завушницею, то мій священний обов'язок – сидіти тут три місяці й дожидатися, доки з'ясується, заслабне вона чи ні». Але хай тебе це не обходить, якщо, на твою думку, ліпше сказати дядькові Гарві..

– Аякже!.. Невже ти вважаєш нас за таких дурних, що здатні сидіти тут та дожидатися, доки з'ясується, чи заслабне Мері Джейн чи не заслабне, замість того щоб їхати до Англії, де можна так весело бавити час? І чого б ото язиком горох товкти отак по-дурному!

– А може, все-таки сказати комусь із сусідів?

– Тільки цього ще бракувало! Такого телепня я ще не бачила! Невже ж ти не можеш збагнути, що сусіди підуть і все роздзвонять. Нічого іншого не лишається, як зав'язати собі язики й ані пари з уст.

– Ну, що ж, може, твоя правда… атож, мабуть-таки, твоя правда.

– А все ж я гадаю, треба сказати дядькові Гарві, що вона поїхала на короткий час, а то він турбуватиметься.

– Атож. Міс Мері Джейн саме цього хотіла. Вона сказала: «Хай вони вклоняться від мене дядькам Гарві та Вільямові та хай поцілують їх від мене й скажуть, що я поїхала на той бік річки відвідати містера… містера…» Як прізвище тих багатіїв, що їх так поважав покійний ваш дядечко Пітер? Я кажу про тих, що…

– Ти, мабуть, Апторпів маєш на увазі, правда?

– От-от-рт!.. Цур їм, отим прізвищам, ніколи їх вчасно не згадаєш! Отож сестра ваша просила переказати, що вона поїхала до Апторпів – хоче вмовити їх, щоб вони приїхали на торги й придбали цей будинок; їй здається, що небіжчик ваш дядько Пітер волів, аби його будинок дістався їм, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від Апторпів, доки вони не погодяться приїхати на торги, а тоді, якщо вона не дуже втомиться, повернеться сьогодні ж додому; а якщо втомиться, – повернеться завтра вранці. Вона звеліла не розповідати нічого за Прокторів, а говорити лише за Апторпів, – то ж таки щира правда, вона ж і справді заїде до них поговорити про купівлю будинку; я те знаю, вона сама мені сказала.

– Добре! – сказали дівчата й побігли шукати своїх дядьків, щоб передати їм поклони, поцілувати їх від неї та переказати їм усе, що чули.

Тепер усе було гаразд. Дівчата не скажуть нічого зайвого, бо їм кортить якнайскоріше поїхати до Англії; а король та герцог дуже радітимуть з того, що Мері Джейн клопочеться про торги десь там за містом, а не сидить отут, де лікар Робінсон зможе на неї впливати. Я був у чудовому настрої і вважав, що дуже спритно оборудував справу. Мабуть, і сам Том Сойер не втяв би краще. Звісно, він додав би ще дечого для фасону, а я не призвичаєний до різних там фіглів-міглів – не маю кебети.

Ну от, надвечір розпочалися торги на міському майдані й усе тяглися й тяглися дуже довго, а старий шалиган, звісно, не відходив від аукціоніста і раз у раз докидав яке-небудь благочестиве слово або речення зі святого письма, а герцог ретельно гугукав та приємно всміхався, аж із себе пнучися, щоб. присутніх на свій бік привернути.

Торги тяглися довго, й помалу все було спродано – все, крім маленького клаптика землі на кладовищі. Вони намагалися й на тому заробити. Ніколи не бачив я такого ненажери, як оцей король, – йому кортіло обов'язково все чисто проковтнути. Ну, поки вони отак торгувалися, до берега пристав пароплав, і за дві хвилини на майдан сипнула галаслива юрба, гегочучи, сміючися, шаліючи та вигукуючи-:

– Осьдечки вам нові претенденти! Осьдечки вам іще двоє спадкоємців старого Пітера Вілкса – платіть гроші й вибирайте, котрі вам більше до вподоби.

Розділ XXIX

Юрба привела з собою літнього джентльмена, дуже приємного на вигляд, та молодшого джентльмена, також дуже приємного; молодший тримав праву руку в черезплічнику. Господи, як усі галасували, й реготали, й веселилися! А я собі придивлявся й міркував, що з жартів часом біда буває, та зирк на герцога з королем – чи їм, бува, не дуже смішно. Я гадав, що вони злякаються й пополотніють. Еге, де там! Герцог, здавалося, й зовсім не помічав, що навколо діялося: походжав. собі, радий та вдоволений, та гугукав, мов ті сколотини в масничці; а щодо короля, то він усе поглядав на новоприбулих, та з таким смутком несказанним, наче йому вогнем серце пекло через те, що можуть іще знайтися в світі такі негідники та падлюки. І удавав він це майстерно! Поважні люди зібралися навколо короля, показуючи таким чином, що держать руку за ним. Старий джентльмен, який щойно приїхав, тільки очима кліпав, – видно, зовсім оторопів, бідолаха. Незабаром, проте, він почав говорити, і я відразу ж збагнув, що виглядає він, як справжній англієць, – його мова аж ніяк не скидалася на королеву підробку, хоча й підроблявся король зовсім непогано. Я не зможу переповісти вам, що саме він казав, а тим паче удавати його вимову; він повернувся до натовпу й почав говорити приблизно таке:

– Ніяк не збагну, що тут коїться… Не ждав я такої несподіванки;.. Тому визнаю по щирості: я не готовий дати належну відсіч. Мене з братом спіткало дорогою лихо – він зламав собі руку, а наші речі помилково вивантажили вночі в сусідньому місті. Я – брат Пітера Вілкса, звати мене Гарві, а це – другий його брат, Вільям, він не чує і не говорить, а тепер, коли володіє тільки однією рукою, то й на мигах порозумітися не може. Ми таки й справді саме ті, за кого себе видаємо; а через день чи два, коли надійдуть наші речі, ви зможете пересвідчитися в тому самі. До того часу я не скажу більше й слова, а подамся до готелю й чекатиму.

І він пішов геть разом із тим новим німтуром, а король розреготався й глузливо замолов їм навздогін:

– Він зламав собі руку! Ти диви, як до речі! Правда? Адже ж тому пройдисвітові довелося б знаками показувати а він на тій мудрації не знається! Речі погубили! Ха! Ех, і гладко ж брешуть соколики! Чудово й дотепно – за таких обставин!

І король знову зареготав, а всі інші й собі зуби вищирили, за винятком трьох, чи чотирьох, ну, може, шістьох чоловік. Один з них був лікар, а другий – якийсь гостроокий джентльмен із «старомодною килимовою валізкою в руках. Він щойно прибув сюди пароплавом і зараз оце розмовляв, стишивши голос, із лікарем, причому обидва вони раз у раз зиркали на короля й багатозначно кивали головами; то був Леві Белл, адвокат, що їздив у справах до Луїсвілла; а третій був довготелесий вайлуватий чолов'яга, який уважно вислухав усе, що казав літній джентльмен, а тепер підійшов до короля і слухав, що той каже. Коли ж король замовк, цей здоровань запитав його:

– Слухайте-но, якщо ви Гарві Вілкс, кажіть, коли ви прибули до нашого міста?

– За день до похорону, друже, – відказав король.

– О котрій саме годині?

– Надвечір… за годину чи за дві до заходу сонця.

– А чим ви сюди прибули?

– Я приплив пароплавом «Сьюзен Пауелл» з Цінціннаті.

– А яким же дивом манячили ви біля Пайнта рано-вранці, і то в човні?

– Не був я вранці біля Пайнта.

– Брехня!

Кілька чоловік із натовпу підскочили до нього й почали благати не звертатися так нечемно до старої людини, та ще й проповідника.

– Який він до дідька проповідник! Та він же шахраю-га і дурисвіт. Він і справді був того ранку біля Пайнта. Я живу там, всі те знають. Отож я був там, і він був там. Я бачив його на власні очі. Він плив у човні разом із Тімом Коллінзом та з якимось хлопчиськом.

А лікар тут і каже:

– Чи впізнали б ви того хлопця, Гайнсе, коли б знову його побачили?

– Чого ж… А втім, хто його зна… Тю! Та він же осьдечки. Я впізнав його з першого ж погляду.

Так, він показував саме на мене. Тоді лікар знову звернувся до юрби:

– Шановна громадо, я не знаю, хто вони, оті новоприбулі, – пройдисвіти чи ні; але якщо оці двоє не пройдисвіти, тоді я просто йолоп, та й годі! Я гадаю, що треба пильнувати, аби вони не повтікали, поки ми не розберемося в цьому ділі. Ходімо, Гайнсе, та й усі ви не відставайте! Відведімо цих соколиків до готелю та зведемо їх із тими двома на очі. Я певний, що при цьому зразу вийде дещо наверх.

Натовп аж нетямився з радощів, хоч королеві прибічники не дуже з того раділи; отож ми рушили всі разом. Сонце сідало. Лікар вів мене за руку й немов ставився до мене приязно, а проте руки моєї не пускав.

Увійшли ми гуртом до великої кімнати в готелі, засвітили свічки й запросили новоприбулих. Спершу взяв слово лікар:

– Не хотів би я надто суворо до цих двох чоловіків ставитись, але, на мою думку, вони пройдисвіти і до того ж, може, в них є ще й спільники, про яких ми нічого не знаємо.

А якщо ті спільники є, то чи не дали вони драла разом із грішми Пітера Вілкса? Цілком можливо. Коли ж ці двоє не пройдисвіти, то нехай пошлють когось по ті гроші й віддадуть їх нам на схов, поки буде доведено, що вони люди чесні, чи не так?

Усі погодилися з цим. Я вже почав був сподіватися, що, нарешті, таки накриють наших поганців. Але король перебіг смутними очима по всіх присутніх і почав:

– Джентльмени, я щиро бажав би, щоб ті гроші були на місці, бо я, звісно, в жодному разі не перешкоджав би відвертому, чесному та докладному з'ясуванню цієї прикрої справи; одначе, на жаль, грошей вже там нема; ви можете послати когось й упевнитися в тому самі.

– А де ж вони?

– Оце як віддала мені небога ті гроші на схованку, я узяв та й засунув їх у солом'яник на своєму ліжку – не хотілося класти гроші в банк на кілька днів; адже ліжко я вважав за цілком певне місце. Бачте, ми не знаємо негрів, і я думав, що вони надійні, так само, як і наші англійські слуги. А негри взяли та й поцупили ті гроші наступного ж ранку, як тільки я зійшов униз. Коли я продавав негрів, то ще не помітив, що гроші зникли; отож негри поїхали звідси, прихопивши з собою і золото. Мій служка може підтвердити вам усе це, джентльмени.

Лікар та ще кілька чоловік гукнули: «Брехня!» – і я побачив, що жодна жива душа й анітрохи не вірила королю. Один чоловік запитав мене, чи бачив я, як негри вкрали золото. Я відказав, що ні, що я помітив тільки, як вони потихеньку вийшли з кімнати та поспішили забратися геть; але я й на думці не мав підозрювати їх, а тільки подумав, що вони бояться збудити мого пана й хочуть якнайскоріше втекти, аби прочухана не дістати. Оце й усе, про що вони в мене питалися. Раптом лікар обернувся до мене та й каже:

– І ти теж англієць?

Я відповів, що так; і тоді він та дехто з присутніх, вигукуючи «Брехня!», підняли мене на глум.

Ну, а потім почалося справдешнє слідство – і питали, й перепитували, година минала за годиною, а про вечерю ніхто й не згадував – навіть і словом одним не прохопився. Вони все дошукувались та дошукувались, і врешті вийшла така плутанина, що й чорт не розбере. Король обстоював своє, а літній джентльмен – своє; тож після їхніх свідчень тільки упереджений бевзень не розумів, що літній джентльмен правду каже, а другий – бреше.

Незабаром і мені сказали розповісти все, що я знаю. Король зиркнув на мене скоса, і я збагнув умить, що мені далі казати. От почав я їм розповідати про Шеффілд, та про те, як нам там жилося, та про англійських Вілксів, та ще всякого багато; проте не встиг я як слід розійтися, як лікар зареготав, а Леві Белл, адвокат, зупинив мене:

– Годі, хлопче; бувши тобою, я б так не старався. Не звик ти до брехні. Варто тобі ще повправлятися, бо надто вже нескладно брешеш.

Мені ті компліменти не припали до вподоби, а все ж я був дуже радий, що мені дали спокій.

Лікар саме хотів щось сказати; він обернувся й почав:

– Якби ж то ви були з самого початку в місті, Леві Белл…

Тут втрутився король, простяг руку й сказав:

– Як, то це ви й є отой щирий приятель покійного мого брата, про якого він так часто мені писав?

Адвокат і король потиснули один одному руки, і адвокат вдоволено усміхнувся; вони трохи поговорили між собою, а потім відійшли набік і стали розмовляти пошепки; а на останку адвокат сказав голосно:

– Так і зробимо. Я візьму вашого чека й пошлю його разом із чеком вашого брата, й тоді всі непорозуміння кінчаться ладом.

Отож принесли папір та перо, король сів, схилив голову набік, пожував губами і щось нашкрябав; а тоді передали перо герцогові, і вперше мені здалося, що він якийсь розгублений. А проте він узяв перо в руку і став писати. Потім адвокат повернувся до новоприбулого літнього джентльмена й сказав:

– Прошу вас і вашого брата написати рядок чи два та розписатися.

Літній джентльмен щось там написав, проте ніхто в тому письмі нічого розчолопати не міг. Адвокат, видно, страшенно здивувався і мовив:

– Отакої, нічого не второпаю…

Витяг з кишені паку старих листів, пильно розглянув їх, тоді розглянув писання літнього джентльмена, тоді знову листи, а далі й каже:

– Ось старі листи від Гарві Вілкса, а ось те, що написали ці двоє, і тут уже кожному ясно, що листи писані не їхньою рукою (король із герцогом розгубилися й сторопіли, збагнувши, як спритно отой адвокат припер їх до стіни), а ось писання цього новоприбулого джентльмена, і кожен легко пересвідчиться, що й він також цих листів не писав – до того ж такі кривульки взагалі важко за письмо. вважати. А оце листи від…

Новоприбулий джентльмен перебив його:

– Коли ваша ласка, дозвольте мені пояснити, в чім річ. Моєї руки ніхто не розбирай, крім брата, і він завжди переписує мої листи. Отже, ви бачили його письмо, а не моє.

– Ага, – скрикнув адвокат, – он воно що! Я маю також і Вільямові листи; отож, коли б він згодився написати рядків зо два, ми поба…

– На жаль, він не може писати лівою рукою, – пояснив літній джентльмен. – Якби він володів правою рукою, ви пересвідчилися б, що він писав і мої, й свої листи. Зверніть увагу на письмо, прошу – листи писані однією рукою.

Адвокат порівняв листи і сказав:

– Мабуть, що так; у кожному разі, я знаходжу зараз куди більшу схожість, аніж раніше, Ну-ну-ну! Я вже гадав був, що ми натрапили на слід, а тепер знову збилися на манівці. Проте можна вважати, що одну річ цілковито доведено – оці двоє ніякі не Вілкси. – І він кивнув головою на короля й на герцога.

І що ж ви гадаєте? Цей старий осел піддався? А дзуськи! Звісно, що ні! Він сказав, що така проба нічого не варта. Мовляв, брат його Вільям такий жартівник, яких ще світ не бачив. Вільям і не думав писати по-справжньому; тільки-но взявся за перо, відразу ж було видно, що зараз обов'язково щось викаблучить. Він так розпатякався, що. вже й сам у свої слова повірив. Однак новоприбулий джентльмен перебив його і сказав:

– У мене з'явилася-одна думка. Чи є тут хтось з тих людей, що допомагали обряджати мого брата… тобто покійного Пітера Вілкса?