Текст книги "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Розділ XXXVIII

Ну, й марудна ж то справа ті пера майструвати, а пилку – й поготів! А Джімові здавалося, що найважче – це той напис, що його в'язень мусить вишкрябати на мурі. Але нічого не вдієш – мусить. Том запевняв, що без того ніяк не можна обійтися. Не було ще жодного випадку, щоб державний злочинець не залишав на мурі напису та свого герба.

– Згадаймо хоча б леді Джейн Грей, – сказав він, згадаймо Гілфорда Дадлі; згадаймо старого Нортумбер-ленда! Що й казати, Геку, виконати все те нелегко, та нікуди не дінешся! Невже ти гадаєш, що без цього можна обійтися? Джім мусить видряпати і напис, і герб. Всі так роблять.

А Джім на те:

– Ой містере Томе, та в мене ж того герба і в заводі не було!.. Нічогісінько я не маю, окрім цієї старої сорочки, а на ній я мушу писати щоденника, самі ж загадали!

– Який-бо ти, Джіме! Ну, нічого ти не второпав! Герб – то зовсім інше.

– А все ж, – втрутився я, – Джім каже правду, що герба він не має, бо ж таки не має.

– Я й сам знаю, що не має, – відрубав Том, – але матиме герба ще перед утечею. І тікатиме він з в'язниці, додержуючи всіх приписів, як то здавна ведеться, щоб честі своєї не заплямувати.

Ми з Джімом почали гострити пера на цеглині: Джім майстрував своє з міді, а я – з олов'яної ложки. Тим часом Том вимудровував герб для Джіма. Нарешті він сказав, що придумав кілька прегарних гербів, але не знає, якого вибрати; а втім, є один такий, на якому, мабуть, можна було б зупинитися.

– На щиті буде золота стяга; праворуч унизу – косий червоний хрест і пов'язка, під ними лежить собака, як основний символ; а під лапами зображено ланцюга – на знак рабства; в горішній зубчастій частиш – зелений шеврон та три ввігнуті лінії на блакитному тлі, а в нижній частині, між хрестом та нижнім краєм, – зубчаста пов'язка; зверху – втеклий негр, черню, із клунком за плечима, в чорній смузі з лівого боку. Щит підтримуватимуть дві червоні підставки – це ми з тобою; девіз «Maggiore fretta, minore att». Це я з книжки взяв, означає: «Скорий поспіх – людям посміх».

– Ну, це-то до діла, – кажу, – а решта що має означати?

– Нам тепер ніколи про те розводитись, – відповів він, – нам треба поспішати та мерщій забиратися звідси.

– Ну, добре, – кажу я, – але хоч щось із того поясни. Що означає «пов'язка»?

– Пов'язка… пов'язка… це… ну… Та не треба тобі того знати. А йому я покажу, як це робиться, коли треба буде.

– Пусте, Томе, – кажу. – Я думаю, ти міг би все ж сказати людині. А що то за «чорна смуга з лівого боку»?

– Я й сам не знаю. Але Джім повинен обов'язково її мати. В усіх вельмож вона є.

Ото він завжди так викручується. Коли йому чомусь не хочеться щось пояснити, він неодмінно добере способу, як виплутатися. Хоч і тиждень добивайся, нічого не пояснить.

Покінчив він справу з гербом, а тоді взявся до решти – почав складати скорботний напис, що його Джім мав вишкрябати на стіні, бо всі так роблять. Том придумав багато всяких написів, написав їх на клаптику паперу й зачитав нам:

«1. Тут розбилося серце в'язня.

2. Тут бідолашний в'язень, забутий усім світом і друзями, тягнув своє мізерне животіння.

3. Тут розбилося самотнє серце, й жива душа полинула на спочинок по тридцяти семи роках осібного ув'язнення.

4. Тут, без рідних і без друзів, по тридцяти семи роках гіркого ув'язнення, загинув шляхетний незнайомець, позашлюбний син Людовіка Чотирнадцятого».

Томів голос тремтів під час читання – він так зворушився, що трохи не розплакався. А потім ніяк не міг вирішити, якого ж саме написа муситиме Джім нашкрябати на стіні – всі вони були однаково гарні; кінець кінцем Том запропонував надряпати їх усі. Джім сказав, що він і за рік не впорається всю цю нісенітницю цвяхом на колоді награмузляти, та він до того ж і літер писати не вміє; але Том заспокоїв його, мовляв, він сам йому всі літери понакреслює, і Джімові залишиться тільки обвести їх, та й усе. Том подумав трохи, а тоді каже:

– Ні, карбувати такі написи на колоді ніяк не випадає: у в'язницях не буває дерев'яних стін. Треба карбувати на камені. Ну що ж, добудемо камінь.

Джім сказав, що камінь ще гірший за колоддя; таке карбування відбере силу-силенну часу. Том сказав, що я йому допомагатиму, і підійшов подивитись, як у нас посувається справа із перами. Ох, і марудна та тяжка ця робота! Ще й руки мої ніяк не гоїлись, і справа ніяк не клеїлась. Отже, Том запропонував:

– Я знаю, як це залагодити. Нам однаково потрібний камінь для герба й для скорботних написів, тож ми можемо одним махом убити двох зайців. Біля тартака валяється здоровецьке жорно, от ми його й поцупимо, – на ньому можна карбувати, і пера гострити, і пилку також.

Думка була й справді мудра; та й жорно було, нівроку, величеньке, а проте ми сподівалися, що якось упораємося. Над північ подалися ми до тартака, залишивши Джіма за роботою. Ми поцупили те жорно й покотили його додому. Ох, і набралися ж ми з ним лиха!.. Так старалися, аж очі нам рогом лізли, а воно все падає й падає набік, мало нас не розчавило. Том сказав, що те кляте жорно таки одного з нас розчавить, поки докотимо його до хати. На превелику силу доперли ми його до півдороги та й зовсім із сили вибились – аж піт проймає. Бачимо, самі не подужаєм, треба Джіма на підмогу кликати. Ну, то він підважив своє ліжко, зняв із ніжки ланцюга, обмотав його собі круг шиї і підкопом виліз із халупи, а тоді разом наперли ми на те жорно скільки сили й покотили далі, як пір'їнку; а Том тим часом верховодив. Він був до того діла майстер! Жодному хлопцеві й не дорівнятися – такий був із нього розпорядник! Еге ж, він усе чисто знав, що й до чого.

Хоч підкоп був досить широкий, та все-таки жорно не могло крізь нього пролізти; довелося Джімові взятися за кайло й докласти рук. Тоді Том надряпав цвяхом на жорні написи й засадив Джіма до роботи, із цвяхом замість зубила та залізним шворнем замість молотка (ми його знайшли серед різного мотлоху в комірчині) – і загадав Джімові працювати, поки згорить уся свічка, а вже тоді лягати спати, та тільки спершу сховати жорно під солом'яником і спати на ньому. Ми допомогли Джімові надіти назад ланцюга на ніжку його ліжка і вже хотіли вернутися до своєї кімнатки, коли це Томові раптом знову щось у голову стукнуло й він спитав:

– У тебе є тут павуки, Джіме?

– Ні, сер! Дяка богові, немає, містере Томе.

– Гаразд, ми тобі їх роздобудемо.

– Ой, не доведи боже, голубчику! Не треба мені павуків! Я їх боюся. Як на мене, то вже ліпше гримучу змію.

Том задумався на хвильку, а тоді й каже:

– Чудова думка! Мабуть, так і раніше робили. Звісно, робили! Ну, просто прекрасна думка, їй-богу! А де ж ти її триматимеш?

– Кого триматиму, містере Томе?

– Як кого? Гримучу змію.

– Господи помилуй!.. Ой паночку, згляньтеся на мене! Та якщо гримуча змія сюди залізе, я власною головою стіну провалю, а таки вискочу звідси!

– Ат, дурниці, Джіме! Ти потроху звикнеш до неї та й перестанеш боятися. Згодом ти зможеш навіть її приручити.

– Приручити?

– Авжеж, дуже просто. Кожна тварина любить, щоб її прилащили, і навіть не подумає кусати людину, яка її пестує. Ти міг би вичитати те з першої-ліпшої книжки. В кожному разі, спробувати не завадить – хоча б на два-три дні. За короткий час ти можеш змію так приручити, що вона тебе полюбить, і спатиме з тобою, й на хвилинку не схоче з тобою розлучатися; звиватиметься навколо твоєї шиї й устромлятиме свою голову тобі у рот.

– Ой, прошу ж я вас, містере Томе, не кажіть такого, голубе мій! Я не можу цього стерпіти!.. Вона встромлятиме свою голову мені в рот?.. Спасибі за ласку! Хай бог милує! Е, ні! їй доведеться довгенько чекати, щоб я її попрохав. Та й спати з нею в одній постелі не маю я й найменшого бажання.

– Джіме, не строй із себе дурня! В'язень мусить мати якогось прирученого звіра, і якщо досі ніхто гримучих змій не приручав, то тим більше випаде тобі честі, й це прославить тебе на віки.

– Ой, містере Томе, та не хочу я такої слави. Та яка ж буде з того слава, коли їй забагнеться в підборіддя мене вкусити… Ні, сер, звільніть мене від такої напасті.

– Та невже ж ти й спробувати не можеш? Я прошу тебе, щоб ти тільки спробував, а нічого не вийде – кинеш.

– Еге… а як та бісова гадюка мене вкусить, то не буде вже чого й кидати. Містере Томе, я ладен вам на догоду все, що хочете, зробити, та якщо ви з Геком принесете сюди гадюку й примусите мене її приручати, я втечу звідси, їй же богу, втечу!

– Ну, добре вже, добре, обійдемося й без гримучої змії, як ти такий упертий. Ми роздобудемо тобі кілька вужів, а ти поприв'язуєш їм ґудзики до хвостів, і ми уявимо собі, що то не вужі, а справжні гримучі змії, – що ти на це, га?

– Терпіти їх не можу, містере Томе, та коли без того гаддя ніяк не можна, то хай уже буде по-вашому. Ніколи не думав, що це така клопітлива справа – у в'язниці сидіти.

– Ну певно, і завжди так буває, якщо дотримуватися всіх приписів. А чи є тут у тебе пацюки?

– Ні, сер, я досі жодного не бачив.

– Не журись, ми принесемо тобі пацюків.

– Навіщо, містере Томе? Таж пацюків мені зовсім не треба. Ті проклятущі тварюки не дають людині й хвилини спокою – так і гасають по тобі й за ноги кусають, тільки спробуй заснути. Ні, сер, краще вже напустіть сюди вужів, якщо без того обійтися не можна, а пацюків не треба – ну їх до лиха!

– Але ж, Джіме, без пацюків тобі ніяк не можна! Всі в'язні мають пацюків. І годі кобенитися, втямив? В'язневі без пацюків не обійтися. Жодного прикладу ти мені не наведеш. В'язні тих пацюків виховують, прилащують, навчають різні кумедні штуки витівати, й кінець кінцем пацюки до них звикають і липнуть, як мухи до меду. Треба тільки, щоб ти їх музикою приваблював. У тебе є на чому грати?

– Нічого нема, крім гребінця з клаптиком губної гармонійки; проте я гадаю, що губна гармонійка їм не підійде.

– Підійде, підійде! їм однаково, яка музика. Для пацюків годиться й губна гармонійка. Всі тварини люблять музику, а у в'язниці просто гинуть за нею. Особливо коли музика сумна, а іншої ж із губної гармонійки й не видобудеш. Вони до цього завжди цікаві – обов'язково повилазять і дивляться, що з тобою скоїлося. Ну, тепер у тебе все добре, – як по маслу піде. Вечорами, перед сном, та рано-вранці ти сідай на ліжку і починай грати; грай: «Ми розлучилися навік…» – проти такої музики жоден пацюк не встоїть; пограєш отак хвилин зо дві, а тоді й побачиш, як усі пацюки, змії, павуки та інші тварини занепокояться й повилазять зі своїх схованок. Та й комашитимуться навколо тебе, ще й перекидатися на тобі почнуть… Ох, і весело ж їм буде, сам побачиш!

– Еге ж, їм буде весело, містере Томе, а чи подумали ви, як воно Джімові поведеться? Не бачу в тому нічого приємного. Та я, звісно, зроблю, що накажете, коли так треба. Вже ліпше я пацюків забавлятиму, тільки б ви на мене не гнівалися.

Том постояв трохи, подумав, чи не можна ще чого вимудрувати, а тоді й каже:

– О, трохи не забув. Як ти гадаєш, Джіме, ти міг би тут квітку виростити?

– Не знаю, містере Томе, може й зміг би. Тільки ж тут дуже темно, та й не потрібна мені ніяка квітка, а клопоту з нею не оберешся.

– А ти все ж спробуй. Дехто із в'язнів вирощував.

– Та бур'ян тут, може, й виросте, містере Томе, тільки нащо з тим панькатися, кому воно потрібно?

– Ні, не кажи. Ми принесемо тобі росточок, а ти посади його отам у кутку й вирощуй. Та, гляди, не називай його бур'яном, а тільки піччолою[1]1
  Піччола – стебельце, квіточка (іт.).


[Закрыть] – у в'язницях тільки так квіти називаються. А поливатимеш його своїми слізьми.

– Отакої! Та в мене ж колодязної води скільки хочеш, містере Томе.

– Ніякої колодязної води! Поливатимеш ту квітку своїми слізьми. Їх завжди тільки слізьми поливають.

– Містере Томе, ось побачите. В мене від колодязної води ота квітка ростиме багато краще, ніж у когось від сліз.

– Так не про те ж ідеться. Справа в тому, щоб саме слізьми поливати.

– Вона в мене пропаде, містере Томе, їй-богу, пропаде! Адже ж я майже ніколи не плачу.

Тут уже й Том не знав, що сказати. Але він трохи подумав і відповів, що Джімові напевне допоможе цибуля. Він пообіцяв, що збігає ранком до негритянських хатин, добуде добру цибулину і вкине її у Джімів кавник. А Джім відповів, що вже краще він собі тютюну у каву насипле, і взагалі йому все те аж ніяк не смакує. Він заявив, що не має охоти ні бур'яни вирощувати, ні грати для пацюків на гармонійці, ні гадюк, ані павуків приручати, ще й упадати коло них та всілякої там погані; відмагався він і від іншої роботи: виготовляти пера, видряпувати написи на камені, писати щоденники та ще всякого багато, що стільки завдав йому клопоту, як жодна робота на волі, – ну, чиста каторга! – ще й мусить він за все те відповідати. Аж Томові зрештою терпець увірвався, й він сказав, що Джімові випала така чудова нагода себе уславити, якої ще в жодного в'язня ніколи не було, а Джім, невіглас, нічого того не цінує, і все тільки марно пропадає – не для його шиї, мовляв, того коміра шили! Ну, Джім і засоромився й запевнив, що наперекір більше й слова не скаже; після цього ми з Томом пішли спати.

Розділ XXXIX

Вранці махнули ми до містечка й купили там дротяну пастку на пацюків, принесли її додому, відтулили найбільшу пацючу нору і за якусь годину впіймали п'ятнадцять найзадерикуватіших пацюків; потім сховали пастку разом із пацюками у певному місці, а саме: під ліжком у тітки Селлі. Та, поки ми ходили збирати павуків, маленький Томас Франклін Бенджамін Джефферсон Александер Фелпс знайшов пастку та відчинив дверцята – подивитися, чи вилізуть звідтіля пацюки; а вони й повискакували; на лихо, саме в той час нагодилася тітка Селлі, і, коли ми вернулися в кімнату, вона стояла на ліжку й верещала щосили, а пацюки витівали, що могли, аби її розважити. Ну, то вона впіймала нас і так відшмагала обох горіховою різкою, аж курява летіла. Потім ми годин зо дві ловили інших пацюків та впіймали їх ще штук із п'ятнадцять – щоб тому гаспидському синові руки посудомило! – але ці пацюки були вже не такі задерикуваті, як ті перші, плохенькі якісь, миршаві… Таких добірних пацюків, які перше нам попалися, їй-богу, я ніколи не бачив.

Наловили ми найдобірніших павуків, жуків, жаб, гусені та ще багато кузок різних; хотілося ще й осине гніздо взяти, але нічого не вийшло: оси були в стільнику. Проте ми так просто не відступили від нашого плану, – просиділи там, поки терпець урвався. Ми так і думали: або ми їх викуримо, або вони нас викурять; вийшло на їхнє. Нам довелося нашатирю діставати та натирати покусані місця, – ну, то майже все й минулося, проте сідати все ж не могли. Потім пішли по змій і впіймали десятків зо два мідянок та вужів, вкинули їх у мішок і занесли до нашої кімнати; незчулися, як і вечеряти час, а ми ж так напрацювалися за цілий день та натомилися, а вже що зголодніли, то й не питайте!.. А коли після вечері вернулися до нашої кімнати, жодної змії в мішку не було: ми його, мабуть, погано зав'язали, й вони якось прихитрилися повилазити й розповзлися по кімнаті. Ну, та дарма! Адже ж вони не могли повтікати далеко. Ми вірили, що й знову їх повиловлюємо. А проте ще довго по тому кляті вужаки не давали нам спокою. Раз у раз падали вони зовсім несподівано зі стелі та так і цілилися, щоб обов'язково попісти в твою тарілку чи за комір, і то завжди тоді, коли на них ніхто не сподівався. Вони були такі гарні, смугастенькі і не робили ніякого лиха, але тітка Селлі нічого на тому не тямила: вона ненавиділа змій, якої б вони породи не були, і ніяк не могла до них призвичаїтися; щоразу, коли якась змія падала на неї, тітка Селлі, що б вона не робила, кидала все й тікала геть. Ніколи не бачив такої жінки. А лементувала вона так, що в Єрихоні було чути. Її навіть щипцями не можна було присилувати до змії доторкнутися. А то, бувало, знайде якогось вужа в ліжку, то вискочить надвір і репетує так, наче будинок зайнявся. Вона так допікала своєму старому, аж той нарікав, що господь сотворив те гаддя: І навіть через тиждень після того, як остання змія забралася з господи, тітка Селлі все ще не могла заспокоїтися. Де там! Сидить часом задумана, а ти не втерпиш та й полоскочеш їй шию пір'їнкою, – ех, як зірветься ж вона на ноги та як заверещить, ну чисто як ошпарена! Чудно було дивитися! Том запевняв, що жінота вся отака. Він сказав, що жінок такими вже зліпили, а чому – хтозна.

Перепадало нам добрячої хлости щоразу, як котрась із наших змій потрапляла тітоньці на очі; і вона попереджала, що дістанемо ще й не такої прочуханки, коли здумаємо знову занести до господи змій. Я на її частування не звертав жодної уваги, бо шмагала вона легенько, але ж довелося ту звірину вдруге ловити. Проте ми знов наловили багато змій та всякої такої всячини. Ви й уявити собі не можете, яка веремія починалася в Джімовій халупці, коли він, бува, заграє, а вони звідусіль повиповзають та й лізуть просто до нього. Джім не любив павуків, і павуки не любили Джіма; ну й давали ж вони йому перцю! Джім жалівся, що через тих пацюків, вужів та жорно йому ніяк не лягти в ліжко, та хоч би й ліг, то хіба ж заснеш, коли та нечисть навколо тебе кублиться. Та ще й спала вона по черзі: коли вужі сплять, тоді пацюки на палубі, а пацюки заснуть – вужі виповзають на вахту; і завжди вони в нього під боком вовтузяться, а інші по ньому скачуть, наче в цирку. А якщо він пробує знайти спокійніше місце – павуки намагаються вловити його, плетучи кругом свої тенета. Джім заявив: якщо йому колись пощастить вийти на волю, то нізащо не сяде до в'язниці, навіть якби йому платили за те великі гроші.

Минав третій тиждень. Усе в нас ішло як по маслу. Сорочку ми передали в'язневі вже давненько, також у пирозі; щоразу, як Джіма кусав пацюк, він схоплювався й писав кілька рядків у щоденнику, поки чорнило ще свіже; пера були готові, написи і все інше було викарбувано на жорні; ніжку ми розпиляли навпіл, а тирсу поїли, і від того так нас за живіт хапало, що хоч на ґвалт кричи. Ми думали, що тут нам уже й каюк, та якось обійшлося. Нічого гіршого я зроду не куштував; і Том такої ж самої думки. Я вже сказав, що з усіма приписами ми нарешті впоралися, хоча й добре попомучилися, а особливо набрався лиха Джім. Дядько Сайлас двічі писав на плантацію під Новим Орлеаном, щоб приїхали та забрали свого втеклого негра, але відповіді не дістав, бо такої плантації не існувало; тоді він вирішив дати оповіщення про Джіма у сентлуїських та новоорлеанських газетах; а коли він згадав про Сент-Луїс, мене так морозом і всипало: ну, бачу, годі нам час марнувати. Том сказав, що пора б уже до анонімних листів узятися.

– А що воно таке? – питаю.

– То пересторога людям, коли їм загрожує якась небезпека. Буває, це роблять так, буває – інак. Але завжди хто-небудь стежить за злочинцем і про все дає знати комендантові фортеці. Коли Людовік Шістнадцятий хотів був накивати п'ятами з Тюїльрі, його вислідила одна покоївка. Це добрий спосіб, так само, як і анонімні листи. Ми пустимо в діло обидва. А ще буває – в'язнева мати обмінюється з ним одягом – вона лишається у в'язниці, а він тікає в її сукні. Ми й це візьмемо до уваги.

– Слухай-но, Томе, кого й від чого маємо ми перестерігати? Хай самі про все здогадуються та пильнують, нічого гав ловити!

– Я знаю, але звірятися на їхню пильність ми не можемо. Вони з самого початку здалися на нас. Вони ж такі довірливі та недогадливі, що нічого й під своїм носом не помічають. Якщо ми їх не попередимо, то ніхто нам і не заважатиме, ну й пропадуть усі наші старання – ця втеча пройде гладесенько та рівнесенько, і нічого цікавого в нас не вийде…

– Щодо мене, Томе, то я й хотів би, щоб так воно скінчилося.

– Ет, казна-що! – кинув зневажливо Том. Тоді я сказав:

– Та я що, я нічого… Що тобі до шмиги, те й мені до шмиги. А де ж ти ту покоївку дістанеш?

– Ти й будеш покоївка. Ти прокрадешся вночі до тієї мулатки й поцупиш у неї сукню.

– Ти що, Томе! Таж вона вранці такого шелесту наробить, що тільки дивись; у неї, мабуть, іншої сукні й немає.

– Знаю, але ж тобі та сукня лише хвилин на п'ятнадцять потрібна буде, щоб віднести анонімного листа й підсунути його під двері.

– Ну, добре, добре, тільки навіщо все те? Я міг би зробити це і в своїй одежі.

– Та невже ж ти не тямиш, що тоді не будеш подібний до покоївки?

– Ну то й що? Однаково ж ніхто мене не побачить.

– Дарма. Ми мусимо дотримуватися приписів, виконати наш обов'язок. А чи побачить нас хто, чи не побачить, – то вже не наш клопіт. Невже в тебе нема ніяких принципів?

– Ну, гаразд, мовчу; я – покоївка. А хто ж Джімова мати?

– Я його мати. Я поцуплю сукню в тітки Селлі.

– Виходить, ти мусиш лишитися в халупці після того, як ми з Джімом утечемо?

– А дзуськи! Я наб'ю соломою Джімів одяг та й покладу на ліжку, ніби то його переодягнена мати, а Джім убереться в ту сукню, що буде на мені, й ми чкурнемо всі разом. Коли тікає вельможний в'язень, то кажуть, що він подавсь у вигнання. Так кажуть, коли, наприклад, король утікає з в'язниці. Те ж саме й королівський син; однаково чи він позашлюбний, чи не позашлюбний.

Том написав анонімного листа, а я тої самої ночі потяг у мулатки сукню, переодягнувся й підсунув листа під парадні двері; все так зробив, як казав Том. У листі було написано:

«Стережіться. Вам загрожує лихо. Будьте пильні.

Невідомий друг»

Наступної ночі ми почепили на парадні двері малюнок, що його Том наквацяв кров'ю: череп і дві схрещені кістки; другої ночі почепили ще один – із домовиною – на задні двері. Я ще не бачив, щоб люди так боялися. Коли б уся господа була повна примар, які раз у раз визирали б з-під ліжок та носилися в повітрі, навряд чи їм пощастило б нагнати господарям більшого страху. Коли грюкали двері, тітка Селлі схоплювалася й скрикувала «о-ох!», коли щось падало, вона також охкала; коли доторкнешся до неї несподівано, вона робила те саме; куди б вона не поверталася обличчям, їй завжди ввижалося, ніби хтось стоїть за її спиною, й вона раз у раз озиралася та охкала; не встигне ще й на дві третини повернутися, як уже охкає і тут же повертається назад; вона боялася лягати в ліжко, але й сидіти не насмілювалася. Так що справи наші йшли добре, це Том сказав; він сказав, що краще бути не може. З цього, мовляв, видно, що приписи виконувалися правильно.

А тепер, каже, пора братися й до головного. І наступного ранку, ще вдосвіта, написали ми й другого листа, та не знали, що з ним робити, бо під час вечері наші господарі гомоніли між собою, що коло обох дверей поставлять на ніч по негрові. Том спустився громовідводом униз і подався на розвідку; побачивши, що вартовий негр при задніх дверях заснув, він застромив йому листа за комір і вернувся до кімнати.

В листі писалося:

«Не виказуйте мене, я ваш друг. Цієї ночі ціла зграя найвідчайдушніших горлорізів з індіанської території заміряється викрасти вашого втеклого негра; ото вони й залякували вас, щоб ви сиділи вдома та не заважали їм. Я також належу до тієї зграї, але відчув бога в серці й хочу кинути тих огидних розбійників та почати нове чесне життя, а через те й зважився виказати вам їхній пекельний замір. Рівно опівночі вони будуть прокрадатися вздовж паркана з північного боку; у них є підроблений ключ до тієї халупи, де сидить втеклий негр. Мені наказано стояти десь обіч і, якщо їм загрожуватиме небезпека, засурмити в ріжок; та, тільки-но заберуться вони в халупу, я замекаю по-овечому; тож, поки зніматимуть з утеклого негра ланцюги, швидко біжіть і замкніть їх, а тоді, як схочете, можете їх навіть повбивати. Робіть усе так, як я раджу, бо коли помітять щось підозріле, то таку катавасію здіймуть, що й подумати страшно. Ніякої нагороди я не хочу, з мене досить і того, що вчинив я чесно.

Невідомий друг»