Текст книги "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ XIX

Минуло дві чи три доби; можна було б сказати про них, що вони пропливли, бо промайнули так спокійно, так плавно й приємно. Ось як ми провели цей час. Річка тут була широчезна – часом милі півтори завширшки; ми пливли ночами, а вдень причалювали десь і переховувалися; вже перед самим ранком ми спинялися й прив'язували плота – здебільшого в тих місцях, де не було течії біля узбережної мілини, а тоді нарізали осокорового та вербового віття і прикривали ним пліт. Потім закидали вудки. А далі купалися в річці, щоб трохи відсвіжитися й охолонути; тоді сідали на піщане дно, де вода сягала лише до колін, і дивилися, як настає світанок. Навколо аніпгелесь, тихо-тихо – ні звуку, немов цілий світ заснув, тільки часом де-не-де кумкне спросоння жаба. Перше, що побачиш, якщо дивитися в далечінь понад водою, то темна смуга – ліс на протилежному березі річки; крім тієї смуги, важко було щось розрізнити; потім краєчок неба починав бліднути, і та блідість розповзається навкруги; а далі розвиднюється понад річкою, й вона стає вже не чорна, а сіра; вже можна роздивитись, як по ній, ген-ген далеко, пливуть маленькі темні цятки – торговельні човни і всяке таке, та довгі чорні низки – плоти, іноді чути рипіння весел у кочетах або невиразний гомін людських голосів – панує така тиша, що звуки долинають здалеку; поволі починаєш розрізняти й смужки струменів на воді, а по тих струменях знати, що там десь причаївся корч, об який розбивається течія, тому вода в тих місцях і вкривається брижами; бачиш, як туман клубочиться над водою, як небо на сході на зорю займається, як річка багряніє, й можеш уже вгледіти рублену хатину на узліссі, далеко на тому березі річки – мабуть, чи не вартівню при лісному складі, – збито її абияк, і щілини в ній такі, що й собака пролізе; аж раптом зривається вітерець, повіває на тебе холодком та свіжістю й пахощами лісу та квітів; але часом той вітерець несе ще й інший дух – десь на березі валяється здохла риба, й від неї тхне не вельми приємно; і ось, нарешті, настає ясний день, і все навколо немов усміхається до сонця, а співоче птаство так і лящить.

Коли світить сонце, легенький димок непомітний, отже, ми можемо зняти з гачків рибу й зготувати собі гарячий сніданок. Потім ми знову починаємо стежити за широкою річкою, а далі нас облягають ліньки, і ми поступово засинаємо. Прокидаючись, ми роздивляємося навколо – що ж саме нас розбудило? То, мабуть, пароплав пливе проти води і пихкає; але він так далеко, ген аж попід тим берегом, що важко розрізнити на ньому будь-які подробиці, – хіба що ледь розпізнаєш, чи гребне колесо міститься в нього під кормою, чи ті колеса в нього по бортах. Потім цілу годину знову нічого не чути, нічого не видно, – безмежна пустеля, куди не кинеш оком. Часом пропливає далеко-далеко пліт, і на ньому колють дрова, адже ж орудувати сокирою – то звичайне діло на плоті; бачиш лише, як здіймається та падає сокира, проте звуків не чутно; далі бачиш, як сокира здіймається вгору, і, коли вона опиняється в людини над головою, аж тоді чуєш нарешті – крак! – он скільки потрібно часу, щоб звук долетів по воді. Отак ми проводили день: байдикували, прислухалися до тиші. Одного разу впав густий туман, і на плотах та різних човнах, що пливли повз нас, гатили в пательні, щоб часом який-небудь пароплав не налетів на цих. Якась барка чи то пліт, бувало, пропливали коло нас так близько, що ми виразно чули розмови, лайку та сміх; чути – ми чули, але не могли побачити ані самого судна, ані людей; аж моторошно ставало – немов безтілесні духи розмовляють у повітрі. Джім сказав, що то духи, але я заперечив:

– Ні, духи не казали б: «Нехай його чорти візьмуть, оцей клятий туман!»

Спадала ніч, ми відпихалися від берега, випливали на середину річки, кидали весла і – хай собі пливе наш пліт за водою, як сам того хоче. Тоді запалювали люльки, опускали ноги у воду й балакали про все, що тільки на язик навернеться. Ми весь час ходили голяка, і вдень і вночі, якщо нам не дошкуляли комарі; нова одежа, що її Бакова рідня справила мені, була дуже гарна, і я почувався в ній, наче зв'язаний, та й взагалі не люблю чепуритися.

Інколи ми єдині були на всій річці. Ген-ген тяглися береги та острови; коли-не-коли щось спалахувало – певне, свічка у вікні якоїсь хатини, а інколи зблискував вогник чи два над самісінькою водою – то або пліт, або барка, так і знай; бувало, що звідти долинали до нас співи чи звуки скрипки. Як хороше жити на плоті! Над головою – зоряне небо, а ми лежимо на спині, роздивляємося на зірки та сперечаємось: створено їх чи вони самі насіялись? Джім думав, що їх створено, а я – що вони самі насіялись, адже ж їх безліч, і то було б задовго творити їх отаку силу-силенну. Джім гадав, що їх місяць позносив, ніби яйця; воно виглядало досить правдоподібно, отож я йому й не перечив – я ж сам бачив, яку тьму-тьменну дрібнесеньких ікринок викидає жаба. Нам частенько доводилося спостерігати, як падали зірки, і стежити за тим, як вони прошивали темряву. Джім вважав, що то вони попсувались і повипадали зі своїх гнізд.

Раз чи двічі за ніч повз нас у темряві пропливав пароплав, час од часу він вивергав із димарів цілі купи іскор, і вони дощем сипались у воду, – аж любо було дивитися! Згодом пароплав повертав десь на закруті річки, й тоді всі мерехтливі вогні щезали, його пихкання поволі вщухало, і на річці знов ставало тихо; пароплав уже давно зник, і аж тоді до нас сягали хвилі, гойдаючи нашого плота, а потім усе затихало, і дуже довго не чути було нічогісінько, крім жаб'ячого кумкання.

Після півночі люди, що жили по берегах, лягали спати, і тоді яких дві-три години повсюди ставало ще темніше, – ніде ні єдиного вогника у вікні. Ті вогники правили нам за годинника: тільки-но починали вони мерехтіти в темряві – це означало, що скоро світатиме, і ми хутчій шукали зручного місця, де б сховатися й припнути плота.

Одного ранку, вдосвіта, я знайшов порожнього човна й перебрався через перекат на берег – той перекат був тільки двісті ярдів завширшки – і проплив вузенькою річечкою щось із милю в глиб кипарисового гаю, щоб пристати десь до берега та пошукати ягід. Саме в тому місці, де річку перетинав коров'ячий брід, я побачив двох чоловіків, які щодуху мчали стежкою до того броду. Ну, подумав я, тепер мені капут, це вже, мабуть, за мною! Щоразу, як я бачив, що хтось за кимось женеться, то відразу ж думав, що то за мною або за Джімом. Я вже налагодився був дременути геть, проте вони встигли добігти надто близько, озвалися до мене й почали благати, щоб я урятував їм життя, – казали, що нічого лихого не вчинили, а проте за ними женуться та ще й цькують собаками. Дони хотіли були стрибнути до мене в човен, але я їм сказав:

– Зачекайте. Собак та коней ще не чути: ви маєте час продертися крізь кущі й пройти трохи вище вздовж річки; а тоді вже стрибайте у воду і гайда вбрід до мене – це зіб'є собак зі сліду.

Так вони й зробили, і, тільки-но сіли в човен, я поспішив до нашого острівця, а за якихось п'ять чи десять хвилин ми почули здалеку собаче гавкання та крики людей. Ми чули, як вони наближалися до річки, проте їх не бачили: переслідувачі, мабуть, зупинились роздивитися навкруги й пошукати; а потім стало погано чути – ми відпливали все далі й далі; а коли проминули із милю густого лісу і вийшли на широку річку – все стихло; тоді ми повеслували до острівця, сховалися у бережняку поміж осокорів і відчули себе в безпеці.

Одному втікачеві було, мабуть, років сімдесят, а може, й більше – він був лисий, із сивими баками. На ньому був старий пом'ятий капелюх, брудна синя шерстяна сорочка, драні полотняні штани, заправлені у високі чоботи; трималися ті штани лише на одній шлейці домашнього плетива. На руці в нього висіла стара довгопола хламида із синього полотна, з мідними ґудзиками. Обидва незнайомці тягли великі засмальцьовані напхом напхані килимові саквояжі.

Другому волоцюзі, що був одягнений так само, як той ланець, було років тридцять. Поснідавши, всі ми полягали відпочити та й почали про те про се гомоніти, і лише тоді з'ясувалося, що ті волоцюги один одного зовсім не знають.

Лисий у другого питає:

– Ви на чому попалися?

– Та, бачте, продавав я одне зілля, що винний камінь на зубах виводить, – так зчищав, що й сліду не лишається, але разом з ним і емаль із зубів сходить. Цього разу довелося мені затриматися на одну ніч довше, ніж звичайно, і тільки-но я збирався накивати п'ятами, як здибав вас на околиці міста, й ви сказали мені, що за вами женуться, й попросили вам допомогти. Тоді я пояснив, що й на мене чигає небезпека, та запропонував дременути звідтіля разом. Така-то моя притичина… А що ж із вами стряслося?

– Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво – і старе, й молоде – мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п'яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п'ять чи й шість доларів – по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно, – і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з'являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір'ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Ту я і про сніданок забув – куди й голод подівся.

– Ге, старий, – сказав молодший, а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?

– Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?

– За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю – я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю – до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?

– Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб – проти раку та всіляких там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, святим ім'ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.

На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:

– Шкода!

– Це ви за чим шкодуєте? – поцікавився лисий.

– Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! – І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.

– Ото лиха година знає, чим же це товариство для вас погане? – спитав згорда лисий, намурмосившись.

– Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низько впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентльмени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне – на мене десь чекав могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього – моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій.

А сам тим часом тре ганчіркою очі.

– Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! – каже йому лисий. – Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?

– Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.

– Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?

– Ах, ви не повірите мені. Світ ніколи не йме мені віри… та киньмо про це… не варт і говорити! Таємниця мого народження…

– Чи не розумієте ви під цим…

– Джентльмени, – мовив молодий вельми урочисто, – я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я – герцог!

Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:

– Та невже! Справді?

– Так, так! Прадід мій, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого сторіччя втік до Америки, щоб дихати чистим повітрям свободи. Тут він одружився й помер, залишивши собі сина, а батько мого прадіда приблизно тоді ж таки переставився. Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця – законний герцог Бріджуотерський. І ось я тут – усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!

Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно – ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього «ваша милість», або «мілорде», або «ваша світлість», проте, якщо. називати його просто «Бріджуотер», він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.

Усе те було не так важко, і ми погодились. За обідом Джім стояв біля нього і весь час питав: «Чи не накажете, ваша світлість, подати вам цього чи того?» – легко було помітити, що герцогові це до вподоби.

Тим часом старий ставав дедалі мовчазніший – було, й словечка не скаже, – і, здається, не дуже тішився з того нашого упадання коло герцога. Старий, видно, плекав якусь потаємну думку. Таки й справді, десь по обіді він і каже:

– Слухайте-но, Бріджуотере, – почав він, – мені, звісно, вас дуже шкода, проте ви не єдина особа, що попала в таку біду.

– Цебто як?

– А отак, не єдина. Ви не єдина особа, яку жорстока доля скинула з висоти.

– Гай-гай!

– Ні, ви не єдина особа, чиє народження повито таємницею! – І, слово честі, старий зарюмсав.

– Стривайте! Що ви маєте на увазі?

– Бріджуотере, чи можу я звіритися на вас? – все ще схлипуючи, запитав старий.

– Щоб мені язика зав'язало! – Молодший стиснув старому руку та й каже: – Довірте мені таємницю вашого життя… ну ж бо, я слухаю.

– Бріджуотере, я той небіжчик дофін!

Нам із Джімом аж заціпило. А герцог питає:

– Хто ви, кажете, такий?

– Так, друже мій, це свята правда, – ви бачите перед собою бідолашного, загиблого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого та Марії-Антуанетти.

– Ви?! Та ще й у вашому віці? Не може бути! Ви, мабуть, хотіли сказати, що ви – небіжчик Карл Великий, таж вам років шістсот – сімсот щонайменше.

– Горе спричинилося до цього, Бріджуотере, горе! Горе вибілило мені волосся й передчасно оголило мені черепа. Так, джентльмени, ви бачите перед собою, в синьому полотні та в злиднях, безпритульного вигнанця, нехтуваного всіма страдника – законного короля Франції!

Та як почав плакати, як почав, – аж ми з Джімом не знали, як його вгамувати: з одного боку, нам його було дуже шкода, а з другого – були дуже раді, що вітаємо в себе на плоті таку вельможну особу. Тож ми заходилися потішати його, як раніше потішали герцога, й намагалися слугувати тепер і йому. Але він сказав, що те все надаремне, мовляв, єдиною втіхою для нього може бути тільки смерть, яка покладе край його мукам і подарує йому святий спокій; щоправда, він відчуває часом невеличку полегкість, коли з ним поводяться, як то личить високому його санові, тобто, розмовляючи з ним, стають на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом підносять страви перш за все йому і не сідають у його присутності, аж поки він сам запросить. Отож ми з Джімом почали величати його, годити йому то сим, то тим та стояли біля нього, аж поки він дозволить нам сісти. Його як по душі маслом помазали, тож він розважився трохи й повеселішав. Тим часом герцог почав дивитися на короля скоса, видно, нові порядки на плоті не дуже були йому до душі; але король ставився до нього по-дружньому і раз у раз повторював, що його батько-король опікувався прадідом та всіма іншими герцогами Бріджуотерськими і що вхід до палацу був для них завжди вільний; однак герцог і після того довго ще копилив губу, доки король вирішив якось із ним порозумітися й сказав:

– Бріджуотере, невже ви не розумієте, що нам хоч-не-хоч, а доведеться перебути на цьому бісовому плоті ще довгенько? Годі-бо строїти таку кислу міну! Це може нам обом вийти тільки на гірше. Не моя вина, що породжено мене не як герцога, і не ваша вина, що вас не привели на світ як короля, то чи варто через те супитися та закушувати губи? Погоджуйся з тим, що є, та бери з того, що можеш, – це я поставив собі за правило. Врешті то вже не так і погано, що ми опинилися тут, на плоті: їжі досхочу й живемо лагідно та мирно – годі-бо, потиснім один одному руки, герцогу, й будьмо всі друзями.

Герцог пристав на цю пропозицію, і ми з Джімом були дуже раді. Це відразу усунуло всі незручності й усіх якнайкраще влаштовувало, бо то ж таки казна-що, коли ще й на плоті ворогувати! Тут перш за все треба, щоб кожен був задоволений, зі щирим та добрим серцем ставився до інших.

Я скоро зміркував, що ті брехуни – ніякі не король і не герцог, а звичайні шахраї та дурисвіти. Проте я цього не показував, і знаку не подавав; затямив собі – та й край; так воно краще: уникаєш і сварок, і неприємностей. Якщо вони бажають, щоб ми називали їх королями та герцогами, нехай собі, аби було тихо; навіть Джімові я й слова не сказав, не було жодної потреби. Поживши з батьком, я хоч одного навчився – як з подібними людьми ладнати: їм не слід перечити, хай собі роблять, що хочуть.

Розділ XX

Зони стали засипати нас усякими питаннями: цікавилися, чому ми вдень так пильно ховаємося із плотом, замість того щоб завидна пливти, – а може, Джім втеклий? Я їм сказав:

– Нехай бог милує! Чи ж то втеклий негр тікатиме на Південь?

Вони погодилися, що таки ні. Мені треба було якось вибрехатися, тож я й почав забивати їм баки:

– Рідні мої жили в окрузі Пайк, у штаті Міссурі, де я й народився, проте всі вони до одного повмирали, крім мене, татка і мого брата Айка. Татко вирішив кинути все й податися до дядька Бена, що господарював собі на маленькій фермі за сорок чотири милі нижче Орлеана. Татко був дуже бідний, та ще й борги його обсіли; отож, коли він остаточно з усіма розрахувався, в нього лишилося всього шістнадцять доларів грішми та ще наш негр Джім. З такими грошима на пароплав і не потикайся, хоча б ти й на палубі їхав. А їхати аж тисячу чотириста миль! Ну, а коли вода в річці піднялася, таткові раптом поталанило, – він упіймав цього плота, і ми вирішили, що до Орлеана можна й плотом дістатися. Тільки щастя таткове було недовге – якось уночі пароплав наскочив на передній край нашого плоту, і ми всі попадали з нього у воду й пірнули під колеса; ми з Джімом урятувалися – виринули наверх, але ж татко був таки добре під чаркою, а Айкові щойно скінчилося чотири роки, тому обидва вони пішли на дно. Потім протягом кількох днів мали ми неабиякий клопіт – всіляки люди раз у раз підпливали до нас у човнах і намагалися відібрати в мене Джіма, кажучи, що він обов'язково має бути втеклий негр. Тепер удень ми здебільшого стоїмо, а вночі нас ніхто не чіпає.

Герцог сказав:

– Полишіть це на мене. Я знайду який-небудь спосіб, щоб можна було пливти і вдень, коли потрібно. Я все обміркую і щось придумаю. Сьогодні хай уже буде так, як досі: нам, звісно, нема чого серед білого дня пливти повз місто – чого доброго напитаємо клопоту.

Надвечір небо спохмурніло, ніби на дощ збиралося; на обрії раз по раз спалахували зірниці, листя почало тремтіти – відразу було видно, що суне гроза. Герцог та король пішли оглянути нашого куреня, – подивитися, на чому ми спимо. У мене був солом'яник, Джімові доводилося гірше – він спав на матраці з кукурудзиння, а в таких матрацах частенько трапляються качани, які немилосердно муляють, а коли перевертаєшся з боку на бік, сухе кукурудзиння шурхотить під тобою, немов купа опалого листя, і від того такий хрускіт, що мимохіть прокидаєшся Герцог заявив, що він візьме собі мого солом'яника, але король не дозволив. Він сказав:

– Мені здається, вам би потрібно мати більше поваги до мого сану, самі повинні б збагнути, що не випадає королю спати на матраці з кукурудзиння. Хай ваша світлість сплять на тому матраці самі.

Ми з Джімом на всі вуха слухали ту розмову, бо вже боялися, що вони знову посваряться, і дуже зраділи, коли герцог сказав:

– Так уже судилося мені, щоб мене залізним підбором насилля завжди топтали в бруд. Злигодні зламали мій колись гордий дух; здаюся на вашу ласку – така моя доля Я сам-один на цілім світі, приречений до страждання; ну що ж, витерплю й це.

Тільки-но стемніло, ми рушили в дорогу. Король наказав нам триматися середини річки та не засвічувати ліхтарів, доки проминемо місто. Незабаром перед нами за блимала невеличка купка вогників – це й було місто, – і ми щасливо проскочили повз нього на відстані якої півмилі. Пропливши ще три чверті милі, ми засвітили нашого сигнального ліхтаря, а приблизно годині о десятій линув дощ, зірвалася буря, вдарив грім та блиснула сліпуча блискавиця. Король звелів нам обом стояти на вахті, поки роз погодиться; потім вони з герцогом забралися в курінь та й полягали спати. Вартування моє починалося з дванадцятої години, проте хоч би й мав я де спати – однаково не лягав би, бо не часто випадає бачити таку громовицю. Господи, як же біснувався той вітер! Мало не щосекунди блискала грімниця, освітлюючи на півмилі довкруж усю місцевість – і білі гриви розбурханих хвиль, і острівці, що виглядали крізь дощ, мов запорошені, і дерева, що їх несамовито розгойдував вітер; а тоді раптом – бум! бум! буум-умбум-бум-бум-бум-бум! – грім, ухкаючи та бухкаючи, розсипається вдалині, й западає тиша, та ось, зненацька – хрясь! – знову спалах блискавиці, знову грім гуркоче Хвилі піднімалися горою й кілька разів мало не змили мене з плоту, але я поскидав із себе всю одежу й мені було до того байдужісінько. Що ж до корчів, то й вони анітрохи нас не турбували; блискавка спалахувала так часто й освітлювала все навколо так чітко, що ми завчасно помічали ті корчі і завжди встигали роздивитися, з якого боку їх обминути.

Як я вже казав, випадало мені стояти на вахті після півночі, але мені страшенно захотілося спати, і Джім запропонував початувати за мене першу половину вахти; ох, і добросердий же він був, отой Джім! Я спробував заповзти до куреня, але король із герцогом так широко порозкидали ноги, що мені не було де притулитися; нічого не вдієш, умостився я на плоті просто неба – дощ не заважав мені спати, бо був він теплий, а хвилі не ходили вже горою по річці. Коли це, десь годині о другій, річка знову розбушувалася, і Джім збирався вже мене розбудити, та передумав, вважаючи, що хвилі не такі й високі, щоб накоїти лиха; але він помилився, бо за мить набіг височенний бурун і змив мене з плоту. Джім мало кишки не порвав собі з реготу. Такий він був зроду – найбільший дурносміх серед усіх негрів.

Я став тоді на вахту, а Джім умостився тут же таки, просто неба, й захріп на всі заставки; мало-помалу буря зовсім ущухла, і, щойно на березі заблимав у якійсь хатині перший вогник, я збудив Джіма, й ми разом завели пліт у затишне місце, де було зручно сховати його на день.

Після сніданку король витяг стару заяложену колоду карт, і вони з герцогом почали грати в сімку по п'ять центів за партію. А коли їм набридло різатися в карти, вони почали, як то самі казали, «складати план кампанії». Герцог понишпорив у своєму саквояжі, дістав звідти цілу купу маленьких афіш і почав читати їх уголос. Одна афіша сповіщала, що «славнозвісний доктор Арман де Монтальбан з Парижа прочитає лекцію про науку френологію» у такому-то місці, такого-то числа, такого-то місяця, за вхід – десять центів, а ще «провіщатиме майбутнє за додаткову оплату в двадцять п'ять центів». Герцог пояснив, що цю афішу писано про нього. В другій афіші він уже іменувався «всесвітньовідомим виконавцем Шекспірових трагедій, Гарріком Молодшим із лондонського театру Друрі-Лейн. Інші афіші показували, що він має ще багато імен і неабиякий хист на всякі фокуси: наприклад, уміє відшукувати воду й золото з допомогою «чародійної палички», знімає «відьмацькі закляття» тощо. Нарешті герцог сказав:

– А все ж служіння трагічній музі найбільш мені до серця. Вам не доводилося виступати на сцені, ваша величність?

– Ні, – відказав король.

– То доведеться, ваша затьмарена величносте, і не пізніш, як за три дні, мовив герцог. – У першому ж місті ми наймемо залу і виконаємо сцену двобою з «Річарда Третього» та сцену на балконі з «Ромео й Джульєтти». Ну, що ви на це скажете?

– Я зі щирим серцем за все, на чому можна заробити, Бріджуотере, але майте на увазі, що я анітрохи не розуміюся на театральному мистецтві, та й живого артиста ні разу не бачив. Я був ще надто малий, коли мій батько запрошував їх до палацу. А як ви гадаєте, чи змогли б ви мене навчити?

– Авжеж! Просте діло.

– Ну, тоді згода. Мені вже давно кортить взятися до чогось новенького. Зараз же таки й починаймо

Тоді герцог розповів йому все чисто: і хто такий був Ромео, і хто така була Джульєтта, додавши, що він особисто звик грати Ромео, отже, королю доведеться бути Джульєттою.

– Стривайте, герцогу, таж коли Джульєтта – таке молодесеньке дівчатко, то моя лиса голова та сиві баки, мабуть, не пасуватимуть до цієї ролі

– То пусте! Ви не турбуйтесь: отим сільським телепням ніколи таке й на думку не навернеться. Окрім того, ви ж будете відповідно одягнені, а це найголовніше! Джульєтта на балконі, милується місяцем перед тим, як лягти в ліжко, вона в нічній сорочці та чепчикові з оборками. А ось і костюми для цих ролей.

Герцог витяг із свого саквояжа два чи три костюми з фіранкового ситцю й сказав, що це середньовічні панцири для Річарда Третього та його супротивника, і ще довгу нічну сорочку з білого перкалю й нічний чепчик з оборками Король заспокоївся. Тоді герцог дістав книжку й почав вичитувати звідтіля обидві сцени поважним, урочистим голосом, походжаючи туди й сюди, щоб показати, як треба робити це на сцені; потім передав книжку королю і загадав йому вивчити свою роль напам'ять.

За три милі нижче від закруту річки стояло якесь маленьке містечко; по обіді герцог оголосив, що він вимудрував одну річ, яка дасть нам змогу пливти вдень і не боятися за Джіма; треба тільки негайно поїхати до міста і вжити там відповідних заходів Король виявив бажання податися й собі туди та подивитися, чи не наклюнеться тамечки часом що-небудь і на його вудку. В нас вийшла кава, тож Джім сказав мені поїхати з ними у човні та привезти заразом і кави.

Ото добралися ми до міста – аж там ні душі живої, на вулицях порожньо і зовсім тихо, ніби в неділю На якомусь задвір'ї ми знайшли нарешті слабого негра, що вигрівався на сонці; він пояснив, що все місто подалося на молитовне зібрання, яке відбувалося за дві милі в приміському лісі, а вдома позалишалася сама малеча, старі та хворі. Король розпитався, як туди пройти, і сказав, що обов’язково здобуде собі з того збіговиська якусь користь, а коли я маю бажання, то можу йти з ним разом.

Герцог сказав, що йому конче треба завітати до друкарні. Ми знайшли її у невеличкій комірчині над теслярнею – теслярі та друкарі подалися на те молитовне зібрання, покинувши незамкнені двері. То було брудне приміщення, захаращене різним мотлохом; на позаляпуваних фарбою стінах висіли об'яви із зображеннями коней та втеклих негрів. Герцог скинув піджак і заявив, що має все потрібне для діла. А ми з королем поспішили на сходини.

Ми прибули туди за півгодини, геть спітнілі, бо день випав дуже гарячий. Зібралося там щонайменше тисяча чоловік з усієї округи – були й такі, що поприїздили миль за двадцять. У лісі було повно коней, запряжених у візки й поприв'язуваних де попало; коні хрумали обрік і тупали ногами, відганяючи мух. Подекуди спорудили ятки, закріпивши зелене гілля на ввіткнутих у землю жердинах; у тих ятках продавався лимонад, імбирні пряники, цілі купи кавунів, качанів молодої кукурудзи та всякої всячини.

Проповіді виголошувалися в таких самих ятках, тільки були ті ятки більші й уміщували силу-силенну люду. Лавки поробили з обаполів, а ніжки до них поприпасовували в дірки, просвердлені з нижнього округлого боку. Спинок не було. В кінці кожної ятки був високий поміст, на якому стояв проповідник. Жінки були в солом'яних капелюшках, декотрі – в шерстяних сукнях, інші в бавовняних, а молоденькі дівчатка – в ситцевих сукенках. Дехто з юнаків стояв босоніж, а діти переважно були майже голі – в самих лише полотняних сорочечках. Старі жінки розважалися плетінням, а молодь тим часом нишком переморгувалася.

У першій ятці, до якої ми ввійшли, проповідник саме виголошував гімн. Він прочитував два рядки, після чого всі присутні співали їх хором; виходило дуже велично – люду було багато й співали всі з величезним запалом; далі проповідник читав іще два рядки, а люд знову підхоплював їх хором, а потім знов і знов. Юрба чимдалі збуджувалася все більше й більше та виводила все голосніше й голосніше; наприкінці декотрі з присутніх почали стогнати, а інші залементували щосили. Тоді проповідник почав проповідувати й відразу ж узявся дуже ретельно до справи: спочатку він перехилився на один бік помосту, потім на другий, а потім нахилився вперед, вимахуючи руками й вихиляючися всім тілом та вигукуючи щосили кожне слово. Час від часу він підіймав угору Біблію, розгортав її і, повертаючи на всі боки, вигукував: «Ось мідний змій у пустелі! Погляньте на нього й зціліться!» А люди й собі вигукували: «Слава тобі, боже! А-а-мінь!» Отак він провадив далі, а люди стогнали, лементували й скрикували: «Амінь».

– О, прийдіть на лаву, покаянники! Прийдіть, заплямовані гріхом! (Амінь!) Прийдіть, хворі та стражденні! (Амінь!) Прийдіть, кульгаві, каліки й сліпі! (Амінь!) Прийдіть, нужденні й обтяжені, що мерзіють у ганьбі своїй! (А-а-мінь!) Прийдіть, усі стомлені, змучені й зневажені! Прийдіть усі, хто духом занепав! Прийдіть, у кого розбите серце! Прийдіть у рам'ї вашому, в гріхах і в бруді! На вас чекають води очищення! Брама небесна відчинилася перед вами! О, ввійдіть туди і відпочинете! (А-а-мінь! Слава, слава, алілуя!)