Текст книги "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Розділ XXVI

Ну, отож, коли всі розійшлися, король запитав у Мері Джейн, чи є в них вільні кімнати, і вона сказала, що в господі є тільки одна вільна кімната, в якій вона примістить дядечка Вільяма, а своєю власною поступиться дядечкові Гарві, бо її кімната трохи більша, сама ж вона піде до сестер і спатиме на розкладному ліжку; а на горищі є ще маленька комірчина, де лежить солом'яник. Король вирішив, що на солом'янику буде дуже зручно лакеєві – тобто мені.

Пішли ми з Мері Джейн нагору, й вона показала своїм дядькам ті кімнати; покої були скромні, проте затишні. Вона обіцяла забрати свої сукні та інший дріб'язок, якщо все те заважатиме дядечкові Гарві, але він сказав, що не заважатиме. Сукенки порозвішувано було на стіні, а перед ними, запинаючи їх, висіли ситцеві завіски, що спадали аж до самої підлоги. В одному кутку стояла стара скриня, в другому – футляр із гітарою, крім того, там була ще сила всіляких дрібничок, якими дівчата так люблять оздоблювати свої кімнати. Король зауважив, що з цим дріб'язком буде затишніше та приємніше, отже, не треба його чіпати. Герцогова кімнатка була невеличка, але дуже зручна, як і моє горище.

В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» – і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею, – ви ж і самі гаразд те знаєте.

Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.

– Ти коли-небудь бачив короля? – питає вона.

– Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

– Як… увесь час?

– Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої – по другий бік амвона.

– Я гадала, що він живе в Лондоні.

– Авжеж, там. А де ж йому жити?

– Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, – треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

– Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

– Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

– Тю! А хто сказав, що на морі?

– Хто? Ти сказав.

– Ніколи не казав.

– Ні, сказав!

– А от і не казав!

– Ні, сказав!

– Ніколи я такого не казав.

– Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

– Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, – ось що я казав.

– Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

– Слухай-но, – кажу я, – чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

– Атож.

– Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

– Звісно, що ні.

– Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

– А як же він їх приймає?

– Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, – а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

– Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався, – аж душа звеселилась. А вона далі питає:

– А ти теж до церкви ходиш?

– Еге… щодня.

– А де ж ти там сидиш?

– Як? На нашій лаві.

– Чиїй лаві?

– Таж нашій – твого дядька Гарві.

– На його? А нащо йому та лава?

– Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

– От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!

Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

– Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

– Авжеж, а навіщо ж більше?

– Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

– Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

– Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

– А що ж тим часом має робити решта?

– О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою – збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

– Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

– Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

– А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

– Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

– А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

– Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу… слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, – нікуди!

– Навіть до церкви?

– Навіть до церкви.

– Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей – хоче він того чи не хоче – повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло – мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

– Ану, – каже, – заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

– А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! – кажу я.

– Ані краплиночки не збрехав?

– Ані краплиночки. Що правда, то правда! – стою я на своєму.

– Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз. Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

– Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

– Чому це ти не зможеш повірити, Джо? – запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні. – Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

– От ти завжди так, Мері, – завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.

– Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.

– Ой Мері, він же сказав…

– То пусте, що б він не казав – не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»

Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона – хочте вірте, хочте як знаєте, – нагнала Заячій Губі розуму до голови.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»

Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно – такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.

– Ну, годі, – сказали сестри, – попроси в нього пробачення, та й уже.

Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!

Потім я подався геть із кухні, пояснивши, що хочу лягти спати, а сам собі думаю: є ні, ще треба дещо обміркувати! А як прийшов до себе на горище – сів і замислився. Може, до лікаря нишком звернутися та, розповівши йому про все докладно, викрити підлих шахраїв? Ні, нічого путнього з того не вийде! Він, чого доброго, ще скаже, від кого дістав ті відомості, а тоді король із герцогом як дадуть мені чосу, то й кісточок не позбираю. А може, потайки розповісти всю правду Мері Джейн? Ні, й це не годиться. Обличчя в неї надто відверте – вони вичитають з нього геть усе; адже ж гроші в шахраїв, і, збагнувши, чим тут пахне, вони дременуть як стій, захопивши з собою золото. А якщо вона когось на допомогу покличе, то я певен, що й мене у справу вплутають, а тоді чекай, коли там ще доберуть, хто саме винний, а хто ні. Отже, лишається єдиний шлях. Чи так чи сяк, а я мушу поцупити ті гроші; й поцупити їх обов'язково в такий спосіб, щоб не накликати на себе підозри. Король із герцогом натрапили тут на золоте дно й не заберуться звідси, поки не повитягають усього, що можна, не тільки з цієї сім'ї, а й з усього міста; тож часу маю досить, щоб здійснити свій задум. Я поцуплю гроші й сховаю їх у певному місці, а згодом, пропливши річкою вниз чималий шмат дороги, напишу Мері Джейн листа і поясню їй у ньому, де саме сховано ті гроші. І найкраще поцупити їх цієї ж ночі; лікар, напевне, не склав зброї й може наполохати шахраїв так, що вони поквапляться дременути звідси.

Еге, міркую собі, піду ж я мерщій та обшукаю їхні кімнати. Нагорі у коридорі було темно, хоч в око стрель, але я добрався навпомацки до герцогової кімнати і вже зібрався був у ній понишпорити, аж тут мені спало на думку, що король навряд чи доручить комусь сховати гроші, крім своєї власної особи; ну, то я й подався до його кімнати й почав нишпорити там по всіх усюдах. Бачу, що без свічки у темряві не дам собі ради, а світити, звісно, не насмілився. Тоді я вирішив зробити інакше: десь заховатися та підслухати. Саме в цей час почув я їхні кроки і хотів був шугнути під ліжко; я кинувся до нього, проте на тому місці, де воно мало б стояти, його не було; натомість наткнувся я на завіски, за якими висіли сукенки Мері Джейн, тож я шугнув за них та причаївся поміж сукнями.

Вони увійшли і причинили за собою двері. Перш за все герцог нахилився та зазирнув під ліжко. Мені аж серце тіпнулося з радощів, що я не знайшов ліжка, коли хотів був під ним сховатися. Та воно й зрозуміло: коли людина крадькома пробирається до чужої кімнати, то звісно, ховається під ліжко.

От вони посідали, і король почав:

– Ну, що там сталося? Кажіть коротко, бо нам більш годиться оплакувати разом з ними небіжчика, ніж отут сидіти, а то це ще може їм в око упасти.

– Атож, Капете. Мене все щось непокоїть; я не знаходжу собі місця. Отой клятий лікар каменем лежить на моїй душі! Я хотів би знати, які у вас плани. У мене з'явилася одна думка, і, здається, дуже вдала.

– А саме, герцогу?

– Найліпше чкурнути звідси, так десь годині о третій ранку, та податися річкою наниз із тим, що ми вже добули. Тим паче, що дісталося воно дуже легко – нам же його просто всунули в руки, і це тоді, коли ми гадали, що доведеться викрадати. Я за те, щоб зібрати манатки та й хода.

Мені аж моторошно стало. Ще годину чи дві тому все виглядало зовсім інакше, а тепер я трохи сторопів. Король лайнувся і сказав:

– Що?! Не спродавши решти майна? Заберемося звідси, як два телепні, та покинемо щонайменше на вісім чи дев'ять тисяч доларів добра, яке само так і проситься до наших кишень? А речі ж які добрячі – миттю б усе розхапали.

Герцог, одначе, на ту думку не приставав; він вважав, що вистачило б і торбини з золотом, не варто заплутуватися далі – то нешляхетно обдирати до нитки сердешних сиріток.

– Казна-що верзете! – заспокоював його король. – Ми, крім грошей, нічого не візьмемо. Адже ж лиха зазнають лише покупці, бо тільки-но з'ясується, що ми не справжні спадкоємці, – а це з'ясується, коли ми подамося звідси, – то й виявиться, що продаж той нечинний, і все майно повернеться до власників. Отож ваші сирітки одержать свій будинок назад, і досить з них; вони молоді та здорові і дуже легко зароблять собі на прожиття. Не турбуйтесь, поневірятися їм не доведеться. Розважте-но самі, герцогу: адже ж на світі тисячі й тисячі людей, яким ведеться багато гірше. Запевняю вас, вашим сиріткам не випадає нарікати на свою долю.

Таким чином король забив герцогові баки, і той почав поступатися, а далі погодився, хоч і заявив, що вважає за величезне безглуздя баритися в цьому містечку, де такий небезпечний ворог, як лікар, підступає їм до горла. Та король заспокоїв його:

– Начхати нам на того лікаря! Що нам до нього? Адже ж усі місцеві дурні на нашому боці! А чи ж не вони складають у кожному місті переважну більшість?

Після цього шахраї наготувалися знову йти униз. Герцог сказав:

– Здається, ми сховали гроші в не дуже надійному місці!

Це мене потішило. Я вже почав був побоюватися, що так-таки нічого й не вивідаю. Король здивувався:

– Чому?

– Тому що Мері Джейн ходитиме тепер у жалобі: чого доброго, візьме та й накаже негритянці, яка прибирає тут у кімнатах, поскладати все це ганчір'я в скриню та й винести звідси. Невже ж ви гадаєте, що негритянка, якій потрапить до рук торбина з грішми, може встояти проти спокуси позичити з неї дещицю?

– Ох, і світлу ж голову маєте ви, ваша світлість! – вигукнув король і з тими словами почав нишпорити під завісками, лише за два чи три кроки від того місця, де я стояв. Я щільно притулився до стіни і завмер, а самого дрижаки б'ють: ой лишенько, думаю, що ж вони скажуть, якщо застукають мене тут? Що його робити, думаю, що його казати, якщо вони таки й справді мене побачать. Та не встиг я обміркувати мою думку й до половини, як король витяг торбину з грішми, і сном і духом про мене не здогадуючись. Потім вони взяли та й всунули торбину з грішми в розірваний солом'яник, що лежав під периною; запхали її глибоко в солому і аж тоді заспокоїлися: негритянка тільки перину перебиває, а з солом'яника витріпує порох разів зо два на рік, не частіше, отже, тепер гроші у безпечному місці, ніхто їх не знайде.

Але я пильнував свого. Вони ще не встигли зійти сходами вниз, а я вже тримав гроші в руках. Чкурнув я на горище, помацки дістався до своєї комірчини й сховав там торбинку – до кращих часів. Тут мені спало на думку, що треба буде знайти певніше місце для схову, десь у дворі, а то як помітять, що золото зникло, то поперекидають у господі все догори ногами, – я це добре знав. Я ліг у ліжко, не роздягаючись, але заснути не міг – так мені кортіло довести розпочату справу до кінця. Минуло трохи часу, коли чую – король із герцогом знову піднімаються по сходах; я скотився клубком із солом'яника й припав підборіддям до верхнього краю драбини, що вела до мене на горище; лежу та й чекаю – що ж воно буде далі. Проте нічого не трапилось.

Я почекав, поки затихла в будинку вечірня метушня, а до вранішньої ще було далеко; і тоді я шаснув по драбині вниз.

Розділ XXVII

Я прокрався до їхніх дверей та прислухався: обидва вже хропли. Тоді я навшпиньках рушив далі і без пригод зійшов униз. Навкруги й не шелесне – тихо. Я зазирнув крізь щілинку в дверях до їдальні й побачив, що люди, які мали пильнувати небіжчика, міцно сплять, сидячи на своїх стільцях. Двері до вітальні, де лежав небіжчик, були прочинені; в обох кімнатах горіло по одній свічці. Я пройшов повз розчинені двері й побачив, що у вітальні нікого і нема, крім останків покійного Пітера; тож я пішов далі. І Одначе вхідні двері були замкнеш, а ключа в них не було. Раптом я почув, як хтось спускається по сходах за моєю спиною. Я кинувся до вітальні, роздивився на всі боки й збагнув, що тільки в труні я зможу сховати торбину з грішми. Віко було трохи відсунуте, і виднілося обличчя померлого, прикрите вогкою шматинкою, а також і саван. Я просунув торбину під віко, трохи нижче схрещених рук, і мені наче мурашва по тілі забігала – такі вони були і холодні, а потім вискочив із вітальні й сховався за дверима.

Виявляється, це була Мері Джейн. Вона підійшла тихенько до труни, стала перед нею навколішки й стала дивитися на небіжчика; потім притулила до очей хусточку – мабуть, почала плакати, але чути її я не міг, а стояла вона до мене спиною. Я вислизнув з-за дверей і, минаючи їдальню, вирішив упевнитись, чи таки й справді ті пильні вартові не помітили моєї особи; я зазирнув крізь щілинку й заспокоївся цілком – ніхто й не ворухнувся.

Прослизнув я тихесенько нагору й ліг у ліжко, розчарований та невдоволений, що після стількох турбот і ризику, що на нього наражався, вийшло зовсім не так, як я гадав. Ну, думаю: якщо гроші залишаться там, де вони зараз, то це ще півбіди; відпливши миль за сто – двісті наниз річкою, я зможу написати до Мері Джейн листа, і тоді вона відкопає покійника й забере гроші; проте справа може повернутися інакше, тобто може трапитися так, що гроші знайдуть саме тоді, як пригвинчуватимуть віко. Тоді йог роль загарбає торбину, а там дожидайся, поки трапиться нагода знову її поцупити. Звісно, мені дуже хотілося прокрастися вниз і забрати гроші з труни, однак я не наважувався. Що хвилина, то ближче до ранку, й незабаром почнуть, чого доброго, ті, хто сидів коло домовини, прокидатися, і мене могли б упіймати – впіймати з краденими шістьма тисячами доларів, якими ніхто не доручав мені опікуватися. Подумав я собі та й вирішив, що не варто вплутуватися в таку брудну справу.

Коли я вранці зійшов униз, двері до вітальні були зачинені і всі вже порозходилися. Лишилися самі лише родичі, та вдова Бартлі, та наша компанія. Я хотів був вичитати по їхніх обличчях, чи вони, бува, не помітили кого-небудь, проте нічого особливого не побачив. Ж Десь під полудень прийшов трунар зі своїм помічником, вони поставили труну посеред кімнати на два стільці, а решту стільців порозставляли рядами, та ще в сусідів позичили, тож усюди було повно стільців – і в передпокої, і у вітальні, і у їдальні. Я помітив, що віко на труні Як і лишилося відсунуте, але в присутності сторонніх я не вижився наблизитися й зазирнути досередини.

Скоро почали сходитися люди, й обидва пройдисвіти видали разом із дівчатами в передньому ряді, в головах у мертвого; і протягом півгодини гості низкою поволі проходили одне за одним навкруг труни, хвилину затримували очі на обличчі небіжчика, і дехто пускав сльозинку; все це відбувалося дуже поважно й урочисто, і лише дівчата та обидва ошуканці схлипували, похиливши голови та витираючи очі хусточками. Тільки й чути було, що човгання ногами по підлозі та сякання, бо, крім церкви, ніде так часто не сякають носа, як на похоpoн. Коли в господі натовпилося повнісінько люду, трунар у чорних рукавичках, як звичайно, вельми обхідливий, іще раз оглянув усе навколо, то сям то там щось напослідок поправив, аби все було добропристойно й благородно; рухався він нечутно, наче кицька, і не мовив жодного слова; він проводив гостей на їхні місця, показував дорогу новоприбулим, звільняючи для них у натовпі проходи, й виконував усе те, тільки киваючи головою та роблячи знаки руками. Потім він став на своє місце коло стіни. Мені ніколи не доводилось бачити такої тихої» непомітної та улесливої людини; здавалося, що він такий же нездатний до усмішки, як і копчений окіст.

Вони позичили десь фісгармонію, щоправда розладнану, й, коли все вже було готове, одна молода жінка сіла й стала грати; фісгармонія страшенно вищала й кургикала, і всі співали хором, тож, мабуть-таки, в цьому товаристві єдиний Пітер справді раював, так я собі думаю. А тоді велебний містер Гобсон узявся до діла – розважно й урочисто почав він виголошувати промову; аж раптом з льоху долинуло одчайдушне скавчання; то був лише один собака, але він зняв таку несамовиту гавкотню, що пасторові довелося замовкнути й чекати, стоячи над труною; а пес не вгавав. Бий тебе сила божа, – нічогісінько не було чути, навіть і того, що сам думав. Становище вийшло дуже ніякове, і ніхто не знав, як із нього виплутатися. Проте довготелесий трунар і тут не розгубився, він закивав до проповідника, немов кажучи: «Не турбуйтеся, здайтесь на мене!» А тоді, трохи зіщулившись, почав пробиратися вздовж стіни; плечі його височіли над головами присутніх. А поки він пробирався, гармидер та гарчання чимдалі все гучнішали й ставали нестерпучі; нарешті, проминувши дві стіни, трунар зник у льоху. За дві секунди ми почули звідтіль важкий удар, собака ще раз чи два розпачливо дзявкнув, і вмить запала мертва тиша, після чого пастор провадив далі свою урочисту промову від того саме місця, де він її був урвав. За хвилю чи дві трунар повернувся назад, і знову вздовж стін кімнати пропливли його плечі; він прослизнув повз три стіни кімнати, а тоді випростався, приклав обидві руки до рота, простягнув понад головами присутніх свою шию до проповідника й прохрипів придушеним голосом: «Він упіймав щура!» Потім знову зігнувся й прослизнув попід стіною на своє місце. Було помітно, що та пригода завдала всім присутнім великої втіхи – звісне діло, їх брала цікавість. Такі дрібниці аж ніяк не обтяжують людини, проте завдяки саме тим дрібницям людина завойовує собі загальну повагу та любов. У цілому місті не було знаменитішої людини за отого трунаря.

Надгробна промова була пишна, але ж і довга-предовга й нудна; а потім король і собі устряв туди ж і почав верзти, як завжди, нісенітницю; нарешті й він замовк; тоді трунар почав підкрадатися до труни, тримаючи в руці викрутку. Я сидів, як на жару, й уп'явся в нього очима. А йому те й не в голові, щоб заглядати під віко; він тихенько посунув його на місце й загвинтив надійно та міцно. Ох, і вхопив же я шилом патоки! Так я й не довідався – чи лишились гроші в тій труні, чи їх там більш немає. А раптом, думаю собі, хтось їх тишком-нишком узяв та й поцупив? Хіба ж я знаю, чи писати мені тепер до Мері Джейн, чи не писати? А якщо викопають труну з могили та нічого в ній не знайдуть, що тоді подумає Мері Джейн про мене? Ет, хай йому грець, ще, чого доброго, кинуться мене шукати, впіймають та й запроторять у буцегарню. Краще вже я мовчатиму про це діло й нічого їй не писатиму. Тепер тут жахливо усе заплуталось. Намагаючися зробити краще, я зробив у сто разів гірше. Нічого мені було в чужі справи микатися! Бодай над тим і земля запалася!

Пітера поховали; ми повернулися додому, і я знову почав пильно вдивлятися в усі обличчя – ніяк не міг від того втриматись і заспокоїтися не міг. Проте з виразу тих облич анічогісінько я не вичитав.

Король того ж вечора робив усім візити й потішав усіх, удаючи із себе такого щиросердого, що куди твоє діло! Між іншим, він натякав усім, що його паства там, у далекій Англії, вже всі жданики поїла, на нього чекаючи; отже, йому слід поспішати: залагодити всі справи зі спадком та вертатись додому. Йому було дуже прикро, що доводиться так квапитись, і всім іншим було також прикро: кожному хотілося, щоб він прогостював якнайдовше, а втім, вони розуміли, мовляв, що то річ неможлива. Він казав, що вони з Вільямом, звичайно, заберуть дівчат із собою до Англії; і це теж припало кожному до душі: принаймні дівчата будуть забезпечені і, головне, житимуть серед своїх рідних; дівчата тішилися і так з того раділи, що зовсім забули за всі свої злигодні та все товкли й товкли йому, щоб розпродував усе якомога швидше, аби вони могли вже їхати. Бідолашні створіння так раділи й такі були щасливі, що мені серце стискалося з болю, коли я дивився, як їх за носа водять та баки їм забивають, а тим часом як я не мудрував – нічого не міг вимудрувати, щоб до тієї справи втрутитися та щось у ній змінити.

Щоб я з цього місця не зійшов, коли король негайно не вивісив об'яви про продаж будинку, негрів та всього майна з аукціону – і то за два дні після похорону! Проте коли хто хотів що придбати приватним чином раніше – тому не ставали на заваді.

Другого дня після похорону, десь під полудень, радість дівчат повилася першою хмаркою. З'явилося двоє торговців неграми, і король продав їм негрів за добрі гроші, діставши чеки на місцевий банк, що мали бути сплачені протягом трьох днів, як то ведеться; й ті торговці завезли двох синів угору річкою до Мемфіса, а їхню матір – річкою наниз, до Орлеана. Мені здавалося, що сердешним дівчатам та їхнім неграм серце розірветься з туги; вони так голосили й так одне за одним побивалися, що тяжко було на них дивитися. Дівчата казали, що їм навіть і не снилося таке страхіття – щоб ото сім'ю так розшматували або продали десь далеко від рідного міста. Ніколи в світі не забуду, як ті бідні дівчата та їхні негри одне з одним обіймалися та обливалися ревними сльозами! Признатися, я вже гадав, що не стане мені снаги все це стерпіти, що я почну говорити й викрию цих негідників, якби ж то я не розумів, що продаж незаконний і негри за тиждень чи два повернуться додому.

Цей продаж наробив великого шелесту в цілому місті; багато хто висловлювався рішуче проти, казали, що то ганьба – розлучати в такий спосіб матір із дітьми. Взагалі це дуже пошкодило обом пройдисвітам; проте старий телепень робив по-своєму, незважаючи на всі протести герцога, а герцог, скажу я вам, почував себе вельми кепсько.

Наступного дня мав відбутися аукціон. Уранці, коли вже добре розвиднілось, король із герцогом піднялися до мене на горище й розбуркали мене, і я по виразу їхніх облич відразу ж збагнув – щось трапилося. Король запитав:

– Ти був у моїй кімнаті позавчора вночі?

– Ні, ваша величність. – Я завжди звертався до нього так, коли не було нікого з чужих.

– А вчора вдень чи вночі заходив?

– Ні, ваша величність.

– Кажи по щирості – не смій брехати!

– Я ж по щирості кажу, ваша величність, як світ світом – правда. Відтоді, як міс Мері Джейн розвела вас із герцогом по кімнатах, я до них і на крок не наближався.

Тут втрутився герцог:

– То, може, ти помітив, як хтось інший туди заходив?

– Ні, ваша світлість, я такого щось не пригадую.

– А може, подумаєш, то й пригадаєш? Розкинувши розумом, я побачив, що випадає добра нагода спекатися клопоту, та й кажу:

– Еге ж, еге ж… Я таки бачив, як негри туди заходили кілька разів.

Вони аж підскочили обидва, а тоді витріщилися один на одного, буцімто і сном і духом такого не припускали, а потім ніби саме на це й сподівалися. Герцог запитав:

– Як, усі гуртом?

– Ні, не всі відразу… цебто я не бачив, щоб вони всі виходили звідти, за винятком, може, одного разу.

– Сто чортів! Коли ж це трапилося?

– Це сталося саме того дня, коли був похорон. Уранці. І то не дуже рано, бо я заспав. Тільки-но я почав спускатися сходами вниз – зирк, аж негри ото з кімнати й виходять.

– Ну, далі, далі! Що ж вони робили? Як поводились?

– Та нічого не робили. Нічого незвичного я не помітив. Вони вийшли звідти навшпиньках; певно, заходили прибрати в кімнаті вашої величності абощо, думаючи, що ви вже встали; але побачивши, що ви ще не встали, вийшли з вашої кімнати, щоб, бува не розбудити вас.

– Хай їм біс!.. От тобі й маєш!.. – не втримався король; і обидва принишкли й виглядали розгублено та не дуже розумно. Якусь хвильку стояли вони задумано й чухали собі голову, а тоді герцог засміявся якось хрипко та й каже:

– А як усе розіграли! Неперевершено! Вдали, ніби їм прикро звідси їхати! А я й повірив, що їм і справді прикро, й ви також повірили, та й усі інші. Не кажіть мені після цього, що неграм бракує акторського «таланту. Таку тут розвели комедію, що, здається, хоч кого пошили б у дурна. Я особисто вважаю тепер, що ті негри – то ціле багатство. Якби я мав капітал та свій театр, то кращих акторів і не шукав би, а тут ми, з великого розуму, продали їх за дурні гроші. А втім, що я кажу! І грошей же тих катма! Слухайте, ви, а де ж чек?

– В банку – до виплати. А де ж він має бути?

– Ну, тоді все гаразд, дяка богові.

А я прикинувсь, що мені ніяково, та й питаю несміливо:

– Хіба щось скоїлося?

Тут король як гримне на мене:

– Не твоє діло! Держи язика за зубами та дбай про свої справи, коли вони в тебе є. І затям собі це, поки ти в цьому місті сидиш, – чуєш?

А тоді герцогові:

– Нічого не вдієш – дали себе обкрутити, то мусимо мовчати!.

Коли вони спускалися драбиною, герцог знову засміявся:

– І продали швидко, і кишеням не важко! Ото зиск, нічого сказати!

Король вишкірився на нього:

– Ніби я гірше хотів, продаючи їх так швидко! І коли зиск малий, чи то збиток великий, ще й у кишенях вітер гуляє, то стільки моєї в тому вини, скільки й вашої.

– Еге ж, стільки… Коли б мене були послухалися, то негри лишилися б тут, а за нами й слід простиг би!

Король відлайнувся задля годиться, а тоді, щоб зігнати злість на комусь, за мене взявся. Почав він мене шпетити за те, що я не сповістив його вчасно, як помітив тих негрів, коли вони з його кімнати кралися, казав, що й найдурніша макітра збагнула б, що за тим щось криється. А потім почав і себе картати: казав, що йому не треба було схоплюватися з ліжка вдосвіта, а полежати б іще та відпочити, як усі люди, і хай його чортяка візьме, якщо він іще коли вчинить таку дурницю. Вони пішли собі геть, докоряючи один одному; а я страшенно зрадів, що пощастило звернути все на негрів, та ще й не заподіявши їм найменшої шкоди.