Текст книги "Кулінарні фіґлі"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

НІХТО В ЖИТТІ НЕ МАЄ ДВОЄ ЩАСТЬ

– Ох-хо-хо-хох… – зітхнула після останньої крапки…

Дорогий мій Читачу!

Подеколи мене питають, хто мені нашіптує історії, сюжети, слова. Звідки я знаю про це, про те, про інше.

Коли б я насправді зналасекрет ключів до космосулюдської Душі і людського Щастя, я б не на жарти пишалася цим відкриттям, і до смерті втішалася б маленькій щасливій самотині удвох із своїм коханим, і нікому не морочила б голову книжками, не змушувала б ридати і сміятися над чужими долями ні себе, ні того, хто довіряє моєму слову.

О, так. Кожен відмикає серце того, кого любить, по-різному. І навіть у космосі радості «підгодовує» його різними стравами. Хтозна, щокому більше смакує у час радості, а що вчаси смутку?

Людина – істота наскільки зрозуміла, настільки ж і незбагненна.

Я знаю одну жінку, яка упала в гріх у тиждень після похорону свого чоловіка.

Через багато-багато років потому вона розказала мені історію свого падіння, не ховаючи очей. Жінка казала, що так була розчавлена горем від втрати чоловіка, якого вона за життя не зрадила жодного разу, що хотіла накласти на себе руки. І ось у хвилину розпачу до хати зайшов незнайомець… Зайда. Просто чоловік. І всього один-єдиний вияв жалості: чужий чоловік назвав її так, як називав лише чоловік рідний, та ніхто інший у світі не знав цього ласкавого інтимного імені!..

І жінка впала у гріх іще до того, як зів'яли вінки на могилі.

Я не знаю, чи має хто право судити цю жінку своїм традиційним прямолінійним судом? У кожного своє алібі і своя правда, помножена на мораль.

Мені як письменникові цікаво було б дослідити історію і мотив такого гріха, але на звивистих дорогах життя я такий самий неофіт, як і Ви, мій любий Читачу, що, може, зараз б'єтеся над пошуками рецепта для свого щастя, як б'ється і кожен із нас, пишучої братії, що береться давати рецепти щастя іншим.

Я дотепер не знаю, наскільки книжка – навіть найкраща – може допомогти окремій людині у розв'язанні її особистих проблем, та одну річ знаю напевне: кожна людина має стільки радості в житті, скільки вона сама її вигадає, а потім утримає в своїх руках.

Я зараз маю радість від того, що Ви тримаєте в руках цю книжку і, можливо, вона Вам навіть подобається. Та, навіть якщо Ви по думки сперечаєтеся зі мною, я все одно рада, бо Ви вибрали мене для хвилини своєї радості чи смутку.

Ідею першого мого «Фуршету…» підказав мені син Назарій після того, як майже одночасно прочитав моє оповідання «Ніколи не розказуйте про космос»і чергову рецензію на котрусь із моїх книжок, в якій рожевощока юна журналістка під акомпанемент цитат із Юнга і Фройда пускала сльозу з приводу сумної долі котрогось із моїх персонажів і Автора книжки, особи яких для недосвідченої рецензентки були тотожними.

Мій син засміявся і сказав: «А знаєш, мамо, у тебе в оповіданні так смачно виписано рецепт « Сповиваних капустяним листям свинячих реберець»,що мені вкотре забаглося їх. Чому би про твої кулінарні здібності не дізнатися іншим, щоб знати, яка ти господиня, а не письменниця? Коли б цьому дівчиськові, яке в рецензії насправді плаче над своєю, а не над твоєю долею, але не хоче в цьому зізнатися, дати на ніч книгу твоїх кулінарних рецептів замість Юнга, їй відразу полегшало б. Подумай, мамо, над цією ідеєю – видати кухонну книгу», – сказав багато років тому мій син… І «вбив» мені ще один гвіздок у голову.

У нас у родині так водиться, що не тільки діти слухають поради батьків, але й діти подеколи дають батькам поради не гірші. Отож вісім років тому я виконала синову пораду: написала книгу кулінарних рецептів.

А тепер уже Дюймовочка із Кагарлика – моя невісточка Оксаночка – вичакловує для Назарчика такі кулінарні дива, що свекрусі впору братися за голову, щоб не дуже відстати від невісточки. Бо то не в кожної свекрухи невістка – псяча кістка, як кажуть у Розтоках.

Коли мій син іноді демонструє свої ораторські нахили, я розумію, що була правою покійна бабця, яка вчила мене одразу після пологів:«Щоб ти не сміла давати дитині замість цицьки отой цимпАк – пипку чи «пустушку». Бо таке ніяке, як із пипкою, буде все життя. Годуй дитину лише із ринки (каструлі). Щоб добре і розумно умів говорити».

І що Ви думаєте? До року годувала його лише грудним молоком, а підгодовувала кашкою тільки з маленької каструльки – ніяких вам тарілок, пляшечок, горняток.

Бабця розказувала, що одного із своїх синів, а мого дядька Юрка, вона годувала грудьми до п'яти років. Слава Богові, вуйко тепер має 79 років, іще п'є потихеньку горілку і доньці ще помагає сапати город. А язик має такий, що не тільки до Києва доведе, а якось довів самого-одного і до самої Москви, де живе його син, а мій двоюрідний брат Михайло.

У нашому селі на людей, які мають добре підвішений язик, кажуть:«Йому мама за язик не пряла і на деньку трудодні заробляти не ходила».

Я на деньку ходити не ходила, проте під час дородової відпустки кукурудзи попозбирала – на сотню трудоднів вистачить, якби кадровики зараховували такі трудодні.

Останній місяць перед пологами я коротала у батьків у горах. Увесь день снувати туди-сюди, хоч і вдома, набридало – отож я набирала бабусин телефон і попереджала, що скоро буду. До моїх дідів – 10 хвилин ходу.

Але скільки б я не навідувалася до бабці, дід Власій завжди робив одну і ту ж роботу: лущив кукурудзу. Курям. За неспішною розмовою з дідом «як то давно було»минало по кілька годин. Дід добре стежив, щоб бабця не чула теми нашої розмови – і тоді розказував про те, про що я почала дізнаватися лише в 90-их роках минулого століття.

Я так заслуховувалася тих розповідей, що не завжди ловила момент, коли миска із налущеною кукурудзою зненацька випадала дідові з рук. Дід винувато стискав плечима і просив визбирати зерно. Я мовчки спершу дивилася на круглий, мов сільська Синичена кИчера (гора), свій живіт… І мовчки починала збирати з підлоги кукурудзу. Збирала я її, зігнувшись удвоє, не присідаючи навпочіпки. Навпочіпки працюють лише ліниві й городські,казала бабця.

Коли за той місяць дід перелущив, здається, усю розтіцьку кукурудзу, а заразом – і підзахарецьку з мариничівською разом узяту (Підзахаричі, Мариничі – назви довколишніх з Розтоками сіл),я з полегшенням зітхнула: нарешті не доведеться гибіти над підлогою з кукурудзяним зерном.

Та моя полегкість була недовгою: на час моїх відвідин у діда чомусь починалася раптова слабкість у пальцях, і він щоразу розсипав на підлогу коробку сірників, які також треба було збирати, звісно ж, мені. Бо я не уявляю, що могла б тоді відмовити, зсилаю– чись на свою фігуру. А вона тоді була таки ширша, ніж довша,казали в селі.

Що то продумана хитрість моїх діда з бабцею – оте розсипання і кукурудзяного зерна, і сірників із коробки, – я зрозуміла пізніше, коли вони обоє весело призналися, що таким чином розробляли мені тазові м'язи перед пологами.

А вона й справді виявилася корисною, ота проста і мудра сільська наука – Назарій вискочив на світ Божий, як вилушок із ліскового горіха.

Із того часу я дуже люблю кукурудзу.

І з того часу я усвідомила, чому у мене така витривала спина.

Бачите, жіноча голова завжди пристосована до носіння чи то корони, чи простого банного рушника у вигляді чалми султанші. Але жіноча спина не завжди здатна носити свою біду і біль.

Іще у горах кажуть:коли дитина довго годована цицькою, вона не боїться грому.

Але зі мною чомусь трапилося навпаки. І коли я була маленька, найбільше боялася грому. Може, через те, що колись стала свідком того, як блискавка запалила старезну смереку і вона палала на моїх ошалілих очах так, ніби мала запалити собою всі довколишні гори?

У час навіть не дуже великої зливи я залазила під стіл, притулялася до стіни і намагалася думати про щось приємне. Але чомусь завжди на думку спадало одне: я згадувала сільський обряд гробків. У нашому селі на гробкИ (у чоловіка на Волині кажуть на могилки)ідуть не так, як повсюди – через тиждень після Великодня, а у 40 днів після Великодня, на Возне-. сіння Господнє. І ось у грозу я сиділа із заплющеними очима під столом, слухала, як мені здавалося, світову канонаду грому, – а перед очима поставала проста і безхитрісна цвинтарна картина людської вдячності мертвим.

… На гробки бабця завжди готувала стільки смачних і різних страв, що я малою справді думала, нібито мертвий може встати з гробу лише від запахів вареників, млинців, голубців, холодцю, цвіклів, какао. Та ніхто не вставав із-під застелених скатерок і клейонок. Але цей запах домашньої кухні і невигадливої кулінарної смакоти, принесеної померлим душам на місце їхнього вічного спочинку, завжди нагадує мені справжність життя і невідворотність відходу у вічність.

І ще один дуже вразливий спогад із мого дитинства, пов'язаний, як не дивно, із… літературою і їжею… також став причиною того, що я сьогодні повернулася до секретів своєї кухні.

Мені – років п'ять-шість. Зимовий вечір. У печі потріскують дрова. Я в дитячому ліжечкові. Мама виконує щовечірній свій ритуал: читає перед сном «на дОслух»,як кажуть у Розтоках, – тобто вголос. Це оповідання Юрія Яновського. Розповідь про те, як в період німецької окупації Києва Мама двох хлопчиків – Волі і Фелікса – пішла добувати дітям їжу і не повернулася.

… Смак тих своїх дитячих сліз від жалю до голодних осиротілих раптово дітей я іноді чую на своїх губах і досі. А тоді в нашій хаті з печі смачно і солодко пахла нАчинка, приготовлена маминими золотими руками. І я пам'ятаю тодішню свою дитячу думку: якщо у мене будуть діти, вони ніколи не повинні бути голодними і вони завжди повинні знати, де знаходиться їхня мама.

Минулого року прочитала книжку Юрія Малакова «Київ. Війна. Німці». Вона мене вразила до глибини душі не менше, ніж «Київські оповідання» Яновського у дитячому віці. Адже там так точно і так пронизливо очима очевидця розписано процес добування їжі тоді, коли їжі нема, а життя – навіть попри війну – триває.

… Коли я іноді задумуюся над неписаними мудрощами свого села, я мимоволі зіщулююся – такі вони точні й справедливі.

Якось я запитала одну із своїх приятельок, чи любила вона в дитинстві їсти одночасно два кусні хліба, вона здивувалася, звідки я знаю про це. Я непомітно кивнула на її чоловіка. «Але я йому про це не розповідала!» – ще більше здивувалася приятелька. Я засміялася: «Люба моя, котра дівка в дитинстві відкушує одночасно із двох куснів хліба, в житті їй суджено мати двох шлюбних чоловіків.А в тебе – другий шлюб».

В іншої своєї знайомої я ніколи не розпитую про її сімейні справи, хоча вона всіляко намагається демонструвати усім знайомим своє нібито виняткове родинне щастя і особливо розкіш.

Але мені достатньо кинути погляд на розташування взуття «валетами» в їхньому передпокої, щоб навіки позбавити себе лихих заздрощів їхньому достатку.

Знаєте, мені чомусь завжди смішно і сумно дивитися недорікуваті передачі із численних наших комерційно-провінційних телеканалів про всіх отих відьмачок – провісниць, передбачувальниць, утішальниць, які нібито мають зв'язок із Верховною силою… Мені так і хочеться щоразу крикнути в екран: не дуріте! Кожна людина найкраще все знає про себе сама. І за що її покарано, і за що винагороджено. Про всі свої найглибші і найтаємніші провини людина знає найбільше. І ще кожен знає те, що знають у моєму селі: Бог ніколи не б'є людину палицею.

Та майже кожна людина – великий боягуз. А найбільше – перед собою. Їй чомусь понад усе хочеться, щоб те, що їй відомо зроду-віку і від себе самої, підтвердив хтось інший. Та ще й узяв за де гроші.

… Коли я згадую своє дитинство, дуже контрастне, яскраве, населене красивими міфами і нешкідливими, а лише стримуючими забобонами, дитинство багато в чому – надзвичайно трагічне, посічене стражданням і болем моїх рідних і близьких, я все одно думаю про нього, як про чистий світанок, що не був замулений єдиним – ані брехнею, ані підлістю.

А на світанку життя ніхто із нас не знає, що буде на його заході. І кожен з нас думає, що біди, пристрасті, незгоди торкнуться кого завгодно, але не тебе самого.

Та ба… Я розчулилася і через те вдалася у локальні свої спогади. А чужі спогади не можуть ні від чого застерегти. Вони можуть лише нагадати.

Я, звичайно, не смію нікого ні від чого застерігати. Я можу лише щиро бажати кожному із Вас, любі Читачі, відчути повну гаму Життя. А вона без пристрасті, на щастя, неможлива.

Пристрастей у житті трапляється з нами багато.

Але ніхто не має в житті двоє щасть.

І в цьому – щастя найбільше.

ЯК НЕМАЄ ЩАСТЯ, ХАЙ НЕ БУДЕ ДНІВ…

Не має значення і нічого не важить наш вік, якщо ми в якийсь день раптово зачули в собі прискорене биття серця (це не тахікардія. Запевняю Вас). Чи Ви прищаве дівчисько, чи поважна матрона – Ви з однаковим благоговінням чекаєте, коли тектонічні порухи із надр душі збаламутять Ваш розум єдиною думкою – про НЬОГО.

Ну, що ж… Долі конем не об'їхати і літаком не облетіти…

У такий час нам бук ся розвиває,сказали би в Розтоках. Гостра стріла Амура нарешті безжалісно і солодко пронизала наше маленьке серце і надовго застряла там. Щось треба робити – метушимося в паніці від суцільного незнання: а що треба робити, коли втрачено сердечний спокій і волю?

І ось отут, мої Ви голубки (а я зараз звертаюся винятково до своїх посестер-жінок), – невичерпне поле для Вашої фантазії.

Згадайте хрестоматійні історії сердечної гарячки великих і не дуже великих людей.

Літературу.

Кіно.

Сусідські пристрасті.

Боже праведний!

Війни через жінок… Ви ж не хочете, щоб через Вас оголошували війну, щоб під балконом співали серенади. Хоча потайки хотіли б і цього. Що ж… нічого дивного. І на це в Розтоках давно є визначення: не хочу – дайте, пустіть – тримайте.

Ви, як кожна звичайна жінка і навіть сама королівна і цісарівна, хочете бути щасливою, але не знаєте, як цього досягти. Ви чудово засвоїли приповідку із Розтік, що в дівки до 20 років розум, як лушпиння з картоплі: із лушпиння ще щось зробиш, а з розуму дівочого – ніц.Але Вам уже й не 20, а таки чуєте, що розуму – також нітрохи. Бо серце скаче, як дурний баран через вориння, і Ви знаєте невідворотну житейську істину також із Розтоків: жінка без чоловіка те варта, що ріка без притоки.І знаєте інше: жіноче щастя – у чоловічих руках, а, як вважають у нашому селі, як немає щастя, най не буде днів, бо щастя в аптеці не купиш і на базарі не продаси.Отак!

Проте універсальний рецепт поведінки у час «лю– бові-недуги» – відсутній. Кожен робить своє. Як уміє. Бо там, у найглибшій глибині свого єства, кожна жінка притримує думку про те, яким би арканом назавжди, назовсім таки заарканити Чоловіка, що упав на душу, як грім.

Аркан – це дуже добре. Але ж не так різко – відразу арканом, сказав би відомий літературний герой. Тобто не отим чоловічим гуцульським танцем арканом, а зашморгом-арканом. А чоловік – він, знаєте, все-таки не коняка.

Ясна річ, сподіваючись на своє подальше щастя із ним, і тільки із Ним, Ви маєте волю робити що завгодно, а хоч би влаштувати перше серйозне стрітення із чоловіком своєї мрії унічній сорочці. Це вже справа Вашого смаку і бажання.

Але я зараз бачу перед собою Панну, Пані, Даму, Дівчину, Жінку, Молодицю інших уподобань (проте це не означає, що ці уподобання пуританські, ні, звичайно. Інакше я писала би трактат для жіночих монастирів).

Особливо перечуленим і перейнятим прискореним биттям свого серця для зняття високовольтної напруги на перший раз я порадила б… тільки не смійтеся – влаштувати для себе і для Нього… перший бЕнкет-бАнкет почуттів і… шлунка.

Ви думаєте для подальшої Вашої судьби це не має значення? Ще яке! Не кіно, не театр, не виставка, не лавочка у скверику чи столик у ресторані – а обід чи вечеря удвох. Удома.

А чому б не у Вас?

Не комплексуйте з приводу місця зустрічі! Хіба Ви не навчені попереднім досвідом, що місце зустрічі таки змінити не можна, бо понад вік триває не тільки день, але й любов.

Ситий чоловік – добрий чоловік,казала моя бабця. Відповідно: голодний – лінивий.

Знаю: Ви не хочете в майбутньому мати лінивого чоловіка.

Отож запросіть того, хто дає прискорення Вашому серцю, у гості. І нагодуйте його з першогоразу!

Рішення прийнято. Але запрошуєте його не Ви – Ви лише створюєте ситуацію, коли Він напрошується у гості сам. Після його несміливої чи дужесміливої пропозиції Ви поводите себе так, як радять в нашому селі. Пам'ятаєте: не хочу – дайте, пустіть – тримайте.А далі – я Вам не порадниця.

Я можу лише дати кілька корисних рецептів, щоб зекономити Вашу психічну енергію, але вивільнити енергію фізичну.

Про сексуальну поки що не йдеться. Якщо мої рецепти Вам видадуться корисними – слухайте мене і далі.

Якщож ні – перегортайте сторінки доти, поки не натрапите на цікавіше.

КУСАТИ ТРЕБА ТАК, АБИ МОЖНА ПРОКОВТНУТИ

… Отже, сьогодні в обід чи увечері Він переступить поріг Вашої квартири. Опускаю всі інструкції щодо тотального прибирання, витирання, вимивання, шурування і – ання, і – ання усіх кутків і закутків.

Знаю, вони у Вас і без того стерильні.

Поки все Ваше єство налаштовується на бенкет плоті, руки самі стелять святкову скатертину. Ця приємна метушня має безсумнівні переваги: вона відволікає від необхідності безконечно зазирати в дзеркало, міняти сукні, перекладати ножі й виделки навколо страв, закуплених у супермаркеті чи придбаних на ринку.

Проте, якщо Ви думаєте, що базарна екзотика спокусить Вашого гостя, то помиляєтеся. Навіть найекзотичніша страва віддаватиме казенністю, якщо вона не матиме запаху Ваших рук і подиху Вашої великої любові. Повірте, яким би засліпленим не був чоловік, запрошений Вами на вечерю, він, як досвідчений мисливець (а я просто упевнена, що Ви маєте справу саме з таким) відчує присутність чи неприсутність Вашої неповторної аури в кожній запропонованій страві.

Можливо, і справді чоловіки позбавлені гострої інтуїції, але вони, на щастя, не позбавлені гострого нюху, дай їм, Боже, здоров'я.

Отже, сьогодні Ви хочете Його вразити. Зачіскою, сукнею, свічками, парфумами, добором музики.

Скажу Вам відверто: і не намагайтеся. Бо це, дорогі мої, – типова наша помилка. Чоловік наперед знає таку жіночутактику, багато разів пережив цез іншими, і здивувати його якимись фіранками,як каже мій тато (тобто прозорим одягом), уже неможливо.

А якщо Ви хочете, щоб від незручності за Ваш безтактний натяк «отут і вже» у нього і справді виникла більша цікавість до Ваших віконних фіранок, тоді сміливо зодягайтесь за останнім зойком моди і пришпилюйте одною шпилькою всі фіранки на собі. Існує ймовірність, що такий шлях до чоловічого серця – найкоротший.

Але, скажу Вам, не розраховуйте на тривалу тривалість стосунків. Пардон за тавтологію.

Не буду розшифровувати, що чоловік – він мисливець і колекціонер.

Пам'ятайте: він таки розраховує, що Ви повинні щось утнути, отже, налаштований побачити Вас, ну, якщо не в сукні-фіранці, то принаймні зі стрижкою а ля а. я вчора повернулась із «в'язниці».

А Ви проявіть маленьку хитрість: вдайте, що Ваша сьогоднішня сукня і зачіска – це лише вдале обрамлення дорогоцінного діаманта, яким є Ви самі.

А найголовніші несподіванки для нього іще попереду.

Ви пам'ятаєте?

Тамуючи биття серця від передчуття незвичного, Ви

а) мансарди на голові не зводите,

б) відро парфумів на себе не ллєте,

в) сукні, яка коштує половину маєтку, не одягаєте, але й у негліже по квартирі поки що не ходите.

Не все одразу.

Ваш запал зосереджується на обідньому столі. Поки що.

Але пам'ятайте мудрість моїх гір:кусати треба так, щоб можна проковтнути.

Ви сервіруєте цей стіл таким чином, начебто маєте сьогодні нагодувати роту голодних солдат першого року строкової служби. У Вашого дорогоцінного гостя має потемніти в очах не від блиску Ваших очей,а від розкошів запахів, незвичності й різноманітності страв, автентичність яких після апробації не підлягатиме жодному сумніву. Ваш коханчик раз і назавжди затямить (і то не із сусідських уст), що Ви не тільки не запозичуєте чужих кулінарних рецептів, але не берете в короткотермінову оренду і чужих чоловіків.

І цей самозаспокійливий цвях з його голови не виб'є ані найчорніший наклеп якогось лютого заздрісника в далекому майбутньому, ні власна миттєва підозра навіть після трьох десятків Вашого спільного життя.

Після такого обіду чи вечері у нього виникне бажання на день Ангела подарувати Вам харчевню, таверну, колибу, салон,

ресторан Вашого імені

або хоча би генделик під назвою

Ексклюзив від коханої жінки.

Ваша винахідливість і невтомність рук надихнуть його на подвиги, про які навіть Ви самі, а тим паче я, ще й не здогадуємося.

Одночасно майте на увазі: накриваючи стіл так ретельно, як я пропоную, Ви здобудете більше вигоди, ніж фінансових витрат.

Адже таким чином уникнете необхідності робити коханому тематичну екскурсію слідами свого минулого(тобто Ваших походеньок, розбитих сердець) і т. ін. Замість цього Ви станете гідом, а Він – учасником неймовірної кулінарної екскурсії. І все це дасть йому зрозуміти, що так буде завжди, якщо Він буде з Вами. А може, буде навіть краще. Усе ж бо, в Його руках.

Хай він це відчує негайно, і так йому й треба,сказали б у нашому селі.

Отже, не гаючи часу на балачки, беремося за обід під назвою вражена Амуром.

УСЕ ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ…

Запевняю: Ваш стіл натякне Йому про всі Ваші потаємні думки і бажання. Погодьтеся, читати кулінарні знакивсе-таки легше, ніж шумерські письмена. Отож, не хвилюйтеся: прочитає, навіть коли університетів не закінчував.

Ви готові до обіду-шоу?

Не нагадую, що Ваші ножі мають бути гострими, як бритва чи як жіноче слово.

Що під руками одне поперед одного скачуть різноманітні спеції, дощечки для нарізання м'яса і риби, всячина посуду – дрібного й акуратного, як Ви самі, кольорового, різноформного і не дуже об'ємного, щоб Ваш гість, боронь Боже, не подумав, що Ви його сприймаєте, як людину з голодного краю. Усе – малими порціями. До міри. Але якнайрізноманітнішого.

Почнемо з кулінарних знаків, які саморозшифровуютъсяодразу. Якщо Вам уже відомо, що Ваш обранець не надто дружить із фантазією, можете пришпилити до кожної страви її назву, написану Вашою люблячою рукою. Гадаю, це його не шокуватиме. Але намагайтеся не переборщити, щоб чоловік не втратив дар мови від несподіванки.

Почнемо з найголовнішого. Аніж класти на стіл оті вульгарні заморські банани, які чоловікам завжди чомусь обов'язково нагадують їхнє найбільше достоїнство, і щоб із першого разу не видатися занадто прямолінійною, покладіть у видовжену скляну чи кришталеву посудину консервовані баклажани під назвою «!».

Не дивуйтеся.

Я не помилилася.

Ця страва в мене і справді називається – чоловічий знак оклику.

Ви зрозуміли правильно: поки що йдеться про холодні страви. Чоловіки люблять гостре й холодне.

Гострі ножі.

Перчені слівця.

Гострі жіночі язики.

Гострі холодні приправи.

Знак оклику– це саме те, що йому сподобається не менше, ніж згодом Ваш гостренький, гарячий язичок у нього на піднебінні. Довго вовтузитися над стравою Вам не доведеться – йдете в комору чи підвал, берете банку, відкриваєте, викладаєте – уев! (рецепт див. у Розділі «Моя земля – моє здоров'я», консервація).

Але якщо справді хочете зашифрувати натяк, обов'язково викладіть баклажани так, як складають у горах сіно: гострим шпилем доверху. Для цього можна скористатися довгими шпикачками на зразок шампура. На дно тарілки покладіть розрізаний навпіл (уздовж) білий батон. Одним кінцем шпикачку встроміть у батон, а на другий наколіть баклажан. Добре полийте соком, посипте часником і кропом із банки.

Ні, Ви уявили собі вигляд цієї страви? І ця композиція ніщо Вам не нагадує? А Ви придивіться!

«Це одне з двох чоловічих горобчиків в найгарячішому жіночому гніздечку», – резюмує одна моя приятелька.

Вона таки має рацію. Коли чоловік у кулінарній страві вбачає бодай найменший еротичний натяк, він починає втрачати голову зі швидкістю земного прискорення. Знайте: в такий момент обидвачоловічі серця б'ються в унісон ^[4].

А хто Вам не дає покласти на стіл іще одне чоловіче серце? Те, що із пазухи, безперечно.

Для цього не треба консультуватися ні з кардіологом, ані з дієтологом. До того ж це сердечко йому буде дуже помічнЕ,кажуть у нас у горах.

Отже, не забудьте про страву серце закоханого.

Відваріть три-п'ять маленьких, кругленьких, червоненьких, як Ваші щічки, столових бурячків і троє– четверо обов'язково домашніх курячих яєць, окремо підсмажте трохи цибулі. Облийте буряк холодною водою і облупіть. Зріжте (ножем, звичайно) верх і низ буряка, виберіть середину і спробуйте надати йому форму серця. Подивіться на подаровану Вашим коханим надень святого Валентина листівочку Твій до смертіі Ви згадаєте, як виглядає закохане серце. Обережно звільніть зварений яєчний жовток від білка, змішайте його з цибулею, посоліть, поперчіть, додайте ложку-дві сметани, а білок наріжте кружальцями. Викладіть по краж блюдця із темним фоном кружальця білка, на середину покладіть буряк у вигляді серця, нафарширований жовтком із цибулею. На білок можна покласти ягоду-дві калини або ж перетерту середину буряка.

Ось Ви й піднесли коханому чоловікові своє закохане серце на білому блюдечку та ще й із краплями невинної своєї крові.

Дуже зворушливо навіть для твердого подеколи чоловічого серця, чи не так?

Якщо Ваші фінанси на цей раз не співають романси, то купіть молодої печінки і зробіть фарш із печінки і жовтка.

А втім, Ви маєте право вигадувати, вигадувати… Горіхи з чорносливом і часником. Сметана із сиром. Відварені лисички. Усе це гарно підійде для фаршированого закоханого серця.

Ви ж відчуваєте, наскільки це пікантно: хитренька, як Ви, лисичка-сестричка своїм гостреньким носиком в його розжареному любов'ю серці?

Та мало що можна втиснути в розпанахане як бурякове, так людське серце…

Але вже під час першого Вашого спільного обіду Ви повинні всіляко демонструвати свою душевну чистоту, навіть якщо збираєтеся заміж утретє.

Кількість разів заміжжя чи женячки не мають особливого взаємозв'язку із чистотою душевних порухів людини. Життя хоч і коротке, але багатоманітне і багатолюдне навіть для черниці, не те що для жінки – кров із молоком, – яка стоїть зараз на кухні і готується до бенкету душі і плоті з коханою людиною.

«Мене до тебе просто не було», – згадуйте слова відомої поетеси і сміливо йдіть далі лабіринтами таємних кулінарних знаків.

Наступний знак дасть йому зрозуміти, як Ви все таки цінуєте якщо не саму невинність, то хоча б її сліди. Отже, страва сліди невинності,або, простішими словами кажучи, сирний завиванець.

Для цього знадобиться 200-300 грамів твердого сиру і 100-150 грамів сирокопченої ковбаси або салямі. Можете взяти московську,але при цьому Ваша невинність буде не такою ніжною, а нагадуватиме цнотливість після першого заміжжя.

Отже, на невеликий вогонь у неемальовану каструлю з водою кладете сир (можна його загорнути у фольгу), добре підігріваєте, не доводячи до кипіння, – і відкладаєте набік, поки сир не розм'якне. Для швидкого розм'якшення його можна обертати в каструлі з водою дерев'яною лопаткою. Викладаєте розімлілу масу на стіл, розкачуєте, як тісто на вареники, викладаєте зверху на сир дуже тонко порізану продовгуватими смужками ковбасу і загортаєте у вигляді завиванця. Обгортаєте фольгою. Кладете на кілька годин у холодильник. Готово!

Господи… як щемітиме, а може, й завиватиме, Ваше серце від спогадів,коли Ви нарізатимете цей завиванець овальними кружальцями, а з-під ножа проступатимуть червоно-білі плямки ковбаси! Вони Вам нагадають так багато прекрасного і неповторного… Але Ви про це нікому не скажете. Хіба що у хвилини якоїсь крайньої відвертості на тему «як: це було».Хоча, якщо по щирості, – не раджу вдаватися в ці деталі. Чоловіки не люблять жіночих спогадів про їхній досвід з іншими чоловіками. Так що пам'ятайте: чужі помилки – це наше багатство, якщо ми хочемо бути щасливими…Тому лишіть собі на пам'ять спогади про прощання з невинністю. Але я дещо відхилилася від головного.

Під Сліди невинностірекомендую хороше сухе вино і просто зітхання. Але нетривалі. Хоча… як вийде. Тут рецепт менш точний, ніж для наступної страви.

Воно й зрозуміло: коли все єство напружене, як тятива в руках лучника, що бере участь в олімпійських іграх, слід дотримуватися не лише системи кулінарних натяків, але й стежити за точністю рецептури. Хоча в подальшому Вам не доведеться хапатися за домашні терези, щоб приготувати іще щось смачненьке. Запевняю: страви, приготовлені не на вагу, а на око, – все одно що вибрані нами люди: без довідки від психіатра, без посвідчення особи, банківського рахунку і т. ін., а тільки за покликом серця.

Так само, як радість наших сліпих сердець визначають не документи, так само смак страв визначають далеко не кухонні ваги. Довіряйте своєму оку, язику і природному смаку. Ви побачите: це приємніше, ніж бухгалтерське вираховування калорій і зважування грамів.

Отже, Ви хочете ще раз сказати Йому про наповнене любов'ю своє серце? Повірте, немає нічого простішого, аніж страва серце, як ружа(для не дуже тямовитих – трояндове серце) абож серце, як чайна ружа(на вибір).

Заздалегідь підготуйте шмат свинини. Бажано підчеревину чи ошийок. Розріжте м'ясо таким чином, щоб вийшов круглий чи квадратний шматок (як лист розкачаного тіста). М'ясо трохи відбийте дерев'яним молотком. Тільки не бийте так, як мій розтіцький сусід свою жінку, – щоб і слідів не лишилося. Відбивайте легенько і по м'ясові, а не по пальцях. Покладіть жирним доверху. Поперчіть, посоліть, можете посипати спеціями для грилю. А тоді вибирайте: серце, як ружа, чи серце, як чайна ружа. Зробіть і таке, й інше. Клопоту небагато, зате скільки приємності!

Отже, трояндове серце.Беріть сиру моркву, стружіть гострим ножиком так само тонко, як тонко співає в ці хвилини Ваше розбурхане серце. Змішайте стружку з подрібненою петрушкою, лавровим листком і сіллю і викладайте на м'ясо. Згорніть тугим рулетом. Обв'яжіть міцною ниткою. Але не шкодуйте ниток, як не шкодуйте ніколи нічого іншого для коханої людини. Навіть, якщо до завтра Ви залишитеся без жодної нитки. Сподіваюся, Вам до ранку колготи зашивати не доведеться.

Сповитий, як немовля, м'ясний рулет кладіть у духовку швом донизу. Якщо не обгортатимете його фольгою, м'ясо матиме червонястий вигляд і хрумкий смак. У фользі воно буде більш ніжне. Вибирайте, як хочете. Час від часу поливайте його водою чи юшкою з дека.

«У час прощання, мій коханий, візьми троянду-ружу», – співатиме кухонний брехунець, а Ви переінакшуйте «прощання» на «стрічання», бо нащо воно вам – прощання? Наспівуйте і робіть, робіть, моя голубко, іще одне рукотворне диво – чайну ружу..