Текст книги "Обліковець"

Автор книги: Марина Троян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

13

– І що ж нам робити з цим хлопцем? – вимовив сірий чоловік, замислено схилившись.

Кілька таких самих сірих чоловіків стояли колом, однаково схилившись над чимось. У всіх були босі ноги, а на голові в кожного притулився сірий чудернацький капелюх. Усі мовчали.

– У кого які будуть пропозиції? – продовжував той, що говорив, та у відповідь отримав те саме замислене мовчання.

– До сірих йому ще зарано, це зрозуміло, – розмірковував уголос доповідач, не знайшовши поки що підтримки. – До білих – уже пізно. Але зависнути посередині він також не може. Що ж нам робити? – повторив він своє питання більш наполегливо.

На обличчях кількох сірих промайнула збентеженість. Усі продовжували затято мовчати. Тільки один наважився подати голос:

– Заберіть у нього трохи пам’яті та відправте до білих, – порадив чоловік із найстарішим капелюхом.

– І цього йому, думаєш, вистачить? – підняв брову старший.

– Коли вдариш менше, ніж потрібно, завжди можна виправити помилку. Коли вдариш більше, ніж достатньо, зайвого вже не забереш! – відказав сміливець. – Дайте йому такого самого, як і він. А ще краще – дайте йому дівчину: у дівчат завжди драм більше.

– Не знаю, що з цього вийде, але іншого рішення я не бачу, – підсумував доповідач. – Та… ініціатива карається, Сорою, – візьмеш його собі!

14

Того, що Ростик їй подзвонить, дівчина і в кращі часи не могла уявити. Вона всю себе віддавала дитині, заради якої, судячи з усього, ніхто, крім неї, не збирався жертвувати ні силами, ні сном, ні часом. Міла навіть не наважувалася бажати іншої приємності, як аґукання коло маленької мордочки. Ну, хіба ще тільки півгодини гостювання в Лейли. Тому коли Ростик подзвонив, вона просто заніміла.

Після перших пустопорожніх слів ввічливості він раптом сказав:

– Я хотів спитати тебе щодо того конспекту…

Мілі здалося, що в цей момент її серце можна було почути на тому кінці дроту.

– Мені розповідали, що в армії не дуже весело, – почала тараторити вона ту нісенітницю, яка перша лізла в голову. – Що там голод, холод, знущання… що там здоров’я підривають… деякі навіть віку собі вкорочують…

– Я знаю, – перебив він.

Не встигло в Мілиній панічній голові пронестися питання, що ж саме він знає, як хлопець тихо й лагідно додав:

– Дякую тобі. Справді! Для мене такого ще ніхто не робив.

Міла отетеріла й намагалася втямити, чи це насправді, чи їй сниться. Ростик запитав:

– Чому після того, як я повернув тобі конспект, ти зі мною не говорила?

– Я не… ти ж зі мною сам не говорив!

– Я дещо поклав тобі в конспект. І чекав якоїсь реакції.

– Я… – запиналася вона, – викинула його відразу, як знайшла.

– Тоді ясно, чому ніякої реакції не було, – прийняв таку відповідь Ростик.

Міла ладна була розплакатися.

– А що там було? – із застиглим серцем запитала вона. – Ти ж через це подзвонив?

– Що вже зараз про це говорити, – вразив він Мілину потаємну надію.

Але відразу по тому влучив простою фразою їй у саму душу:

– Просто хотів почути твій голос…

З того дзвінка все почалося. Телефонний роман чи зв’язок двох душ – хай там як назви, для Міли це була жменька щастя з кнопками, буквами на екранчику та рідним голосом із динаміка.

Ростик часто їй дзвонив. Іноді розказати якусь бувальщину, іноді пожалітися, як йому сумно, інколи для того, щоб просто привітатися, ідучи вулицею у справах. Для Міли ці короткі дзвінки були цілим життям. Довгі дні й безсонні ночі проходили в очікуванні кількох хвилин телефонної розмови. Але після тих кількох хвилин вона ладна була повірити, що якби захотіла, то змогла б злетіти в небо.

Іноді розмови були довгими. Тоді Міла встигала розповісти йому дещо про своє життя, про жалі, про давні та свіжі негаразди. Ростик при цьому зазвичай скрушно мовчав, після чого завжди повторював:

– Моя бідна дитинка! Якби я був поруч, то заступився б за тебе й нікому б не дозволив тебе кривдити!

Такі слова змушували Мілу забути все погане й почуватися королевою.

Незважаючи на всю наснагу, яку Міла отримувала від цих телефонних розмов, іноді їй просто до болю хотілося побачитися з Ростиком. Та він жив далеко, між ними була ціла область. Як він пояснював, приїхати до неї в гості він дуже хотів би, але не може вирватися, бо допомагає батькам у справах.

– Але не засмучуйся, – заспокоював він, – скоро наступна сесія, і ми побачимося! Я й сам уже не діжду, щоб нарешті зустрітися. Я хотів би з тобою про дещо побалакати віч-на-віч, дивлячись на тебе, а не в телефон.

Міла завмирала при думці про цю таємничу розмову, яку він до неї має, але по телефону, крім туманних натяків, більше нічого від нього не почула.

На ту сесію Міла спізнилася. Насилу витримавши злощасні два дні домашнього арешту, вона вийшла з потяга в місті своїх найбільших сподівань, мало не присідаючи від ефекту пурхання метеликів у себе в животі. Ростик зустрів її з квіткою і маленьким подаруночком – статуеткою у вигляді дівчинки з бантиками, яка, ставши навшпиньки, намагається дотягтися до склянки на занадто високому для неї столі.

– Це на згадку про нашу першу зустріч, – знічено пояснив він і чмокнув Мілу в щоку.

Така маленька дрібничка, один лише цнотливий поцілунок, але цього вистачило, щоб Міла впала в прострацію. Решту дня вона проплавала, мов п’яна. Якщо б її тоді спитали, чи небо рожеве, вона б відповіла, що рожеве. Якби показали статую й сказали, що то інопланетянин, вона погодилася б. Якби їй вказали на Ростика й запитали, чи це не янгол спустився з раю, щоб її розрадити й заступити від смутку, вона підтвердила б це, не роздумуючи.

Того дня вони не поїхали в інститут, а тинялися сонячними засніженими вулицями, які так і вабили безтурботною ошатною романтикою. Покаталися на ковзанці, повалялися в снігу і врешті заскочили до маленької затишної кав’ярні, щоб зігрітися і втамувати вовчий голод. Мліючи від споглядання усміхненого до неї обличчя, від тепла його рук, від намагань зігріти її холодні руки, від нереальності всього сьогоднішнього дня, Міла усвідомила, що збрехала тоді Лейлі: вона сліпо й палко закохалася в цього хлопця.

Чекаючи, доки принесуть її гарячий чай, Міла не втрималася й запитала:

– А про що ти хотів зі мною побалакати?

– Про це трохи пізніше, – змовницьки прошепотів він. – А зараз познайомся з моїм найкращим другом.

Міла за своїми переживаннями й не помітила незнайомця, що стояв у неї за спиною, поклавши руку на її стілець.

– Це – Славко, ми з ним із пісочниці дружимо, – відрекомендував його Ростик.

Славко сів до їхнього столика й дружньо усміхнувся Мілі.

– Як виявилося, справжнього друга можна знайти і в пилюці, – прокоментував він Ростикову фразу. – Дуже радий нарешті з вами познайомитися, Міло.

Міла пробелькотіла належну відповідь і ніяково опустила очі. Так і просиділа до кінця вечора.

Цей Славко був дорого і зі смаком вдягнений, модно підстрижений, бездоганно вихований, а головне – випромінював таку спокійну, позбавлену будь-якої демонстративності впевненість у собі й почуття власної гідності, що Міла зовсім розгубилася в його компанії. Насправді, щоб змусити її заховати голову, вистачило б лише дорогого одягу й стильної зачіски. Вона не мала найменшого досвіду спілкування з такими людьми, тому сам зовнішній прояв належності до іншого рангу її пригнічував.

У цю зустріч, як і в усі наступні, Міла хвилювалася. Це хвилювання було зовсім іншого ґатунку, ніж те, що вона відчула, уперше зустрівши Ростика. Його зовнішність не викликала в неї побоювань, не змусила роздивлятися чи зачаровуватися. Ростик зачепив її якимось своїм химерним внутрішнім випромінюванням, до якого в Міли виявилася гіперчутливість. Натомість Славко зачіпав розум, змушуючи прийняти вищість його інтелекту, і пригнічував душу усвідомленням відсталості й запущеності власного духу. Перед Ростиком Міла тріпотіла, як перед янголом, істотою з іншого виміру – перед Славком вона схилялася, як повітряний змій схилився б перед літаком, як істота нижчого рівня розвитку мусить схилитися перед істотою вищою.

Треба сказати, що віднині хвилюватися й подумки схилятися Мілі доводилося щодня. Якось непомітно їхні заплановані побачення на двох перетворювалися на компанійські зустрічі на трьох, романтичне мовчання поступалося місцем дружньому пащекуванню, рожевим очікуванням перебігало дорогу буйно-кольорове дозвілля. Щодня Славко виростав перед ними, як із-під землі, і супроводжував у всіх їхніх планах. Ні, він завжди був дуже чемним, помірним та приємним, і сказати, що був нав’язливим, язик не повертався. Просто Ростику завжди вистачало товариськості, щоб запросити Славка приєднатися до них, а в Міли ніколи не вистачало сміливості, щоб хоч натяком заперечити.

Славко був астрономічно розумний, а широті його кругозору позаздрив би й цикруль. Але при цьому він поводився надто поштиво, щоб випинатися, і дуже гуманно, щоб затіняти собою сусідів. Йому, бідоласі, нічим було докоряти. Його єдина провина полягала в тому, що біля Міли його було занадто багато, натомість Ростика – так мало.

Міла спочатку дивувалася такій кількості збігів. Потім її невпевненість, яка трохи була задрімала на час телефонного роману, знову дала про себе знати: дівчина засумнівалася в правильності свого сприйняття їхніх із Ростиком стосунків. Може, вони просто друзі? Добрі друзі, яким є про що удвох потеревенити, необтяжливо помовчати і за щастя одне одному допомогти.

Усе частіше Міла ставила собі питання: невже все, що їм судилося пройти тільки вдвох, вони вже пройшли, і тепер настав час непарних чисел?

Кожен поводився, як належить. Ростик робив усе можливе, щоб його друзі між собою потоваришували. Славко старався порозумітися з Мілою. Тим часом Міла докладала всіх зусиль, щоб не розридатися від розчарування. І продовжувала ловити кожну мить, проведену хоч і не наодинці, проте поряд із Ростиком. І так день у день, аж поки минув тиждень. Так багато часу такої короткої сесії стекло в прірву. Так багато митей, які так важко буде відпускати.

Коли Міла наготувалася їх відпустити, їй випала остання нагода побалувати серце. Вони сиділи з Ростиком у тихому куточку порожньої кав’ярні, а Славка поряд не було, і ніщо не віщувало його появи. Про всяк випадок Міла перепитала про нього в Ростика, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої недбалості, та з полегшенням почула, що Славко поїхав до родичів. Побачення таки ж виявилося побаченням!

– А ти що, – з підозріливою усмішкою запитав Ростик, – уже за ним сумуєш?

– Та ні, – почервоніла Міла, – просто дивно, що його немає поруч із тобою.

– Ми останнім часом дійсно багато з ним спілкуємось. Але, розумієш, на це є причина. Хлопцю зараз непереливки, так багато всього на нього навалило, що він, бідний, скоро посивіє. І навіщо ж тоді ми, друзі, якщо не спробуємо його розрадити?

– А що в нього трапилося? – вирвалося в Міли, перш ніж вона схаменулася й прокляла свій нестримний язик. Хіба можна ці дорогоцінні миті витрачати на обговорення Славка, який і без того був всюдисущий і набрид гірше пареної редьки?

Та було запізно.

– Там усього вистачає…

Тільки згодом, згадуючи ту розмову, Міла усвідомила, що Ростик відповідав із блискавичною готовністю й неабияким полегшенням.

– Уже півроку, як він закінчив учитися, – вів далі Ростик, – а досі прилаштуватися в житті не виходить: зайнятися тим, чим хоче він, не дозволяють батьки, а до того, куди батьки тягнуть, у нього душа не лежить…

– Та ж він – доросла людина, чи ж йому потрібний дозвіл батьків! – ввернула Міла, намагаючись виправити свою помилку й поставити на цьому крапку.

Та дзуськи, Ростик продовжував:

– Їхній дозвіл, може, і не потрібний, а от їхні гроші – ще й як. Щоб відкрити свою справу, їхні гроші йому вкрай потрібні. Але там батько дуже принциповий: якщо син не піде проторованою ним дорогою – не те, що сам копійки не дасть, а ще й перекриє всі можливості взяти ці гроші в борг. От хлопець і розривається між обов’язком і покликанням. Та це квіточки. Нещодавно його покинула дівчина, – кохання всього його життя, – поїхала підкоряти столичний модельний небосхил. А слідом за цим померла єдина людина, яка його розуміла й підтримувала. Його дідусь – царство йому небесне! – мав золоті руки й світлу голову і дуже внука любив, Славко в нього і вдався…

Міла опустила очі. Небажання продовжувати сімейну справу сприймалося нею як відверте перебирання харчами. А от втрата близької людини й нездатність порозумітися з батьками – хто ж іще, як не вона, здатна таке збагнути. Їй аж соромно стало, що вона так відчайдушно хотіла Славка позбутися.

Але хіба вона може всі біди цього світу звалити собі на плечі й сама їх потягти? У неї й зі своїми впоратися бракувало сил.

– Давай облишимо… – намагалася вона зробити ще одну несміливу спробу, але Ростик її, здавалося, не почув.

– Я його трохи знав – мировий був мужик! – продовжував він згадувати другового діда. – І Славко – мировий хлопець. Шкода їх обох! А найбільше гнітить знаєш що? Дід навіть після своєї смерті примудрився виручити Славка: він заповів йому кругленьку суму своїх заощаджень. Ті гроші йому якраз стали б у пригоді, щоб заснувати власну справу, обійшовши перепони батьків…

– Ну от, що ж тут балакати…

– Та є одна перешкода, – Ростик знову не помітив Мілиного нервового смикання й небажання продовжувати цю тему. – У діда була нав’язлива думка про те, що серйозний чоловік – це одружений чоловік. Він завжди просторікував щось про те, що треба мати вдома надійні тили… що тільки той, хто взяв на себе відповідальність за сім’ю, заслуговує на довіру у справах… щось таке, я не дуже добре зрозумів. Дід щось собі надумав, що Славко з користю зможе витратити його гроші тільки тоді, коли стане повністю серйозним, тобто жонатим. І в його заповіті є умова, що Славко зможе отримати гроші тільки тоді, коли одружиться. Отака петрушка.

– То це ж не смертельно! – Міла втрачала терпець. – Знайде гарну дівчину, одружиться, отримає спадок – і всі справи!

– Ти бачила Славка? Начитаний сухар, який думає тільки про високі матерії… Еее, тільки нехай мої слова залишаться між нами, гаразд?.. Шукати гарну дівчину, яка б його влаштовувала, та ще й щоб обоє захотіли одружитися, він буде до другого Христового пришестя! Без нашої допомоги йому не обійтися.

– Чим же ти йому тут допоможеш? Сам же з ним не одружишся!

– Я – ні. – Ростик багатозначно подивився на Мілу. – А от ти можеш.

Міла вдавилася власною слиною. Вона довго не могла відкашлятися, незважаючи на те, що Ростик стукав її по спині та підсовував води. Слину вона відкашляла відразу, а цю пропозицію ніяк не вдавалося.

– Не жартуй так! – промовила вона, нарешті опанувавши себе. – Бо я кожен жарт сприймаю за правду – і бачиш, що виходить.

– А я й не жартую, – без тіні усмішки відповів Ростик. – Я цілком серйозно прошу тебе допомогти моєму другу. Допомогти мені.

– Це не допомога, це якийсь балаган. – Міла відсунулася від столу. – Я не хочу бути причетною до цього. Хай замилює баки іншим дівулям і тягне їх до вінця! Хай робить, що хоче, а я не бажаю про нього більше чути! – Вона беззвучно заридала й спробувала підвестися.

– Постривай! – Ростик ухопив її за руку. – Дай же мені пояснити все як слід. Славко – гарний хлопець, чесний, він не хоче замилювати комусь очі, навіть заради власної вигоди. Коли я запропонував йому такий вихід, він сказав, що піде на це тільки тоді, коли дівчина розумітиме, що це лише умовний тимчасовий крок без реальних шлюбних зобов’язань. Хіба тільки з одним зобов’язанням – доведеться пожити певний час в одній квартирі, щоб не впадала в очі фіктивність шлюбу. І виходить зачароване коло! Перша-ліпша погодилася б вийти за такого завидного жениха, як Славко, якби гадала, що це насправді, і жодна не пристане на пропозицію, дізнавшись, що це не всерйоз і ненадовго. Хіба що дівчина з чуйним серцем, яка вміє співпереживати і здатна пожертвувати заради хорошої людини якоюсь дещицею. Такою, як конспект… Або як сторінка в паспорті…

– Як тобі таке могло в голову прийти?! – схлипувала Міла, тремтячими руками намагаючись натягти на себе курточку. – І чому тобі заманулося одружити Славка саме зі мною?

Ростик дивився на налаштовану тікати Мілу, яка все відступала, не даючи йому до себе наблизитися, і в розпачі вигукнув:

– Так ти від мене не поїдеш!

Цей вигук не був кінцем, як можна відразу подумати, – ні. Він був кінцем початку. Та фраза накрила собою все, сказане до цього, і за секунду все вирішила.

Пригорнувшись до Ростика з переповненим серцем і спустошеною головою, Міла розуміла: зробить що завгодно, аби від нього не їхати. Аби він просив від нього не їхати…

У Ростика родичка працювала в палаці одружень, і він усе влаштував швидко. Через тиждень Міла зі Славком, вдягнені у светри й брудні черевики, тихенько розписалися в тісній комірчині, ретельно слідкуючи, щоб ненароком не глянути в очі ні Ростиковій родичці, ні одне одному.

Ступаючи на виметений поріг палацу одружень, що на нього таємно чи явно мріє ступити кожна незаміжня дівиця, Міла з гіркотою подумала, що не так це весело – виходити заміж. Та чомусь озирнулася й кинула прощальний погляд на величну будівлю, у якій залишила свою чисту юність, розуміючи, що ноги її більше тут не буде.

Лейла ходила з кутка в куток перед Мілою, яка спокійно сиділа на стільці.

– Оце так ти втнула! Навіть у мене на таке духу б забракло! – вигукувала вона, ледь встигаючи глянути на таку недоречно врівноважену подругу.

Лейла нічого не розуміла. Міла нічого не пояснювала.

Лейла тільки бачила, що Міла одружилася з хлопцем, якого знає менше місяця. Вона дивувалася, як подруга не казиться від божевільної пристрасті або не заламує рук від розуміння своєї помилки – бо тільки такі два джерела могло мати її рішення. Лейла вважала, що обидва варіанти – не найкраща причина для заміжжя. Але була переконана, що все це дуже неправильно: не може бути Міла такою спокійною!

Вона хотіла облити Мілу, це цнотливе курчатко, яке ще не встигло й зі шкаралупи вибратися, відром крижаної води й закричати їй просто у вуха: «Отямся! Подивися, що ти наробила, і попроси допомоги, щоб тебе рятували!» Але вона не могла, бо сама була таким самим курчам. Лейла тільки зауважила надтріснутим голосом, у якому пробивалося співчуття:

– Щось ти не стрибаєш від радощів, як годиться нареченій!

– Ні, я радію, – спокійно відповіла Міла.

– І щось не дуже світишся щастям у передчутті солодкого спільного життя! – продовжувала Лейла.

– Ні, я щаслива, – була така ж спокійна відповідь.

Натужно зітхнувши, Лейла вирішила відступити.

– Як хочеш. Врешті, зараз уже пізно тебе відмовляти, і страхати теж ні до чого. Коли вскочила до цього поїзда, то доведеться їхати – пізно згадувати про страх швидкості чи клаустрофобію.

Міла підійшла і вдячно обійняла її. За що вона дякувала: чи за ці Лейлині переживання, чи за те, що вона їх не викинула на голову й без того обтяженої подруги?

– Годі вже про мене! – попросила вона. – Зі мною все гаразд і буде гаразд. Розкажи краще, як просувається твоя підготовка? Встигнеш усе вивчити?

Лейла знову зітхнула й знехотя відповіла:

– У своїх знаннях я впевнена, як ніколи. Я не впевнена у своїй пиці.

– А що не так із твоїм обличчям? – не збагнула відразу Міла.

– Та начебто все так, крім того, що воно циганське! – розкрила Лейла безрадісну правду. – Хоча насправді й не циганське, але всі так вважають і поводяться відповідно.

Міла уважно обдивилася лице навпроти себе.

– Дійсно, – погодилася вона, – твоє волосся чорне, як смола, обличчя смагляве, а його риси дуже виразні, може, навіть різкуваті. Але в тебе на лобі не написано, що ти циганка! Мабуть, люди так тебе сприймають через недоглянутість. Якби трохи підрізати волосся й гарно його причесати, підправити брови, мазнути блиску на губи, щоб видавалися не такими зверхніми та суворими, – тоді, я певна, люди зовсім по-іншому на тебе дивилися б!

Лейла зиркнула на себе в дзеркало. На неї звідти позирала дівчина доладна й струнка, не позбавлена природної краси. Але зібране ззаду абияк волосся було брудне й сплутане, чорні очі дивилися вовком з-під густих брів, що розрослися, ніким не займані, як собі хотіли, а посохлі та міцно стиснуті губи надавали всьому якогось закам’янілого вигляду. Дівчина різко відвернулася.

– Ага, а ще повиправляти мені ноги-руки, щоб були більш граційними, прополоскати голову, щоб була поступливіша, та вдягти мене в золото й оксамит, щоб замилити іншим очі та відвести підозри від головного! – гірко посміхнулася вона.

Міла засміялася.

– От якби тебе вдягти в золото й оксамит, тоді вийшла б стопроцентна циганка! Хоча вдягтися краще тобі б точно не завадило…

Погомонівши ще трохи про те, про се, подруги розпрощалися до майбутньої зустрічі, яка – вони обидві це розуміли – їм світила нескоро.

На відміну від Лейли, Надька не виписувала розпачливі кола по кімнаті, не хвилювалася щодо відсутності в Міли розуму чи браку психічного здоров’я, не сипала ні вигуками, ні запитаннями. Новину про несподіване доччине заміжжя сприйняла хоч і здивовано, але з ентузіазмом. Спершу вона просто мовчки дивилася на Мілу, прикидаючи, чи могла та її надурити. Потім, вирішивши для себе, що, мабуть, таки не могла, мати постановила дізнатися тільки дві речі: чи її новоспечений зять гарно заробляє й де молодята будуть жити. Почувши від Міли, що наречений має непогані гроші, ще й квартиру, де вони й житимуть, Надька коротко привітала дочку урочистим материнським поцілунком, попросила, щоб та у своєму щасті не забувала про рідню, і побігла на побачення з дядею Борею, на яке вже запізнювалася.

Виправдання, які Міла готувала для матері, аби довести, що її вибір – найкращий шлях до щастя, так і застрягло в дівчини десь між мозком і язиком. Вона сиділа в порожній кухні більш розчавлена, ніж якби мати трясла її, як стиглу сливу, і причитала, що так приймати доленосні рішення не годиться. Зрозумівши, що ще трохи – і можна вдавитися тими неозвученими словами, Міла пішла до своєї кімнати й почала пакувати речі.

У неї було кілька днів до від’їзду, та вона шкодувала, що не кілька годин. Це відчуття зависання у вакуумі було нестерпним.