332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Марина Муляр » Гра. Рівень перший: Синій Коридор » Текст книги (страница 1)
Гра. Рівень перший: Синій Коридор
  • Текст добавлен: 24 мая 2017, 12:30

Текст книги "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"


Автор книги: Марина Муляр






сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Гра. Рівень перший: Синій Коридор

1

А неба тут не було. Тобто було, але штучне, приємно-блакитне вдень, чорне з блискітками вночі, ніжно-золотаве вранці й приглушено-синє ввечері. Хороше таке, якісне небо, тільки не справжнє. А про справжнє годі було й мріяти, бо шар повітря над астероїдом надто тонкий, а якби хто зазирнув крізь товсту зовнішню оболонку в чорні глибини космосу, то жодних зірок він би там не побачив, лише змазані світлові смужки.

Схована всередині астероїда центрифуга оберталася дуже швидко, аби створити звичне для людей тяжіння, аби можна було ходити, сидіти, їздити великом, лізти під стола по маркер, що впав. Як завжди. Як на Землі. На Землі, котрої вже нема. Ось тому небо було штучним. Навіть існував почесний і доволі ризикований фах – мийники неба. Ними ставали тільки міцні спортивні люди, що не боялися висоти.

Аг не боялася висоти, вона боялася уявити справжнє небо, глибоко під ногами, боялася побачити розпливчастий коловорот нескінченного чорного простору, де, ніби дрібні уламки, розкидано такі самі астероїди, важко обжиті, тісні і штучні притулки переселенців з планети, якої нема. Тобто є, але вона ще менш придатна для життя, ніж ці уламки.

Аг народилася тут, на астероїді, і її батьки, і навіть бабуся. Тільки дід пам'ятав Землю. Щоправда, він був не з останньої хвилі переселенців. Найзатятіші чіплялися за безплідний ґрунт і отруйне повітря ще кількадесят років.

Наприклад, зовсім молода вчителька хімії, панна Еріона, полетіла з Землі разом з батьками маленькою дівчинкою. Аг давно помітила, що переселенців останньої хвилі завжди можна впізнати. Вони такі, ніби думали про щось своє, а їх зненацька гукнули чи смикнули за руку. А чого вже думати, коли не повернеш? Аг часто хотілося сказати про це панні Еріоні, та було боязко: панна Еріона легко гнівалася, а коли гнівалася – непедагогічно гримала низьким владним голосом, як на підлеглих, як на війні.

Був ранній вечір. Небо, як йому і належало, починало потроху синіти. Аг сиділа на сходах свого будинку й чекала батьків, що подалися до приятелів на кухоль синтетичного пива. Очікування намічалося доволі довге, бо пиво – штука скінченна, а от цікаві розмови… Аг не встигла закінчити цю філософську думку, коли її штурхонули гостреньким ліктиком у бік. Гостреньким нахабним ліктиком у ядучо-рожевому рукаві з рюшечками.

– Привіт! Нудишся? А я й знала, що ти зараз нудишся. Твої предки, разом з Манчіні й Сидоренками, скверик розносять. Дарма що пиво без градуса! Вони так кричать, ніби не статтю якусь обговорюють, а скарби ділять! А твій татусь!..

– Фано, замовкни.

– Чого це?

– Бо вечір. І ми не в скверику. Навколо житлові будинки. У сусідів мала дитина.

– То й що? Я ж не в них під вікнами!

– Тебе чути на всю вулицю.

– Та тю! Я ж не просто так базікаю! Я знаєш що?

– Гадаю, зараз дізнаюся. Тільки можна трохи зменшити гучність і вповільнити темп? Я погано сприймаю ультразвук.

– Ти бубука і нечема.

– «Бубука» – це нелітературно, а «нечема» – це не про мене, а про тих, які вдираються на чужу веранду і штурхаються ліктями, а потім лящать у вуха.

Насправді Аг була рада бачити Фану, свою однокласницю й подружку. Балакуча, безтурботна Фана часто розраджувала її у сумні хвилини. Це було добре. Це й тепер добре.

– Що то ти притягла?

Фана перекидала з долоньки в долоньку ігрову консоль.

– Наче в тебе інша була? Нова?

– Не. У дядька стягла. Він на ній нову гру тестує. Зранку тестував, а тоді на дивані лишив і на засідання кафедри подався. Досі немає. А я вгледіла і стягла.

– Навіщо нариватися? Переписала б тихенько, і всі щасливі.

– Ну, ти мене геть за дурепу маєш! Пробувала. Не переписується. Дядько захист приробив, геній консервований. Один був мені шлях – поцупити.

– А воно того варте? Мені вже з тих іграшок зуби ломить. Така нудь. І що більш стрибуне, стрілюче, монстрюче – то нудотніш.

– Так зануді ж і дихати набридає, і цукор прогірк. Ти глянь лише – яка краса! Графіка! Тут тобі й гори, і скелі, й вітер видно. Кожна гілка там, де треба, хитається! А яке море! Ото б і не грала! Сиділа б та дивилася на хвилі.

Аг пильно поглянула на подружку. Це ж чи не вперше Фана починала не з поєдинків та красунчиків-принців та з довгокосих полонянок у похмурих вежах, одне слово, не зі своєї звичної романтичної лабуди, в яку гралася всі вихідні, а з пейзажів, та ще й з такими подробицями, як відчуття вітру. Варто глянути.

– Вмикай вже, на великого екрана, він відкритий.

Красунчики-принци, щоправда, скоро віднайшлися, проте на ворожому боці. Герой, звичайний хлопчик, потрапляв у захопливий, проте похмурий світ високих скель, могутніх хвиль, прадавніх лісів, чаклунів та безжальних завойовників.

Квест у хлопця був напрочуд простий – вижити й повернутися додому. Та похмурий, дикий світ кишів чудовиськами й розбійниками, а слідами юного чужинця йшли чорні тіні, лиховісні володарі Королівства на Скелях. Володарів було троє. Всі вони називалися принцами і дивним чином не повбивали один одного за одноосібну владу. Може, секрет такого братолюбства полягав у різних магічних здібностях, які разом давали володарям велику чарівну силу. Принц Вигук, найстарший, володів магією звуку: пошепки звергав каміння, а криком зсував гори. Його молодші брати, Морок та Спалах, відповідно до імен, мали силу темряви та світла. Морок насилав глуху ніч, збивав зі шляху, лякав нічними страхіттями. Спалах засліплював нестерпним світлом, цілив смертельними блискавками. Непривітні такі принци. Бррр!

Аг насилу відірвалася від споглядання величних гірських хребтів, зелених пагорбів, самотніх замків на узвишшях, охайненьких, дуже переконливих селищ у долинах та коло річок. Фана сказала правду: гратися було необов'язково, навіть якось недоречно. Хотілося піти в ті пагорби, здертися на одну зі скель над морем чи верхів'ям великої річки і сидіти, дивлячись на обрій.

– Ну, де ключі? Де артефакти? – Аг знехотя потицяла кнопки.

Мабуть, Фанин дядько й справді геній програмування, як про нього кажуть. Переконлива, дуже переконлива графіка.

– Ну, то де? Ти ж знаєш уже!

Фана самовдоволено посміхнулася:

– Сама знайди. Ти ж розумна, а я дурепа.

– Я вперше тримаю цю консоль в руках і вперше бачу цю гру, а ти поцупила її у розробника і, значить, маєш чіт-коди до кожного кроку. Аби знайти їх у тестовім екземплярі, мало вистачити навіть твоїх талантів.

– Хє! Чіт-коди їй? Невразливість, невидимість, непереможність, абсолютна безкарність! Це неспортивно, панночко. Ну гаразд. Тим більше, що артефакти дебільні. Ти сама за п'ять хвилин додумаєшся. На Спалаха є «чорний смолоскип» – така смердюча димовуха. Розмахуєш у нього перед носом. Тільки треба підпустити поближче, радіус дії е… Просто кажучи – впритул. А ще до Спалаха не підходь без темних окулярів. От. Морока ганяють звичайним ліхтариком. Він від нього сліпне і дезорієнтується. На Вигука діє ідіотська пісенька. Наспівувати не буду. То гратимеш? Чи дуже чесна: почекаєш, поки дядюсь її в серію запустить?

– Та я знаю? Покажи фінальний епізод рівня, де поєдинок з принцами.

Фана, переможно світячи великими блакитними очима, взяла у неї консоль і знайшла потрібне місце:

– На, насолоджуйся.

Аг короткозоро примружилася:

– Так. Це ж у нас хто, Спалах? Іди, іди сюди! Де тут наші темні окуляри?

Фана фиркнула. Аг промазала пальцем повз кнопку і завмерла, відкривши рота:

– Хвилиночку. Це не…

Стрімка, загрозлива постать чітко вимальовувалась на тлі неба. Чорний шкіряний мундир, чорний важкий плащ на плечах. Різкий вітер грає сліпучо-білим волоссям. Брови та вії теж білі, ніби вкриті памороззю. А очі… Аг відсахнулася, ніби то був не екран консолі. Зіниць не розгледіти, важка, суцільна темрява, бездонні провалля.

– Вимкни. Я все одно програла. Це Морок.

– То давай і на решту подивимось, бо образяться.

Аг мовчки кивнула.

Спалах виявився чорнявим і спритним, рухи – як блискавки: хоч круть, хоч верть, а не втечеш. Справжні блискавки принц кидав з яскравих срібних очей і з кінчиків пальців, точніше зі срібних кігтів на них. Аг програла вдруге.

Вигук був найменш яскравий з-поміж братів, блідий, з тьмяним, чи то синім, чи то сивим волоссям, проте йому вистачило шепоту, аби завалити Аг кам'яними брилами.

– Годі. Забирай свій, точніше дядюсиків, «креатифф». Нехай у таке наш Темний Лорд грається. Я визнаю свою цілковиту неспроможність.

Темний Лорд був їхнім однокласником, що не міг визначитися, який хист у ньому більший – до хакерства чи до геймерства, а поки що робив однакові успіхи в обох напрямках. Хакер з Аг був ніякий, та, власне, й не надто кортіло, а от геймерська слава Темного їй спокою не давала. Та що поробиш: таланту не відбереш і не позичиш.

– Неси свою покражу додому, поки дядько не помітив, бо вскочимо в халепу.

– А ми неповнолітні.

– Фано, правда, не наривайся. Ходімо, і я з тобою прогуляюсь. Може, як повертатимуся, своїх інтелектуалів зі скверика заберу. Давай, давай – виходь! – Вона рішуче простягла руку, аби вимкнути великий екран, що освітлював зовсім темну веранду.

Коли Фана вже збиралася від'єднувати від нього консоль, сталося щось дивне. Екран раптом спалахнув сліпучою синявою, а посередині закрутився темний вир, протятий білими зблисками. Фана вереснула, Аг сахнулася від тієї моторошної картинки, але все скінчилося, екран згас, консоль вимкнулась.

– Що то було? – чомусь пошепки спитала Фана. Аг поборола напад страху і знизала плечима:

– Хтозна, може, дядьків захист спрацював, і тепер він матиме високоякісні фото переляканих порушників авторського права.

– Тю! – махнула на неї рюкзаком Фана, але обличчя в неї зробилося стурбоване. – Справді, ходімо вже.

Нічна дискотека за три вулиці волала і виблискувала світломузикою так, що хотілося затулити і очі, й вуха.

– Обійдемо дворами, – ніяково попросила Аг.

– Боїшся? – зловтішно заскакала навколо неї Фана.

– Не боюся. Старші хлопці чіплятимуться. Ти ж знаєш – не люблю.

Фана й далі зловтішалася:

– А ще мене принцесочкою дражнить! Та сама ти принцесочка: «На дискотеку не піду, повз дискотеку не піду, хлопців соромлюся!»

Проте, дражнячись і кривляючись, вона таки завернула за ріг, і дискотечні шуми почали віддалятися. Після всього того сяяння та блимання звичайна темрява штучної ночі здалася важкою й глибокою. В кінці провулка самотньо світився білий ліхтар. У його рівному, матовому світлі чітко

вимальовувалися три темні постаті. Були вони неприродно громіздкі у своїх важких чорних плащах. Аг відчула, що Фана вже хапнула досить повітря для потужного вереску, і сильно затисла їй долонею рота. За секунду вона відняла руку, і дівчата обережно відступили в тінь ближнього будинку. Три віртуальні злеці, тепер реальні – від важких військових чобіт до різноколірних голів, чорної, синьої й білої – стояли під самотнім ліхтарем на задвірках дискотеки.

2

– Ну й хто?.. – почав був Спалах, але замовк і став роздратовано озиратися. Морок знизав плечима і відступив далі від світла. Вигук стояв під ліхтарем, схрестивши на грудях руки і суплячи брови:

– Навряд чи це володар Синього Коридору. Він мав попередити. Може, щось пішло не так? Гаразд, нехай сам нам усе пояснить.

Вигук дістав з-під плаща невеличку чорну кульку і підняв на розкритій долоні. В глибині кульки світилися три маленькі білі цятки і одна яскраво-червона. Фана штовхнула Аг ліктем:

– Що то в них?

– Маячок. Такі дітям дають, щоб не губилися. Парний, мабуть, у того, кого вони шукають.

– А кого?

– Тихо.

Аг знову зробила рух затиснути Фані рота, та вона й так замовкла, бо принци почали рухатися. Попереду пішов Вигук із маячком, за ним брати.

– А хто такий Володар Коридору? – видихнула Фана Аг у вухо, обережно скрадаючись від тіні до тіні будинку.

– Скоро дізнаємось, – похмуро буркнула Аг.

Так вони проминули кілька кварталів. Раптом Фана зупинилася:

– Аг!

– Замовкни!

– Та що – замовкни? Диви, куди вони заходять!

Лише тут Аг збагнула, що напівскляні двері під веселим блискучим дашком надто вже знайомі.

– Це ж твій будинок.

– Ото. А ти на мене цикаєш.

– Пробач, – недбало кинула Аг, стежачи за принцами, що вже зайшли до незамкненого передпокою.

– Аг, мені страшно.

– То, може, вимкнемо?

– Що вимкнемо?

– Отож-бо, що?

Фана відкопилила губу і скривилася, та раптом втерла ще сухого носа і всміхнулася:

– Слухай! За домом є прибудова, ми там велики ставимо. Як вилізти на дах, можна зазирнути одразу в три вікна: до батьків, на кухню і до дядька. Давай! Там тільки на руках підтягтися.

Захоплена несподіваним Фаниним азартом, Аг теж зірвалася з місця і, притьмом проскочивши освітлений двір, кинулася за будинок.

Кухня була темна, у батьків затишно блимав телевізор.

Дівчата проповзли дахом ще трохи і обережно зазирнули до третього вікна.

Геній програмування сидів біля столу. Його невеличка постать у розтягнутій смугастій майці здавалася ще меншою на тлі високої шкірзамінникової спинки чорного крісла. В товстих лінзах окулярів примарно відблискував зелений вогник настільної лампи. У другому кріслі, так само схрестивши на грудях руки, сидів принц Вигук. Зморшка тривоги й роздратування прорізала його бліде чоло. Спалах умостився на підвіконні. Дівчата бачили його спину й кучеряву чорну потилицю. Морок підпирав стіну в кутку, мружачись на світло лампи.

– Ми вимагаємо пояснень.

Тихий Вигуків голос кресав іскри з напруженої тиші. Аг здалося, що від того голосу навіть шибки жалісно тьохкають.

Фанин дядько випростався в кріслі. Блиск з товстих мінусових лінз зійшов, і за ними стали помітними гострі й холодні сірі очі.

– Пояснення, принце, доволі просте. У мене викрали гру, випадково відкрили Синій Коридор і з'єднали наші світи. Я так само не готовий до цього, як і ви. Я розробляв гру так, аби виграш був неможливий, тобто переможцями зрештою завжди опинялися ви. Це мало зробити вашу магію тут, у моєму світі, підсиленою в рази й рази. Завдяки вашій силі і моїй технології ми вирішили б усі наші проблеми, точніше, ви – свої, а я – свої. Та плани завжди руйнуються раптово.

Цей закон, на жаль, діє і у вас, і в нас. Маємо, що маємо. Перший гравець, замість додати вам сили, просто відкрив портал і примусово доправив вас сюди. Будемо шукати помилку. А передусім – шукати злодія, що потягнув мою консоль з мого кабінету. Маю підозру…

Вигук спохмурнів ще більше:

– Ви запхали наш світ до якоїсь дурної гри?

Фанин дядько дратливо смикнув кутиком рота:

– Не ваш світ, а лише вашу особисту магію. Решта – ілюзія, гарно відмальовані картинки. Дякую, що дали мені змогу подивитися на оригінал. Цілий світ нікуди неможливо запхати, крім людської голови. А загалом, принце, ви не праві: усі світи – чиїсь іграшки.

Тут Морок припинив мружитись. Темні безодні його очей широко розчахнулися, білі вії ледь здригнулися, подаючи сигнал братові. Спалах різко озирнувся, штовхнувши плечем віконну раму. За мить рука зі страхітливими срібними кігтями втягла до кімнати перелякану Фану. Морок криво посміхнувся:

– Я добре бачу в темряві.

Фана зіщулилась на підвіконні. Спалах міцно тримав її за плечі. Запала тиша. Нічний метелик, останнє досягнення мікроелектроніки, бився об скляний абажур лампи. Мамин подарунок милій Фаночці був гарненький, малиново-перламутровий, з крихітним вимикачем між крильцями.

Звичайно ж, мила Фаночка регулярно забувала його вимикати, і метелик пурхав будинком від лампи до лампи. Зараз він відірвався від зеленого скла і націлився просто в сяйливі Спалахові очі. З несподіванки принц коротко зойкнув і затулив долонями обличчя. Тієї ж секунди Аг випростала з-за підвіконня руку і різко смикнула подругу назад, на дах прибудови. Ще за мить вони скотилися з велосипедного стійла і понеслися темною вулицею геть.

3

Троє принців, один по одному, зіскочили; з прибудови і побігли слідом за дівчатами. Важко летіли за ними чорні плащі. Геній програмування провів їх очима до рогу й тут почув, як у нього за спиною прочиняються двері кімнати. На порозі постав геніїв розгніваний старший брат, тобто Фанин батько.

– Відколи це твої друзі не вітаються заходячи і не прощаються йдучи, та ще й відбувають крізь вікно?

– Пробач, більше жодних непорозумінь не виникне, – холодно відказав молодий чоловік в окулярах, повертаючись поглядом до вікна. Якби старший брат міг перехопити той погляд, побачив би, що жодних вибачень в нім немає, лише зверхність і холодний переможний блиск.

Позаду чувся тупіт переслідувачів. Принци були в непоганій формі, Аг вже почала засапуватися. Попереду заблимав веселими вогниками кеб, з чемністю автомата пригальмовуючи перед потенційними пасажирами, за ним, метрів за десять, сунув другий, обидва порожні. Аг притримала Фану за руку:

– Чекай. А це ідея.

Вони вскочили до кабіни першого, і машина почала розганятися, на екрані керування висвітилося запрошення вказати кінцевий пункт. Переслідувачі, незнайомі з місцевою системою транспорту, звичайно, зробили ривок і перехопили другий кеб. Уловивши сенсорами наявність пасажирів, той теж наддав швидкості. Фана потяглась було до панелі задати координати будинку Аг, але та ляснула її по руці й тицьнула навмання кудись у дальній бік карти.

Керовані автопілотом кеби хутко наздоганяли вервечку машин, що прямувала до центру міста, але коли до неї лишалося кількадесят метрів, Аг різко натиснула на панелі «зміна маршруту» і вказала першу-ліпшу годящу бічну вуличку.

Кеб слухняно відстрибнув убік, загальмував, завернув і зупинився. Наступний, з принцами, промайнувши на повній швидкості, влився до вервечки. Дівчата посиділи ще кілька хвилин, очікуючи, поки він зникне з очей, а тоді спокійно ввели потрібні координати і оглядовий режим. Машина рушила плинно, як на прогулянці, оминаючи швидкісні магістралі.

Фана зацікавлено роздивлялася посиніле коліно з червоною подряпиною крізь дірку в рожевих бриджах.

– Дуже болить? – спитала Аг, прикладаючи до подряпини бактерицидну серветку.

Фана зробила міну, яку вони між собою називали «качечка бяка», потім пирснула:

– Якщо змогла так бадьоро звідти вшитися, то не дуже. Я про інше думаю: куди мені тепер? Не додому ж? Раптом вони повернуться і знов засядуть у дядька?

Аг роздратовано відмахнула з очей жорсткі темні пасма, заздрісно глянула на Фанині ніжні біляві кучерики, зібрані на маківці у пухнасту пальмочку. Навіть такої напруженої миті подумки зауважила, яка ж Фана гарнюня. Ніщо її не псує: ні пилюка,

що в ній вивозились на велосипедному гаражі, ні вчорашня пляма від морозива на комірці блузки. Стоп. Чого це вона – про пляму, про морозиво, про Фанині кучері, коли треба геть про інше.

– Слухай, зараз доїдемо до мене. Сподіваюся, предки вже вдома. Скажемо, що загулялися. Мій тато – не лише інтелектуал та горлодер, а ще й джентльмен. Ми з ним разом проведемо тебе додому. Там є твої предки. Нічого страшного, просто не лишайся з дядьком наодинці, і все.

– А консоль? Ми ж не можемо її повернути. Ти чула: дядюсь усе так прилаштував, що кожна нова гра додаватиме сили цим ко… коронованим особам. Отже, її не можна запускати в серію. Згадай! З самої гри ясно, що буде далі. Ці принци мають прорватися за героєм до нашого світу

і підкорити його, разом з усіма новітніми технологіями, зброєю, ну й усе таке. Якщо гра з цієї консолі не переписується, то це прототип, її більше ніде нема. Зараз втоплю у фонтані і…

– І троє коронованих осіб залишаться нашими добрими співгромадянами назавжди. Блискучий план!

– То вигадай кращий!

– Чекай. Тут поки що не вигадувати треба, а розгадувати. По-перше, підсилення чиєїсь там особистої магії, чи не знаю чого, через електронну гру – це повна дурня. Твій дядюсь брехав їм просто в очі. Подруго, він – не та людина, яка забуде тестовий екземпляр свіжої розробки на дивані у вітальні. Він навмисне лишив консоль там, де ти могла її знайти. Він знав, що ти її стягнеш і побіжиш гратися негайно.

– А-аг.

Фана дивилась подрузі в очі й удавала, що зосереджено накручує на пальця свій білявий кучерик. Насправді вона відверто крутила тим пальцем біля скроні:

– Ти, бува, детективів не обпиталася? Для чого дядькові такі складнощі? Він міг просто попросити мене протестувати гру, якщо потребував дурепи, яка неодмінно програла б!

– Для того, щоб мати відмазку перед принцами! Це не він їх сюди витяг, це прикра випадковість.

– А для чого?..

– Не знаю, для чого вони йому тут потрібні. Не знаю, як він їх знайшов. Не знаю, як нам вдалося їх викликати, і чи взагалі ми це зробили. Точно знаю одне: твій дядюсь грає нечесно, і він нацькував принців на нас через цю консоль. Вони, Фаночко, так само, як ти, вірять, що на ній – єдиний екземпляр тієї гри.

– А насправді?

Аг зітхнула:

– Ну подумай. З чогось же він її робив. У нього лишився архів. Навіть якщо припустити, що це справді єдиний, тестовий екземпляр, маючи вихідняки, він збере ще один за кілька хвилин. Може, вже зібрав.

– Зажди, зажди, зажди!

Тепер Фана вже не маскувала образливого жесту, а по-справжньому крутила і смикала свої кучері. Так ій краще, головне швидше, думалось:

– Нам підкинули гру. Ми бігаємо з нею. Принци бігають за нами, а дядюсик тим часом спокійно збирає наступний екземпляр. Як там вони його називали? Володар Синього Коридору? Він збере гру і знову відкриє портал. Як – не питай, і я тебе не питатиму. Може, принци й проривалися у наш світ, але дядько точно збирається прорватися у їхній. Він дурить їх і тримає тут, аби не заважали! А нам же що робити?

Аг дивилася на одно– й двоповерхові будиночки рідного міста, що пропливали за вікнами.

– Дядюся ми все одно спинити не встигаємо. Як кажуть журналісти: будемо стежити за розвитком подій.

Далі їхали мовчки, відчинивши вікна, вдихаючи квіткові аромати. Родючий ґрунт на астероїді лежав тонким шаром, отож і росла на ньому всіляка дрібнота: низенькі кущики, коротенька трава, а ще квіти. їм того ґрунту цілком вистачало, вони цвіли скрізь: на клумбах, у палісадниках, просто вздовж вулиць, цвіли і пахли гостро, печально, особливо вночі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю