Текст книги "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"

Автор книги: Марина Муляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

11

– Чекайте мене, я скоро! Занесу предкам хлібці до вечері. Це – хвилина.

Фана махнула Аг й Еріоні рукою і зникла в будинку. Аби не стовбичити перед дверима, обидві вийшли з двору і присіли на лавці у скверику навпроти. Вони всі втрьох збиралися йти до Темного, показувати Еріоні консоль і радитися щодо майбутніх дій.

Фана влетіла до кухні, кинула пакет із хлібцями на стіл і, користаючись з того, що батьки були у вітальні, притьмом чкурнула назад у двір, аби не зупинили й не змусили вечеряти. Вона вилетіла в густі сутінки, пробігла двором кілька кроків і зіткнулася з кимсь. Не одразу зрозуміла, що то її дядько. Невисока дуже пряма постать заступила їй дорогу. Напружене обличчя здавалося зовсім білим на тлі яскраво-червоного светра.

– Фантазі, жарти скінчилися. Де консоль? Вона потрібна мені зараз! – Він натиснув на слово «зараз». Фана трохи відступила, приготувавшись дати драла, але Ден міцно схопив її за руку.

– Я сказав – жарти скінчилися. Твоя витівка поламала мені життя.

– Ага, я зламала замок на твоїх дверях, потім замок на твоїй шафі й стягла твою дорогоцінну консоль, вдягши перед тим стерильні рукавички! Бачте, я йому життя поламала! Не тре' було чіплятися до тієї відмороженої Лори! Думаєш, я не знаю, заради кого ти намилився світи захоплювати? А до чого тут світи? В тебе найкраща голова на всю систему астероїдів. Лорі воно треба? То чого ти думаєш, що якісь там подвиги її зворушать? Вона – морожена риба! Якщо її розморозити, лишиться мокре місце.

Ден стиснув пальці так, що Фані стало боляче, та вона не вгамувалася:

– Ти притяг їх сюди! Тобі на них начхати! Для тебе люди – іграшки! Всі, крім замороженої риби. А для неї іграшка – ти. Мені за місяць тринадцять. Я дещо розумію.

Ден відпустив Фанину руку й замахнувся, аби дати їй ляпаса, та його руку владно зупинили. Висока постать у чорнім мундирі виступила з сутінків. На обличчі принца Вигука не було люті, лише спокійне розуміння.

– Годі, володарю, – це слово він вимовив без колишньої поваги, навпаки, знущально-зверхньо, – дівчинка каже правду. Вона розуміється на таких речах, бо мудріша за тебе. Ти не вдариш її, бо я не дозволю. І ти ніколи більш не ступиш до Синього Коридору. Ніколи!

Останнє «ніколи» Вигук вимовив із таким притиском, що Дена втиснуло в стіну, і йому несила було ані говорити, ані поворушитися. З другого боку на світло дворового ліхтаря вийшли Аг й Еріона. Аг подивилася на Вигука:

– Ходімо по ваших братів. Ми проведемо вас. Ми віддамо вам Синій Коридор.

12

Вони сиділи в кімнаті Темного. Його мама полетіла у відрядження, тож не було кому цікавитися дивним складом тусівки. Вони сиділи й розглядали невеличку ігрову консоль зі знятою задньою панеллю. Сірий камінець так само був заплетений тоненькими дротами. Темний торкнув його пальцем.

– Я крутив і так, і сяк – вся штука в камені. Тут більше нічого аномального. Звичайна консоль зі звичайною іграшкою. Камінчик – реальний артефакт, він і коридор відкриває. Ну, може, не лише він, але без нього не працює. Денові брехні про підсилення магії не беруться до уваги. А камінь… Я думаю, хтось дав йому цей камінь. Хтось, хто знає про Синій Коридор більше за Дена і за нас. І цього когось варто шукати не в нашому світі, а у вашому.

Принц Вигук кивнув:

– То ти зможеш відкрити коридор?

Темний пирхнув:

– Це змогла навіть Фана.

Йому негайно було показано Фаниного рожевого язика, та Темний лише зверхньо примружився:

– Гаразд. Почнімо.

Він закрив панельку, закомутував консоль на великий екран, увімкнув гру, пограв кілька хвилин і вимкнув. На вимиканні екран спалахнув синявою з блискавицями, і посередині закрутився темний, глибокий вир.

– А от якби ви тоді не рубонули екран, принци втрапили б просто до тебе в кімнату, Палагно, – страшним шепотом сповістив Темний, – екран треба лишати увімкненим, от.

Принци підвелися. І тут сталося незвичайне. Та ні, неможливе. Фана кліпала очима, не ймучи їм віри. Плакала Аг.

Фана ходила з нею в один садочок з молодшої групи. Аг не плакала ніколи. Якщо її допекти, вона кричала й кидалася іграшками, але сльози… Тепер Аг плакала глухо й нестримно, відвернувшись до чорного вечірнього вікна. Аг плакала, доки руки в чорних рукавичках не лягли їй на плечі.

– Мороку, я ніколи не бачила гір і хмар. Мені так тісно. Так тісно!

Морок розвернув її обличчям до себе:

– Я покажу тобі і гори, і хмари, і море. Якщо ти підеш зі мною. Якщо ти віриш мені.

– Вірю, – сказала Аг і шморгнула носом. Хоча ні, носом шморгнула Фана, і дуже гучно:

– Ну, зрозуміло. Мене ніхто нікуди не кличе. Бо я дурноверха, галаслива й зі мною лише клопіт.

– Але з тобою весело, – сказав Спалах і підморгнув.

Вигук мовчки глянув на Еріону. Вона похитала головою:

– Ні. Якщо я потраплю туди, де є те все, чого бракує Палагні, я помру, коли повернуся сюди. Дякую. Ні.

Вигук хотів сказати щось, але тут Морок вказав углибину коридору. Там, на другому кінці, змалювалася маленька постать у такому ж чорному мундирі й військових чоботах, мабуть розміру тридцять другого.

Над грубим шкіряним коміром зухвало стирчала яскраво-руда голова із дикими зеленими очима, що їм позаздрили б усі кицьки.

– Кітті, – спантеличено мовив Спалах.

– Акітеє, що там таке? – суворо спитав Вигук.

– Він мене питає? Ні, він мене питає?! – долинув здалеку зовсім не ніжний дитячий голосок. – Ото – владуща династія! Ото – правителі, захисники! Кинули маленьку сестричку, кинули на неї королівство, лишили недокомплектований гарнізон й ополчення без чобіт та з дрючками замість списів, а самі завіялися світ за очі! Вертайтесь негайно. Тут таке, що навіть я не впораюсь.

Останні слова вона вимовила зовсім тихо. Дика зелень очей зблякла. На маленькому личку проступили тривога та втома.

Принци спохмурніли.

– Такою я Кітті ще не бачив, – прошепотів Спалах, – а за дев'ять років життя вона нам усяке показала.

Вигук обвів очима дівчат, Темного та вчительку:

– Ми повернемось по вас. Не губіть цієї гри. Ми з усім упораємось і повернемось по вас, коли усе стане гаразд.

Коли синява коридору сховала три постаті в чорних плащах, Темний замислено поглянув на консоль:

– Може, не варто було їх самих відпускати. Наївні вони якісь, знову вклепаються.

Еріона дивилася у синяву на екрані й робила до нього крок по кроку. Вона вже простягла руку, аби перевірити, чи справді в коридор можна увійти, коли екран зблиснув і згас.

Еріона запитально глянула на Темного. Хлопець енергійно замотав головою:

– Це не я! Він сам.

– Його зачинили з того боку, – тихо мовила Аг. – Тепер лишається чекати.

– А камінь, – вже не удавано шморгнула носом Фана, – вони лишили його нам навмисне? Щоб коридор вів саме сюди, до нас?

Темний замислено грався своїми чорними окулярами.

– Ми нічого не знаємо про цей коридор. Та й вони знають не набагато більше. Але поки що версія камінця як артефакта-провідника найпереконливіша.

– Розумний ти, – Фана скорчила міну крізь сльози, – так говориш, ніби без нас коридор відкривав, погуляв там і назад повернувся.

– Розумному досить.

Темний вдяг окуляри, тож коли Аг пильно подивилася на нього, його погляд надійно ховали дзеркальні скельця.