Текст книги "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"

Автор книги: Марина Муляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

4

Наступний день був славний контрольною з алгебри, загальноастероїдною освітньо-виховною комісією, що проносилася коридорами, як пустельний вітер, перепиняючи всі освітньо-виховні процеси, на жаль, вже по закінченні контрольної. А ще того дня Темного Лорда в школі не було.

– Може, захворів, – розгублено припустила Аг.

– Прогулює, – твердо відрубала Фана. – Ходімо дістанемо його вдома.

Проте підтвердилася версія Аг. Мама Темного сказала, що вночі в хлопця заболів зуб. Довелося бігти до цілодобового стоматологічного центру. Отож вранці мати пожаліла свою сердешну дитинку і дозволила виспатися.

– Гадаю, він і тепер спить, хоча сніданок зі столу зник. Гаразд, дівчата, ризикніть, – мама Темного весело підморгнула, – але мушу попередити: сонний він завжди не в гуморі.

Вона зупинилася перед зачиненими дверима синової кімнати й голосно постукала:

– Антоне! До тебе прийшли. Це дівчата, тож стеж за своїми манерами.

З-за дверей почулося спочатку нерозбірливе: «Бу-у», – потім більш осмислене: «Угу», – і двері прочинилися. На дівчат глянув звичайний собі, буденний Темний Лорд у чорній футболці з червоним драконом на грудях, у ретельно продертих на лівім коліні джинсах, із навскісним каштановим чубом, що майже затуляв одне око. Обидва ока, і напівприховане, і добре помітне, були карі, нахабні й глузливі.

– Чого припхалися? Задачки з контрольної я вже поштою отримав. Читав – аж соромно було: шостий клас, а ніби в садочку кубики складаємо. Тьху!

Фані контрольна зовсім не здалася кубиком, скоріше хрестиком на її, Фанинім, пристойнім табелі за півріччя, але зараз вона воліла про це помовчати.

– Нам потрібна твоя порада, – чемно мовила Аг, нечемно штурхаючи Темного в груди, аби не заступав проходу в кімнати. Здивований хлопець кивнув і слухняно провів їх до дивана коло вікна і зачинив двері. З Аг він часом обговорював: свіжі фентезюшні книжки, що з'являлися в мережі, гарненьку галасливу Фану іноді смикав за хвостика на перервах, та тільки й того. А тут раптом – порада.

Вже всівшись на диван, Аг раптом зніяковіла. Слова, що їх так довго обмірковувала вночі, десь розгубилися. Уся історія з принцами, паралельним світом, лиховісною грою, вкраденою консоллю здалася недолугим сюжетом з мільйонного сайту фан-фікшн.

– Чаю хочете? – раптом зовсім не глузливо й не нахабно спитав Темний, спокійно так спитав, по-людськи, і Аг полегшало.

– Темний, паралельні реальності існують.

– А ти можеш це довести?

На низенькому скляному столику з'явилися три червоні чашки і тарілка з тістечками.

– В тім-то й річ, я можу довести, що так. А Фана може підтвердити, але нас це зовсім не тішить.

– Я слухаю.

Чай затишно потік з носика чайника до першої чашки, потім до другої. Аг почала розповідати.

Фана їла тістечка, запивала чаєм і притакувала головою на кожне подружине речення. Ще в школі Аг показала їй худого кулака і просичала:

– Не тріскочи.

От Фана й не тріскотала. їла тістечка, притакувала, переводячи блакитні очі з Аг на Темного і назад. Коли Аг нарешті розповіла все, Темний зиркнув на дівчат з-під своєї розбишацької гриви і процідив:

– Годі приколюватись. Тільки чаю доброго на вас перевів. Палато, від тебе не чекав. Таке навіть першого квітня не смішно.

– А нам і не смішно.

Аг було приємно, що він, не затнувшись, вимовив її старовинне ім'я, але зараз це було не важливо. Важливо було, що Фана зробила найкращу, найрозумнішу річ з усіх можливих. Вона заплакала, тихо й гірко:

– Темний, зупини їх, Темний! Ти ж зможеш розібратися!

Хлопець підійшов до Фани, взяв її за плечі й добряче струснув:

– Годі. Вже повірив. А тепер будемо розбиратися.

Він витяг з рюкзака футляр, з футляра – клавіатуру, розгорнув на колінах, під'єднав до великого настінного екрана.

– Так. Для початку перевіримо, чи не прибували до астероїда на вчорашніх кораблях троє чоловіків у чорному. Де тут наш реєстр пасажирів?

– А звідки в тебе доступ до внутрішньої документації порту? – вражено закліпала очима Фана.

– Кого ти питаєш? – гримнула на неї Аг і прикипіла поглядом до списку новоприбулих за останню добу з маленькими кольоровими фото. Принців у списку не було.

Аг розчаровано відкинулася на спинку дивана.

Коли сторінка оновилася, Аг з несподіванки аж відсахнулась від екрана:

– Темний, це ж!.. Ти вліз у військову базу даних?

Та за мить цікавість взяла гору над острахом:

– Ну! Гортай швидше! Чому так повільно оновлюється?

– Тому. – Темний зверхньо усміхнувся: – Я що, ламер – від себе заходити? Ми – городами, городами. Через три сусідні системи астероїдів, з абсолютно лівого супутника.

– Городами?

Аг стало смішно і затишно від цього старовинного слова, як перед тим від чаю.

– Але їх нема й тут.

– Виходить, щось у ваших байках про паралельні світи таки є. Фано, а дай-но мені ту твою консоль. Як це може бути, що файл не переписується?

Фана дістала з рюкзака поцуплену консоль і простягла Темному.

– Та-ак… Все одно повертати її ми не збираємось, отож… Де моя викрутка?

За кілька секунд він зосереджено схилився над розібраним пристроєм.

– Хлопці! Тобто дівчата, йдіть гляньте. Такого ви ще не бачили. Та й я, правду кажучи,і теж.

Серед мікросхем та різноколірних дротиків не знати на чому кріпився плаский сірий камінь. Трохи пошліфований водою, але не надто. З тих, що можна знайти будь-де на березі нешвидкої річки чи озера, тобто в музеї земних пам'яток чи в астероїдному природничому музеї. Але ж не всередині ігрової консолі! Та камінець був саме там. Прозирав крізь кольорове плетиво сірим боком.

– Що це? – Фана розгублено помацала пальцем. – А я ще й подумала, вона важча за мою. Еге ж, важча.

– Маємо артефакта, – підсумував Темний і пішов заварювати наступну порцію чаю.

– А чого ж? – Аг люто струснула головою. – Паралельний світ, принци в чорних плащах, то вже й містичний артефакт. Повний боєкомплект фентезюшного несмаку.

Фана позирнула на чергове тістечко. Тоді на свою талію, перетягнуту блискучим сріблястим ремінцем, і теж розлютилася:

– Ну, язиками за дурні книжки плескати – вас не зупиниш. А робити що?

Темний незворушно понюхав свіжий чай, відкопилив нижню губу, аби спрямованим подувом прибрати з очей довгого чуба, і знову втупився поглядом у напіврозібрану консоль:

– Фаночко, боюся здатись тобі нечемним і навіть дивакуватим, але – думати.

– Якщо це артефакт, він і є тим, що дядькові не відновити. – Аг теж не зводила очей з каменя. – І принцам він брехав лише наполовину. Він розраховував витягти їх сюди, зіпхнувши це на Фану. А ще він сподівався, що, награвшись, Фана поверне консоль. Тихенько підкладе на диван, як і взяла, поки принци шукатимуть загадкового крадія. Він не міг прорахувати, що вона подасться до мене, ми зіткнемося з принцами у темному завулку, і що підслухаємо їхню розмову теж. І Фанин дядько, і принци справді потребують цієї консолі. Чи цього камінця.

– То вони від нас не відчепляться, – приречено мовила Фана й таки взяла нагледжене тістечко з тарілки.

– Але ж нас троє, і ми не ходимо весь час взявшись за ручки, – підморгнув їй Темний.

– А ти – з нами? Ти ж Темний Лорд. Граєш завжди за зльоків.

Фана дивилася на Темного якось дивно. Було незрозуміло, жартує вона чи ні.

– А ми і є справжні зльоки. Поцупили у безневинних середньовічних експлуататорів шлях до їхньої законної середньовічної вотчини. І це не кажучи про авторські права твого дядюся!

Аг рішуче простягла Темному руку:

– Спасибі. Ми вже підемо.

– Угу. Тим більше, що пундики дехто вже всі втоптав.

Він показав Фані язика, тоді знову посерйознішав:

– Консоль лишіть мені. Я над нею ще трохи почаклую, та й принци поки що мене не знають. Завтра в школі передам комусь із вас. Так і будемо передавати, щоб кожного дня опинялася в когось іншого.

– Спасибі, – ще раз повторила Аг вже у дверях, а Фана з-за її плеча показала Темному останнє тістечко, сховане в кулачку.

5

Наступного дня Темний розповів, що йому вдалося-таки переписати гру з консолі.] Але він не побачив нічого схожого на розповіді дівчат про неймовірну графіку, про пейзажі, в які хотілося піти, про моторошно живих персонажів. Це був звичайний; квест, розрахований на посереднього геймера.

– Я пройшов від початку до кінця, зруйнував Королівство на Скелях. А принців загнав до їхнього підземного храму і потужним вибухом прикопав під руїнами їхнього власного замку. А ти кажеш, Фаночко, зльоки. Страшніш за мене хіба що Калігула, і той давно помер. До речі, я взяв з тої гри личка наших героїв і пробив їх в урядовій поліційній базі. Таких людей у поясі астероїдів немає і ніколи не було, що й треба було довести. От. То кому сьогодні нашу цяцьку віддавати?

– Мені, – сказала Аг. – А відбитки пальців ти в них не перевірив?

– А от на пальчиках у цій грі пласка текстура, – серйозно відповів Темний. – Не звертали уваги, чи у принциків часом не гладенькі долоні?

– Ми з ними не віталися, – бовкнула Фана.

Вечір був тихий. Тут усі вечори були тихі й теплі, приємної штучної температури. Аг сиділа на гойдалці на дитячому майданчику всередині кварталу. З чийогось вікна долинала ніжна, сумна музика. Аг подумала: «Хороші колонки. Дозволяють зробити зовсім тихо і не втратити жодного звуку. Хороші колонки. Хороший вечір. Байдуже, що консоль із дивним сірим камінцем всередині лежить у кишені жилетки. Жилетка стара, затишна. Дід сам вигаптував її кольоровим бісером. Сидів, мружив темні очі й гаптував, бісеринка до бісеринки. Батьки сміялися, казали – завелика, хіба на весілля. Діда немає шість років, а жилетку я ношу й досі. Тепер вона якраз. А на весілля, мабуть, вже буде малою». Тепер Аг дванадцять, майже тринадцять. Цікаво, якою вона стане ще за шість років. Затишна жилетка з великими кишенями. Раніше в кишеню вміщалася лялька-чарівниця в синій мантії й гостроверхому капелюсі. Тепер там лежить консоль із сірим артефактом.

Тиха музика й тихий вечір, а ще гойдалка ледь не заколисали Аг, коли краєм ока вона вловила якийсь рух у сутінках. Аг змусила: себе повернути голову повільно, як дорослі герої у крутих фільмах. У тіні пишних квітучих кущів стояв принц Морок. Його біле волосся, розсипане по плечах, сяяло в темряві. Аг вчепилася в ланцюги старої гойдалки. Вперед – назад, рип – кувік. Скільки Аг себе пам'ятала, ця гойдалка видавала саме ці звуки. Рип – Морок не рухається. Кувік – робить крок вперед. Він відрізав Аг шлях додому. Мабуть, вистежив. Знає, де вона живе. Рип, назад – нічого. Кувік, вперед – ще крок назустріч. Рип, штовхнутися спиною, сильно викинути ноги вперед. Кувік! Високо й далеко вперед. Чорні безодні Морокових очей летять просто на неї, але тут інерція відкидає гойдалку далеко назад, і Аг стрибає.

Ліворуч, на білу плиточну доріжку, що виводить з глибини кварталу на проспект.

Аг біжить, чуючи за спиною кроки й шурхіт шкіряного мундира.

Принц Морок не біжить. Він вже непогано вивчив це дивне місце. Він тримає рівно ту відстань, що дасть йому змогу вскочити до однієї з дівчинкою кабіни на колесах, якщо ця кабіна трапиться. Дівчинка тут вдома, але це не важить. Вже темно. Ніч – стихія принца Морока. Він бачить у темряві найменшу дрібничку, порошинку під ногами, прожилки на листі кущів. Дівчинка не втече від нього. Але хочеться побігти, просто щоб відчути вітер на обличчі. Так дивно, що тут немає вітру. Так часом страшно. Дівчинка біжить. Гарний візерунок на одежі. Жовте – шматочки бурштину. Цікаво, а зелене й синє? Хоча у них тут все несправжнє.

Аг добре знала, куди біжить, лише сподівалася, що Морок продовжить своє неквапливе переслідування, а не рвоне за нею по-справжньому – тоді їй не вистачить дихання, бо вона вже геть засапалася.

А бігти ще доволі далеко. Великий електронний годинник на фасаді міського суду показував за десять десяту. Добре. Рівно стільки часу, скільки треба.

Нарешті Аг зупинилася перед величезною, темною вітриною. Коліна тремтіли, волосся прилипло до лоба. Чому вона не закричала там, на майданчику? Поруч були сусіди, батьки. Так, поруч були сусіди, батьки, таке звичне, спокійне життя. Якби Аг закричала, то зруйнувала б його. Ні. Так не буде. Рука в чорній рукавичці лягла їй на плече. Позаду глухий кут. Нічний бар «Пастка» був розташований в кінці вулиці. Аг впиралася спиною у його темну широку вітрину.

Годинник на Суді почав відбивати десяту вечора. На перший удар рука в Аг на плечі ледь здригнулася. Аг витримувала бездонний погляд принца Морока та рахувала секунди. На останньому ударі вітрина спалахнула холодним біло-фіолетовим світлом, а вгорі, над нею, так само нестерпно засвітився електричний напис «Пастка». Нічний бар відкривався рівно о десятій.

Принц Морок відсахнувся, притис обидві руки до горла, наче йому не стало повітря, і завмер. Аг усім тілом кинулася вперед, плечем відштовхнула принца й помчала темною вулицею. Завернула за один ріг, за другий, проскочила прохідним двором, ще і ще. Все. Можна перейти на спокійний крок. Тепер вона точно збила Морока зі сліду. Але ноги самі несли Аг додому.

Стоячи на сходах рідної веранди, Аг слухала, як калатає в грудях серце. Іноді воно підскакувало кудись аж до горла і заважало дихати. Пригадалось, як задихався нестерпним електричним світлом принц Морок. У житті він здався молодшим, ніж на екрані. Він стояв, притиснувши руки до горла й не зводячи з Аг широко розплющених очей. Аг заманила його в пастку. Тепер Морок її зненавидить.

Аг прочинила двері й почула веселий татів голос:

– Привіт! Ходи до нас! Ми тут всесвіт рятуємо. Така бадьора кіношка!

6

Ден Вернейль, знаний як Фанин дядько, споглядав екран, яким пробігали нескінченні рядки дрібних знаків, схожі на сніг, якому заманулося падати вгору. Принц Вигук сидів у кріслі, втомлено опустивши голову. Принц Спалах міряв кімнату нервовими кроками:

– Володарю, ну що?

Він навис над генієм програмування, зазираючи в екран через його голову.

– Не лізь!

Геній безцеремонно відіпхнув його ліктем.,

– Мій архів пошкоджено. Невідомий, але дуже здібний хакер постарався. Знав би хто, взяв би в учні. Але, так чи інакше наша головна надія – консоль із грою. Це ваш єдиний шлях додому. Це наш єдиний шлях до спільної перемоги. Погодьтеся, панове, з нашими технологіями там,і у себе, ви зробилися б непереможними.

– А ви?

Принц Вигук підняв важкі повіки й прямо глянув на Дена:

– Що ви мали б з нашої угоди? Наша магія, нехай підсилена вами, лишається нашою, і нам вирішувати – підтримувати вас чи ні. Та й в чому підтримувати? Ми жодного разу не почули від вас прямої відповіді: чого хочете домогтися ви?

– Про це треба було питати раніше, але ви надто захопилися моїми розповідями про сучасну зброю та надпотужні двигуни.

Ден відвернувся від екрана і поправив окуляри:

– Принаймні про мої наміри безглуздо питати тепер. Вони зависли на волосині, так само, як і ваші.

– Ми не зможемо повернутися додому? – раптом розгублено, зовсім по-дитячому спитав Спалах.

– Хіба що знайдеться консоль.

Ден зробив притиск на слові «знайдеться».

– А до речі, де Морок? Може, йому якраз пощастило?

– Якраз ні, – буркнув Морок, з'являючись у вікні. Потрапивши до кімнати, він всівся в кутку на килим і задумливо поклав підборіддя на сплетені пальці.

– Я чув ваші невтішні новини, але й мої не кращі, ми робимо помилку за помилкою. Сьогодні мою силу обернули на мою слабкість і використали проти мене. Дивні діти у вашому світі, володарю.

Вигук підвівся, підійшов до брата і раптом поклав руку на його білу голову.

– Твоє волосся таке від народження. Не треба вдавати сивого філософа. А діти скрізь швидко дорослішають, коли немає вибору.

Він перевів погляд на Спалаха:

– І в нас немає вибору. А у вас, Володарю?

– У мене немає часу. Мушу вийти на зв'язок. Я вас не затримую. Побачимося завтра. Схему поселення в готель я, здається, ретельно пояснив.

Усі троє зіскочили з прибудови й відійшли в тінь сусіднього будинку.

– Забирайтесь, – різко наказав Вигук. – Чекайте мене біля корчми… тьху, готелю.

Брати слухняно, але не надто квапливо пішли. Ден показав їм піший шлях до готелю. Це було зовсім недалеко. Спалах крутив головою, роздивляючись ліхтарі та кольорові рекламні лайтбокси. Морок у задумі дивився перед собою:

– Дивно.

– Га? – Спалах перестав витріщатися на вогники й поглянув на брата.

– Дивно, чому нам чаклувати – як дихати, а йому так важко.

Спалах знизав плечима:

– А багато хто взагалі не може. А тут просто жоден. То й що?

Морок похитав головою:

– Тут – інша справа. Тут і ми майже беззбройні.

Спалах викресав з пальця гостру білу іскру й плюнув на неї, коли іскра зависла в сантиметрі від гострого срібного нігтя.

Тепер Морок, безпорадно мружачись, блукав поглядом у кольорових зблисках реклам.

– Я кажу, чому Вигукові так важко чаклувати, він же старший, мав би бути сильніший.

– Ага, а татів блазень – старий, як жебракові капці. То мав би бути найсильнішим магом світу? Талант, братику, це не якийсь там дідівський досвід. – Він зітхнув і додав несподівано сумно: – Гадаю, він просто надірвався, коли возився з нами малими, і з Кітті, і з цілим королівством. Пам'ятаєш, як він бавився з громом і луною, ще до батькової смерті? То була зовсім інша сила.

Тим часом принц Вигук стояв, прихилившись до стіни й болісно стискаючи скроні руками. В голові, крізь оглушливий шум крові, крізь біль та запаморочення лунав ледь чутний Денів голос. Насправді голос лунав у Деновій кімнаті, за зачиненим герметичним вікном, і назовні його не було чути.

Ден тихо й напружено мовив:

– Привіт.

По довгій паузі здалеку долинув чистий, але безбарвний, ніби шматок прозорої пластмаси, жіночий голос:

– Привіт.

На екрані з'явилося зображення тонкого, бездоганно правильного дівочого обличчя.

Блискуче світле волосся плинними хвилями спускалось по плечах, прозорі сірі очі дивилися прямо, не кліпаючи, ніби дівчина бачила щось далеке крізь екран, крізь Дена, крізь стіну за Деновою спиною. Ден звик. Лора завжди так дивилася. Саме цей погляд причарував його, ніби приморозив до Лори. Ден був розумний та обізнаний, Ден швидко рахував і швидко приймав правильні рішення, тому все незрозуміле, все, що не надавалося до швидкого обрахунку, викликало в нього глибоку повагу, приправлену острахом. Лора викликала у нього більш ніж повагу. Лора заступила йому світ, як зараз її невидющий, крижаний погляд затьмарив весь екран.

7

Наступний день у школі був для Фани не надто вдалим. Мало того, що вона' отримала ганебне, хоча цілком передбачуване «незадовільно» з хімії, та ще й хімічка наказала лишитися після уроків і перемити весь лабораторний посуд. Хімічка на дивне ім'я Еріона завжди наказувала. Голос у неї був низький та хрипкуватий, постава пряма, волосся довге; і розпущене всупереч шкільному статуту, речі стильні і завжди дещо визивні: від ковбойських чобіт із загнутими носами до штучнозамшевих курточок з торочками та важких мідних перснів. Фані завжди хотілося бути схожою на вільну, незалежну, завжди трохи роздратовану Еріону, і ось – така ганьба. Ну чому Еріона має викладати саме хімію? Хоча якби вона викладала алгебру, або фізику, або основи економіки, або суспільствознавство, мало що змінилося б. Кожен предмет має свій брудний лабораторний посуд, або вкриті пилом моделі сонячних систем, або не-розсортовані позаторішні електронні зошити й методички. І все це мити, протирати, сортувати та розставляти бідолашній дурепі Фані. А хіба Фана винна, що дурепа? Мабуть, усе її життя складеться якось «незадовільно».

Фана приречено дзенькала колбами та мензурками, складаючи їх до спеціальної посудомийної машини в підсобці хімічного кабінету. Ну чому батьки потягли Аг у гості саме сьогодні, а в Темного якийсь факультатив з функційного програмування? Все – одне до одного. Треба глянути астрологічний прогноз. Мабуть, якийсь день крокодила, чи що?

Від цих сумних роздумів дівчинку відволікла чиясь присутність. У неї стояли за спиною. «Мабуть, Еріона прийшла перевірити, як ця нездара й криворучка, тобто я, добиває останню мензурку», – подумала Фана і з винуватим виглядом озирнулася.

Блискучий шкіряний мундир, витке чорне волосся. От лишень плаща немає, – мабуть, надто привертав увагу. З майже лагідною усмішкою на Фану дивився принц Спалах.

– Твій дядько казав, що ти вередлива й самозакохана, а ти так добре миєш посуд.

Срібні Спалахові очі та блакитні Фанині зустрілися. Спалах поклав руку на вимикач.

– До того ж ти ще й кмітлива. Якби тут раптом стало темно, ти б змогла утекти. Але не зможеш, бо я вже знаю, як діє ця штука. Второпала, сонечко?

Він перестав усміхатися. Обличчя його змінилося, стало страшним:

– Де гра?

Дивлячись у безжальні срібні очі, Фана думала: «Так, я дурна, вередлива, самозакохана, та ще й ляклива, наче курка в зоокуточку. Зараз я розтулю гарненького ротика й скажу, що консоль лежить у кишені в Аг». Фана зблідла й опустила руку до власної кишені.

– Гра?

В її руці майнула яскрава іграшкова рогатка. Бац!

Пластикова кулька влучила точно в лампочку, єдину лампочку в підсобці без вікон. Стало темно, лише тоненькою смужкою промальовувались погано причинені двері до порожнього, тихого класу. Фана кинулася на світло, ледь зачепивши ліктем спантеличеного Спалаха, грюкнула дверима підсобки, пролетіла класом, швидко клацнула вимикачем, занурюючи в темряву і його, тоді вискочила в коридор, промчала до сходів і… і спіткнулася на першій сходинці згори. Вона неодмінно покотилася б до самого низу, якби міцні руки не підхопили й не втримали її. Фана вчепилася в ті сильні, дорослі руки.

– Панно Еріоно! Там! П-п-пацюки в підсобці!

– Пацюки?

Обличчя у вчительки зробилося хитре.

– Пацюки. І вони розгромили посудомийний агрегат? Сподіваюся, вони хоч реактивів не випили? Ходімо подивимось?

– Ні! – Фана вереснула так пронизливо, що вчительку аж пересмикнуло.

– Панно Еріоно, ну, може, один. Може, він, з класу біології втік. Може, його хтось до зоокуточка приніс і забув. Але здоровий. Я їх так боюся!

– Та де ти їх бачила, пацюків?

– У мультику, про щуролова. Я його випадково побачила, ще зовсім маленькою, і так злякалася! Ну, знаєте, психологічна травма?

Фанин голос лящав у порожньому шкільному холі так, що Еріона вже почала підносити долоні до вух. Тоді роздратовано махнула рукою:

– Йди вже.

Фану не треба було вмовляти. Лишившись біля сходів сама, Еріона знизала плечима й пішла через хімічний клас до підсобки. Клацнула вимикачем. Темрява. Витягла комунікатора і у блідо-блакитному світлі відзначила гострий блиск скалок лампочки на долівці. В машині лишилося кілька недомитих лійок, але решта була впорядкована. Еріона вийшла назад до класу. Щось впало їй в око на підлозі, щось, чого тут не могло бути, від чого боляче штовхнулися в грудях притлумлені відчуття, образа, туга. Еріона нахилилася й підняла двома пальцями чіпкий маленький реп'ях. Вона обережно помацала його, піднесла до самих очей, навіть понюхала. Сухий реп'ях нічим не пах. Точніше, він не мав би пахнути, але Еріона виразно відчула запах степового пилу, запах каменю й сухої трави, запах землі. Еріона затисла знахідку в кулаці й довго сиділа у порожньому класі за партою, аби заспокоїтися. «Психологічна травма, кажеш, Фаночко? Ну-ну».

Дорогою додому, обираючи найбагатолюдніші вулиці, Фана думала: «Так, я дурна, вередлива, ляклива, мов курка, але я завжди вибивала непоганий результат у тирі».