Текст книги "Гра. Рівень перший: Синій Коридор"

Автор книги: Марина Муляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

8

Нічого цікавого принц Вигук так і не почув. Намарне він терпів головний біль, від якого зомлів, а потім довго сидів, підпираючи спиною чужу стіну й приходячи до тями. Ден і далека дівчина не сказали більше ні слова. Вигук розчув дрібний стукіт пальців по клавіатурі. Він не вмів читати думок, лише відчував. І те, що він відчув, було жахливе: страх, розгубленість, образа, лють, а все те разом було любов'ю й бажанням щастя. Вигук був дорослий, але молодий, він не міг збагнути, як це. Як можна так мучитися й лютитися з любові?

Усе життя Вигука оточувала любов. Його любили батьки. Він любив менших братів і сестричку. Він любив землю, де жив, любив людей на ній. Він бився з ворогами, але так і не навчився їх ненавидіти, лише бився, не пускав до свого дому, який любив. Коли якось до нього прийшов дивний маленький чоловік в окулярах, із дивним заплічним мішком і дивною зброєю на плечі, Вигук вислухав його і повірив йому. Повірив у кращий світ, де можна їздити без коней, де можна літати без чаклунства, де можна вирощувати багаті врожаї, не боячись негоди й набігів. Він хотів, аби всім стало легше, але стало важче. їх, братів і його, завели в чужину й відібрали шлях назад, а вдома… Краще не думати, що там удома. Варто подумати про дівчину, яка так мучить Володаря Синього Коридору. Він завжди спокійний. Завжди.

І лише розмовляючи з нею… І він не сказав, у чому його інтерес. Задля чого він прийшов до Королівства на Скелях Синім Коридором, задля чого взявся допомагати принцам. То, може, все це заради неї? Може, маленький чоловік в окулярах хоче стати великим чоловіком, героєм, Володарем, аби її голос потеплішав? У світі Вигука про таке було безліч легенд.

Висока дівчина йшла вулицею Вигукові назустріч. Було вже пізно, але дівчина, мабуть, нікого не боялася. Вона взагалі, певно, не вміє боятися, такі в неї суворі, пильні очі. І чого вона так дивиться? Вигуків плащ, охайно згорнутий, висить на лікті, а такі ж чорні куртки, чи майже такі ж, Вигук бачив на хлопцеві й тут. То чого ж вона? Мабуть, треба було таки зайти до заїзду й лишити плаща. Дівчина пройшла зовсім близько, зачепивши за плащ рукою. Сказала: «Вибачте», – й подалася далі. Коли вона зникла за рогом, Вигук зняв з руки й оглянув плащ. Плащ як плащ. Тут дехто теж носить не куртки, а такі довгі накидки з рукавами. Так, а це що? Ото сором! Ото принц-правитель – плаща перед дорогою не почистив! Як пташка ще десь у степу на плече наробила, так і лишилося. А й справді, тут нема пташок над містом. А раптом та висока дівчина здогадається, що він з іншого світу. Та ну, звідки? Звідки їй знати про голубів і ворон, які можуть ляпнути тобі на голову?

Еріоні одразу вилетіла з голови і дискотека, і симпатичний хлопець з військового флоту, з яким щойно познайомилася.

Хотів провести її додому, та мав чергувати на кораблі. Узяв електронну адресу, та все це така дурня. Вчора – реп'ях, сьогодні – голуб'яче «золото». Та ще й переляк малої Вернейль. Цю лялечку хіба колоквіумом налякаєш, а тут побіліла, трохи не розрюмсалася. Еріоні не спалося до ранку.

Наступний день був важким для класів, що мали у розкладі хімію. Невиспана хімічка спопеляла поглядом кожного, хто траплявся їй на очі.

Та в шостого класу хімії не було. Аг вертала додому в бадьорому настрої. В навушниках у неї стогнало електрогітарами, бряжчало ударниками, ревло пекельним вокалом. Загалом непогана група, лишень виття поліційної сирени, що ним починалася кожна третя композиція, просто роздирало вуха. Щось звукорежисер намудрував із рівнями. Аг роздратовано зсунула навушники на шию. Сутеніло. Аг подумала, що безпечніше було б одразу податися додому, тим більше, що консоль із грою лежала у неї в кишені, але був настрій погуляти. Був настрій податися ген за обрій, далеко, далеко, кілометрів за п'ятнадцять. А дід розповідав, що на Землі були гори, а в горах жили її предки. Були вони затяті. Коли хлопці й чоловіки ставали навколо вогнища й, поклавши руки один одному на плечі, танцювали танок мужності, гори зітхали, як старий дідуган, що вже не може танцювати. Аг теж зітхнула. Вона не була хлопцем. Її б не взяли в те коло, не поклали б рук на плечі. Та й гір нема.

Зовсім звечоріло. Вдалині на дорозі виринули сліпучі білі вогні й стали швидко наближатися. «Бррр! Нічні гонщики».

Згадала одна за чоловічі розваги. Тут, на астероїді, та й не лише на цьому, підлітки обладнували електроцикли величезними сліпучими фарами, гучними сигналами й ганяли на них вночі, будячи сплячі міста, завдаючи клопоту поліції. Найбільшою круттю було приробити на електроцикла ревун, імітатор старовинного мотора без глушника, але це вже каралося не штрафом, а трьома місяцями виправних робіт.

Ці були з найкрутіших. Аг здалеку зачула натужний рев. «От крексель-піксель! Де б його сховатися? Не саджають кущів за містом. А зустрітися вже майже вночі зі скаженими з реву та швидкості гонщиками – абсолютно небажано». Аг відбігла на узбіччя. Низька бетонна закраїна, з пів-метра, а далі рівненька вічнозелена трава. Аг поглянула на нові джинси, на улюблену жилетку, тоді рішуче кинула рюкзака під бетонний парапет і вляглася поруч, так, щоб злитися з тінню закраїни.

Рев швидко наростав. Раптом звук зробився якимось дивним, ніби гонщики кружляли поблизу, а не рухалися далі. Аг секунду повагалася, тоді цікавість узяла гору над обережністю. Аг повільно звелася на лікті й визирнула з-за бетонного парапету.

Гонщики й справді кружляли. Не просто кружляли, вони танцювали хижий зловтішний танок, то підіймаючи свої потворні електроцикли на задні колеса, то виписуючи вихлясті вісімки. Їх було п'ятеро. У рухливих схрещених променях потужних фар розгублено рухалася чорна постать.

Рука в рукавичці затуляла очі, блискуче біле волосся злітало й знов падало на плечі, коли принц Морок нервово озирався.

Аг заклякла. Здавалося б, має радіти, що Морок вклепався, але чомусь не радіє, як не раділа тоді, коли він схопився за горло, ніби йому бракувало повітря. А як же йому, мабуть, зле тепер. Чужий світ, чужа дорога серед вічнозеленої травички.

Вони сміються, як уміють сміятися лише підлітки, по-дурному, по-звірячому. Чортові навушники! Дужкою шию перетисли. «Хвилиночку… Навушники…»

Аг перемкнула звук на вмонтований динамік, наклацала гучність на повну і, стрибнувши на початок попередньої пісні, мстиво тицьнула кнопку програвання. Сирена заволала на весь окіл. Один з гонщиків шарпнувся, махнув рукою, ревіння обірвалося, фари попригасали, і всі п'ятеро здиміли тієї ж миті, безшумні, коли не рахувати шурхоту коліс. Морок опустив руки й повільно роззирнувся. Настала майже повна темрява. Тепер він може побачити Аг. Але їй байдуже. Вона зробила, як вважала за потрібне. Чи так робили люди з гір? Дід казав, вони вбивали ворогів сокирою. Але Палата ніколи не вірила діду. Дід був добрий, отож люди з гір були добрі. Вона випростала спину, аби Морок не подумав, що їй страшно, і пішла серединою дороги назад, до міста.

Морок знав, що вона не озирнеться. Надто визивна була та пряма спина у гаптованій жилетці. Морок втомлено сів на бетонну закраїну й похилив голову на долоню. Йому раптом стало спокійно.

9

Вони сиділи втрьох у невеличкому готельному номері з трьома вузькими ліжками, торшером і холодильником у кутку. Вони сиділи при тьмяному світлі торшера й говорили.

– То ти навіть не знаєш, чи в неї була гра? – гримнув на брата Спалах. Морок похитав головою.

– Все! – Спалах скочив з ліжка. – Мені це набридло! Я хочу додому! За будь-яку ціну!

– Будь-яку? – підняв брову Вигук.

– Так!

Спалах вибіг з кімнати, хряснувши дверима. Морок теж хотів підвестися, але Вигук утримав його за руку:

– Не треба. Ти ж його знаєш. Нехай побігає. Перекипить і кліпатиме очима, як маленький, і проситиме пробачення.

– Він може щось утнути.

Вигук не відповів. Він зняв мундир, ліг і відвернувся до стіни.

На перерві Аг відшукала найтихіший відтинок коридору і вмостилася на підвіконні, що суворо забороняв шкільний статут. Поруч влаштувався Темний.

– Щось не так? Ти якась причмулена.

Аг насупилась:

– Я вчора Морока врятувала. Від байкерів.

– Тобі мають пундика дати за сприяння агентові міжастероїдної служби безпеки.

– Що?!

– З'явилися наші принчеги в базах даних, і легенди їм Фанин дядечко зробив такі, щоб, хоч би яку дурню вони виробляли, поліція звертала на них увагу в останню чергу. Цілком логічний хід, а от де логіка в тому, що кажеш ти?

Аг зітхнула й детально розповіла йому про вчорашній випадок з Мороком.

– Думаєш, я дурна?

– Думаю, дуже важливо, що він не побіг за тобою. Ще думаю, що у вас із… а, зрештою, це твоя справа. Фані розповіла?

– Та ні ще. Гадаєш, треба?

Темний зсунув на лоба свої непроглядні окуляри.

– Аг, якщо вона така примітивна, чого ти з нею дружиш?

– А вона не примітивна.

– То чого ти мене питаєш? Звичайно, розкажи. Ми ж – команда.

– Ага, вона, можна сказати, життям ризикувала, коли від Спалаха в підсобці тікала, а я?

– А ти не побачила наймодніших суконь, бо їх вже розмели! – застрибнула на підвіконня Фана, відіпхнувши Темного. – Пам'ятаєш, ми все думали, що то. буде в павільйоні за шкільним парканом, а там ярмарок стильного одягу. Останнім кораблем завезли. Ой! Там така краса! Тепер знову модне максі. Там такі шлейфи, такі букети на всю дупу! Та вже нема. Багато бажаючих знайшлося на букети. Слухайте! А неслабкі кишенькові гроші дають нашій Барбі. Вона при мені майку купила й такого капелюшка! Аг, такого капелюшка! Блакитного, з мереживом і таким бантиком іззаду! Одне слово, якраз до її злющих очиць та коротенької шиї.

Темний знов начепив окуляри і зблиснув на Фану непрозорими скельцями.

– Тепер я знаю твою страшну таємницю. Твоє повне ім'я Фонтана, бо батьки від народження не знали, як тебе заткнути.

Фана озирнулася на нього й демонстративно поправила хвостика-пальму, видивляючись, як у дзеркало, в його окуляри.

– Щоб ти знав, моє повне ім'я Фантазі. Я француженка. У нас найбездоганніший смак і найбільший шарм. Навіть за відсутності Франції, – додала вона менш оптимістично. – А як би мені було гарно в тому капелюшку! Та він був останній, грошей у мене – на носову хусточку, а перерва вже скінчилася. Ходімо. Життя важке. Чорт! Я ж обіцяла фізичці батарейок у рухому модель системи купити. Купила й тягаю. Збігаю віднесу.

Вертаючись до класу, вона побачила, як коридором іде Барбі в новому капелюшку. Фана зупинилася й нечемно витріщилась.

Барбі була дочкою мера, пихатою й через те ще більш негарною, ніж насправді. А капелюшок був напрочуд гарний. Точно під колір Фаниних очей. Дзвоник пролунав три з половиною хвилини тому, отже коридор був зовсім порожній.

– Заздриш? – спитала Барбі з усмішечкою.

– На твої «рівні» ніжки? – відказала Фана, кинувши виразний погляд на не надто рівні й довгі ніжки Барбі під білими шортами.

– Це нещасним дурепам, в яких мама – перукарка, потрібні рівні ніжки, аби клієнтів не відлякувати, коли й собі ремесло вивчиш.

Вона зробила притиск на слові «ремесло». Вікно в коридорі, навпроти класу, було відчинене. Фана зірвала з Барбі капелюшка й викинула на вулицю. Спланувавши на широких крисах, легкий синтетичний капелюшок влетів до потоку повітря з витяжки хімічного кабінету, злетів над дахом, невпевнено погойдався, втративши потік, а тоді акуратно ліг на сходинку пожежної драбини під самісіньким дахом. Дивлячись у палаючу блакить Фаниних очей, Барбі знизала плечима:

– Я ж кажу – нещасна дурепа. Дістанеш, подарую.

– Дістану. І ти його візьмеш назад. І з'їси. Разом з усім, що сказала.

Барбі знизала плечима ще раз і зайшла до класу. А Фана подалася на горище.

Двері на горище були, звісно ж, зачинені, але замок на них виявився, звичайно ж, допотопним. Фана долала такий ще в сім років, коли тато замикав її велосипеда, аби не чіплялася до кебів на вулиці. Зараз Фана вийняла зі своїх кучериків гарненьку заколочку й поколупалася нею в замку півхвилини. Двері стиха рипнули й прочинилися. На мить Фані вчулися позаду кроки. Вона зачекала. Ні, нічого. Тоді вона швидко проскочила захаращене й заплетене дротами горище і шарпнула люк на дах. От він якраз замкнений не був. Лише невисокий залізний парканчик загороджував вихід на пожежну драбину.

Фана хвацько перекинула через нього ногу, але не врахувала одразу двох речей. Перше – слизьких пластикових набойок на своїх новеньких туфельках (а як гарно ті набоєчки цокали), і друге – відчутно меншого тяжіння над третім поверхом, ніж внизу. Фану занесло через парканчик, ноги зісковзнули з краю даху, і дівчинка повисла на руках, від жаху не здатна навіть закричати. Долоні одразу ж спітніли, коли Фана спробувала підтягтися, залізна трубочка стала з них вислизати, мов жива.

І що гірше, вислизала трубочка не лише з рук, і звук, із яким вона совалася у стіні після кожного різкого руху, здавалося, відлунював десь у п'ятах. Внизу – ані кущика. Навіть травички не було. Пожежна драбина виходила за школу, на голий, гладенький, як тефлонова сковорідка, задній двір. Фана схлипнула. Схлип вийшов тоненький та жалісний, ніби в цуценяти. Розбитися на смерть через блакитний капелюшок. Це не просто смішно, це принизливо. Тиша. Йдуть уроки. Ніхто не підніметься на дах і не врятує дурну, заздрісну Фану.

Коли її різко смикнули вгору й поставили на тверду поверхню даху, Фана не одразу збагнула, що врятувалася. Вона стояла, кліпала на блакитне денне небо, глибоко вдихала й повільно починала усвідомлювати, що жива. Внизу кілька разів дзенькнула об долівку і покотилася під стіну непевна трубочка. Лише за кілька секунд дівчинка звернула увагу на руки, що досі міцно стискати її плечі. Гостро зблиснули срібні нігті, коли принц відпустив її. Фана недоречно збагнула, що Спалахові долоні – нормальні, людські, вкриті візерунком ліній, а не гладенькі, як жартома припустив Темний. Колись люди вірили, що цими лініями розписано долю. З Фани доля явно насміхалася. Дівчинка знову схлипнула й сіла, зацьковано притискаючись до стінки. Спалах перехилився через край даху й одним легким рухом дістав блакитного капелюшка.

– Ти це хотіла?

Фана й далі тулилася до парканчика й мовчала. Тоді Спалах просто вдягнув капелюшка їй на голову й відступив.

– Чому? – видобула з себе Фана крізь сльози.

– Тому, що ти незграба, а я хочу додому. І ти…

– А гри в мене нема, – Фана почала приходити до тями, – і в Аг теж. Ми її втопили, в каналізації.

– Ще й брехуха.

– А ти – потвора!

Фана сама злякалася того, що сказала, та Спалах чомусь не розлютився. Він просто стояв і дивився собі під ноги. Лише тут Фана помітила, що принц худенький та невисокий на зріст, хіба трохи вищий за Темного, і дуже засмучений.

– Вибач. Я не хотіла…

Спалах різко розвернувся і вибігу низькі двері горища. Не знаючи для чого, Фана кинулася слідом, але ноги в неї ще тремтіли, а швидкі Спалахові кроки вже, продріботівши сходами, лунали десь на першому поверсі. Фана повільно попленталася коридором, стягла з голови блакитного капелюшка й байдуже поклала на підвіконня навпроти класу. Злість на Барбі минула. Вся та сцена здавалася дрібною й незначущою. Коли чиясь рука лягла їй на плече, Фана з раптовою радістю вигукнула:

– Спалаху!

На неї дивилися ясні й суворі очі панни Еріони:

– От тепер ти розкажеш мені все.

10

– Ви мені не вірите? – Фана кліпала очима, готова розрюмсатися. – Зараз ви скажете, що такого не може бути.

Еріона згадала, як дивилася в ілюмінатор рятувального човника, що от-от мав стартувати. Їй було сім років. Холодний голос рахував секунди до старту, і їй думалося скоріш про яскравий калейдоскоп вражень від майбутньої мандрівки, аніж про те, що вона залишає назовсім. Неможливо було уявити, що більше не буде неповторних світанків за вікнами батьківського шлакоблокового замку, не зазиратиме крізь вікно червонясте око Місяця, не сідатиме на герб на ґрафеновому тулубі батькового тренувального літака синьо-хвоста бабка з отруйних боліт, не розкреслюватимуть феєрами небо батькові дрони, сповіщаючи турнір про зліт Дракона Десяти Крил, найкращого пілота континенту. Не може бути, щоб усе те щезло! Отак відпливло в ілюмінаторі й зникло назавжди. Не може бути! Відпливло.

– Все може бути, Фантазі. Один із них високий, весь у чорному, з темно-синім волоссям.

Еріона, начхавши на викладацькі умовності, сиділа на столі, задумливо похитуючи гострим носаком ковбойського чобота.

– Відведи мене до них.

Фана вмостилася поруч і так само замислено почала метеляти ногами.

– Та в нас уже склалася така традиція, що ми не до них, а від них, причому бігом. Хоча… – вона згадала дивний Спалахів вчинок, – треба подумати. Може, й відведу. Вони приходили до мого дядька і, певно, ще прийдуть. Якщо ви згодні сидіти в кущах і підглядати, ми вам їх покажемо.

– Згодна, – спокійно сказала Еріона.

– Гаразд. Тоді до вечора.

Спостерігаючи, як Фана, Аг і Темний ідуть шкільним двором, Еріона думала: щось відрізняє їх від решти дітей, щось, що довго відрізняло її саму, коли вони з батьками оселилися на астероїді. Може, знання, що світ інакший, ніж це видається на перший погляд? Тепер Еріона сиділа не на столі, а на підвіконні. Шкільний статут суворо забороняв це учням, але статут нічого такого не казав про вчителів.

Раптом Еріона зірвалася з місця, пронеслася порожнім класом, по дорозі вхопивши зі стільця сумку, і за мить була за шкільними дверима. Якщо поквапитися, вона наздожене дітей за ярмарковим павільйоном і вже не випустить з поля зору. Так, це буде надійніше.

Спалах міряв нервовими кроками тісний готельний номер. Брати сиділи мовчки, перечікуючи його бурхливе роздратування.

– Це глухий кут! Нам потрібна ця штука з гри. Без неї ми не повернемось. Гра в дітей, і ми не можемо її відібрати, бо… Бо нам їх шкода! Чому мені їх шкода?

Морок не витримав перший. Він підвівся, схопив брата за руку, змусив сісти.

– Тому, що їм тебе шкода. Тому, що в них так само немає дороги додому. Тільки в них – назавжди. Тому, що ти їх розумієш. А кого розумієш, того не зненавидиш по-справжньому.

Він зазирнув Спалахові у вічі й усміхнувся:

– Ми – двійнята. То чого ж я такий розумний?

Спалах секунду стримувався, тоді пирснув:

– Розумний? Ну, то вигадай, що його робити.

Зі свого ліжка підвівся Вигук, застібнув мундир.

– Піду, мабуть, і я, подивлюся зблизька на наших коридорних злодюжок. Посидьте тут, щоб хоч за вас не хвилювався.

Він ішов і думав про те, що сказав Морок. «Вони втратили шлях додому». Морок каже правду: так, як вони живуть, жити неможливо. Порівняно з цією гостинною в'язницею їхнє скельне королівство, пронизане всіма вітрами, голодне й войовниче з примусу, та й весь їхній світ – справжня казка, бо там є чим дихати, там є минуле і майбутнє. Цілком можливо, що Ден, розпатякуючи про нові технологи та взаємодопомогу, планував виманити їх трьох сюди, а самому піти в королівство, навести там свій лад, запанувати в тому світі. Маленький чоловічок у смішних окулярах та строкатих кофтах став би великим володарем – може, королем чи навіть імператором, підкоривши багато сусідніх земель. Тоді у голосі далекої, мабуть дуже гарної, дівчини було б менше байдужої відстороненості. Тоді вона, може, схотіла б стати його імператрицею у завойованім просторім світі. Йому все вдалося б, чи принаймні вдався б запланований початок, якби його племінниця, награвшись, поклала ту штуку на місце. Але вона не поклала. Дещо неможливо спланувати, Володарю.

Фана й Аг сиділи в кущах навпроти Фаниного будинку. Аг була сердита.

– Ну, то де твоя Еріона? Пішла скаржитися нашим батькам? Чи перестріла в темному завулку Дена, аби розповісти йому про шкідливий вплив його розробок на незміцнілий дитячий мозок?

Вона хотіла іще щось сказати. Вона багато хотіла сказати дурноверхій, язикатій Фані, та раптом відчула дивне. Так ніби їй злегка дмухнули в потилицю. Так, як робить мама, коли не бачила своєї дитини цілий довгий день, і тепер обійняла її і злегка притисла до себе, війнувши теплим диханням у потилицю. Фана відчула те саме і геть втратила бажання огризнутися подружці. Стало спокійно й трохи печально, як по закінченні хорошої книжки. «Добре, що консоль сьогодні в Темного. І добре, що Темний з нами не пішов», – було останньою розбірливою думкою Аг.

Страшний головний біль не давав почути думки двох дівчат, яким Вигук поклав руки на голови. Окремі картинки спливали перед очима, пульсували разом з його кров'ю, що билася в скронях. Каміння. Запах каміння й вітру. Високо. Вогнище гуде. Тіні. Ритмічний рух по колу. Вони танцюють. їхні голоси низькі й загрозливі. їхній танок страшний, але як пахне вологий камінь і багаття з сухої сосни! Все. Вже нема.

Квіти. Море квітів. Дрібних, строкатих, які ростуть у полі. Але в полі їх ніколи так багато не росте, так густо. Ноги – по квітах. Маленькі ніжки у білих туфельках із золотими застібками. Ні, вже босі. І чомусь – плач. Вона чомусь так гірко плаче! Камінь. Маленький сірий камінець серед квітів. Ні, серед різнобарвних тоненьких дротиків, у маленькій пласкій коробочці. «Проведіть нас. Не віддавайте нам її. Відпустіть нас. Ми не хотіли заподіяти вам лиха. Ми думали, ваш світ легший за наш, але він не легший. Нам треба повернутися додому».

Вигук відчув якийсь рух і озирнувся. Перед ним стояла висока білявка, що її бачив уночі на вулиці. Пильні, важкі очі, очі супротивника, очі воїна на худорлявому дівочому обличчі:

– Отже, усе те правда.

Вигук мовчав.

– Відійди від них.

Вигук не рухався. Дівчина ледь відхилилася назад, ніби готувалася його вдарити.

– Стій.

Тихий голос штовхнув Еріону в груди, як хвиля, звів перед нею невидиму стіну. Еріона згадала, як Фана розповідала про вигадану дядьком гру: «Для Вигука є спеціальна пісенька-замовлянка, але дядюсь не має поетичного хисту, тому вона дуже, ну дуже дурна». Пісенька… До певної міри гра базується на правді. З Фаниних слів, Морок погано бачить на яскравім світлі, а Спалах, навпаки, дезорієнтується в темряві. Отже, має бути якийсь сенс і в дурній пісеньці. Ну, може, не в ній, а в тому, що Вигукові треба заспівати.

Він сидів на траві, очікувально дивився на Еріону, поруч спали дівчатка. А ще в нього є плащ, на який наробила пташка, ще вдома. І ще в нього є двоє менших братів і королівство десь на незатишних скелях. Нема лишень дороги туди. Еріона заспівала.

Вона співала стару колисанку, якої її навчила мама. Там сніг, ніжний, пухнастий, падав на широке підвіконня. Там виблискували під ялинкою новісінькі санчата, подарунок до Різдва, там на ялинці світилися вогники й відбивалися у скляних кульках та гірляндах з блискіток. Там старий кіт вартував подарунки, поки не прокинуться маленькі господарі.

Кіт, авжеж, кіт! Їхній старенький Сер Чешир помер вже на астероїді. Ні, він не був старенький. Він не зміг тут жити.

Маленька дівчинка дивилася у кругле віконечко за товстим склом. Падає сніг. Якийсь сірий, ніби мертвий. Від її болю й відчаю Вигукові зробилося зле. Так зле, що не було сили терпіти. Він схопився на ноги й пішов геть, погойдуючись і ледь бачачи дорогу перед собою.

Еріона присіла й струснула дівчат за плечі:

– Вставайте, соні. Треба поговорити.